Л. Марчук

доктор історичних наук, професор, Херсонський межрегіональний інститут бізнесу

ВОНИ БОРОЛИСЯ НЕ ЗА "ПРИВИД", А ПРОТИ "ГІТЛЕРЯК"

Війна. Довгі роки ця народна трагедія обростала міфами комуністичної ідеології. Щось з тих подій підіймалося на п'єдестал, щось просто замовчувалося. Радянські історики впродовж десятиліть експлуатували тезу про те, що війна народ згуртувала. Це так, але вона ж його і розпрямила: у населення України, яке було вже на межі повного винищення, пробилася хвиля патріотичного піднесення, людської мужності, героїзму, національної свідомості. І чи так вже суттєво, під яким гаслом поставав народ на боротьбу із загарбниками? Та й чи у змозі були, скажімо, 15-18-річні хлоп'ята та дівчата розібратися в плетиві ідеологічних суперечностей? їх покликала одна ідея - ідея боротьби з ненависними зайдами-чужинцями - поневолювачами Батьківщини. Але якщо членів організації "Молода гвардія", приміром, по війні піднесли на вершину слави, то тих, хто об'єднався під гаслом організації українських націоналістів, було загнано у в'язниці та табори, у пустельне безмежжя кустанайського степу, де на них чекали знущання та приниження.

Розчавлені душі. Зламані долі. Отака "подяка" випала тим, хто боровся з фашизмом під гаслом національного визволення. їх трагічна доля найголовніший і найстрашніший наслідок політики тоталітарного режиму, спрямованої на придушення будь-яких паростків національної самосвідомості. Замислимося: чи багато ми знаємо про молодіжні організації українських націоналістів, які у складних умовах діяли на території окупованої України, у тому числі - на Херсонщині? Дуже і дуже мало, незрівняно менше, ніж, скажімо, про молодогвардійців, яких шануємо і чиїм героїзмом пишаємося. А як же долі тих, хто чинив опір ворогу в угрупованнях, що не були створені за вказівкою партії, а виникли з власної волі людей, яким небайдужою була доля рідної землі? Які били фашистів на окупованій території та у лавах дыючої Червоної Армії, натхненні не привидом, блукаючим по Європі, а садком вишневим коло хати, і саме за це запроторені до сталінських катівень, таборів, безстрокові заслання? Про них ми теж маємо знати.

1941 рік, Херсонщина загарбана німецько-румунськими військами. Через два тижні після їх вторгнення у селищі Нововоронцовка утворюється молодіжна Організація українських націоналістів (ОУН). Й очолив 28-річний комуніст Олександр Назаренко, дйвоєнної пори - журналіст районної газети "Колгоспна правда", а у роки окупації - директор школи. Невдовзі він стає окружним провідником ОУН. Йому допомагає земляк Олександра Борис Горбатий. Про мету Організації потім, на допиті, кущовий ватажок Олексій Черкасов скаже: "Вона ставила собі за завдання шляхом усної агітації та розповсюдженням друкованої літератури пробуджувати український народ до боротьби з німецькими загарбниками - за Самостійну Україну". Не виключалась і збройна боротьба з використанням сил Української повстанської армії (УПА). До речі, про боротьбу з радянською владою, у чому зрештою звинуватили членів організації, мови не було. Дуже швидко організація розрослася, здебільш за рахунок молодих хлопців, колишніх школярів, які за віком не були призвані до Червоної Армії. Володимир Драненко, Віктор Бойко, Леонід Квітко, Юрій Жадько, Михайло Любченко, Леонід Прномар, Сергій Каптял та інші просто рвалися у бій. Вступ до ОУН з метою конспірації письмово не оформлявся. Текстом клятви, що її давали при цьому, була листівка "Ідеологічні тези". Серед членів молодіжного угрупування проводились одноразові збори грошей на літературу. Розпізнавалним знаком члена організації став тризуб, який слід було носити на звороті борту піджака. Збиралися в хаті одного із членів гурту, найчастіше - у Григорія Супруна. Читали історію України за редакцією М.Грушевського, роман П.Куліша "Чорна Рада", твори Б.Грінченка, знайомилися з біографіями С.Петлюри та С.Бандери, вивчали десять заповідей Йсуса Христа. Пізніше, на допиті, один із заарештованих скаже, що він не бачив нічого антирадянського, тим паче - націоналістичного в історії України М.Грушевського. За завданням організації 25 травня 1943 року Василь Кайдаш виступив з доповіддю про С.Петлюру, приуроченою до річниці його смерті. Крім того, молоді люди розповсюджували літературу, отримувану з Херсона у спеціально виготовлених чемоданах з подвійним дном. Зберігалася вона на явочній квартирі - у Віри Федоренк.

