Вахтанг Кіпіані

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ НА МИКОЛАЇВЩИНІ

РОКИ 1941-1943

Однією з найменш відомих сторінок останньої війни є діяльність Похідних груп українських націоналістів на території, окупованій німецькими загарбниками. З Галичини «на схід, на схід, на схід, на схід...» відправилися тисячі патріотів, щоб встигнути проголосити Українську самостійну соборну державу, відродити національний дух у зморених більшовицькими експериментами співвітчизниках. «Червоне колесо» вже кілька разів прокотилося Україною, яка «в Радянськім Союзі щастя знайшла...»

22 червня 1941 року на наші міста й села впали перші німецькі бомби: Гітлер напав на Сталіна, українці перейшли «з-під червоного молота під брунатне ковадло».

1939 року в Організації українських націоналістів, створеній за десять років до того полковником Євгеном Коновальцем, відбувся відомий розкол. Відтак крила ОУН стали називатися бандерівцями та мельниківцями, від імен своїх провідників. Не зупиняючись докладно на численних особистісних та ідеологічних суперечках, відзначимо: ОУН(б) напередодні німецько-радянської війни зайняла принципову позицію — «ні з німцями, ні з більшовиками», тобто прагнули опиратися виключно на внутрішні національні сили; ОУН (м), верхівка котрої складалася з колишніх офіцерів австрійської та німецької армії, мала виразні пронімецькі симпатії («хай німці поб'ють «червоних», тоді ми з ними будемо шукати порозуміння»). І хоча вже на самому початку війни послідовники Андрія Мельника змінили точку зору, але єдності в національному русі не було. Згодом від ідеологічної конфронтації перейшло і до братовбивства — скажімо, в Житомирі загинули провідники мельниківської ОУН Сціборський і Сеник-Грибівський...

Із вибухом війни обидві гілки оунівського дерева зорганізували похід свого членства з Галиччини та еміграції на Схід для створення органів українського самоврядування, пропаганди ідеї державності, підняття культурного життя на підрадянській Україні. Було сформовано похідну групу «Південь» (керівники Зенон Матла і Тиміш Семчишин — «Річка»), яка просувалася в бік Одеси, Миколаєва, Криму, Донбасу, аж до Кубані. Члени групи йшли у цивільному одязі з чорною стрічкою на рукаві. У даних щодо її чисельності є розбіжності, але загалом учасників всіх трьох Похідних груп було не більше 10 тисяч чоловік (відомий історик ОУН-УПА Петро Мірчук вказує, що членів тільки бандерівської ОУН було близько 6 тисяч).

У кожному селі й містечку оунівці провадили збори громадянства, на яких розповідали про мету націоналістів, необхідність мати свої самоврядні органи, поліцію, культурно-освітні інституції. Цілком очевидно, що німецькі та румунські окупанти не мали жодних позитивних планів щодо України: вони розглядали її як власний «лебенсраум» (німецькою — «життєвий простір»). 19 липня 1941 року німці передали право на формування колоніальної адміністрації румунам, які вже 1 вересня заборонили населенню будь-яку громадську діяльність. Із земель поміж Південним Бугом та Дністром окупанти сформували окрему адміністративну одиницю — Трансністрію.

Важливу роль у розбудові легального українського життя в області відіграв Буковинський курінь, створений у Чернівцях за активної участі ОУН(м). Очолювали його Петро Войновський і Богдан Сірецький. У Миколаїв буковинці прийшли з Вінниці, і вже тут з'єдналися з групою поета-націоналіста Ореста Масікевича. Більшість учасників Похідних груп та їхні місцеві однодумці пішли працювати в міську управу, допомогову поліцію, редакції газет (у Вознесенську виходив «Новий час», у Гарбузинці — «Українські вісті», а Ольвіополі — «Нове життя», а в обласному центрі — «Українська думка» (згодом — «Український голос»). В листопаді 41-го представник Миколаєва увійшов був до складу Української Національної Ради в Києві (листопад 1941 року).

На початку вересня 1941 року німецькі наїзники заарештували членів Проводу ОУН, міністрів «уряду Української Держави», проголошеної бандерівцями у Львові 30 червня. Розгрому було піддано Похідні групи «Північ» і «Схід». На відміну від них, південна група не зникла, були створені українські осередки у селах нинішніх Миколаївського і Баштанського районів, Одесі, Херсоні, Знам'янці, Джанкої, Кривому Розі, на Донбасі тощо.

На початку жовтня 1941 року зондеркомандою при ХI німецькій армії було заарештовано велику групу патріотів, зокрема, зв'язкові-миколаївці О. Мацілинський, Ю. Войтович, Ю. та К. Лехіцькі, було знайдено і важливі документи, що розкривали структуру та завдання організації.

За німецькими повідомленнями, на початку 1941 року в обласному центрі відбулося зближення членів обох націоналістичних організацій, і це дуже непокоїло окупантів. Проте, за словами тодішнього голови Проводу ОУН(б) на Східній Україні, а потім головнокомандувача УПА Василя Кука, тоді загинув наймолодший брат Степана Бандери — Богдан, якому було лише дев'ятнадцять років. Він був виданий німцям своїми українцями, але політичними опонентами. Розповідають, що подібним «уславився» колишній завідувач кафедри української мови місцевого педінституту Кокот (редактор пронімецького «Українського голосу»). Він видав гестапо 45 членів ОУН, за що й був розстріляний бандерівською Службою безпеки.

Вивчаючи документи, доходиш висновку, що неправдою є твердження деяких квазіоб'єктивних «істориків», що в лавах українських підпільників і повстанців були лише галичани, «західняки». Під час війни у селі Піски Баштанського району існувала молодіжна націоналістична організація «За самостійну Україну», очолювана членом Спілки визволення України та ОУН Парфентієм Задиракою.

Сенс тодішньої боротьби українських націоналістів влучно висловив відомий публіцист української діаспори Ярослав Гайвас: «Мешканці Харкова, Полтави, Дніпропетровська, Миколаєва, Херсону знаходили в ОУН рідні їм гасла й принципи, в прагненнях ОУН відчували свої прагнення і в рядах ОУН вважали себе на відповідному й належному місці».

"Україна молода"