Жанна Ковба

ІСТОРИК МУСИТЬ АНАЛІЗУВАТИ...

[ Розділ 5 із книги: "Людяність у безодні пекла: поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки "остаточного розв'язання єврейського питання" ]

1. Міфи та стереотипи

Я свідома, що чимало читачів, знайомлячись з моєю книжкою, дивуватимуться і обурюватимуться. Бо у свідомості одних вкоренилися уявлення про те, що українці, коли і не були тими, хто зініціював німців на нищення євреїв в Україні, то принаймні масово прислуговувались їм і ще до приходу німців суціль ненавиділи євреїв. Чули перекази про це, або читали про це з книжок, що виходили у Радянському Союзі, де інформували, що єврейська кров на руках українських націоналістів, з якими браталися і братаються сіоністи.305 Або з польських видань типу твору Е.Пруса "Голокост по-бандерівськи", а часом і енциклопедій в Ізраїлі, де можна було прочитати, що у такому-то містечку українці (не поліцаї, чи злочинці!) знищили усіх євреїв.

Інші читачі будуть дивуватись і обурюватись тому, як могли їхні брати-українці забути все зло, що їм вчинила "жидокомунія", шахрайство і підступність гендлярів, злочини чекістів і, зраджуючи свій народ, рятувати євреїв. Вони спиратимуться на пресу, на книжки, що їх одні називають антисемітськими, а інші - "правдою про жидів".

Вивчений і проаналізований мною матеріал дозволяє твердити, що і ті і другі міркують, виходячи з міфів і стереотипів, котрі деякими екстремістськи налаштованими діячами єврейського, українського і польського народів, або тими, хто виконує замовлення третьої сторони, культивуються і поширюються.

Я, по суті, вже назвала два основні брехливі міфи, які заважають об'єктивно сприймати взаємини між народами в ті важкі часи: українці - чи не ініціатори німецьких злодіянь проти євреїв (до речі, як читач бачив, цей міф започаткований 1941 р. самими німцями); євреї - винуватці нищення українців за радянської влади.

Таких міфів, що заважають в об'єктивному досліджені взаємин між народами, їхньої соціальної та етнічної поведінки чимало. Що стосується Галичини, то це міфи про польський характер цієї території, пріоритет польської культури для всіх народів, котрі Галичину населяли, про криваві міжнаціональні конфлікти з вини українців, ініційовані ще задовго до другої світової війни. Досі популярний радянський міф про "визволення" Західної України в 1939 р., інтернаціональне єднання населення під гаслами комуністів, знову жтаки про культурні пріоритети, але вже радянської влади, котра принесла "відсталим", "збідованим", "неосвіченим" галичанам "передові" методи праці, матеріальний добробут, національне визволення.

Радянська сторона міфологізувала визвольний похід, загальну симпатію, прихильність до радянської влади, схиляння перед російською культурою і замовчувала репресії, депортації, ув'язнення. Це сприяло появі міфу про те, що страти у тюрмах, жорстока наруга над людьми - справа рук "жидівських комісарів", "жидівського НКВС" а радянська держава - єврейська держава.

Ці міфи суттєво вплинули на поведінку населення в період другої світової війни і у повоєнні роки.

Історичні міфи - це завжди маніпуляція фактами, напівправда, або чиста брехня, котрі паразитують на об'єктивній або штучно створеній неможливості для вчених, політиків, пересічних людей оцінити конкретну ситуацію.

Міфи живляться наявністю етнічних та соціальних стереотипів.

У Східній Галичині, де населення у ХІХ ст. пройшло шлях окультурення церквою, активністю громадських, культурноосвітніх організацій, досвідом спільної діяльності в умовах обмеженої демократичними чинниками конституційної монархії, національних стереотипів було набагато менше ніж у підросійській Україні. Так, не було тут стереотипу євреїв - губителів дітей заради крові, котру додають у мацу, стереотипу дурного чи хитрого хохла, однак культивувалися, не без польського впливу, стереотипи українця "різуна" і "гайдамаки", юдофоба; євреягенляра, прагматичного опортуніста, котрий завжди стає на бік сильного. Серед українців існував і стереотип поляка - пихатого шляхтича, панавизискувача.

У міжвоєнні роки з'явилися і культивувалися стереотипи євреякомуніста, українцятерориста, ворожого полякам ворохобника, поляка - утискувача українців, який зверхньо зневажає їх.

Ці стереотипи впливали на інтерпретацію фактів у пресі, на масову свідомість, експлуатувалися ідеологічними чинниками польської держави.

Вже у передвоєнній Польщі, а особливо у період радянської влади 19391941 рр. ці стереотипи починають суттєво зміцнюватись і впливати, у зв'язку з обмеженими державою можливостями відкритої, об'єктивної інформації, обмеженими можливостями діяльності національних, релігійних, культурноосвітніх організацій. Вони формували примітивні форми соціальної поведінки.

У часи другої світової війни національні і соціальні рухи отримують з боку тоталітарних режимів таке ідеологічне оформлення, яке нещадно експлуатує старі і одночасно творить нові стереотипи.

Ідеологія, політика визначають і інтерпретацію цих рухів. Події другої світової війни на території Східної Галичини висвітлюються під значним впливом своєрідного синтезу історичних, етнічних, соціальних міфів та стереотипів. Певні погляди, оперті на вирвані з контексту факти, переходять з книжки у книжку, зі статті у статтю.

І це при тому, що хоч долі євреїв, поляків, українців Східної Галичини почали фіксувати вже з перших повоєнних років, жодного повного збірника документів, жодного серйозного наукового дослідження міжнаціональних взаємин в їх сукупності досі не існує. Натомість не бракує емоцій, дражливості.

Як наслідок у радянській, польській, ізраїльській літературі з'являються твердження, ніби українці взагалі, а галицькі, особливо, є вродженими, генетичними антисемітами, примітивно жорстокими: у перші місяці війни у 1941 р. українці здійснили під проводом ОУН криваві єврейські погроми у всіх містах Галичини, знищили усіх євреїв по селах, сотні, тисячі українців, переважно галичан, служили у гітлерівських військовополіційних частинах, самостійно проводили масові акції винищення не лише євреїв, але і поляків. Поширене твердження, начебто місцеве населення Галичини взагалі вороже ставилося до євреїв, схвалювало німецьке "остаточне розв'язання єврейського питання". Коли були рідкісні випадки рятування євреїв, допомоги їм, то лише з боку поляків та їхніх організацій.306 На сумлінні галицьких українців вбивство 500 тис. поляків, 1 млн. 500 тис. євреїв.307

Українські історики у діаспорі змушені були не стільки займатися фактологічними дослідженнями, як спростовувати міфи і радянських і західних істориків про спадковий антисемітизм українців і згубну роль націоналізму в історії України, або й творити власні міфи, щодо єврейської налаштованості на соціалізм, комунізм, соцільне українофобство євреїв.

Нині в Україні проблеми міжетнічних взаємин у час другої світової війни починають досить активно досліджувати. З'являються цікаві статті, збірники документів, монографії.308

Треба сказати про ще один міф, який і досі заважає історикові - поширюване у радянські часи уявлення, ніби етнічне і національне підпорядковані соціальному. Це дуже часто відволікає увагу від етнічності, котра завжди залишалася найглибиннішою особливістю індивідуальної і колективної свідомості, характеризується спадковими рисами підсвідомості і інтуїції, тому надзвичайно стійкою щодо зовнішніх, насамперед, асиміляторських впливів.

"Загальний характер світосприймання, стиль життя, мови, культури, ментальність притаманні даній людській спільності, не залежать від соціальних груп, або індивідів, "задані" ним. І тому саме культура утворює живу невидиму сферу, за межі якої люди, належні до неї не в змозі вийти. Вони не усвідомлюють і не відчувають цих обмежень оскільки вони "всередині даної ментальної, культурної сфери".309

В умовах тривалого життя кількох націй на одній землі неминучий соціальний та економічний поділ сфер діяльності, але неминучі, щоб забезпечити собі, своїй етнічній спільноті можливості розвитку, й взаємодія, толерантність, розуміння етнічної поведінки, представника іншого етносу.

Галичани постійно вчилися обходити "гострі кути" чужих етнічних звичок, поведінки, хоч життя так само постійно витворювало нові і нові проблеми. Так би мовити, нові, модерні меблі, котрим не бракувало "гострих кутів". Процеси витворення взаємотолеранції були природними, бо випливали із ментальності, здорового глузду із властивої їм толерантності, але водночас були окультуреними релігією, діяльністю представників еліти.

Потрібно враховувати і те, що етноси Галичини були, по суті, субетносами, частинами своїх етносів. Українці - українського, котрий мав свою територію (але не державу!) на Сході, поляки - польського, котрий мав свою територію і державу на Заході, євреї - єврейського, котрий не мав ні території, ні держави, але об'єднувався вірою, традицією, мовою, образом Землі Обітованої.

Кожний з етносів Галичини у своїй поведінці не був і не міг бути вільним від історичної пам'яті, традиційної соціальної поведінки своїх етносів за межами краю.

Історичні факти свідчать, що попри різниці соціальної структури, менталітетів у Східній Галичині переважали періоди мирного співжиття. Національнорасових конфліктів серед галицького населення між українцями і євреями практично не було. Коли відбувалися єврейські погроми в Росії, Прусії, Угорщині у 90х рр. ХІХ ст. - у Галичині погромів не було, хоч і спостерігалася соціальна напруга, бо і українці і поляки, організовуючи економічні товариства, кооперативи, відчутно тіснили євреїв у сферах кредиту, торгівлі. Конфлікти гасилися, зокрема, пропагандистською кампанією у пресі, - і українській і польській, - що погроми не можуть бути методом економічної боротьби.310

Єврейсько-українсько-польські бар'єри нівелювалися й на побутовому рівні. Євреї, особливо сільські, з маленьких містечок, добре знали українську мову, іноді не знали польської. Водночас, на початку ХХ ст. мова ідиш була досить знана серед галицьких ремісників і інтелігенції.

Основні національні конфлікти у Галичині були не між українцями і євреями. Вони шли переважно по лінії українськопольських протистоянь і антиєврейського налаштування частини поляків. Ставлення поляків до євреїв визначалося як політичними цілями, так і історичними традиціями (євреї обслуговували польську шляхту, яка через це... зневажала їх), впливом антисемітської пропаганди у країнах Західної Європи. Як нормальне явище багатьма поляками сприймалася асиміляція євреїв. У 20-ті рр. вона навіть була узаконена через систему освіти. Підтримка польських політичних сил вважалася єдино можливою для євреїв, опанування польською мовою і культурою - піднесенням на вищий щабель розвитку.

Частина поляків несхвально, або й вороже ставилася до ортодоксальних євреїв, хасидів. Висміювали чорні лапсердаки, бороди, пейси. Не жалували й асимільованих євреїв. Побутовий антисемітизм зливався з суто політичними інтересами влади, особливо місцевих урядовців, з націоналістичними цілями партії ендеків.

Звичайно, серед польського населення Галичини було й багато інтелігентних тверезих діячів, які толерантно ставилися до єврейських проблем, поборювали антисемітизм.

Міжетнічні взаємини розвивались наче по двох лініях, які часто перехрещувалися: політика і звичайне буденне життя. Політичні програми партій, соціальноекономічна напруга, тоталітарні державні цілі породжували масу пропагандистських дезінформаційних гасел, які спадали на голови населення Галичини.

Здається, цілком реальну картину змалював журнал ОУН "Розбудова нації" у січні 1934 р.: "...Загарбнику завжди потрібні не лише закони, тюрми, шибениці й армія, а й також брехня. Загарбнику треба, щоб історики брехали, фальсифікуючи історію загарбленого, пригнобленого народу. Йому треба, щоб брехали журналісти, заперечуючи гніт над народом. Міністри, священики, учителі й поліція змушені брехати, щоб приховати правду про гніт".311

По лінії звичайного, буденного життя були абсолютно спільні інтереси - забезпечення прожиття своєї родині, звичка, традиція. Українській селянин, навіть національносвідомий, користувався послугами єврейського торгівця, польські і українські міщани звикли до єврейських кравців, перукарів. У євреїв інтуїтивно шукали поради, виходу із житейських ситуацій і знаходили його. Буденне життя міст і містечок, сіл було сповнене компромісів, толерантності. Місцевий сленг, гумор, будні були багато у чому спільними для всіх галичан. Можна говорити про спільні риси галицького містечкового населення міжвоєнного періоду. Демократична налаштованість, підприємливість, активність, терпимість, наявність ерудованого, багатомовного, європейськитолерантного проводу інтелігенції - польської, української, єврейської, багато що визначали у житті на одній землі.

Розвиток фашизму у Європі не сформував ні серед українців, ні серед поляків расистської ідеології.

Молодь - найбільш радикальна частина населення прагне вдосконалення свого етнічного єства. З'являються свої ідеологи, екстремістськи налаштовані. Через роки про цей стан писав один з представників такої молоді: "Якраз тоді вийшла друком його (Донцова - Ж.К.) головна праця, всі її читали і хотіли вважати новою істиною, може не так з уваги на її зміст, але головне тому, що написав її Донцов. І в першій її частині громив лібералів, соціалістів та демократів, бив направо і наліво, як крокодил хвостом".312

Серед частини поляків праві радикальні елементи, ендеки визначили головним ворогом євреїв - чужорідний елемент, який займає місця, по праву приналежні їм, корінному населенню.

Серед частини українців зростала глуха ненависть, як до поляків - представників влади, так і до тих євреїв, які їм служать.