На початку літа 1942 року 18-річний Федір Сокольник та 16-річний Степан Кодак у селі Шевченківка Нововоронцовського району створюють організацію "Спілка молодих борців за визволення України". Запрошують до неї 15-річного Григорія Клочка, який дає згоду. Невдовзі осередок юних месників поповнився братами Борисом та Іваном Вітер, Віктором Зленком, Григорієм Осадчим, Петром Драєм, Федорем Гузенком, Михайлом Любченком та іншими. Для керівництва спілкою був створений комітет з 4-х чоловік - голова, його заступник та ще два члени. Ватажок обирався на загальних зборах. Першим головою став Степан Кодак, а через деякий час обрали Федора Сокольника.

Потім у протоколі допиту Федора Сокольника запишуть: "...як організатор та керівник молодіжної антирадянської організації вербував до її лав молодь, проводив антирадянську агітацію, спрямовану на підготовку збройного повстання проти радянської влади". Однак підкреслимо: на допиті Григорій Клочок заявив, що про антирадянську та націоналістичну діяльність чи хоч наміри "Спілки молодих борців" він вперше почув тільки від слідчого. У висновках по перегляду справи у 1989 році зазначено, що згадана рділка ніякої роботи, проти радянської влади не проводила.

У липні 1942 року шевченківські борці за визволення України встановлюють зв'язок з районним лроводом ОУН Нововоронцовки. З цього часу обидві організації діють спільно. Створено два кущі - Нововоронцовський та Біляєвський, у кожному з яких діяло по п'ять ланок. їх керівники змінювались - у ці роки кущі очолювали Олексій Черкасов, Григорій Цупрун, В'ячеслав Бородай та Сергій Каптял. Кущові отримували інформацію від ланкових тільки в усній фермі. Головними завданнями осередку були агітація та вербування нових членів, а також збирання зброї, розповсюдження листівок і літератури. Ланки мали діяти і за власною ініціативою. Цим і скористалися члени "Спілки молодих борців за визволення України". На прохання Григорія Клочка його з двох піонерських галстуків зшила червоний стяг, який хлопці 7 листопада 1943 року, до річниці жовтневої революції, прив'язали до дерева у селі Шевченківка, від прапора протягли дріт, імітуючи замінованість. Стяг той німці та румуни довго не могли зняти. Наприкінці 1943 року ці ж патріоти підпалили п'ять скирд сіна, що його німці збиралися вивезти на фронт. Спиляли декілька тлефонних стовпів біля села Покровка, вивівши з ладу телефонний зв'язок окупантів.

Найбільш безпечним місцем для зустрічей у Нововоронцовці був районний театр. Хлопці та дівчата з організації українських націоналістів працювали тут хто актором, хто музикантом, а хто - кіномеханіком. То ж збори, що їх вони тут проводили, не викликали підозри у німців. Цим юні борці і користувалися. Якось під час спектаклю, виконуючи завдання організації, Іван Бережний та Григорій Гончаров, коли гітлерівські вояки добре загуляли, реквізували у них 7 пістолетів "для поповнення арсеналу підпільників. Виявивши пропажу, німці заарештували А.Назаренка, Г.Гончарова та Г.Супруна. А позаяк нічого від них не змогли домогтися, то змушені були відпустити. Готували юнаки і замах на німецького коменданта Бетке, але, не наважуючись "підставляти" населення району, відмовилися від задуму. Ця районна організація мала міцний зв'язок з керівництвом обласного проводу та представниками УПА. У вересні 1943-го у Нововоронцовці відбулася зустріч кервників районного проводу з представником УПА, який приїхав, замаскувавшись під співробітника "Українфільму". Кущовий ватажок О.Черкасов неодноразово приїздив до Херсона, де зустрічався на явочній квартирі робітника взуттєвої фабрики Євдокима Стадного з керівником обласного проводу Іваном Тарновським (псевдо - "директор"). Від нього отримував літературу, щоб у чемодані з подвійним дном, виготовленим Є.Стадним, перевозити її до Нововоронцовки. Розповсюджували книги та брошури у Великій Олександрівці, Біляєвці, Володимирів ці, Нововоронцовці та інших селах. Для налагодження зв'язку з сусідами О.Черкасов приїздив до Миколаєва, де зустрічався з одним із керівників Миколаївської ОУН Марією Рибальченко.

