Сергій Лащенко

"РОЗЧАРУВАВШИСЬ У "СОВІТАХ", ЧЛЕНИ КПЗУ ЙШЛИ ДО БАНДЕРИ..."

Часом трапляється так, що слава про деякі "світличанські" публікації випереджає їх самих. Ось і цього разу: не встигла як слід висохнути типографська фарба на святково-кольоровому тридцять четвертому номері "Світлички", як наші львівські читачі уже набирали номер корпунктівського телефону. Повідомляли про людей, не менш цікавих, аніж колишній повстанець Остап Лунь, який назвав комуніста (до речі, теж уже колишнього) Бориса Олійника своїм побратимом.

"Тендер" виграв наш вірний читач Володимир Іванишин. Він порадив написати про колишнього члена КПЗУ, в’язня польських і сталінських концтаборів Дмитра Матердея. Мало того, що легендарна особистість, та ще й відмічатиме своє 92-річчя 22 вересня!

Як тут не поспішити до славної дати? Поїхав за вказаною адресою, думаючи, що неодмінно застану героїчного дідугана вдома. Бо де ж йому ще бути? І помилився. Ледь не півдня довелося чекати поки Дмитро Павлович бігав по Львову у різних громадських справах. А коли, прийшов додому, то я його не впізнав: бадьорий чолов’яга, років 65 - 70, не більше... І очі молоді, і пам’ять - позаздрити можна, і потиск руки далеко не старечий. Козак та й годі!

Але помилки бути не могло - переді мною стояв ветеран КПЗУ, ветеран війни і багатолітній політв’язень. І, найприємніша обставина - великий оптиміст!

- Стосовно віку, Дмитре Павловичу. Знайомі не наплутали? Ви, дійсно, розміняли десятий десяток?

- Я 1915 року народження. Так що 22 вересня мені виповниться 92. Народився я в селі Петрівка Катеринославської губернії. Тепер це Дніпропетровська область. А батьки мої родом з Волині. Їх вивезла російська армія під час Першої світової війни. Назад, на рідну Ковельщину, ми переїхали вже у 1922 році. Причому, старші чоловіки вже встигли "заразитися" ідеєю комунізму і світової революції. У 1924 році членом Комуністичної партії Західної України став наш старший брат. Потім другий брат, а потім вже і я - в 1932 році.

Не шкодуючи своїх сил, боролися за торжество комуністичної ідеї. Але в 1938 році КПЗУ була розпущена Комінтерном як партія "з буржуазно-націоналістичним ухилом". Верхівку розстріляли, а нас просто розігнали. На той час я сидів в польській тюрмі - саме за комунізм. В квітні 1939 року мене викупили з Білостоцької тюрми за 1000 злотих. Ніби для лікування.

- Випускати активіста неіснуючої партії, мабуть, уже було не так страшно?

- Очевидно, цей факт зіграв свою роль. Та ще й Річ Посполита трохи "заробила" на мені... Але цій державі я вже не довіряв, тому відсидів уже 8 років за комунізм, ми втікаємо в Радянський союз. Переходимо кордон в районі Олевська. Нас відразу заарештовують і вісім місяців тримають у тюрмі НКВС, що в самому Житомирі. Допити, тортури... В 1940 році нам обом дали по п’ять років за "шпіонаж в пользу панской Польши". Сидіти довелося в Житомирі, Києві, Архангельську. Потім кинули у концтабір імені Молотова. Це вже за Полярним колом.

Однак, коли німець уже стояв під Москвою, Сталін амністував багатьох поляків. Ну, і мене, як громадянина Польщі.

- Це, коли формувалася дивізія імені Тадеуша Костюшка?

- Ні, першим військовим формуванням, яке утворив Сталін, була армія Андерса. Але поляки не схотіли воювати "з цього боку", а виїхали через Середню Азію до Великобританії. Я не поїхав з ними. Не хотів воювати разом з поляками. Адже пам’ятав роки, проведені у польській тюрмі...

Поїхав у Самару, пішов до військкомату і попросився у Червону Армію.

- А хіба радянські тюрми були кращими?

- Ні, просто полякам я й сам не дуже підходив. І українець, і комуніст... "Совіти" ж національність тоді не дивились. Та й комуністичне минуле сприймали краще, ніж поляки. Як треба було "гарматне м’ясо", то відразу й повірили, що комуніст, а не польський шпигун! Та все ж майже рік спочатку довелося працювати в Узбекистані. А вже звідти пішов до Червоної Армії. Направили на Степовий фронт, під Білгород. Звідти й почалася моя епопея... Згодом "Степовий" фронт став називатися "Другим Українським". Коли закінчилася війна з німецькими фашизмом на Заході, нас перекинули на Забайкалля воювати з японцями. Закінчив я службу у 1950 році у Львові.

- Довгенько воювали. Довелося побувати в самому пеклі?