Розмежовуються у своїх орієнтаціях євреї. Одні - емігрують будь де, інші - переважно, сіоністи - вбачають єдиний вихід у створенні власної держави, ще інші - ортодокси і хасиди - у збереженні свого етнічного "я" через віру, традиції.

У період другої світової війни від етнічної та соціальної поведінки, як сукупностей реакції особистостей на політику, територіальну експансію двох тоталітарних режимів - фашистського і радянського, багато в чому залежало фізичне, духовне існування, а отже доля нації.

У винятково жорстоких умовах проти сил зла і смерті одночасно консолідувалися і національно ідентифікувалися енергії, котрі забезпечують виживання людини й спільноти: інтелектуальна, духовна й найвищій її різновид вольова.

У наш час історики, політологи, етнологи починають все активніше вивчати зміст і форми цих енергій в контексті соціальної та етнічної поведінки як складових історії.

У цьому плані не можна не брати до уваги стан досліджень націоналізму, його ролі і значення у генезі модерних націй.313 Попри його об'єктивну реальність і вплив на міжетнічні взаємини, все ще подибуємо переважання або беззастережного осуду, або так само беззастережного схвалення з класових чи державницьких позицій.

Українці як недержавна нація донедавна залишались "білою плямою" в історії Східної Європи. Політична кон'юнктура визначала упереджений підхід до національних рухів українців і народів, котрі мешкали на території України. У той час як західні, зокрема польський, націоналізми розглядали й багато в чому продовжують розглядати як основу ліберального і цивілізованого творення модерних націй, український - вважали і вважають агресивним, приписуючи йому примітивність політичних програм, поведінку, котра визначалась етнічним антисемітизмом, кровожерливістю.

Я.Дашкевич пише: "У сучасному політичному житті - та, в результаті, в історичній науці - далі намагаються зберегти погляд на панівні та пригноблені нації, як на щось об'єктивно обгрунтоване, потрібне, необхідне (це ще далекій відгомін поглядів минулого століття на так звані історичні та неісторичні нації). В результаті - подвійний алгоритм мислення, який застосовується в історичній науці з впертою послідовністю.

Полякам і росіянам боротися з чужоземним поневоленням, наприклад, німецьким, - це героїзм і найвищій приклад патріотизму, українцям боротися з польським, російським та іншими поневоленнями зась...

Керівники національновизвольного чи революційного руху (Ленін, Пілсудский) "мали право" співробітничати з чужоземними розвідками, поєднувати власні інтереси - інтереси власного народу, власної партії з інтересами чужих держав; поневолені нації такого права не мали, в першому випадку про жодну зраду не могло бути й мови; у другому випадку - історію України заповнили довгими рядами зрадників народу...

Застосування масового кривавого державного терору, цілого арсеналу безправних засобів, до етногеноциду, включно, організації штучного голоду, депортації в історіографії панівних націй при менших масштабах дій виправдовуються цілком, при глобальніших просто замовчуються... Пригадаю тут інтерпретацію Хмельниччини, Гайдамаччини, чи хоча б подій 40-х рр. на західноукраїнських землях (різанина АК та УПА)".314

Цей подвійний алгоритм історичного підходу особливо виразний, коли йдеться про історію другої світової війни. Радянською історіографією витворена наступна схема "вітчизняної війни". Патріотами були ті, котрі воювали за Сталіна. Зрадниками, колаборантами виявились чи не всі галичаниукраїнці і частково поляки. Євреї взагалі стали "білою плямою", народомфантомом, бо їх, начебто, нищили, вбивали, не як євреїв, а як "радянських людей", - так писалося на пам'ятниках у місцях масового нищення євреїв. "Білою плямою" в історії СРСР й УРСР до початку 90х років було тотальне винищення європейського єврейства.

Натомість, на Заході, в державі Ізраїль у повоєнні роки започаткувалися і продовжують розвиватися історичні дослідження нацистського геноциду щодо євреїв Європи (Катастрофи, Голокосту, Шоа), винищення мільйонів людей лише за те, що належали до єврейської нації.315

На жаль, "білих плям" у досліджені цього явища не бракує і на Заході і в Ізраїлі. Попри наявність солідних спеціальних центрів досліджень316 у першу чергу "білими плямами", а вже в другу чергу політикоідеологічними факторами можна пояснити появу так званого ревізіонізму - напряму, представники котрого заперечують факти знищення нацистами мільйонів євреїв, табори смерті, трактуючи їх як шахрайство з метою витягнути з Заходу гроші на Єврейську державу.317

2. "Білі плями" історії Голокосту галицьких євреїв

Катастрофа євреїв України нині лише починає вивчатися і як самостійне історичне явище і у контексті історії України.318

На ці дослідження впливає наявність "білих плям" у взаєминах між народами як у мирні періоди, так і у часи війни. Особливо це стосується Галичини. Склалося так, що досліджуються польськоукраїнські, українськоєврейські взаємини, а взаємодіяли одночасно українці - поляки - євреї.

Мушу сказати про складність досліджень етнічної і соціальної поведінки населення Галичини в 1939-1944 роках. Втрачено час, багато документів, померли, загинули в сталінських таборах свідки, ті, котрі виїхали на еміграцію, довший час не могли називати усіх фактів, імен.

У 1995 р. М.Богачевська-Хом'як, почавши досліджувати роль жінок у громадському житті України, змушена була констатувати, що немає не тільки історичних досліджень, але навіть, списку громадських організацій, що діяли в певний час.319

З 10 по 12 вересня 1999 року у програмі вже традиційного для Львова Міжнародного форуму видавців був проведений "Общинний фестиваль єврейської книги".

Львів'яни, учасники і гості форуму зацікавлено оглядали багату експозицію єврейських друків з фондів Львівської наукової бібліотеки ім. Стефаника, бібліотеки університету, сучасні видання, тематична експозиція "Юдаїка" з фондів Львівського історичного музею", підготовлену доктором мистецтвознавства Фаїною Петряковою.

Чи не найбільше задоволення члени єврейської громади отримали від літературного вечора "Бруно Шульц - феномен і осяяння в галицькій літературі І половини ХХ сторіччя" і концертубесіди "Музика Книги - музика радості" (вперше у Львові після шести десятків літ зустріч із клезмерською музикою).

Обидва заходи вів молодий літератор, музика Андрій Шкраб'юк. Внук бабці з Івано-Франківщини, котра жила серед євреїв, знала їхню мову, пісні, звичаї. У школі мав товаришаєврея, зацікавився івритом і опанував його. Захоплено розповідав, яка чудова у Бруно Шульца "галицька польщизна", яка гарна вона у перекладі українською, галицькою мовою (Андрій Шкраб'юк - перекладач творів Бруно Шульца). Андрій не лише говорив про походження клезмерської музики, її історію, але й співав хасидські "нігуни", демонструючи поєднання єврейських й українських слів, мелодій.

Одна з багатьох зворушених до сліз слухачок, сказала: "Спасибо украинцу Андрею Шкрабюку, который возвращает нас к нашим корням. За эти два дня я узнала больше, чем за всю свою не такую уж короткую жизнь".

У березні 1999 року у Львові, у Львівській Богословській академії Інститут соціальних проблем церкви організував семінар, присвячений україноєврейському порозумінню у якому взяли участь Владика Любомир Гузар, Головний рабин України Яків Дов Блайх, директор Інституту організатора Мирослав Маринович, віцеректор Богословської академії Борис Гудзяк, директор Інституту юдаїки, науковці Львова і Києва, священики грекокатолицької церкви. Обговорювали минули, а ще більше - прийдешнє.

Лише в останні роки почали публікувати документи німецьких архівів стосовно України, а документи НКВС-КДБ все ще не розсекречені. І все ж за довгі роки вперше з'являється надія об'єднати зусилля українських, польських, єврейських вчених, як у їхніх власних країнах, так і у діаспорі. Такі дослідження природньо можуть поставити багато нових питань.

Відомий український вчений в діаспорі І.Химка узявся дослідити зміст, форму подачі матеріалів про євреїв на сторінках газети "Краківські вісті" у плані історії українськоєврейських взаємин у роки другої світової війни і мав у своєму розпорядженні архів редакції, відсутній в Україні. Дослідник змушений був визнати, що тема більше викликає напругу, ніж проливає світло, тлумачиться порізному фактичний один і той самий суперечливий, доволі обмежений матеріал. Він пише: "…інтерпретація без сумніву благородна і важлива частина науки, але варто зауважити, що наукова розробка теми, так зарядженої емоціями, бажає бути кращою: що стосується найбільш делікатних аспектів, так вони практично випали з поля зору дослідників. Наприклад, серед українців поширена думка, що українськоєврейські взаємини були серйозно отруєні співробітництвом єврейського населення, або окремих його елементів, з комуністичною владою Галичини і Буковини в 1939-1940 рр. Але той факт, так і не став об'єктом наукового дослідження. Або скажімо, такий приклад. Так багато говорять про українських охоронців у нацистських таборах смерті, але ніхто, навіть, не спробував провести наукове дослідження того, як їх туди рекрутували, чим вони там займалися і яким був їхній статус. Так що історія українськоєврейських взаємин в роки війни продовжує залишатися відносно неопрацьованою, якщо врахувати стереотипи і пристрасті, що оточують цю проблему".320

Розглянемо кілька найбільш помітних у моїй темі "білих плям".

Перші дні німецької окупації. Поширена версія подій у Львові базується на інформації, котру подав Ф.Фрідман у 1945 р. у книжці "Zagłada Żydów lwowskіch" - по гарячих слідах, на основі власних вражень, а також документів польських єврейських організацій, в тому числі Бунду. Інформація Ф.Фрідмана потім увійшла до усіх робіт з питань Голокосту, у довідкові видання.

Ось опис подій поданий у книжці Ф.Фрідмана: "Останній військовий відділ росіян залишив Львів вночі з 28 на 29 червня. Перші німецькі відділи увійшли до міста 29-го червня біля 11-й годині ранку. Зразу ж почали німці здійснювати свою "історичну місію" стосовно євреїв. Вже в перші години розклеїли по місту афіші з підбурюванням проти євреїв. В цих афішах і листівках, котрі роздавалися на вулицях, євреї виставлялися винуватцями війни, нечуваних злочинів, нібито вимордування кількох тисяч поляків та українців. Отруйне насіння, звичайно, дало відповідний урожай. Перші дні окупації з 30 червня до 3 липня були кривавими й жорстокими погромами.

До німецьких солдат долучилися покидьки суспільства, переважно з українських націоналістів, а також з організованої раніше так званої української міліції (допоміжна поліція). Почалося полювання на вулицях за єврейськими чоловіками. Львівські євреї, огорнуті панічним страхом переважно не виходили на вулицю...

Українська міліція і німці, незадоволені з занадто скупого улову на вулицях, почали перетрясати єврейські житла в пошуках жертв. Забирали чоловіків, подекуди і цілі родини, навіть з дітьми, під приводом, що зобов'язані очистити львівські тюрми від трупів. Кілька тисяч євреїв загнано в той спосіб до тюрми на вулицях Казимирівська (Бригідки), Лонцького. Замарстинівську, Яховича. У "Бригідках" згромадили кількатисячний тлум виловлених євреїв на тюремному подвір'ї і немилосердно били. Стіни в'язниці навколо подвір'я були аж до другого поверху залиті кров'ю мордованих євреїв і заліплені кавалками мозку". (Фрідман посилається тут на свідчення і особисті переживання померлого львівського адвоката доктора Ізидора Еліаша Ляу).321

В архіві Надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів фашистів у Західній Україні зберігається свідчення "доктора філософських наук Фрідмана Пилипа Лазаревича". Текст у стенограмі подано українською мовою (серед інших матеріалів комісії це чи не єдине таке свідчення).322

"Знищення євреїв у місті Львові почалося з першого дня приходу німців, тобто 30.VІ.1941 р. Проте на перших порах німці проводили те знищення провокаційно. Користуючись відходом радянських військ, деяку частину єврейського населення німці завели до тюрем і там постріляли, причому цей розстріл проводився в супроводі екзекуції, з тим, щоб не можна було впізнати замордованих.

Разом з тим переслідувалась і друга мета, подати як приклад звірств НКВС, що перед своїм уходом зі Львова буцімто розстріляли політичних в'язнів. Отже, для прибирання цих трупів, які були фактично трупи євреїв, знищених німцями, німці відразу ж, як прийшли, почали ловити на вулиці і хапати по хатах євреїв, які мусили прибирати ці трупи. Ті, які залишилися в живих, розповіли потім, що фактично вони ніяких трупів не прибирали, але впізнали серед них багато міських євреїв тільки що забитих. Про це свідчив пізніше розстріляний доктор Ізидор Ляу. Він розказував: "В різних частинах колосального подвір'я стояли купки євреїв, якими займалися німці. Вони проводили різні екзекуції. В одній купі їх лише били, в другій купі стріляли"".

У стенограмі на відміну від книжки не фігурують українські націоналісти, "організована раніше так звана Українська міліція". Водночас фактично заперечується і факт розстрілів НКВС у тюрмах Львова. Останнє легко пояснити тим, кому власне давав Фрідман свої свідчення.