Про загальну чисельність членів Нововоронцов-ського оунівського осередку можна судити тільки зі списків заарештованих у справі про антирадянську організацію, що зберігаються в архіві служби безпеки України по Херсонській області. Один з таких документів свідчить, наприклад, що у справі оунівців був притягнутий до відповідальності 51 чоловік. Це мешканці Херсона, Нововоронцовки, Біляєвки, Великої Олександрівки, Шевченківки, Мар'їнського, Осокорівки та Дудчан. Важко простежити подальшу долю кожного юного месника, але окремі справи все ж дають таку можливість. То ж скористаємося нею.

...Фронт наближався до Херсонщини. О.Черкасов, Г.Супрун, В.Бойко, В.Кайдаш, В.Стадний, С.Каптял (решту прізвищ членів організації ми не маємо змоги навести) були схоплені німцями і відправлені Німеччини. Але майже всі по дорозі втекли. Назустріч Червоній Армії, добровільно вступали до її лав і зі зброєю в руках громили фашистів. В.Бойко, І.Бережний, В.Михайленко, Г.Супрун, В.Кайдак, Ф.Сокольник, П.Федоров, Г.Осадчий інші вчорашні оунівці також, вибивали німців зі рідної землі. Дехто - загинув на фронті, дехто, поранений, повернувся додому інвалідом. Так сталося і з Василем Кайдашем.

1-3 серпня 1941 року, на початку окупації учорашній школяр Нововоронцовської школи знайомиться із одним з керівників районного проводу ОУН Борисом Горбатим, який і пропонує Василеві поповнити лави месників. І коли останній поцікавивсь, що за значок носить Борис (це був тризуб), той відповів, що такі носять борці з німцями за Самостійну Україну-Василь Кайдаш дає згоду на вступ. З цього часу він бере активну участь у роботі організації. Щоб бути поза підозрою, йде працювати артистом Нововоронцовського театру "Просвіта". Він вивчає нефальшовану, справжню історію України, розповсюджує листівки та літературу, допомагає роздобувати зброю, залучає до організації нових членів. Але наприкінці 1943 року німці схопили Кайдаша і відправили до Німеччини. По дорозі юнак втікає, повертається до Нововоронцовки. У січні 1944 року його знову заарештовують і етапують до рейху. Він знову по дорозі втікає, більш як два місяці переховується на станції Соколівка, та у Березці потрапляє в облаву. Цього разу хлопця відправляють до табору у Румунію. 25 серпня 1944 року червоноармійці визволяють в'язнів з неволі, і Василь Кайдаш нарешті легалізується як борець - стає мінометником першої роти 315 полку Третього Українського фронту. З боями він дійшов до - Будапешту, де був тяжко поранений в обидві ноги і відправлений у госпіталь до Баку. На жаль лікарям не вдалося зберегти ліву ногу. Інвалід Василі Кайдаш демобілізувався 27 липня 1945 року і на костурах повернувся додому.

Як же зустріла вже знову Радянська батьківщина геройського бійця-каліку, якого медики ледь витягли з кощавих обійм смерті. 6 серпня 1945 року (не минуло і двох тижнів після повернення) його заарештовують і звинувачують у причетності до антирадянської ОУН в часи окупації. Вчорашній воїн проходить усі пекельні кола катівень херсонської слідчої в'язниці, а 4 лютого 1946 року йому виносять вирок: 10 років виправно-трудових таборів і позбавлення прав на 5 років. Майно не конфісковується: у Василя його немає (так і вказано у вироку). Аналогічну покару понесли Ф.Сокольник, П.Федоров, С.Стадний, Г.Мова. Значно суворіше суд повівся щодо кущового провідника О.Черкасова - йому "нараховано" 20 років беріївської каторги.

Ще раніше, 1 грудня 1944 року, до 10 років ув'язнення були приречені Г.Федоренко, Л.Квітко, С.Кириленко, Г.Калюжний, М.Митюк, Ф.Павленко, Г.Гузенко. А 24 березня 1945 року військовим трибуналом військ НКВС Херсонської області засуджені на 15 років мешканка Дудчан Клавдія Смола, на 20 років - недавні підпільники з Анастасівки і Осокорівки Дмитро Гож і Антон Шмалько, жителька Нововоронцовки 18-річна Зінаїда Швачкіна, наймолодша із членів організації (їй у 1943 році сповнилося тільки 16 років). А О.Любченко і Г.Супрун засуджені до 25 років позбавлення волі. Всі вони звинувачувались у причетності до тої ж "антирадянської організації українських націоналістів, яка вела боротьбу за Самостійну Україну". Від себе додамо: за боротьбу проти німецьких та румунських загарбників. Жорстокий вирок.

