Руслана Давидюк

кандидат історичних наук, науковий редактор групи «Реабілітовані історією. Рівненська область»

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА МОЛОДІЖНА ОРГАНІЗАЦІЯ У РІВНОМУ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

Олександр Довженко у своєму щоденнику 30 червня 1945 року записав: «Об’єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будемо однакові». І справді, сталінське керівництво прагнуло якнайшвидше уніфікувати життя західноукраїнського регіону, зокрема й Рівненщини, з іншими територіями СРСР. На визволену територію повертався морально-психологічний пресинг сталінської бюрократичної системи.

Особливе недовір’я у партійних органів викликали люди інтелектуальної праці. Серед них були старшокласники рівненських шкіл №1 та № 2: Степан Куйбіда, В’ячеслав Новак, Олександр Омельчук, Ярослав Клепач, Людмила Негребецька, Лідія Дзівак, Георгій (Юрій) Безсонов, Раїса Судик, Володимир Кулій, які утворили в Рівному українську молодіжну організацію. Близьким за ідеями та національними почуттями до молоді був відомий політичний діяч Рівного, член УНДО Микола Негребецький.

Одним з керівників групи був Ярослав Клепач, 1929 року народження, уродженець та мешканець міста Рівне, українець, студент Львівського фізкультурного інституту. Його батько, Павло Клепач, був арештований органами МДБ у 1940 році та засуджений військовим трибуналом на 3 роки. Ще в 1943 році Ярослав познайомився з керівником підпілля ОУН у Рівненській області курінним «Омельчаком», який мав псевдонім »Самостійник», «Смоляний», а в лютому 1944 року організував націоналістичну молодіжну групу «Юнаки», якою керував до червня 1944 року. Організація займалася налагодженням зв’язків з населенням, підготовкою опору радянській владі, зібранням медикаментів, зброї, патронів, проведенням агітації, поширенням листівок. Листівки писали синім чорнилом на білому папері, як правило, друкованими буквами. Починалася листівка словами «Розпадеться тюрма» і закінчувалася «Громадяни, борітеся!»

Організація випускала журнал під назвою »Зов крові», його друкувала на машинці Віра Дзівак («Роза»). Редактором журналу був Степан Куйбіда, його заступником В’ячеслав Новак. Журнал випускався один раз на місяць у 15 екземплярах, як правило, його випуск приурочували до релігійних чи радянських свят. Часопис поширювали у школах міста Рівне, у магазинах чи інших громадських місцях. У кінці журналу було написано «Прочитавши, передай іншому», таким чином він переходив із рук у руки. Випуск «Зову крові» насамперед мав засвідчити, що українська націоналістична група існує та веде боротьбу проти радянської влади.

Група мала зв’язки з УПА. Так, Ярослав Клепач, діставши дві німецькі гвинтівки, літр йоду, десяток згортків бинту, передав усе це «Дужому» (представнику УПА). У 1946 році він же діставав через Бориса Андрущенка шрифти, рамки, папір, фарбу і також передавав це в УПА «Смілому».

У цей же час, у листопаді 1947 року, була створена націоналістична група при середній школі №2 міста Рівне з ініціативи С.Куйбіди, Я.Клепача, Б.Рудакова, В.Новака, пізніше до них приєднався О.Омельчук та інші старшокласники. Метою групи була боротьба за самостійну Українську державу. Завданням організації було поширення націоналістичних настроїв серед школярів містечок та сіл Рівненщини через журнал «Зоря». Керівником організації був Степан Куйбіда, учень 10 класу школи №2 м. Рівне. Куйбіда був надзвичайно талановитим юнаком, читав книги, досконало грав на скрипці, писав вірші, гарно малював та був знайомий з літературою «від хлопців, що знаходилися в лісі».

Старшокласники підготували випуск одного номеру журналу «Зоря». Спочатку планували випустити журнал у трьох екземплярах, щоб поширити його серед надійних людей, таким чином розширити склад групи. Коли виявилося, що знайомити нових осіб із «Зорею» небезпечно, два екземпляри було спалено. Журнал писали від руки друкованими буквами, об’єм його складав близько 20 сторінок, на яких було вміщено статті, вірші, малюнки. Так, стаття «Воля народам! Воля людині» закликала до боротьби: «Боротьба українського народу за Українську самостійну державу – це свята справедлива боротьба за самі рідні наші інтереси».

