Семен Швачка

“МОЛОДА ҐВАРДІЯ”:
КОМУНІСТИЧНИЙ МІТ І НАЦІОНАЛІСТИЧНА ДІЙСНІСТЬ

Це в них герої Бандера і Коновалець! А в нас – „Молода Ґвардія”!

З недавнього виступу Н. Вітренко

Напевно, небагато знайдеться таких людей в Україні, особливо серед старшого покоління, хто не чув про героїв Краснодону, молодіжну підпільну організацію “Молода Ґвардія”. Серед сотен подібних підпільних груп, боївок, партизанських загонів різноманітних ідейних напрямків, що діяли впродовж другої світової війни на теренах колишнього СССР, саме цим підпільникам дісталась найгучніша слава. Совєцьким фанфарам було завгодно розпропаґувати саме цю невеличку і насправді героїчну сторінку великої трагедії. Подібних груп було багато – але чи може читач хутко згадати хоч би одну? Ні – згадується, і насправді автоматично – лише “Молода Ґвардія”. Ось вона – велетенська сила державної пропаґандивної машини, робота котрої відчувається навіть і тоді, коли самої держави давно вже немає на світі.

Добре відомо, що слава “Молодої Ґвардії” – плід ідеольогічного замовлення влади. Для виконання цього нелегкого завдання було залучено найкращі інтелектуальні і творчі сили тогочасної імперії, зокрема талановитого і пещеного системою письменника, відданого комуніста-сталинця зі стажем Олександра Фадєєва, що був уславлений насамперед повістю про більшовицьку партизанку на Далекому Сході “Розгром”. Чи ця оставина вплинула на вибір саме цього автора, чи щось ще – зараз невідомо. Хоч як би там було, Фадєєв поїхав “у творче відрядження” туди, куди вказав владний перст, а перст цей указав саме на невеличке шахтарське напівселище-напівмісто на самісінькому сході Совєцької України – Краснодон. Письменник виконав своє завдання “на відмінно”. Об’ємний роман про події в Краснодоні, “Молода Ґвардія”, презентував цю групу підпільників, по-перше, як ідейних комсомольців, беззавітно вірних совєцькій владі, повсталих проти німецьких окупантів через свої комуністичні переконання, по-друге, зорганізованих і спрямованих у своїх діях партійцями-комуністами з підпільного осередку більшовицької партії, який нібито було залишено в місті напередодні вступу німців. Отже, роман одразу було визнано хрестоматійним, включено до шкільної програми з літератури і всіляко, кажучи сучасними словами, розкручено.

Роман Фадєєва не був єдиним елементом “молодоґвардійського” більшовицького дискурсу. Одразу ж з’явилися інші книжки про героїв Краснодона: переважно то були спогади свідків і учасників тих подій, за романом було знято один з перших кольорових совєцьких фільмів. З часом додаткові обставини привернули цікавість читацької громади: йшлося про знахідку реальних прототипів персонажів книги – роман було написано “по гарячих слідах”, деякі факти Фадєєв не знав, а деякі навмисно замовчав, бо вони не вкладалися в прокрустово ложе ідеольогічних меж, за які тогочасному совєцькому дослідникові не варто було заглядати. Як то кажуть, менше знаєш – краще спиш. І що особливо важливо – спиш на волі, а не за ґратами. Але зі зміною політичного клімату в країні деформувалися й межі міта: наприклад, в 1960-і роки було виявилося, що керував підпільниками не Олег Кошевой, згідно за Фадєєвим, а інші люди, зокрема Віктор Третякевич (з якого письменник малював фіґуру зрадника Стаховича). Виявилось, що викрита організація була не німцями, а російською “допоміжною поліцією”, члени якої виконували ролю катів як у допитах молодоґвардійців, так і в їхній страті. До того ж варто пригадати, що на зламі 1980-90-х років за часів краху всілякіх табу, в тому числі й ідеольогічних, деякими радикалами взагалі спростовувалось само існування “Молодої Ґвардії”: мовляв, уся ця історія є вигадкою совєцької пропаґандистики, і ніяких підпільників у Краснодоні не було. Зрозуміло, що ця версія навряд чи викликає довіру: живі ще реальні свідки тих подій, котрим за умов сьогодення щось приховувати або перекручувати сенсу немає. (Два роки тому  помер один з останніх учасників підпільної організації, Василь Левашов.) Втім, ясно, звідки з’являються подібні припущення: роман Фадєєва – тобто художній твір! – це єдиний “документ”, на якому ґрунтується історія підпільної організації “Молода Ґвардія”. Сама справа групи, яку вело місцеве ґестапо, була знищена при відступі німців взимку 1943. Жодного документа не залишилося, і все, що ми знаємо про цю справу, базовано на розповідях самовидців і вцілілих учасників краснодонського підпілля. Але фактів, які є в розпорядженні дослідників, цілком досить, щоб жодних підстав сумніватися в існуванні та діяльності “Молодої Ґвардії” не було. Тож не будемо зараз торкатися питання існування-не існування цієї організації – вона безперечно існувала. Вагомим доказом тому є показання колишнього слідчого краснодонського “шуцманшафту” (окупаційної поліції, створеної німцями з місцевих коляборантів) Василя Подтиного, якого було несподівано заарештовано в Сибіру в 1959 році. Саме він відкрив багато незбігів із реальністю в романі Фадєєва.