Рабин Д.Кахане писав свої спогади вже багато пізніше. Він вважає, на відміну від Фрідмана, що червоні. залишаючи місто, у 3-х тюрмах (їх було 7 - Ж.К.) стратили кримінальних і політичних в'язнів і поховали у тюремних дворах, та що німецька пропаганда використала ту ситуацію, щоб підбурити населення проти "єврейськобільшовицьких убивств". Разом з тим Д.Кахане твердить, що вбивали євреїв в основному українські поліцаї, українці взагалі. При цьому він згадує сумніви, котрі мучили його ще у дні, місяці переховування у соборі Святого Юра: "Як же важко знайти зв'язки між двома світами в українському народі. З одного боку, національні герої українського народу - Хмельницький, Наливайко, Залізняк, Гонта і останній Петлюра та українські поліцаї, що співпрацюють з німцями у справі знищення єврейського народу. Все це, будь який національний рух українського народу пов'язаний з пролиттям єврейської крові. І завжди виливали українці свій гнів на євреїв. А з другого боку - шляхетні постаті Митрополита, його брата, Титуса, Стека, Мартинюка та інших. Як це можливо? Чи можна поєднати подібні протиріччя?".323

Під впливом стереотипу українцяпогромника євреїв розробляли свої плани встановлення "нового порядку", урядування на окупованій території Галичини німецькі функціонери.

У донесенні шефа поліції безпеки і СД від 16го липня 1941 р. повідомлялося: "Більшовики перед їхнім відходом разом з місцевими євреями замордували певну кількість українців. Як причину вони назвали у Львові спробу повстання українців 26 червня 1941 р., які намагалися звільнити своїх ув'язнених... Львівські в'язниці були переповнені трупами замучених українців. Решту було вивезено... (У тюрмах були замордовані не лише українці, але й поляки та євреї, були вивезені не лише українці, але і поляки та євреї - Ж.К.)

Українське населення (чисельно у Львові переважало польське і єврейське населення - Ж.К.) показало в перші години після відступу більшовиків варту схвалення активність що до євреїв. У Львові населення зігнало до купи, знущаючись, коло 1000 євреїв та доставило їх в захоплену вермахтом в'язницю ГПУ.

Заходи айнзацгрупи. Поліцією безпеки було зігнано до купи коло 7000 євреїв та розстріляно у відплату за нелюдські жахливі діяння. 73 особи були виявлені як функціонери та донощики НКВС та також розстріляні. Поряд з тими екзекуціями в Львові також і в інших містах було проведено заходи відплати. Між іншим було розстріляно 132 євреї у Добромилі".324

Не можна цілком погодитись з упорядником збірника документів "Україна в другій світовій війні" В.Косиком "Цей німецький звіт, дотримуючись ідеології націоналсоціалістичної партії, перебільшує участь євреїв у вбивстві українців та активність населення проти євреїв у перші дні окупації".325 На мою думку, тут діяв ще один, цілком протилежний фактор - прагнення представити дії німців так, ніби вони виконувались "на прохання українців", яких в цей час німці намагалися прагнули використати як силу протистояння полякам і можливому радянському опору. Саме у зв'язку з цим про поляків, котрі чисельно переважали і чиє "шумовиння" згадують як погромників львів'яни (звичайно йдеться саме про "шумовиння", "голоту", кримінальників), не згадується.

Інакше події липня 1941 р. точніше їх основних учасників зображено в анонімних спогадах, які наводить у своїй доповіді 1947 р. Голова єврейської релігійної громади м.Львова Л.Серебряний (завдячую цим текстом М.Міцелю):

"…Події 4 липня, за своїм нелюдством перевершили всі попередні жахи. В цей день фашистські канібали провели найжахливішу з акцій - акцію на дітей. З 10-ї години ранку з'явились на вулицях міста групи єврейських дітей до 10-11 рочків у супроводі есесівців, маленьких дітей несли конвойовані мами. Куди повезли більшість дітей, я не відаю. Але на Стрілецькій площі зібрали більше 20 дітей різного віку - від немовлят до 10-11-річних і 12 матерів.

Я бачила, як хлоп'ята грались, нічого не підозрюючи, коли почула залп з автоматів. Дітки і їх мами були розстріляні. Після залпу есесівські офіцери ходили поміж розстріляних і добивали тих, хто ще дихав…

Обличчя свідків цієї дикої сцени були похмурі. Люди ховали очі. Вони боялись виказати катам свої думки. Вони боялись дивитись в очі жахливій правді".

Як бачимо, за цими спогадами, головні дійові особи - есесівці, а не навіть, українське "шумовиння".

З подіями перших тижнів німецької окупації пов'язана ще одна "біла пляма" - батальйон "Нахтігаль". У радянських та польських публікаціях до початку 60-х рр. його не згадували у контексті злочинів проти поляків та євреїв.326 Повідомлення про участь його вояків у масових стратах євреїв з'явились лише у 1959 р. Приводом було те, що канцлером Аденауером на посаду Міністра у справах німців, репатрійованих та депортованих за часів війни, був призначений Т.Оберлендер, відомий не лише своїми різко антикомуністичними, антирадянськими поглядами, але й тим, що був офіцером вермахту, зв'язковим з батальйоном "Нахтігаль".327

Знайшлися "свідки" в СРСР і в Німецькій демократичній республіці, які звинуватили Оберлендера і батальйон "Нахтігаль" у знищенні 3000 тис. євреїв та поляків у Львові.

Доведеним нині фактом є: вояки батальйону у кількості 300 осіб, одягнені у німецьку польову форму у складі 17й армії, не вступаючи у бої, прибули до Львова разом з першим батальйоном Бранденбургського полку. Мали завдання: охорона важливих дорожніх об'єктів, промислових підприємств, складів, водосховищ, відділень зв'язку, телеграфу. Попри те, що командир батальйону Р.Шухевич, провід ОУН(б) мали свої плани щодо батальйону як української військової одиниці, накази вермахту були обов'язкові. Серед інших об'єктів батальйон зайняв радіостанцію і це було чи не єдиним, чим вояки прислужилися ОУН, проголошеній державі. Стало можливим провести дві радіопередачі, де був зачитаний Акт 30 червня 1941 р. Вояки, вільні від несення сторожової служби, були на казарменому режимі, пересування містом суворо регламентувалося. Є факти про сутички вояків, які охороняли продовольчі склади, з натовпом.328 За участь у зборах представників українських кіл у будинку "Просвіти" під час проголошення відновлення державності Р.Шухевича розжалували. 7 липня за наказом вермахту батальйон був виведений зі Львова і невдовзі розформований.329

Трибунал Федеративної республіки Німеччини у 1960 р. не знайшов жодних підстав для звинувачень солдатів "Нахтігаль" у розстрілах єврейського та польського населення. Канадська комісія розслідування воєнних злочинів також не виявила участі батальйону у злочинах проти євреїв та поляків.330

Польський автор Z.Albert також заперечує звинувачення проти "Нахтігаля".331 Немає фактів про участь батальйону у протиєврейських акціях у збірниках: "Советская Украина в годы Великой Отечественной войны",332 "Історія застерігає".333

До "білих плям" належать і ті події, які відбулися у Львові 25, 26, 27 липня і лишилися у пам'яті євреїв, як "Дні Петлюри". Це не була офіційна назва, як і не було спеціально запланованого і організовано проваджуваного заходу.

Про те, як поступово заходи німецької влади перетворювались у пам'яті їх жертв у дії лише українців свідчить порівняння двох текстів, що належать Ф.Фрідману. У його свідченнях надзвичайній комісії читаємо: "25, 26, 27 липня проти євреїв була проведена нова акція українською поліцією. На ці дні припадала якась річниця жалоби чи по Петлюрі, чи по Коновальцеві, а зокрема, точно не знаю.

Німці позволили українській поліції в порядкові помсти відбирати певну кількість євреїв і розправлятися з ними, як вони хочуть. Загинуло тоді коло 1500 чоловік. Ці дні серед єврейського населення стали називатися "петлюрівськими днями". Подробиці і цифри про цих загиблих євреїв я довідався від лікаряхірурга доктора Юрима, який загинув пізніше. На цей же період припадає і спалення німецькими військами молитовних будинків (синагог).

Являється характерним, що у всіх цих знущаннях над євреями цивільні мешканці Львова участі ніякої не приймали, а спроби німців натравити українців та поляків на євреїв не вдалися".334

У книзі Ф.Фрідмана читаємо: "...Цілий липень тривала акція виловлювання єврейських політичних діячів і лівої молоді (власне комсомольців), яких вивозили і розстрілювали (зрозуміло, без суду) в Лисинецький ліс під Львовом. Майже одночасно 25, 26, 27 липня були поновлені "лапанки" на вулицях і в будинках чоловіків і жінок, яких ніби забирали на примусову працю, і здебільшого вбивали. Ці "лапанки" і вбивства здійснювала головним чином українська допоміжна поліція. В устах львівського населення ці акції були названі "акції Петлюри". Кружляли чутки, що в зв'язку з річницею вбивства у Парижі українського отамана С.Петлюри євреєм Ш.Шварцбардом німці дали українським колабораціоністам карт бланш на три дні для акції помсти євреям. Тлумачення, звичайно, фальшиве, бож Петлюру застрелили в травні 1926 р. Тим не менше під час так званих днів Петлюри загинуло кілька тисяч євреїв".335

Мені не пощастило знайти документальні джерела про дні Петлюри. Звіти польського та єврейського підпілля не містять якоїсь інформації про них і про численні жертви серед євреїв у липні 1941 р.336

Заслуговують на увагу спогади львів'ян Л.Плягера, М.Петрашека, котрі пов'язують події 2527 липня з величезною контрибуцією, яку наклали німці, і котру євреї не могли сплатити. Щоб прискорити цю виплату німецькі підрозділи методично палили синагоги. Були арештовані заручники - відомі єврейські діячі, яких стратили вже після того, як контрибуція була майже виплачена.

Уявлення про "Дні Петлюри" як спеціальний український захід лише поступово формувалися в історичній пам'яті євреїв. Тому не дивно, що опитувані мною українці, згадуючи про контрибуцію, спалення синагог, розстріли заручників, не зберегли у своєї свідомості цієї назви.

Різні, часом протилежні, завжди емоційно забарвлені, що цілком природньо, свідчення українців, поляків і євреїв, що стосуються подій початку війни в окремих містах і містечках.

Спробуємо зіставити наявну інформацію по місту Бориславу, враховуючи вплив емоцій, стереотипів, хаосу чуток і дійсності.

Напередодні другої світової війни у Бориславі мешкали 56% поляків, 22% - євреїв, та 18% - українців. У першій половині вересня 1939 р. місто переживало не лише тривогу і непевність, пов'язані з політичними та воєнними подіями, але і гострий конфлікт між поляками та українцями. Вісті про швидке просування німецької армії викликали як спробу консолідації українців та поляків, так і активізацію польських шовіністичних боївок. Пішли арешти, відступаючі польські частини почали палити навколишні села. Українці для самооборони озброїлись сокирами, ночували поза своїми домами, очікуючи нападів. Коли у місто увійшли німецькі відділи у діброві приміського села Тустановичи було знайдено чотирнадцять замордованих українців зі слідами знущань. Серед них були два дереворуби з сокирами й два хлопці з села Смільніця з ціпами, котрі йшли на заробітки. Містом кружляли чутки, що то "українські різуни", котрі йшли на поляків. Німці були у місті шість днів. З ініціативи українців почалася організація управи. Ніяких ексцесів ні проти євреїв, ні проти поляків не було, хоч мешканців здивувало, як німці насміхалися, ображали євреїв, навіть змусили кількох чистити вулицю біля їхньої команди.337

З приходом, після виведення німецьких військ, більшовиків на тлі кардинальних змін почалися арешти. Називають різні цифри: від 150 до 200 осіб, вивезених до Сибіру, понад 100 загиблих у тюрмах Борислава та Дрогобича.

Євреї за радянського урядування нічим особливим від українців і поляків не виділялися. Хіба що одні раділи, що мали заробітки, а за німців було б гірше, інші стали активістами, комсомольцями, були такі, що втратили все своє майно і мусили поневірятися у пошуках заробітків.

У липні 1941 р. зразу ж після відступу червоних у пивниці будинку, в котрому містилася тюрма і жили доглядачі, виявили 44 трупи, ледь присипані землею. Серед них: 27 українців, 16 поляків, 1 німкеня.338

Нині надруковані спогади євреїв та поляків - свідків подій початку липня 1941 р. записані у різні роки. Багато свідчень поляків та євреїв записано в другій половині 1945 - кінця 1947 рр. працівниками Центрального комітету євреїв Польщі.339 Це був час найбільшого загострення українськопольських конфліктів, добровільнонасильницького обміну населення між Польщею та СРСР, боротьби з так званими бандами УПА.

Спогадів і свідчень українців за ці роки виявити не пощастило.

З семи осіб троє вважають, що погром у перші дні окупації вчинили німці і українці (Н.Ляйбл - "українські хулігани", Б.Галерман - "євреїв забивали дрючками, натовп прагнув життя і крові євреїв", Ш.Найдек - "німці мордували євреїв, погром почали темні елементи українські").

Двоє свідчили, що євреїв били "місцеві і з навколишніх сіл українці та деякі поляки" (Л.Кнебель). "Поляки й українці вривалися до помешкань, але не плюндрували їх, аж поки не побачили прикладу німців". (Е.Клінгер).

Одна особа (Ш.Розенберг) посвідчила, що погром влаштувала українська управа. Посадник "Терлецький дістав дозвіл влаштувати погром євреїв і спровадив банди українців з Губич, Тустанович, Мразлиць (села поблизу Борислава - Ж.К.). євреїв били дрюками, рубали сокирами".