А що ж Василь Кайдаш? У 1946 році, після винесення вироку, він пише касаційну скаргу. Враховуючи, що скаржиться фронтовик та ще й інвалід, строк покарання йому зменшують до 7 років. Після того, як Кайдаш повністю відбув його, інваліда засилають безстроково у Красноярський край. 11 травня 1953 року Василь Кайдаш пише лист-прохання - скасувати заслання.

Він, зокрема, підкреслює, що про заслання не сказано у вироку військового трибуналу. Через два місяці приходить відповідь: скарга безпідставна. У травні 1955 року Василь знову пише листа військовому прокурору про відміну необгрунтованого заслання. Наслідок той самий. У травні 1955 року, а потім у січні 1956 року батько В.Кайдаша - теж, до речі, фронтовик, надсилає листа Генеральному Прокурору СРСР, де пише, що готовий взяти сина-інваліда на своє утримання. Але і йому відповідають "ні", як казали це усім тим, хто входив до організації українських Націоналістів.

Хрущовська "відлига". Кінець 50-х, початок 60-х років. Реабілітація у повному розпалі. Повертаються з вязниць та таборів безневинно засуджені сталінським режимом. Повертається і дехто з оунівців. Але ставлення до колишніх членів організації залишається старим. У серпні 1956 року Нововоронцовський відділ міліції надсилає у Херсон такий документ: "Начальнику 1-го спецвідділу Управління МВС по Херсонській області. З цим направляємо заяву колишнього німецького поплічника Черкасова О., який повернувся з ВТТ (виправно-трудових таборів - Л.М.) з проханням віднайти його документи, відібрані під час арешту". А ось висновок військового прокурора Одеського військового округу у справі О.Черкасова, Л.Кайдаша, П.Федорова, С.Стадного, Г.Мови, Ф.Сокольника від 10 березня 1960 року: "Вирок військового трибуналу військ НКВС Херсонської області ЗІ змінами, внесеними в нього постановою військового Трибуналу військ НКВС Українського округу, у справі Кайдаша та інших залишити у силі, а скаргу засудженого Кайдаша за відсутністю підстав до перегляду справи - без задоволення". Що ж, такі документи не потребують коментарів. Оунівці й у "відлигу" "вважалися небезпечними ворогами радянської влади.

У січні 1989 року В.Кайдаш подає до Верховної Ради УРСР заяву про реабілітацію. 10 березня приймається постанова про додаткове розслідування, а 20 березня - постанова про прийняття справи до виробництва. Починаються нові допити. Проте це був ще хоч і не 1991 рік, але й не 1946-й. Свідчення давали В.Кайдаш, Г.Клочок, В.Бойко, вдови Г.Мови та П.Федорова. Цікава заява В.Кайдаша: "Свідчення 1945 року не відповідають дійсності", "...керівником ланки не був", "...літературу не розповсюджував", "...на зборах націоналістів не бував". І його можна зрозуміти: радянська Україна залишалася невід'ємною частиною непорушного Союзу. До Біловезької Пущі ще цілих два роки.

Можна зрозуміти і вдів Г.Мови та П.Федорова, яких допитували співробітники КДБ. Наталя Пилипівна Мова на допиті запевняла, що її чоловік ніколи не заводив навіть розмов про боротьбу з радянською владою, а повернувшись із заслання, ніколи не говорив, за що відбував покарання. Ганна Степанівна Федорова на допиті свідчила, що ніяких нарад членів ОУН в їхній хаті не проводилося.

27 лютого 1990 року судова колегія у карних справах Верховного суду УРСР розглянула протест першого заступника Прокурора УРСР на вирок від 4 лютого 1946 року і визначила: "Протест першого заступника Прокурора УРСР задовольнити, вирок військового трибуналу від 4 лютого 1946 року щодо Черкасова, Кайдаша, Федорова, Стадного, Мови, Сокольника скасувати, а справу припинити за відсутністю в їх діях складу злочину".

Таким чином, справедливість, нарешті, було відновлено. Але ми повинні пам'ятати - у сувору пору війни ці хлопці та дівчата піднялися на боротьбу з ворогами-гнобителями, постали за Україну, за її майбутнє, за рідний народ. Тяжкі жертви випали на їх долю - долю тих, хто хотів бачити Україну вільною. І ми маємо згадувати імена юних героїв, чий спротив ворогу був анітрохи не меншим, скажімо, молодогвардійського. А також довічно пам'ятати, що їм судилися, замість визнання, поваги і честі, катування, приниження і тяжкі злигодні. Мабуть, коли до зомбованого манкурта довертається пам'ять, це не менш болісно, як і втрата пам'яті. Але тільки через її повернення ми можемо знову усвідомити себе і стати народом України.

із книги Едуарда Дубовика "Останній сталінський удар"