- Бої були жорстокими, але мені було трохи легше, бо я був в медсанбаті. Я і в таборах вижив тому, що у мене була медична освіта. Кордон я переходив з дипломом лікаря, адже в Радянській Україні хотів працювати за фахом.

- Медичну освіту вдалося отримати в панській Польщі?

- Так. Я вчився у Варшаві і у Львові. А в Ковелі свого часу працював у відомій клініці Теофіла Яворського, тобто мав великий практичний досвід.

У післявоєнному Львові мені довелося наново перездавати усі екзамени, адже польський диплом вважався недійсним. Але я впорався з цим завданням. Адже мав добру пам’ять і величезний медичний досвід, отриманий на фронтах Великої Вітчизняної війни. Щоб працювати за фахом, довелося вступати до партії. Я охоче погодився, оскільки розумів, що належність до КПРС дасть мені можливість бодай щось зробити для України. Розумів навіть деякі переваги свого становища у порівнянні з націоналістами, ветеранами УПА. Адже націоналістична ідеологія була повністю заборонена в СРСР. А ось комуністи мали можливість (якщо хотіли, звичайно!) у ряді випадків відстоювати українську мову, культуру, посилаючись на деякі ленінські праці. Що я й робив по можливості. Мене неодноразово "обробляли" ідеологічно, навіть виключали із партії два рази. Але я вперто добивався, щоб відновлювали. Я вже вивчив слабкі місця Системи і знав, що з відвертими шовіністами часом можна було успішно боротися, маючи партійний квиток.

- Усе це надзвичайно цікаво! "Кримська світлиця" неодноразово пробувала підступитися до теми: "Компроміс в ім’я перемоги". Просто ви - перша людина, яка причетна саме до цього напрямку. А що конкретно вдавалося зробити?

- Коли я став головним лікарем санаторію-профілакторію, то почав упроваджувати в діловодство українську мову. В піонерському таборі відразу замінив команди російською мовою на українські. Вимагав від адміністрації, аби розмовляли українською. Адже ми мали справу переважно з дітьми-українцями. Принаймні, десь на 70 відсотків.

То чому ми мали присвоювати піонерським загонам імена Павлика Морозова, Зої Космодем’янської? Адже у нас були свої герої! Я прагнув, аби діти знали імена героїв-українців з КПЗУ, або наших комсомольців.

- А які, наприклад?

- Була така героїчна комсомолка Ліда Мусієнко, яка загинула в Колках. Петро Пашкевич був засуджений поляками до смертної кари. Одному загону ми присвоїли ім’я Миколи Павлика - секретаря ЦК КПЗУ. Це теж була мужня людина...

- Фактично, активісти КПЗУ за часів Польщі ризикували не менше, ніж націоналісти?

- Не менше. Мій брат був засуджений до смертної кари. Потім цей вирок йому замінили на 15-річний термін ув’язнення. Він сидів у тюрмі "Святий хрест" разом із Степаном Бандерою. "Святий хрест" - це була одна з найстрашніших польських тюрем, на кордоні з Німеччиною. Отже, комуніст Федір Матердей і націоналіст Степан Бандера сиділи у сусідніх камерах і "спілкувалися" перестукуванням.

Я сам сидів у тюрмі з трьома бандерівцями. Коли мене заарештували у гімназії, то не посадили до однодумців-комуністів, а чомусь кинули в одну камеру до націоналістів.

- Чому?

- А я не знаю, який у них був розрахунок. Звичайно, ми багато дискутували. Вони лаяли Сталіна, Радянський Союз; я трохи упирався, сперечався з ними, але до бійки не доходило. У нас були добрі стосунки. І у моїх друзів, які сиділи у Березі Картузькій разом з націоналістами, не було серйозних конфліктів.

Хіба що наші заперечували масовий характер репресій у СРСР, або ж доводили, що це тимчасове явище. А націоналісти знали всю правду.

- А потім коли уже діяла УПА, бандерівці не чіпали колишніх членів КПЗУ?

- Що ви! Бандерівці і членів ВКП (б) не чіпали, поки не було достатньо доказів їхньої шкідливої діяльності. А належність до КПЗУ була якраз доказом українського патріотизму, а не навпаки. Різниця між нами і націоналістами полягала в тому, що ми йшли у бій з відкритим "забралом", а вони вимушені були конспіруватися. Колишнім членам, розпущеної у 1938 році КПЗУ, не давали високих посад. Максимум - голова колгоспу, або голова сільради. Але все одно ми намагались захищати свій народ. Зокрема, переконували більшовиків, що не можна депортувати в Сибір родичів повстанців. Якщо хтось і пішов до УПА, то його батьки чи брати могли бути цілком лояльними до радянської влади. А "совіти" виселяли усіх! Ми переконували, що не можна виселяти так званих "куркулів", адже це були найпрацелюбніші люди - основа українського села!

Ми мали певний авторитет, тому більшовики нерідко з провокаційною метою довіряли нам не дуже важливі посади в міліції, або призначали відповідальними за збирання податків.