Четверо, хоч і згадують про жертви НКВС, не пов'язують погрому з тим, що це була відплатна акція українців. Двоє вважають, що "самі українці пообтинали частини тіла, язики, вибрали очі і кинули підозру на поляків, жадаючи дозволу (від німців - Ж.К.) на 4денний польський погром" (Ш.Розенберг). "Коли росіяни відійшли, то випустили в Стрию кримінальних злочинців, а політичних злочинців повбивали, залишивши непохованими трупи. Українські міліціонери кинулися знущатися над тими трупами, обтинали язики, вибирали очі, шнурували дротом уста, щоб підбурити людей до ексцесів проти євреїв., бо в такий жахливій спосіб гинули арійці з вини жидокомуни" (Е.Кляйнер).

"Сокири, дрючки", як знаряддя злочину українців, фігурують лише в двох спогадах.

Кожен, хто свідчив, називав різне число жертв (від 80 до 300).

А.Ясинський у статті "Бориславський апокаліпсис", котра з'явилася у 1991 р. писав, що погром чинили українські люди в стані розпачу, афекту, як помсту за страшну загибель своїх дітей і родичів, бо "єврейський плебс" аж "занадто активно служив червоним".340

Професор Хайфського університету Ш.Вайс, народжений у Бориславі у 1935 р., котрого з родиною врятували у Бориславі, подав свої свідчення в 1985 році. "Приводом до погромів послужив той факт, що в першій день окупації міста 1 липня було знайдено у будинку радянської міліції трупи в'язнів, вбитих перед відходом Червоної армії. Українці твердили, що це діло єврейських рук, та вирішили помститися євреям. Наступного дня зібралася потолоч з усієї околиці та разом з місцевими українцями вбили близько 300 євреїв. Багато десятків поранено. Вони вдиралися до єврейських помешкань та грабували їхнє майно. Погромники були озброєні ножами, вилами, сапами та сокирами".341

У 1973 р. у діаспорі вийшов ХХ том "Українського архіву Наукового товариства ім. Шевченка", де опубліковано кілька спогадів українців. Цитую спогади М.Терлецького, який був посадником Борислава чотири тижні, потім замінений німецькою адміністрацією. "Родини помордованих (в тюрмі НКВС - Ж.К.) почали вибирати тіла жертв з ями, управа міста дала домовини і прислала лікарську комісію з двох лікарів - доктора Винницького і доктора Капельнера для огляду тіл та переведення евентуальних секцій, щоб усталити причини смерті, а також фотографа для фотографування помордованих. Але німецька поліція прогнала лікарську комісію, забрала фотографічний апарат, і зарядила, що вибирати тіла з ями мають жиди. Міські підлітки привели жидів і вони під наглядом німців добували тіла та вкладали до домовин. Коли роботу було закінчено німці почали бити жидів, а потім стріляти. Вбито коло 70 жидів. Міське шумовиння кинулося грабувати жидівські доми та вбило трьох жидів".342

Ю.Максимчук вважає, що в місті встановилися дуже напружені стосунки між поляками і українцями, німцями і українським населенням, впродовж усіх воєнних років, бо у "Бориславі було три поліційних відділи: німецька охоронна поліція, що їй підлягала рота кінної поліції, кримінальна поліція, що складалася поголовно з поляків, українська допоміжна поліція".343

Він пише, що німецька поліція займалася в основному репресіями проти євреїв, а також "німецькі поліцисти робили часто бешкети населенню, допускалися крадіжок, самовільних ревізій (обшуків - Ж.К.) Прилюдних розстрілів, єврейських акцій німецької поліції у Бориславі не було, вони відбувались за містом, у Дрогобичі, осідку гестапо, де "кожного тижня розстрілювали на ринку по 10-12 людей різної національності, переважно українців, за підпільні акції, посідання зброї, переховування жидів".

У роки німецької окупації у Бориславі врятувалося 400 євреїв, їх переховували, як і згадувану родину Вайсів, різні люди поляки і українці, серед них українські поліцаї, працівники міської управи (у продовж кількох місяців у приміщенні управи переховувалися родини чотирьох єврейських фахівців).

Як же могли вижити ці люди враховуючи силу, необмежені права, можливості репресивного німецького апарату, наявність трьох поліційних відділів, взаємне поборювання поляків та українців? Адже, щоб вижили ці 400 загрожених людей повинні були взаємодіяти набагато більше тих, котрі рятували. А знати про це могли і знали напевне ще більше. Про факт порятунку писав Ш.Вайс "наша сім'я знайшла схованку у пані Лосотової, вродливої українки зі шляхетною душею. В дитинстві вони з моєю матір'ю Генею вчилися в одному класі...

Її син - одинак Юзько, приємний стрункий підтягнутий юнак з дитинства закоханий в уніформу, вступив до лав місцевої української поліції. Юзько був серед українських поліцаїв. Чи взяв особисту участь в тій різанині? Чи доручив іншим ту справу? Чи задовольнився охороною порядку? Не знаю. Пані Лосотова, мати Юзька, дряпалася до нас по вузький драбині, власноручно подавала нам хліб і молоко. Чи знав Юзько про вчинок своєї матері? Чи знав та промовчав? А може промовчала пані Лосотова і він нічого не знав?"344

Ще одна "біла пляма" - ставлення до євреїв ОУН(б).

Потребує детального вивчення питання участі, неучасті у виступах проти євреїв, взагалі поведінки членів ОУН в перші дні липня 1941 р. Мусимо визнати складність виявлення джерельної бази: безповоротно втрачені час, документи проводів ОУН, пішли з життя більшість свідків.

І у єврейських і в українських спогадах зустрічаємо узагальнення, пов'язані з "травмою", коли дії частини народу, як правило далекої від його традицій, приписуються цілому народові. І тоді звинувачують не "шумовиння", "потолоч", а українців, не працівників НКВС навіть не євреївчекістів, а жидів.

Журналу "Діалоги" довелося надрукувати репліку до спогадів Ш.Вайса про події у Бориславі в 1941-1945 рр., і те, як його родину врятували українка і полька "Читаючи статтю Ш.Вайса в цілому правдиву - звертаєш увагу на узагальнення автора відносно українців, яких він вважає за незначним винятком погромниками. Якби автор довідався, при яких умовах врятувалися 400 євреїв - мешканців Борислава то, мабуть, так він не став би всіх українців валити до одної юдофобської купи.345

Заслуговує на повагу заява, яку зробив в 1993му р., після перебування в Україні на той час вже Голова Кнесету (народних зборів - Ж.К.) держави Ізраїль Ш.Вайс.

Як писала газета "Голос України" 22 червня 1993 р. у статті "Сталася прикра помилка": "...15 червня на пленарному засіданні Верховної Ради виступив Голова Кнесету держави Ізраїль Шевах Вайс, який перебував в Україні з офіційним візитом.

В його промові були такі слова, (цитуємо за текстом, який ізраїльська сторона розповсюджувала на прес-конференції): Дозвольте мені зараз дуже коротко відзначити наше амбівалентне (двоїсте - Ред.) ставлення до українського народу; так само, як і до інших народів, що під час другої світової війни пішли за німцями, німцяминацистами, обслуговуючи створену ними машину знищення і тим самим допомагаючи їм штовхнути ледве не всю європейську цивілізацію на шлях безпрецедентних злочинів".

Таке твердження викликало протести групи народних депутатів, які зробили спеціальну заяву з цього приводу і надіслали її до Президії Верховної Ради та міністру закордонних справ А.Зленку.

Українські парламентарії підкреслили, що з трибуни Верховної Ради завдано образи українському народові - його звинувачено в колабораціонізмі, прислуговуванні німцям, в обслуговуванні машини нищення людей. Наголошуючи на тому, що ніхто не може звинувачувати жоден народ за злочинні дії окремих його представників, депутати зауважили, що виступ глави ізраїльського парламенту не сприяє взаєморозумінню і співпраці народів України і Ізраїлю.

Ш.Вайс надіслав листа на ім'я керівників нашої держави:

"Трагедія єврейського народу в другій світовій війні була, як відомо, жахливим проявом геноциду. Це вбивство здійснювалося в спланований і жорстокий спосіб німецькими фашистами, яким сприяли ворожі антисемітські елементи в Європі, серед яких була і частина українців. Я засуджую тих, хто сприяв нацистам. Але я зовсім не звинувачую народ в цілому. Я проти будьяких стереотипів. Водночас у Європі були й такі люди, які допомагали євреям. Серед них було також багато українців які, як ця чудова жінка пані Юлія Матчишин ризикувала своїм життям, рятуючи мене і мою сім'ю. І я знаю, що було багато таких Юлій. Я відзначив цей факт у своїй промові у парламенті, яку я виголосив моєю мовою, мовою іврит. На жаль, у переклад промови закралася помилка, незалежно від мене. У перекладі українською мовою важливе слово було пропущене і як результат сталося непорозуміння, про яке я дуже жалкую".

Слід сказати, що тему амбівалентного ставлення євреїв до українців Ш.Вайс порушував майже під час усіх своїх зустрічей з українським керівництвом. При цьому він зауважував, що не можна поширювати враження від злочинів окремих осіб на весь народ. Проте ця думка, здається, не мала належного акценту. Адже всетаки глава ізраїльського Кнесету не згадав, що абсолютна більшість українського народу не те, що не мала ніякого відношення до фашистських злочинів, а й активно зі зброєю в руках протистояла їм. Отже говорити навіть про якусь "частину" народу несправедливо.346

Перебуваючи в Бориславі Ш.Вайс сказав про свою рятівницю: "Ні, вона не була нашою родичкою, ми були просто людьми, а вона була людиною. Не має на світі більш високого героїзму".347

Лист Ш.Вайса та публікації про його перебування в Україні у пресі відкриває для історика так би сказати "білу плямочку". У спогадах Ш.Вайса "Між роками 1941-1945", опублікованих у збірнику "Діалоги" у 1985 р., як рятівниці згадуються полька Понтажна та українка Лосотова. У листі до уряду Юлія Матчишин (Матчишин, зокрема, прізвище онуки Лосотової), у газетах "Шофар", "Високий Замок", журналісти які цитують спогади Вайса називаються прізвища: Юлія Штепаняк, Ядвіга Гураль, Емілія Гураль, Юлія Матчишин. Лише дуже уважний аналіз дозволить історикові ідентифікувати всі ці особи. (Скажімо, де прізвище по чоловіку, а де "з дому").

Прикро, але у новітніх працях подибуємо, так би мовити, "неповні" публікації документів. На сторінках цінної праці В.Косика "Україна і Німеччина у другій світовій війні" знаходимо тексти німецьких донесень про український рух опору, де йдеться про плакати, листівки ОУН з гаслами "Геть німецьку адміністрацію! Ми хочемо вільної України без німців, поляків, без росіян", "Україна для українців".348 У спогадах, публікаціях фігурують й гасла "Ляхів - за Сян, Москалів - до ями, Жидів - на гак!" Виникає питання, невже не писалося про це в німецьких донесеннях?

Фаховим історикам і зацікавленому загалу поки що мало відомі публікації документів ОУН. Чи винні у тому самі історики, чи діячі ОУН?

Мені вдалося виявити факти, котрі дозволяють вважати, що були містечка, де місцеві проводи ОУН володіли ситуацією і або прямо запобігали погромам, або їхні члени своєю поведінкою не допускали "голоту", "шумовиння" до участі у провокаціях, не лише проти євреїв, а й до грабежів, насильства.

Так, у Бібрці (Львівщина) виконувалося розпорядження окружного провідника Ярослава Дякуна щодо охорони порядку в місці. Охоронялися зачинені єврейські магазини (багато їхніх господарів повтікали), майно евакуйованих. Ніяких виступів місцевого населення проти євреїв ні під час вступу військ вермахту, ні в часи встановлення окупаційної адміністрації не було. Аналогічна ситуація склалася у Краківці, Глинянах.349

Мусимо визнати, що радянський стереотип "пролетарського інтернаціоналізму", згідно з яким євреї, взагалі, і їх участь в сталінській адміністрації, зокрема, зникали з історичної і політичної арени, лише посилював віру в "юдеобільшовизм", особливо, на тлі поінформованості західних українців про долю братів на Сході України, на тлі кривавої політики більшовиків у Галичині в 1939-1940 рр.

Можна говорити про подвійне ставлення до євреїв проголошуване центральним проводом ОУН(б), яке з часом змінювалося і реальне, ситуативне, індивідуальне, так би мовити, "польових командирів".

Так у машинописі Я.Стецька (схоже автобіографії) поряд з положеннями "світоглядової концепції" "змісту української державності" написано: "...Москва і жидівство це найбільші вороги України і носії розкладових більшовицьких інтернаціональних ідей. Вважаючи головним і вирішальним ворогом Москву, а не жидівство, яке властиво держало Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріпачувати Україну. Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключаючи їх асиміляцію і тут (останнє речення дописане олівцем у машинописний текст - Ж.К.). Вважаю, що в теперішній світовій війні вирішується на довгі часи доля України і свідомий того, що через перемогу Німеччини можливими є відбудова суверенної і соборної української держави".350

Чи дійсно так думала і писала відносно молода (29 р.) людина, яка лише утверджувалася як провідник організації?

У архівній добірці виявлені три примірники розрізнених сторінок цієї автобіографії. На одному є цитований вище текст з правками олівцем і підписом. З метою виявити достовірність правок і підпису я попросила подивитися ксерокопію документу пані Славу Стецько - дружину Ярославу Стецька. Вона висловила сумнів щодо достовірності підпису і правок, оскільки не пізнала почерк.