За антирадянську діяльність, зберігання націоналістичної літератури, недонесення в різних числах березня-липня 1948 року члени молодіжної організації були заарештовані. Про націоналістичну діяльність учнів 10 класу СШ №2 Степана Куйбіди і Бориса Андрущенка органам держбезпеки заявив учень 9 класу цієї ж школи Микола Котков, уродженець с.Коросуй Кустанайської області, росіянин, член ВЛКСМ. Свідчили проти старшокласників комсорг СШ №2, завідувачка педагогічною частиною цієї ж школи, окремі комсомольці. Вони повідомляли: «У грудні 1947 року був пошкоджений фотомонтаж, присвячений 30 річниці Жовтневої революції. У цьому ж році при випуску шкільної стінної газети, яку було доручено зробити Куйбіді, він розмалював назву газети під колір прапора українських націоналістів (синьо-жовтий). Йому заборонили вивішувати таку газету і сказали, щоб він жовтий колір замалював червоним».

На підставі цих свідчень була відкрита кримінальна справа, яка дуже швидко збільшувалася в і склала чотири об’ємні томи. Почалися постійні допити, нові арешти, очні ставки. Намагаючись зламати молодих людей, які не визнавали себе і своїх друзів винними, допити проводилися вночі, як правило, після дванадцятої години ночі, і тривали вони до п’ятої - шостої години ранку, знову поновлюючись об 11 годині дня .

Одним з основних звинувачень старшокласників було поширення антирадянської літератури. «Любіть неньку-Україну», «Заснуло все», «Я бачив сон», «Пливе потік крові людської», «Мрія», «Народе мій» – такими називалися «антирадянські твори» рівненської молоді. Останній був написаний Ігорем Рафаловським та вміщений у журналі «Зоря». І.Рафаловський, 1928 року народження, житель м. Рівне, писав і інші твори, зокрема був автором повісті «Терновий шлях». Його було засуджено за статтею 54-10 ч.1 КК УРСР, справу розглядав у закритому засіданні Рівненський обласний суд, де було винесено вирок: «10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, а всі твори Рафаловського спалили».

В’ячеслава Новака, 1928 року народження, учня 10 класу школи №2 міста Рівне, також звинувачували в тому, що в 1946-1948 роках він писав власні твори у вигляді віршів, розповідей, де вихваляв дії ОУН, дискредитував керівників комуністичної партії, а також зберігав у себе дома антирадянську літературу, яка була вилучена при обшуку 23 березня 1948 року. Крім того, В’ячеслав написав у журнал «Зоря» передову статтю «До читача», у якій підкреслювалося, що 85% українського народу скаржиться на життя, вони живуть у сльозах і злиднях. Його вірш «Ой мамо, мамо» був присвячений Україні, яку автор називав матір’ю, і жалкував, що вона страждає під більшовицькою окупацією. Закінчувався твір закликом до боротьби з радянською владою.

Писав власні вірші інший заарештований, Борис Рудаков, 1929 року народження, уродженець села Решуцьк, учень 10 класу СШ № 2 міста Рівне. Вірші «Заклик», «Грають сурми», написані Борисом у 1943-1944 роках, закликали до боротьби за батьківщину, «за неньку Україну». Навіть поетичні твори «Тихий вечір», «Краю мій рідний», на думку влади, були антирадянськими.

Борис Рудаков, учасник молодіжної групи, не лише відзначався надзвичайними математичними здібностями, писав вірші, а й малював антирадянські карикатури. З кінця 1947 року разом з Куйбідою і Новаком він брав участь у випрацювані підпільного шифру. Борис разом зі своїми однодумцями активно займався культурно-масовою роботою. Квартет у складі Рудакова, Новака, Куйбіду, Безсонова виконував пісню «Моя Україна» на слова поета Сави Голованівського. Це стало ще однією причиною звинувачення в антирадянській пропаганді.

Учня СШ №2 Георгія Безсонова, 1930 року народження, звинувачували в написанні та зберіганні в себе на квартирі націоналістичних віршів «Про мою рідну Україну», «Грають сурми», «Заклик». Вірш «Заклик» проникнутий болем за долю рідної землі та безмежною любов’ю до неї:

Над дніпровським водоспадом
Сумно чайка в’ється,
Україна у неволі
Як та пташка б’ється.
Над великими степами
Чорний ворон кряче,
Наша ненька – Україна
У неволі плаче.