- Для чого це робилось?

- Щоб місцеве населення зненавиділо нас такою ж мірою, як і їх. Щоб не було авторитетних людей серед місцевих; щоб лояльніше сприймали вихідців із Східної України.

- Стривайте. Хочу розібратися у такому питанні. Бандерівці активно боролися із утворенням нових колгоспів. Знищували колгоспних активістів. А якщо це були колишні члени КПЗУ, то для них що - робилося виключення?

- Бандерівці оцінювали людей не за посадами, а за справами. Добре розуміли, що хтось мусить очолити колгосп, якщо його уже створили.

Якраз мій брат і був головою колгоспу. Але підтримував тісні контакти з УПА. Інколи жартував: "Удень я комуніст і голова колгоспу, а вночі - "головпостач" Української Повстанської Армії". Треба було викручуватися: і хлопців підтримати продовольством, і державі здати все, що вимагалося. Це було непросто, але так виживала Західна Україна, народ якої не хотів ставати на коліна. Розчарувавшись у комуністичній ідеї і в "совітах", хлопці з КПЗУ масово йшли до УПА, ставали під прапор Бандери.

- Невже масово?

- Думаю, що близько 60% пішло до лісу, або ж допомагали підпіллю.

- Якщо потрапляли до лап НКВД, то могли розраховувати на якесь співчуття, поблажки?

- Навпаки! Вважалися подвійними "зрадниками", їх жорстоко катували і розстрілювали.

- Виходить, що члени КПЗУ були такими ж великомучениками, як і націоналісти?

- Безумовно! І це було закономірно, адже і комуністами стали, бо хотіли покращити життя народу. А потім стали націоналістами, коли зрозуміли, що більшовикам не потрібна вільна, горда, незалежна Україна. А лише наймичка... З організованим опором ОУН комуніста усе-таки вдалося покінчити. А ось ми ще довго завдавали клопоту радянській державі.

Я був секретарем клубу ветеранів КПЗУ і належав до тієї групи, яка постійно була в опозиції до партійної організації міста Львова. Попсували ми багато крові і Києву, і Москві...

- Дмитре Павловичу, а як ви ставитеся до Бориса Олійника? "Кримська світлиця" активно висвітлює тему примирення поміж ветеранами різних політичних сил. Якщо Олійника шанують навіть деякі націоналісти, то вам, ветерану КПЗУ він мав би бути ще ріднішим?

- Олійника шаную як поета; думаю, він більшою мірою українець, аніж комуніст.

І все ж, пригадую, раніше він негативно писав про УПА і про бандерівців.

Ми ж ніколи не вважали бандерівців ворогами України. Знали, що вони люблять свою землю так, як і ми, комуністи, і нікому не збираються її продавати.

Та й стосовно комуністичної ідеї. Є в ній, звичайно, якийсь позитив, але комунізм - не панацея, коли вести розмову про майбутнє України. Я в цьому вже давно розібрався. Ще тоді, коли мене катували в тюрмі НКВС... Я зрозумів, що більшовицька Росія використовує комуністичну ідею в імперських цілях. Вона хотіла поглинути Україну, а не ощасливить її народ. Тому ми, усі, хто воював за Україну, повинні примиритися - незалежно від наших політичних програм. Україна є мірилом усього, головним критерієм!

- Це розумні слова, але досі повного об’єднання не відбулося. Ветерани по різні сторони барикад.

- Не миряться тільки там, де не можуть змиритися з існуванням вільної України.

- Тобто в регіонах, які досі перебувають у потужному силовому полі Росії?

- Саме так. На Львівщині ж, та й узагалі в Західній Україні, процес примирення йде давно і успішно. Є навіть випадки, коли письменники-комуністи пишуть цікаві прозові твори, у яких правдиво висвітлюється історія УПА, усієї збройної боротьби українського народу.

- Хотілося б познайомитись із такими.

- Я вас познайомлю із Романом Коритком, який був першим секретарем Залізничного райкому партії міста Львова.

А вашим читачам варто було б продемонструвати оце фото (зліва). Воно зроблене в серпні 2005 року в Рожищах, що на Волині. Стоять - зліва направо: полковник Радянської Армії у відставці Іван Скалига, сам "східняк" з міста Фастів Київської області. Відслужив у армії 30 років, був членом КПРС. Далі - Надія Матердей, моя братова, учасниця війни, почесний ветеран праці. Крайній праворуч - я. Сидять: Дмитро Матердей (молодший) - мій двоюрідний брат і колишній "ройовий" УПА та його дружина Ліна - також член УПА, яка пережила сталінські табори і є інвалідом І групи.

Скажу відверто, раніше ми часто дискутували, навіть сварилися. Але зараз прийшли до спільної точки зору, а тому й поріднилися. Дружно голосували за Віктора Ющенка і зараз підтримуємо його курс.

м. Львів.

"Кримська Свiтлиця", №38, 21 вересня 2007 р.