У 1957 р. той же Ярослав Стецько у статті "Національне та інтернаціональне жидівство" писав: "Відомо, що жиди масово брали участь у різних інтернаціональних, а теж і антинаціональних організаціях, скріплюючи комуністичні партії у різних країнах. Не аналізуємо причин, а тільки стверджуємо теж і для нас корисний факт, що передові позиції в комуністичному русі в Україні, після москалів, себто на другому місці, засіли жиди. Однак, ми далекі від звинувачення тої бідної жидівської маси, що важко працювала на свій хліб та погорджувала московськими чорносотенцями, які організували антижидівські погроми, не зважаючи на те, що саме жидівська еліта у своїй більшості вірно служила їм і була знаряддям у виконуванні загарбницьких та експлуататорських цілей в Україні… Знаємо теж, що Москва, щоб відвернути від себе увагу, висувала жидівський елемент як винуватий за всі її злочини. Свідомі цієї політики Москви, і не обвинувачуємо жидівської провідної верстви за командну ролю у гнобленні України, але за вислужництво окупантам України, за те, що жиди ставали офірними козлами, своїми руками вигортали каштани з вогню для Москви. Цим жиди шкодили теж і собі. Будучи знаряддям окупантів України, фактично жиди служили Москві, отже, вона відповідає і за свої, й за жидівські злочини виконані на її наказ. Було б помилкою відвертати увагу від Москви та обвинувачувати жидів за злочини комунізму. Це тактика Гітлера, до речі фальшива й брехлива. За комунізм, як наймодернішу форму московського імперіалізму відповідає насамперед Москва, а щойно потім ті жиди, які їй допомагають, і то, такою мірою, якою допомагають. Всяка інша постановка є фальшива і шкідлива, бо спрямовує увагу на побічні рейки".351

Однак це писалося у 1957 р., а що ж було у 1941?

У "Постанові Великого збору ОУН(б)" у квітні 1941 р. євреїв стосується § 17. У попередніх параграфах йдеться про тактику ОУН в період "воєнного зриву", боротьбу з комінтерном, як "московської агентури за границею", проти "лабетів московськобільшовицького апарату", про необхідність організовувати й посилювати боротьбу проти московського імперіалізму між тими народами (СРСР - Ж.К.) і населенням, де живуть українці поза українськими етнічними землями; про боротьбу проти "тих польських угруповань, що змагають своїх земель; боротьбу з українськими есерами".

Більшовицька держава тут характеризується так: "СРСР - це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою та руїни. Тільки державне усамостійнення поневолених Москвою народів Європи, та Азії й свобідна співпраця доведуть до всебічного розвитку".

Щодо євреїв у постанові зазначається:

"Жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московськобольшевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація українських націоналістів поборює жидів, як підпору московськобільшовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва - це головний ворог".352

У розділі "Пропагандивні напрями" йдеться про антимосковську пропаганду, жодної згадки про "поборювання жидів", антиєврейську пропаганду немає.

У повоєнні роки (1967) Я.Стецько писав, що у "Декларації" 5 липня 1941 р. сформованого, але нечинного уряду "немає антижидівських натяків в ситуації, коли вся нацистська пропаганда і всі промови Гітлера за усі лиха світу обвинувачували жидів".353

Швидкий розвиток подій вимагав діяти за ситуацією часу, можливостей освідомлювати народні маси, з'ясовувати, хто вчинив страшні злочини в тюрмах, коригування поведінки щодо, як вважалося "прихильних" німецьких військових, не було. У Звіті від 11 липня 1941 р. краєвий провідник ОУН(б) у Галичині Іван Климів-Легенда писав: "Німці будуть гостро карати хто буде тепер щось без їх дозволу писати", зауважував, що в Золочеві і Перемишлянах, "маємо неприхильних нам ортскомендантів. Це полонофіли, що з певним презирством ставляться до українського державного будівництва".354 (У Золочеві, як подається у довідкових виданнях з Голокосту у перших числах липня був один з найбільш жорстоких погромів. - Ж.К.)

Про розбіжності у ставленнi до євреїв діячів ОУН(б) може свідчити обговорення 10 липня 1941 р. у Львові на нараді групи ОУН(б) ставлення до національних меншин. Збереглися фрагменти протоколу:

"Єврейське питання обговорювали Ленкавський, Левицький, Гупало і Головко.

п.Гупало: Головне багато всюди є жидів. Особливо у центрі. Не дозволити їм там жити. Вести політику на виселення. Вони будуть самі втікати. А може виділити їм якесь місто, наприклад, Бердичів.

п.Ленкавський: Схарактеризуйте мені жидів.

п.Головко: Жиди є дуже нахабні. З ними треба поступати гостро. В центрі їх не можна держати рішуче. Мусимо їх покінчити.

п.Левицький. У Німеччині жиди мають арійський параграф. Для нас більше є справа в генерал-губернаторстві... Кожний жид має бути зареєстрований. Їх усували з деяких міст, приміром, з Кракова. А переміщували... до Варшави, призначаючи їм гетто, які обмуровували мурами. Вони мають кіно, театри, але не мають, що їсти... Молоді, здібні ідуть до праці. Частину треба знищити. Хоч і тепер є вже дещо знищено... Факт є, що деякі влізли в українську кров, багато ожонилися з українками. В Німеччині є різні: півжида, чверть жида, але в нас так бути не може... Німець, що ожонився на жидівці, стає жидом.

п. Головко. На Україні супружжя з жидівками є головне в містах. Жидівки виходили заміж за українців для вигідного життя, коли українці банкрутували - вони розводилися. Жиди з українками навіть жили добре. Мені дуже подобається німецький погляд.

п. Гупало. В нас є багато працівників-жидів, яких навіть поважають, є навіть такі, які вихрестилися до революції.

п. Ленкавський. Це треба розглядати індивідуально.

п. Левицький. Німці спеціалістів використовують. Мені здається, що німецький спосіб жидівської справи нам дуже підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки.

п. Ленкавський. Відносно жидів приймаємо всі методи, які призведуть до їхнього винищення".355

Чи можна на основі наведених документів робити висновки про ставлення ОУН(б) (не забуваємо і про ОУН(м)) до євреїв як етнічної і соціальної спільноти?

Гадаю, що ні, оскільки поки що відсутня належна джерельна база. Я. Стецько у 1967 р. писав: "Усю документацію про 30 червня 1941 р. я переслав довіреним кур'єром у Швейцарію, щоб передати її альянтським чинникам, але, на жаль, вона потрапила в руки неприхильного ОУН українського політичного діяча, і мені до сьогодні невідомо, що він з нею зробив. Пізніше вислана на іншу адресу ймовірно дісталася до США і частина її була опублікована в той час".356

У відозві І. Климова-Легенди до громадян від 7 липня 1941 р. сказано: "Вся територія української землі від ворожих сил ще не звільнена. ( йдеться про Велику Україну. - Ж.К.) Інтереси українського національного визволення вимагають цілковито розгрому всіх ворожих сил і повного їх знищення. В виду того наказую:

Всім українським стихійно створеним бойовим групам, повстанчим відділам і загонам негайно підпорядкуватися командуванню української національної революції та передати в її розпорядження все військове майно і засоби. Дальше стихійне творення збройних військових відділів заборонено.

Для тих, що не виконують цього наказу будуть застосовані з усією рішучістю революційні заходи як до зрадників і шкідників Держави. Спіймані зі зброєю в руках будуть розстріляні на місці".357

Чи не була це пряма заборона стихійно вживати зброю, заборона отаманщини, яка принаймні де юре унеможливлювала також антиєврейські акції під впливом німецьких провокацій, або з власної ініціативи.

Таке припущення дозволяє зробити і постанова Другої конференції ОУН (квітень 1942 р.). У контексті ставлення до "поляків, москалів" у § 27 записано. "Незважаючи на негативне відношення до жидів, як до знаряддя московськобольшевицького імперіалізму, вважаємо за недоцільне у сучасний момент міжнародної ситуації брати участь у протижидівській акції, щоб не стати сліпим знаряддям у чужих руках, не відвернути уваги від головних ворогів".358

Судячи з цих документів у проводі ОУН(б) не було єдиної визначеної позиції щодо євреїв, як етносу взагалі і конкретних галицьких євреїв, зокрема.

Проти єврейських погромів виступали лише розрізнені групи, одиниці.

Головним впродовж усієї війни були для ОУН(б) власні суто українські проблеми. Я.Стецько писав "взагалі комплекс жидівський чи польський не існував... як якась суттєва справа. Ми мали важливіші історичної ваги для України завдання перед собою".359

У документах наступних років взагалі не згадуються євреї, як у контексті боротьби з московськобільшовицьким, так і боротьби з нацистським режимом. У серпні 1943 р. у постанові ІІІ надзвичайного Великого збору ОУН записано, що лише Українська держава забезпечить повні права національних меншин, рівність усіх громадян незалежно від їх національності. Хоч у плані майбутнього фізичного нищення українського народу після перемоги совєтів виринає єврейська асоціація: "Український народ, який не хоче дати себе безборонно вирізувати на жидівський лад, мусить зазіханням большевицьких імперіалістів протиставитися організовано і збройно".360

Погляди членів проводу ОУН(б) суперечили реальним вчинкам тих її членів, котрі, побачивши на ділі сутність "арійських параграфів", жах убивства, фактично не "поборювали жидівство", а рятували близьких, знайомих і незнайомих євреїв.

В умовах боротьби з німцями і зі зростаючими силами радянського опору соціальні, політичні стереотипи проводу ОУН(б), вступили у гострі протиріччя з прадідами виробленою мораллю, ментальністю.

Навряд чи можна вважати "білою плямою" мотиви допомоги євреям з боку галичан - українців та поляків. Усні розповіді галичан фіксують допомогу євреям, як позитивні гуманні вчинки. Об'єктивність історика примушує однак згадати і про ті спогади, де оцінюється не лише факт допомоги, але і, так би мовити, ціна за неї.

"Так, рятували, але мали свій інтерес. Звичайно були випадки, коли "хотіли заробити, хотіли нажитися - міркує дехто. По селах презирливо можуть сказати про когось, що під час війни "нажидився", тобто нажився за рахунок євреїв.

В.Гера розповідав про кількох львівських пань, одна з яких живе й понині, які "брали з жидів гроші". Пані О.Мельник зі Львова рішуче засуджувала сусідку, яка за гроші переховувала єврея у роки війни.

Ірина М. з міста Городка розповідала, що їхня родина врятувала двох єврейських дівчаток, вижили й їхні батьки. Після війни вони щасливо дісталися до Америки. Було від них кілька листів. Просить ніде не називати її прізвища, бо не хоче про це говорити на людях. "Дітям, внукам люди витикатимуть, що їхні дідо з бабою збагатилися жидівським золотом, а як ми живемо, бачите".

Іван З. з села Підгір'я Золочівського району на Львівщині засуджував односельця, який переховував у війну аптекаря з Золочева з родиною. "Нажидився, збудував хату, але не мав щастя, бо сам почав пити, діти розпилися, а внуки всьо кинули й подалися до міста".361

Розповідали, що у Львові була злочинна група, члени котрої наводили жах на євреїв і тих, хто їм допомагав. Очолював її варшавський злодій ще з довоєнних часів, доктор Кольник. Злочинці розвідували місця, де переховувалися нещасні, вишукували їх на вулицях. За німецьку премію виказували єврейські схованки. Від них можна було і відкупитися за великі гроші. Траплялись випадки, коли виманивши у євреїв та тих, хто їм допомагав гроші - все, що ті мали - все ж виказували їх.361а

Були й такі, які хотіли заробити гроші, однак, за будьякої небезпеки викидали євреїв, часто жінок і малих дітей, просто на вулицю.361б

Барух Мільх залишив свідчення про угоду, яку уклали 5 червня 1943 р. з одного боку - він і його родина, з другого - пан Б., який "здавався відважним, тверезо мислячим, ощадним... хоч був українцем, не виказував негативізму до євреїв..." Пан Б. зобов'язувався "сумлінно і щиро виконувати всі обов'язки", пов'язані з безпечним перебуванням у його господі чотирьох осіб "так довго як буде в тому потреба". За це пан Б. мав діставати від євреїв: "За харчування щоденно згідно з ринковими цінами. За помешкання й обслугу щомісяця - 10 доларів, або вартість 10 доларів, за безпеку життя переховуваних - шість моргів поля (або їх вартість) за час від одного дня до 6 місяців переховування. Якби переховування тривало довше, то навіть за 1 день мав дістати ще 3 морги поля (або їхню вартість)".

Передбачалося, що угода мала бути засвідчена нотаріально, коли б з'явилася "якась можливість правового стану". Підписати угоду мали б пан Б., його дружина й Барух Мільх та його швагер, свідками виступили б пан, котрий скерував Мільха до пана Б., та один ксьондз.362 Угода залишилася на папері, хтось виказав пана Б. Через місяць від початку переховування гестапівці зруйнували садибу, загинули дружини Мільха й швагра. Врятувалися лише сам Барух й швагер, які були відсутні у часі розправи.

Клара С. американка, онука українки й єврея, врятованого польською родиною у Перемишлі розповідала, що дід платив золотом і доларами. "Але то було добре, що було кому платити, бо люди наражалися на небезпеку, мусили харчувати діда, платили хабарі".363

Ізраїльтянка Сабіна Шмідт також вважає нормальним явищем, що поки в них були речі і гроші, платили господарям, а як в них нічого не залишилося, то їх також годували.364

Але є й інші свідчення - Л.Серебряного, на які я вже згадувала звернув мою увагу М.Міцель.