Під час слідства проводили експертизу почерків, щоб довести авторство віршів заарештованих. Отже, талант писати вірші і любов до вітчизни вважалися в той страшний час антирадянською пропагандою і буржуазним націоналізмом.

Активним учасником рівненської молодіжної організації був Олександр Омельчук, 1927 року народження, уродженець села Видумка Рівненського району, студент заочного відділення Львівського університету ім. І.Франка. 6 липня 1948 року Сталінським РВ МДБ О. Омельчук був заарештований як учасник оунівського підпілля, його звинувачували в отримуванні антирадянської літератури від Куйбіди, Клепача, зокрема книг «Русский шовинизм», «Альманах», а також листівок «Воззвание к украинскому народу», «Народе мій», які поширювалися в інститутах Львова.

Олександр Омельчук зі школи був знайомий з Людмилою Негребецькою. Життя родини Негребецьких заслуговує на окреме дослідження і може служити ілюстрацією надзвичайно важкої, трагічної долі представників української інтелігенції міста Рівне в умовах польського та радянського режимів. Глава родини Микола Негребецький народився в 1897 році в Рівному. У 1913 закінчив Рівненське приходське училище, заочно вчився в Українському вільному університеті у Празі на історичному факультеті. У роки української революції служив у війську Симона Петлюри, за що був нагороджений хрестом. Польська влада неодноразово арештовувала Миколу Негребецького за активну політичну діяльність. З 1927 по 1934 рік він був секретарем УНДО, активно працював у товаристві «Відродження», «Просвіта», після розколу в УНДО належав до партії Фронт Національної Єдності, яку очолював Дмитро Паліїв. У 1938 році польська поліція за активну політичну, громадську діяльність вислала Миколу Негребецького в місто Станіслав.

У вересні 1939 року Микола Сильвестрович повернувся до Рівного, а вже у жовтні 1939 року був заарештований органами НКВС та засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР за антирадянську націоналістичну діяльність на 8 років ВТТ. До 20 жовтня 1947 року він знаходився в Ухтинському таборі.

Сім’я Миколи Негребецького (дружина Ніна та дві доньки - старша Людмила та молодша Наталія) у 1940 році як «соціально небезпечні елементи» були вислані у Північно-Казахстанську область, де прожили весь період німецької окупації. У кінці 1944 року Людмила Негребецька з матір’ю і молодшою сестрою повернулися з Казахстану в Рівне. Після відбуття покарання повернувся в рідне місто і Микола Негребецький. Людмила, старша донька родини, після повернення з Казахстану, продовжила навчання в рівненській середній школі № 2, після цього вступила до Львівського торгово-економічного інституту, де часто зустрічалася з Олександром Омельчуком, обговорюючи націоналістичні теми.

7 січня 1948 року у квартиру Людмили Негребецької були запрошені друзі на різдвяну вечірку, під час якої присутні обмінювалися думками та ідеями. Степан Куйбіда зачитав різдвяну листівку ОУН, цитував «Альманах», розповів антирадянські анекдоти. Це стало приводом для нових звинувачень. Микола Негребецький, який був присутній у своєму будинку на різдвяній вечері та не доніс про це органам НКВС, був заарештований. Потрапила за ґрати молодша сестра Людмили Наталія, їхні подруги студентка Львівського торгово-економічного інституту Раїса Судик та учениця 10 класу рівненської школи №1 Лідія Дзівак. Під час обшуку квартири Лідії Дзівак працівники НКВС вилучили журнал «Зоря». Дівчина заховала журнал біля підвалу власного будинку, під гноївкою, згорнувши його трубочкою і поклавши в пляшку з-під шампанського. Заарештовані вели себе на допитах дуже незалежно, не погоджувалися із звинуваченнями на адресу старшокласників.

Не погоджувався розповісти про організацію, наполягаючи на тому, що зв’язки з С.Куйбідою, Л.Негребецькою були виключно дружніми, учень 9 класу рівненської СШ №2, заарештований органами НКВС 22 липня 1948 року, Володимир Кулій, 1928 року народження. Його звинувачували в тому, що малював антирадянські карикатури, поширював листівки, не повідомив про факти антирадянської діяльності в органи влади .