У повоєнні роки (1945-1947) члени виконавчого комітету Єврейської громади у Львові зібрали дані про 25 рятівників, про деяких з них говорив Л.Серебряний у звіті 5 січня 1947 р. "Я маю на увазі людей, які врятували життя євреїв, їх дітей від фашистів. Вони, іноді і не ховаючи своєї потреби в допомозі, відмовляються від неї лише тому, що не вважають для себе можливим прийняти нашу допомогу за вчинки, котрі, на їх погляд, не вимагають жодної компенсації, а випливають з їхньої честі і поняття про обов'язки людини".364a

"Білі плями" формуються не лише відсутністю ще й досі всієї повноти архівних документів, через це коли буквально довкола кожної трагічної події називаються цифри жертв, що часом різняться на порядок і стають приводом для заангажованих дискусій зі взаємними образами, хоч давно відомо, що той, хто знищив одну людину, знищив світ.

Ще одна поширена причина того, що не просто створюються "білі плями", а складаються наклепи на цілі народи, полягає у свідомому чи несвідомому застосуванні принципу колективної відповідальності.

Наведу уривок зі спогадів лікаря Б.Мільха. "Ще більше терпіли від тутешніх українців. Всюди вивісили синьожовті прапори, створювалися місцеві українські комітети. Встановили різні адміністративні посади, заложили свою міліцію - Українську січ, а кожний другий був староста чи комендант. Як вже згадував по селах майже всіх євреїв вимордували, а у містечках лише тих, на кого мали око. У всіх містах організували українці погроми самостійно, а німці та угорці лише вторували їм.

То тут то там з'являлися окремі особи з числа української інтелігенції, більш освічені, котрі стримували ті дикі орди. Наприклад, піп і директор банку у нашому місті. Але страшні речі діялися в інших містах - Львові, Тернополі, Чорткові, Бережанах, Станіславові. Заганяли євреїв до синагог і палили їх живцем. Цілі вулиці з людьми спалено. Найбільше єврейської інтелігенції шукали, не рахуючись з жінками, дітьми. Українці дали приклад, показали дорогу, так що німці казали, що не одному ще в українців можуть навчитися".365

Уважно аналізуючи такий та аналогічні тексти, історик не може не помітити, що, коли свідок згадував те, що відбувалось перед його власними очима, то визнавав, що "то тут, то там" з'являлися "окремі особи з числа української інтелігенції... які стримували ті дикі орди, наприклад піп і директор у нашому місті", а у містечках знищували лише тих, на кого мали око". А проте в загальних твердженнях: "...українці дали приклад, показали дорогу (невже німцям?? - Ж.К.), "німці казали, що не в одному ще в українців можуть навчитися" (невже ділилися цим міркуванням з Б.Мільхом? - Ж.К.).

Полюдськи можна зрозуміти психологічну обумовленість того, що писала людина, в якої загинула вся родина.

Наведені в попередніх розділах спогади багатьох євреїв засвідчують, що врятувалися вони самі, їхні близькі саме по селах і містечках, де чисельно переважали українці. Ф.Фрідман писав, що з початком переселення у гетто "...деякі євреї почали виїжджати (зі Львова - Ж.К.) на провінцію. Чотирип'ять тисяч повиїздило в другі містечка".366

У містах, в середовищі пересічної політично заангажованої інтелігенції справи складалися дещо інакше. Маючи на увазі саме цей прошарок, Є.Наконечний свідчить: "Товариські контакти між єврейською та українською інтелігенцією в Галичині власне завдяки мовному нігілізмові не розвивалися. Як згадує вдома громадська діячка (єврейка по матері) Мілена Рудницька, обидва суспільства, українське і єврейське, в тому міжвоєнному підпольському періоді жили окремим життям, відгороджені муром взаємних невдоволень. Хоч як це не дивно, навіть політичні діячі, що співпрацювало одні з одними у Варшаві, не підтримували у Львові ні політичних, ні товариських взаємин. Навіть не пробували сісти за спільний стіл, щоб вияснити і вирішити взаємні жалі та претензії".

У драматичний час Катастрофи, коли так важили якраз особисті міжлюдські стосунки, шукати допомоги євреям доводилося насамперед серед знайомих поляків. 3 ними вони колись разом сиділи на шкільній лаві, з ними спільно втішалися здобутками польської культури. У передвоєнній Галичині блискуча плеяда літераторів, журналістів, музикантів, артистів єврейського походження активно діяла в польській культурі, в польській науці, в польському громадськосуспільному житті. В українстві діячів єврейського походження не зустрічалося Ось де практична причина української "байдужості", а точніше відчуження, яку з гіркотою згадують в мемуарах євреї, що пережили Голокост".

* * *

Неможливо сьогодні, і, мабуть, не стане можливим ніколи подати абсолютно точні дані про тих, хто співчував, підтримував, або ризикуючи життям рятував у Галичині євреїв. Але, зважуючи на те, що мені особисто пощастило зібрати в архівах і як "живу історію", беру на себе сміливість твердити: з десяти галичан семеро (українці і поляки) пасивно чи активно допомагали євреям. Додам, що серед тих, хто допомагав євреям були і поліцаї української допоміжної поліції.

У роки другої світової війни не програми, декларації ОУН, не фашистська і радянська пропаганда визначали етнічну і навіть соціальну поведінку основної маси галичан, в тому числі і багатьох членів ОУН.

Всупереч стереотипам мислення складним ситуаціям, ідеологічному тиску у Галичині не відбулося масового падіння до примітивних структур соціальної поведінки. Хаос, коли примітивна, але дійова ідеологізація вивільняє деструктивну енергію і об'єднує в хвилі терору всіх люмпенів, був епізодичним.

Духовна та вольова енергія християнської етики, любові до ближнього, обов'язку перед Богом, а отже і живою людиною протидіяли торжеству зла. На грунті стихійного і організованого спротиву об'єдналися люди - українці та поляки - проти винищення людей - євреїв. Переплетіння грішного і праведного у поведінці конкретних людей не міняло загальної її суті.

Друга світова війна взагалі, а в Галичині особливо, - це період, котрий залишив у свідомості, долях людей багато болючого, досі незнаного. Розвінчувати міфи, долати стереотипи, без сумніву, можна буде лише, стираючи "білі плями історії".

Замість висновків: "Плаче Рахіль за своїми дітьми..."

Галичина належить до тих туго зав'язаних історією вузлів, що їх неможливо просто розрубати. Тут потрібно великої духовної роботи.

Духовної роботи нинішніх і мабуть майбутніх поколінь. Лише ж бо нині починаємо (чи починаємо?) неупереджено ставитись до конфліктів, історичних розборок, історичного Добра і Зла.

Довгі роки в Радянському Союзі не існувало історії знищення євреїв. Це виявилося у мовчанні. Мовчанні науковому, організованому, на державному рівні. Мовчанні суб'єктивному, зумовленому страхом за свою власну долю, долю дітей, внуків. Біографії галичан, їхня історія, навіть тих, які виїхали в світи, довгі роки були окрадені з імен, подій. І лише в останні роки з появою суверенної держави Україна з'явилася можливість говорити, згадувати, оприлюднювати свідчення очевидців подій, архівні документи.

Це дуже важко. Нагромадилися стоси неправди, пішли з життя і продовжують відходити свідки - корінні галичани - українці, поляки, євреї. При владі в Україні ще багато з тих, хто створював, культивував стереотипи, був причетний до етнічної політики, яка заперечувала національне і підносила на щит "нову історичну спільність - радянський народ". Але історію можна замовчати, але не можна викреслити.

Нині у містах Східної Галичини залишилось не більше 35% корінних галичан. Залишилася земля, збереглися будівлі, лише частково змінився краєвид. Але як міфічний материк Атлантида майже щез особливий мікросвіт галицького буття, який творило населення Галичини. У цьому світі десятиліттями за принципом невідворотної дифузії взаємно доповнювали одна одну, а часом вступали в протиріччя спільності - українська, польська, єврейська.

І все ж ні фашистський, ні радянський режими, ні жахлива війна не спромоглися побороти галицького мікросвіту: здатність високо тримати голову, вроджене відчуття краси, шарму, дух непокори, любов до отчого краю, пам'ять і повагу до святинь: церков, костьолів, синагог.

Можливо тому ще у 198788 рр. саме з Галичини починалося відродження і українського, і єврейського, і польського національного життя, Й.Зісельс вважає, що відновленню міських єврейських громад, сприяла єдність та взаємна підтримка національнодемократичних сил, не лише в роки "перебудови", але, що особливо важливо, набагато важливіше, в попередній двадцятилітній період підпілля та репресій.367

В Галичині активно пишуть, говорять про етнічні проблеми, трагедію народів. Чи випадково саме у Львові проблематику україноєврейських, українопольських зв'язків глибоко розробляє корінний галичанин, українець, як він любить уточнювати, Я.Дашкевич. Однак живі, ой живі, стереотипи "бандерівських", "націоналістичних" Галичини, особливо Львова.

Відомий російський політик, лідер партії "Яблуко" керівник громадського інституту "Епіцентр" Григорій Явлінський, до речі колишній львів'янин, змальовує чи не типову ситуацію. Подивившись російське телебачення, або прочитавши газети, телефонує до брата, чи до львівських друзів. "Що у вас відбувається?" - "А що у нас відбувається?" - запитують ті. Виявляється якась група людей всього на всього висловила свою думку. Нарешті, вони мають право її висловити! Проте це не є якоюсь подією. Є інші групи, з іншими діаметрально протилежними думками.368

У Львові вийшла книжка В.Меламеда "Евреи во Львове ХІХ - І пол. ХХ в". У Дрогобичі з ініціативи видавничої фірми "Відродження", викладачів педінституту ім. Івана Франка корінних галичан В.Іванишина, Я.РадевичаВинницького, за сприяння президента фірми М.Бобика, професора педінституту М.Демського (також галичанина) видана у двох томиках книжка М.Феллера "Пошуки, роздуми, спогади єврея, який пам'ятає своїх дідів..."

У Львові ж вийшли окремий випуск незалежного культурологічного часопису "Ї" "Україна, євреї, гебреї, юдеї", Єврейський випуск газети "Галицька брама". Тут щомісяця виходить газета Львівського товариства єврейської культури ім. Шолом-Алейхема "Шофар".

Одночасно у Львові виходять газети, котрі публікують антисемітські матеріали. Дрогобичанин М. Маринович, колишній в'язень сумління, писав у відкритому листі в редакцію газети "За вільну Україну":

"Я не знаю, який внутрішній злам стався в газеті, яка була свого часу світочем українського відродження. Можу лише зі здивуванням і докором констатувати, що від багатьох (хоч і не всіх) статей на тему міжнаціональних стосунків, особливо якщо вони стосуються євреїв, росіян чи поляків, віє ворожнечею, підозрами, якимсь недобрим бажанням висміяти, образити, відплатити "оком за око". І це все видається як народозахисна позиція, як новітня і смілива модель захисту національних інтересів українців. Такі підходи є категорично неприйнятними, і я вважаю за потрібне озвучити це їхнє неприйняття.

...цим листом я хотів би оборонити не так євреїв, як передусім нас, українців. Захистити від клекоту злості у серці, від сваволі мстивого розуму, позбавленого віри; від сліпоти тих, хто дозволяє собі кепкувати навіть над найсвятішим для нас - Біблією, ставлячи слова "вибраний народ" у зневажливі лапки. Я не маю сумніву у тому, що не всі євреї гідні своєї богообраності. Але історія не раз показала, що у Бога своя розмова з вибраним Ним народом. А нам, замість намагатися вставити поперед Господа своє куценьке слово, варто було б втамувати гординю і помовчати. Тим більше, що нам давно вже пора замислитися над тим, якою зухвалою мовою говоримо з Господом ми самі. Проти Бога піднімали руки не тільки комуністи, яких ми начебто так не любимо. Проти Бога піднімає руку кожен, хто вслід за ними зрікається любові і віддає свою душу князеві темряви".369

Міські газети Львова, Івано-Франківська, Тернополя, серед них орган єврейської общини Львова "Шофар" друкують багато матеріалів, присвячених етнічним проблемам євреїв, їхній долі в часи другої світової війни.

Характерною рисою таких публікацій є не лише намагання повідомити нові правдиві факти, заперечити стереотипи, але й своєрідна етнічна ностальгія, відчуття спільної історичної долі, жаль за минулим, коли довгі роки жили поруч, потребували один одного. А ще за землею Галичини, яку свідомо і підсвідомо любили, прагнули спокійного життя, процвітання саме на цій спільній для усіх землі, на якій вони народилися, де народилися їхні діди, батьки.

Через роки збереглася в Галичині і все більше заявляє про себе пам'ять про духовну і матеріальну присутність тих, кого тут нині немає, як населення міст і сіл: довоєнних галичан-українців, галичан-поляків, галичан-євреїв.

Не знаю, чи записані імена євреїв-львів'ян, котрі мешкали до війни у звичайній кам'яниці по вулиці Клепарівській у Мартирологу ЯдВашему. У їхньому рідному місті про них пам'ятає, вшановує їхнє буття Є.Наконечний. Більш ніж через 50 років вимушеного мовчання він до своїх спогадів "Голокост у Львові. Записки очевидця" напише посвяту: "Світлої пам'яті Іді (Сидомі) Штарк, Асі Валах, Йоселе Валах, Рахілі Валах, Тусі Валах, Гельці Валах, Самуелю Валаху, Фріді Валах, Мойше Штарк, Хаї Штарк, Мойше Блезер, Малці Блязер, Бернардові Шнеербаум, Ніні Шнеербаум, Кубі Шнеербаум, Іцхакові Ребіш, Фріді Ребіш, Абрахаму Ребіш, Метелці Ребіш, Менделеві Мормурек, Маєрові Тевель, Розі Тевель, Весті Вайсман - моїм єврейським сусідам, убитим у Львові в гітлерівське лихоліття".370

Об'єднаними зусиллями демократичної влади і єврейської громади, особливо заступника її голови, чи не єдиного в ній корінного галичанина Леона Плягера, у 1994 р. на межі, де починалося гетто, споруджено пам'ятник жертвам Голокосту у Львові. За ініціативою колишнього в'язня Янівського табору галичанина з Жовкви Зігмунта Лейнера на кошти родичів загиблих, які проживають в Ізраїлі, США, та виконкому Жовківської районної Ради в 1994 р. встановлено пам'ятник загиблим у жовківському гетто.

Живе пам'ять про землю дідів, батьків серед нащадків євреївгаличан, українців, які нині живуть у країнах західної діаспори, а євреї - звичайно, й у державі Ізраїль. Різна ця пам'ять: добра і зла. Життя і дійсність ніколи не є однозначними. Мудрість знання історичних фактів, довго замовчуваної правди обов'язково вплине на взаємини сучасних суверенних державних народів - українців, євреїв, поляків. І поширюватиметься ця мудрість і правда, зокрема, саме через галичан, тих, хто родом з Галичини. Чи не свідчить про це такий здавалося б чисто особистий епізод з життя однієї родини.

Я вже писала про те, як рятувалися Моше Кіршнер та його мати, як у страшному червні 1943 р. хвору на тиф втікачку з гетто Єву Кіршнер випадково виявили у кукурудзяному полі гестапівці і розстріляли на місці. Її син Моше з допомогою свого однокласникаукраїнця (поліцая української поліції) поховав маму там же на узбіччі дороги біля п'ятого з краю дерева. Зробив на стовбурі глибоку зарубку, щоб позначити місце.

Не один раз Моше (врятований, як пам'ятають читачі, українською родиною Ганни Рибак) звертався з Ізраїлю до уряду СРСР з проханням дати дозвіл поставити на місці поховання матері пам'ятник. Але отримував категоричні відмови. Лише, коли з'явилася держава Україна, справу було вирішено. Колишні львів'яни, які мешкають нині у Хайфі, порадили йому звернутися до заступника голови Львівського товариства єврейської культури Леона Плягера. З його допомогою, при сприянні Голови сільської ради Курович Василя Гната, під час короткотермінового приїзду Моше Кіршнера у Галичину пам'ятник було встановлено.

10 червня 1995 р. на тому самому місці, "під п'ятим деревом, на котрому ще можна бачити зарубку", єврейський Рабин і християнський священик у присутності мешканців села Куровичі, міста Перемишляни, львів'ян освятили гранітну плиту. Моше сказав поминальну молитву кадиш по матусі, відспівали "вічну пам'ять". Нині замість пам'ятізарубки на дереві на галицькій землі стоїть і стоятиме пам'ятник. На гранітній плиті напис: "Тут похована Єва Кіршнер. 1903 р. нар., закатована німцями у червні 1943 р. Вічна пам'ять!"

У 1957 р. українка Казимира Лозинська поховала свого врятованого нею чоловіка Юліана Штернберга на єврейському цвинтарі у Львові. На могильній плиті викарбувала імена всіх рідних Юліана, які загинули у гетто і власні рядки: "Все забрала мені ріка життя, та не забрала з серця лише тебе". За її заповітом поховали українку Казимиру на єврейському цвинтарі разом з чоловіком. Кажуть, що в Ізраїлі, не в Україні, у журналі була надрукована посмертно повість Казимири про фашистське лихоліття.

В Україні ж про рятівницю євреїв Казимиру Лозинську, її сестру Анастасію з чоловіком Іваном дізналися лише недавно завдяки публікації у газеті "Шофар".

Так оживають факти минулого. Завдяки звичайним людям, науковцям, журналістам, навіть таким, які антиєврейськи налаштовані, формується громадський інтерес до євреїв як невід'ємної складової довоєнного галицького життя. Цей інтерес, цю пам'ять свідомо і підсвідомо поширюють старші корінні галичани.

Літня жінка у Дрогобичі в 1994 р. лагідно поправляє молоденьку дівчину, яка називає меблевим магазином вже два роки передану єврейській громаді будівлю синагоги: "То жидівська божниця, дитино. Скільки їх тут ходило молитися. Немає вже тих жидів, божниця зосталася. Дай Бог, знову будуть сходитися до неї жиди".

По містах і селах Галичини на тлі розвитку комерційної діяльності почали цікавитися старими єврейськими торговими закладами, оживає пам'ять про кав'ярні, торгові ряди, ринки. Так, у Львові, завдяки публікаціям у газетах "Ратуша", "Високий замок", "Суботня пошта", "Галицька брама" ансамблю "Львівське ретро", ожила не одна кав'ярня, де любили сходитися різні людиінтелігенти, львівські батяри, ремісники. Серед них кав'ярня Грандотелю (Проспект Свободи, 13). Тут колись збиралися сіоністи, бував видатний теоретик сіонізму В.Жаботинський. Тут мріяли і говорили про єврейську державу, яку багато довоєнних євреїв вважали утопією, але нині держава існує. А готель став спільною єврейсько-українською власністю у незалежній Україні.

Єврейську присутність у Галичині, їхню діяльність, енергію, взаємодію з місцевим населенням все частіше починають згадувати у контексті нинішніх негараздів. У торгівлі, виробництві, міжукраїнських соціальних, партійних, побутових конфліктах.

Не їде - повзе - по забитій транспортом львівській вулиці Городецькій тролейбус. У переповненому, гарячому від літньої задухи салоні троє середнього віку жінок обговорюють злободенні питання: ціни, діти, заробітна платня. Раптом здавалося б без усякого зв'язку з попереднім одна з жінок говорить: "Як то було добре колись, мама розповідали, щось і я пам'ятаю, всюди в місті жиди влітку продавали воду: солодку газовану, несолодку, можна було де хоч напитися, не те, що нині". Півтролейбуса жваво реагує, кожен додає щось доброго про єврейську торгівлю, хтось згадує, як добре було працювати з євреями.

У кількох приміських селах чула цікаву оцінку нововідкритих приватних крамничок, яток. "Торгує добре, як колись жид (Мошко, Янкель, чи інше ім'я, збережене односельцями) торгував, бо розумів. що людям треба". Або зневажливе, "Далеко йому (Михайлові, Іванові, Петрові) ще до звиклої жидівської торгівлі. Мусить або вчитися, або скоро буде по всьому".

"Пані, - пояснював мені старенький І.М. зі Львова, - ті писання в газеті "За вільну Україну", то не є ніякий антисемітизм, то є хотіння знайти винного, бо українці так довго були мордовані і ніхто за них не вступився, а про жидівські морди (нищення євреїв - Ж.К.), які чинили німці, заговорив цілий світ і то дало їм державу. А ще, прошу зважати, що українцю з українцем буває тяжче домовитися ніж з жидом. Тож шукаємо таких жидів. Бо немає вже тих, що були, ой нема, пані, правдивих жидів, як колись тут були".

Доктор історичних наук Л.Крушельницька не на одній науковій конференції, аналізуючи якість, форму доповідей нарікала на втрату галицького гумору, галицької свободи мислення. Галицький гумор - українськопольськоєврейський психологічний феномен, котрий багато в чому визначав соціальне буття галичан.

Ця мозаїка почуттів через, здавалося б, такі різні факти відображає нинішню етнічну ситуацію в Галичині, намагання зрозуміти через минуле сучасність. Чи не тому саме в Галичині все частіше згадують про спільну історичну долю, як жили разом на одній землі, як євреїв Гітлер, а українців та поляків і Сталін, і Гітлер позбавляли не лише дому їхнього, але й самого життя. Як то євреї, пережили колосальні страждання і вибороли державу, а українці ще мусять вибороти свою.

Лише в останні роки з'явилася можливість відкрито обговорювати не лише україно-єврейські, а й україно-польські стосунки. В незалежній Україні галичани зважено реагують навіть на польські претензії на Львів, на Галичину. В 1995 р. старенька пані з Кракова на питання молодого львів'янина, уродженого в 1965 р., як їй подобається наш Львів, обурено вигукнула: "Як Ваш Львів, то є мій Львів, прошу пана!". Молодик почав збуджено доводити, що Львів був здавна українським. Старші співбесідники співчутливо зауважили, що то Львів і тієї пані, бо народилася і прожила тут довгі роки.

Туга за місцем свого народження, дитинства, навіть за землею, де народилися батьки й діди, з часом не зменшується, вона існує, може порізному виявлятися. Особливо це стосується розкиданих по світі галичан.

Відомий фантаст Станіслав Лем, народжений у Галичині у Львові, де пройшли його дитячі роки, в інтерв'ю газеті "День" у січні 1997 р. висловився так: "...якщо мене запитають, чи хотів би я відвідати Львів після того, як перебрався до Кракова, я скажу "Ні", хоча можливості й були. Це - як жінка, яку ви дуже кохали, а потім прийшов інший і забрав, ваша жінка має від нього дітей і живуть вони разом вже довгий час. Чи захотіли б ви її побачити? Мабуть, ні. Адже, коли немає людей, коли немає близьких?"

Описані ситуації поведінки галичан лише один бік медалі. Другий - це поведінка, як реакція на соціальні політичні події, травмовану історичну пам'ять, до того ж замулену ідеологією, замовчуванням, перекручуванням фактів. Під Перемишлянами в урочищі "Березина" німці масово розстрілювали євреїв в 1941-1943 рр. В цьому ж урочищі в 1939-40, 1945-46 рр. енкаведисти розстрілювали українців. Про ці події знали одиниці. В Ізраїлі врятовані євреї про євреїв, в Україні, ті, які пережили післявоєнні роки, відсиділи роки у тюрмах, повернулися з заслання.

Коли почалися зміни в Україні, у 1990 р. частину останніх загиблих українців перепоховали на цвинтарі. У 1995 р. в Перемишляни нарешті зміг приїхати Моше Кіршнер. Він поставив пам'ятник на могилі вбитої німцями матері. З його ініціативи єврейська громада Львівщини вирішила вшанувати пам'ять загиблих євреїв. Швидко погодили усі формальності з місцевою владою. Коли роботи завершувалися, з'явилися чутки, що єврейська громада зруйнувала хрест і могилу, в якій були поховані українці, незаконно споруджує пам'ятник. Коли про це дізналися М.Кішнер та інші члени громади вирішили, що пам'ятник має бути всім невинно убієнним. Про трагічно загиблих на одному боці стели був викарбуваний текст українською та англійською мовами, на другому, на івриті, українською й англійською.

В липні 1996 р. Перемишлянська газета "Галицький шлях" надрукувала статтю "Через 53 років…" На 11 липня була призначена скорботна церемонія відкриття. Вона відбулася… біля зруйнованого пам'ятника. В ніч на 9 липня невідомі (на жаль досі!) виламали й викрали плиту вагою 420 кг. Людей, котрі зібралися, було багато, сумна пам'ять минулого оживала для присутніх у промовах стареньких очевидців подій. Різні люди священики, вчителі, селяни засуджували подвійний злочин невідомих. Зневажили ж пам'ять загиблих і євреїв і українців.

Раніш, чи не аналогічна подія трапилася далеко від Галичини. В Єрусалимі було споруджено пам'ятник загиблим українцям в часи Голодомору, євреям в часи Катастрофи. Розлючена юрба колишніх повстанців Варшавського гетто, серед охоронців якого були й українські загони - зруйнувала пам'ятник.371

"Білі плями" історії, стереотипи зробили свою чорну справу. Просвітництво, буденна копітка виховна робота виявилися недостатніми. На жаль, як і в Україні з її економічними негараздами, так і в благополучному Ізраїлі

Галичина, як і уся Україна переживає нині важкі часи. Врешті звершилося те, за що кращі з кращих складали голови. Українська держава омріяна, зброєю й суспільнокорисною працею виборювана, все більш стає далекою від ідеальних уявлень галичан 3040 рр. Конфліктують між собою демократи, меркне ентузіазм політичних провідників, земними, матеріальними інтересами живуть народні депутати. Уряд й парламент ще й досі не визначилися яку державу будувати.

Навесні 1998 р. на Сході України на виборах до Верховної Ради більшість здобули комуністи та соціалісти, у Галичині - націоналісти та демократи.

Історичні стереотипи воєнних і повоєнних часів знову починають слугувати політиці.

У заяві фракції комуністів від 12 травня 1998 року, підписаній її керівником П.Симоненко, написано: "Відповідно до Конституції України перед вступом на нову посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою присягу, яку зачитує найстарший за віком депутат. У Верховній Раді ХIV скликання текст присяги на вірність народу України прозвучить з вуст представника неонацистських сил Ярослави Стецько.

Всьому світу відомо, що Нюрнберзький трибунал визнав С.Бандеру фашистським агентом (? - Ж.К.). Не менш відоме і особисте листування Я.Стецька з Адольфом Гітлером, де прославляються "подвиги" армії фюрера (? - Ж.К.). Зокрема, став ганьбою України і підписаний Стецьком у липні 1941 р. так званий "Акт незалежності", який запевняв, що бандерівська Україна буде тісно співдіяти з нацистською Німеччиною, "…що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і в світі".