Незважаючи на те, що заарештовані винними себе не визнали, Особлива нарада при Міністрі державної безпеки СРСР від 25 грудня 1948 року засудила Степана Куйбіду, В’ячеслава Новака, Бориса Рудакова та Людмилу Негребецьку на 10 років ВТТ кожного; Ярослава Клепача, Лідію Дзівак, Олександра Омельчука, Миколу Негребецького на 8 років ВТТ; Георгія Безсонова і Володимира Кулія – на 5 років ВТТ, а Раїсу Судик - на 3 роки ВТТ.

Після засудження, відбувши більше як 5 років таборів, у лютому 1954 року Степан Куйбіда надіслав у Президію Верховної ради СРСР на ім’я Голови Президії Верховної Ради К.Ворошилова прохання про помилування. У листі він писав: «Я умею любить и ненавидеть. Я люблю свой народ, свою родину и ненавижу ее врагов. Я не успел вступить в ряды ОУН, но я мечтал об этом. Я не был убийцей, но преклонялся перед ними. Я был на расстоянии от махровых националистов, но мысли и взгляды мои были с ними».

Скарги на ім’я Генерального прокурора військ у колегію Верховного суду СРСР у 1955 році, з якими зверталися засуджені, до уваги взяті не були. Органи влади прийняли рішення, що звинувачені були засуджені правильно, склад злочину їм кваліфікований вірно, тому прохання залишили без задоволення. Повторні звернення засуджених також були відхилені.

Після «хрущовської відлиги» у березні 1956 року Людмила Негребецька зверталася аж до М.Хрущова з листом, у якому просила про реабілітацію, особливо стосовно молодшої сестри Наталії, яка знаходилася на спецобліку, а в 1950 році була вислана в Томськ, працювала на лісоповалі, важко хворіла туберкульозом.

9 серпня 1956 року Томський районний відділ міліції видав Людмилі та Наталії Негребецьким довідки про зняття статусу спецпереселенців та на отримання паспорта. Після багатьох років поневірять та важкої праці, які забрали кращі роки життя та здоров’я, сім’я таки повернулася на Рівненщину.

Лише під кінець періоду перебудови в Радянському Союзі Президія Рівненського обласного суду від 8 серпня 1990 року прийняла постанову, згідно з якою рішення Особливої наради при МДБ СРСР від 25 грудня 1948 року відносно С.С.Куйбіди, О.Г.Омельчука, Б.П.Рудикова, Л.М.Негребецької було відмінено, а справу припинено через відсутність складу злочину. Після цього у кримінальній справі, що зламала долі старшокласникам та студентам, які уособлювали собою рівненську молодіжну еліту кінця 40-х років ХХ століття, було поставлено крапку.

У своїх спогадах Наталія Негребецька, яка однією з перших повернула з небуття імена учасників молодіжної рівненської організації, згадує про те, як склалося подальше життя молодих українських патріотів. Катування та важка робота на засланні підірвала здоров’я В’ячеслава Новака, у якого були відбиті нирки, під час операції він помер. Тюремні допити та катування позбавили здоров’я Олександра Омельчука, який почав втрачати слух, почали набрякати ноги, від цього він помер. Не повернувся до рідного Рівного і Георгій Безсонов, боячись нових переслідувань, залишився на чужині, в Іркутській області.

Степан Куйбіда останні роки свого життя провів в Івано-Франківську, а Володимир Кулій повернувся в рідне місто Рівне. Раїса Судик після відбуття покарання поїхала в Новосибірськ, закінчила педагогічний інститут, працювала в Красноярському краї. На Рівненщину повернулася у 1957 році, вчителювала в Сарнах, лише пізніше перевелася в Рівненську школу-інтернат, де зустрілася зі своєю давньою подругою Людмилою Негребецькою.

Історія життя старшокласників Рівного у драматичний післявоєнний період свідчить про нездоланну силу духу нашого народу. Відрадно, що повертаються на сторінки історії нашого краю її справжні творці та герої. Проте, на жаль, багато подібних справ, за якими стоять покалічені долі рівнян, ще й до сьогоднішнього часу залишаються засекреченими.

"Волинь", № 5(762), 3 лютого 2006 р.