Фракція комуністів вважає, що Я.Стецько просто не має права не проголошення присяги. Більше того, вона повинна відповідати за криваві злочини бандерівщини: за масовий терор проти власного народу, за звірячий антисемітизм, за різню польських дітей, за розстріли білоруських партизанів. Довгий список її злочинів… (? - Ж.К.).372

Велика справа власна Держава й Конституція. Ярослава Стецько виголосила присягу. Комуністи з паном Симоненко вкупі, які так "стидаються" обговорювати питання про злочини Сталіна та інших вождів та функціонерів, збуривши воду у склянці, підписали текст присяги на вірність народу України, котрий складають українці, росіяни, євреї, кримські татари та інші етноси.

В Україні найдемократичніше законодавство щодо національних меншин, але голодно і холодно їхнім представникам, як і пересічним українцям.

Гуманітарною допомогою часто від колишніх галичан: українців, поляків, євреїв виживають установи, родини, старенькі питомі галичани.

Зріє невіра, розчарування. Часто можна почути серед старших: "Ой, не такої України хотіли ми, ой, не за таку Україну вмирали в лісах й тюрмах".

Є молоді, котрі гірко нарікають: "Хотіли України, то маєте".

На цьому похмурому тлі оживають світлими промінчиками спогади про минуле. Цьому сприяють історики, журналісти, котрі отримали можливість говорити й писати про так звані "білі плями", праведне і грішне.

Біль втрат, туга за минулим виявляються у Галичині у швидкому формуванні позитивного образу довоєнного спільного життя на одній землі. Так, пам'ятають і говорять про суперечності, проблеми цього життя. Але наголошується на цивілізованому економічному змаганні, взаємозбагаченні народів, які не вимагали не лише крові, а навіть побутових етнічних конфліктів.

Для нинішніх поколінь оновлюваного галицького, переважно українського, етносу євреї, поляки втрачають ознаки стереотипного чужинця, експлуататора, пана.

Катастрофа євреїв осмислюється як величезне Зло, страждання народу, який викупив тим свою свободу, державу.

Як біблійна Рахіль, плаче Галичина за своїм втраченим населенням. Плаче Галичина за своїми дітьми і не може бути втішена, бо немає їх.

 

------------------------------------------------------------------------

[305] Л.Бернштейн. Антисионистськая литература в Советском Союзе // Євреї України та держава Ізраїль. - К. 1998. - С. 3036.

[306] К.Дмитрук. Безбатченки. Правда про участь українських буржуазних націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР. - Львів. 1974; М.Гайсинович. У змові з катами. Львів, 1975. Holocaust Memoіrіs Jews іn the Lwow Getto the Janowskі concentration Camp and Deportees іn Sіberіa by Joachіm Schonefeld / Foreword by Sіmon Wіsental. - Hooken. New Jersej. 1985; Ю.Шульмейстер. Гитлеризм в истории евреев. - К., 1990; A.Weis Jewish-Ukrainian Relations in Western Ukraine During the Holocaust // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective // ED by Hovard Aster and Peter J. Potichnyi. Edmonton. 1990. Ph.Fridman. UkrainianJewish Relations during the Nazi Occupatson // F.Fridman Ph. Poods to Extinction: Essays on the Holocaust - New Jork, 1980 - P. 176208.

[307] E.Prus Holocaust po banderowsku. Czy Żydzi byli v UPA. - Wzoclaw-Norton; 1998. A.Korman Piąte przykazanie Boskie. Neukaralne ludobojstwo dokonane przez ukraińskich szowinistów w latach 1939-1945. - London. 19891990.

[308] Я.Дашкевич. Еврейскоукраинские взаимоотношения в Восточной Галиции (конца XIX - начало ХХ в.// Исторические судьбы евреев России и СССР: начало диалога. - М., 1992; Його ж Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та менталітети // Україна в минулому. Вип. VI. - Київ-Львів 1994; Його ж Проблематика вивчення українськоєврейських відносин (ХVI - поч. ХХ ст.) // Україна вчора і нині. - Львів 1993; І.Клейнер. Владімір (Зеев) Жаботинський і українське питання. - Київ-Торонто. Едмонтон. Канадський інститут українських студій. 1995; Т.Гунчак. Україна в I пол. ХХ ст. Нариси політичної історії. - К., 1993; його ж Симон Петлюра та євреї - К., 1993; Я.Грицак. Нарис історії України. Формування модерної української нації. - К., 1996. Україна в другій світовій війні у документах. Т. 1. - К., 1997.; Українсько-єврейські стосунки. Євреї в Україні // Українознавство. Реферативно-бібліографічний бюлетень. 1993. - Київ-Львів. 1997. - С. 171-175

[309] А.Гуревич. Исторический синтез и школа анналов. - М., 1993. - С. 78.

[310] Я.Дашкевич. Еврейско-украинские взаимоотношения в восточной Галиции (конец XIX - начало ХХ в.) - С. 265.

[311] Розбудова нації. - 1934 - № 2. - С. 7273.

[312] З.Книш. Далекий приціл. Торонто. 1967. - С. 35.

[313] Я.Дашкевич. Дослідження націоналізму. // Україна в минулому. Вип. VII. - Львів 1995. - С. 712.

[314] Я.Дашкевич. Болючі проблеми в історії східної Європи. // Україна вчора і нині. - К. 1993. - С. 8.

[315] Евреи в Советском Союзе в начале второй мировой войны. (19391945) - НьюЙорк. 1966. P.Hilberg. The Destruction of the Jews. - Chicago. 1961. И.Арад Холокауст. Катастрофа европейского еврейства. Сб. статей. - Иерусалим. 1990; Ц.Барах Антисемитизм в новое время. - ТельАвив. 1991; И.Гутман, Х.Шацкер. Катастрофа и ее значение. - Иерусалим. 1990.

[316] Центр єврейської документації Візенталя (Відень), Центр досліджень Яд-Вашем, Дім борців гетто ім. Кацнельсона (Ізраїль), Наукові центри в Англії, Німеччині, Інститут єврейської історії (Польща).

[317] Провідні ревізіоністи проф. Північнозахідного університету США А.Бутц, французький проф. Р.Фаурісон (A.Butz The Hoax of the XX century. Los Angeles. 1976; R. Faurisson. The Problem of the Gas Chambers or the Rumor of Ausschwitz Rjchelle Kark N.Y. Revisionist Press. 1979.

[318] М.Коваль. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення. // Український історичний журнал - 1992 - № 2; М.Попович. Єврейський геноцид в Україні історія та уроки. //Філософська і соціологічна думка. - 1994 - № 56; Я.Хонигсман. Катастрофа Львовского єврейства. - Львов. 1993; А.Подольский. Нацистський геноцид щодо єврейського народу України. 19411944. Дисс.канд. іст. наук - К., 1996; Левитас. Євреї України в роки другої Світової війни; - К., 1997; Bilinsky. Methodlogical Problems and Phlosophical Issues in the Study of Jewish-Ukrainian Relations during the Second World War // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. - Edmonton. 1990; T.Hunczak. Ukrainian-Jewish Relations the Sowiet and Nazi Occupation // Ukraine during World War II: History and Aftermath A. Sumposium / Ed. by... Boshyk. Edmonton, 1986.

[319] М.Богачевська-Хом'як. "Білим по біломі" Жінки в громадському житті України 18841939. - К., 1995. - С. 79.

[320] І.Химка. "Краківські вісті" про євреїв 1943 р. До історії українськоєврейських взаємин в роки другої світової війни // Філософська і соціологічна думка - 1994 № 56. - С. 196.

[321] F.Frіdman. Zagłada Żydów lwowskіch Lodz. 1945. S. 56.

[322] ЦДАВОУ. ф. 4620, оп. 3, спр. 290, арк. 1929.

[323] Д.Кахане. Щоденник Львівського гетто.// Діалоги. 1985 - № 78.

[324] Донесення про події в СРСР. № 10. Начальник поліції і служби безпеки СД - IV. AJB № 1 B/41 P. 11. // Україна в другій світовій війні в документах. - С. 192.

[325] Україна і Німеччина у другій світовій війні у документах. - С. 193.

[326] Німецькофашистський окупаційний режим на Україні. К., 1963; T.Cyprіon, I.Sawіckі. Nіe oszczedzac Polskі. - Warszawa. 1959; Nazі Rule іn Poland. - Warszawa? 1961.

[327] В.Косик. Україна і Німеччина в другій світовій війні. - С. 152155. В.Кук Генерал Роман Шухевич. - К. - 1997, - С. 3536.

[328] Спогади М.Петрашека, В.Гери.

[329] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 153155.

[330] Deschenes Commision Report Canada Communication Group. P. 257.

[331] Z.Albert Lwowski Wydział lekarski w czasie okupacij hitlerowskej. 1944-1945. - Wrocław. 1975.

[332] Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. - К., 1980.

[333] Історія застерігає. - К., 1986.

[334] ЦДАВОУ. ф. 4620, оп. 3, спр. 290, арк. 1920.

[335] F.Fridman. Zagłada Żydów lwowskich. P.7.

[336] Kronika. - Warszawa. 1982. S. 360378.

[337] М.Петрикевич. Борислав на грані двох окупацій; М.Терлецький. Страхіття другої світової війни у Бориславському басейні. // Дрогобиччина - земля Івана Франка. - Нью-Йорк. - Париж. - Сідней. - Торонто. 1975. Спогади Михайла С., Марії К.

[338] М.Терлецький. Страхіття другої світової війни у Бориславському басейні. // Дрогобиччина - земля Івана Франка. - С.123114.

[339] A.Zbikowski. Inny pogrom. // Karta - 1991 - № 5 - C. 130-133.

[340] A.Jasiński. Borysławska apokalipsa. // Karta - 1991 № 4.

[341] Ш.Вайс. Між роками 1941-1945. // Діалоги-1985 - № 78 - С. 63-66.

[342] М.Терлецький. Страхіття другої світової війни у Бориславському басейні.// Дрогобиччина - земля Івана Франка. - С.112-113.

[343] М.Терлецький. Страхіття другої світової війни у Бориславському басейні. // Дрогобиччина - земля Івана Франка.- С. 82-83.

[344] ЦДАГОУ ф.1 оп. 80, спр. 68, арк. 18.

[345] Діалоги. 1985. № 78, - С. 66.

[346] Сталася прикра помилка // Голос України - 1993 - 22 червня.

[347] Львівські зустрічі. У рідному Бориславі. // Шофар - 1993 липень.

[348] В.Косик. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - С. 524-525.

[349] Інформація члена Проводу ОУН м. Бібрки 1941 р. Слави Стецько. Спогади мешканців Краковця О.М., В.Р., Глинян І.М., В.Г.

[350] ЦДАВОУ. ф. 4620, оп 3, спр. 7 арк. 5.

[351] Я.Стецько Національне й інтернаціональне жидівство // Українська визвольна концепція. Твори. т.ІІ. Мюнхен. Видання організації українських націоналістів. 1987. - С. 350-351.

[352] ЦДАВОУ. ф. 3833, оп. 2, спр. 2, арк. 636.

[353] Я. Стецько. 30 червня 1941 р. - С. 226.

[354] ЦДАВОУ. ф. 3833, оп. 1, спр. 45, арк. 23.

[355] ЦДАВОУ. ф. 4620, оп. 3, спр. 379, арк. 5253.

[356] Я.Стецько. 30 червня 1941 року. Проголошення відновлення державності України. - С. 178239.

[357] ЦДАВОУ. ф. 4620, оп. 3, спр. 378. арк. 3940.

[358] ЦДАВОУ. ф. 3833, оп. 2, спр. 2, арк. 3637.

[359] Я. Стецько. 30 червня 1941 р. - С. 222.

[360] ЦДАВОУ. ф. 3833, оп. 2, спр. 2 арк. 4044.

[361] Спогади В.Гери, Ірини М., Івана З.

[361а] Спогади М.Петрашика, В.Гери. Див. також Хонигсман Я. Катастрофа еврейства Западной Украины - Львів, 1998, спр. 253.

[361б] ДАЛО, ф.239, оп.2, спр.63; ф.77, оп.1, спр.1202.

[362] B.Milch. Mój testament. S. 45.

[363] Спогади Клари С.

[364] Спогади Сабіни Шмiдт.

[364а] ЦДАВОУ. ф.1, оп.2, спр.33, арк.133.

[365] B.Milch. Mój testament. S.3334.

[366] ЦДАВОУ. ф. 4620, оп. 3, спр. 290, арк. 21.

[367] Леонід Фінберг розмовляє з Й.Зiсельсом. Євреї в сучасній Україні: реалії та перспективи // "Ї" - Незалежний культурологічний часопис. - 1996. - № 8. - С. 77.

[368] Інтерв'ю Г.Явлiнського кореспонденту Г.Вдовиченко. // Високий замок - 1997 - 12 вересня.

[369] М.Маринович. Відкритий лист до редакції газети "За вільну Україну". // Єгупець, 1966 - № 2, С. 57-60.

[370] Є.Наконечний. Голокост у Львові. // Вiче, - 1992 - № 12.

[371] Інформація Голови Американського товариства українсько-єврейських взаємин Є.Стахова.

[372] Заява фракції комуністів "Про прийняття присяги депутатами Верховної Ради України ХIV скликання".