Але не будемо наразі цікавитися питаннями, що пов’язані з помилками автора зразкового роману “соціялістичного реалізму”. Про це багато було писано, і будь-якою серйозною проблемою це не є. Проблема в іншому. В тому, що досі кінцево не визначено характер “Молодої Ґвардії” – за кого і за що боролися молоді підпільники Краснодона?

Для людини, що вихована на совєцької мітольогії, таке питання може здатися цілком абсурдним. Як це за що? Ясне діло: за Совєцький Союз, за комуністичну партію, за комсомол. І досі такий погляд на юних підпільників Краснодона є вельми розповсюдженим: у числених статтях, дослідженнях (які здебільшого переписуються сьогоденними аспірантами гуманітарних відділів українських і російських вузів із зацвілих совєцьких “джерел”) та інших “роботах” із наполеглівістю дятла провадиться саме одна думка: “Вони віддали своє життя за єдиноє Отєчєство Совєцький Союз!” Але не будемо поспішати. Поміркуймо. Придивимось уважніше до того часу, до тих людей, до свідоцтв самовидців. І побачимо картину, дещо відмінну від наведеної.

По-перше, одразу впадає в око невідповідність комуністичного міту про керівництво над “Молодою Ґвардією” досвідчених комуністів із підпільного партійного осередка, як то було вказано Фадєєвим. Помилковість цього твердження була очевидною вже наприкінці 1950-х років, коли виявилось, що масова підпільна протидія окупантам партійних “міськомів”, “райкомів” та “обкомів” – величезна мильна кулька совєцької пропаґанди. Дійсно, рішення про створення подібних законспірованих установ на території, окупованої нацистами, було ухвалено, але втілення цього рішення, як ішлося в колишньому СССР (та й досі, на жаль, ідеться), було виконано “для галочки”, аби звітувати перед “органами” та “вищими інстанціями”. Про те, що від дбалості і слушності в виконанні цього завдання залежить не одне людське життя, бюрократи від партії навіть не гадали. Результатом стало швидке викриття окупаційною владою більшості всіх цих підпільних осередків – почасту ще до першої їхньої реальної справи, як то було, наприклад, у Києві, де “герой-чекіст” Романенко в перші ж дні нової влади “здав” усіх своїх товаришів по підпіллю ґестапу. Комуністи не встигли навіть перевірити зв’язок один з одним, як були заарештовані німцямі і негайно страчені в районі Бабиного Яру (тут, можливо, доречно нагадати, що трагедія Бабиного Яра ніяким чином не є трагедію якогось одного народу, нехай навіть й вельми постраждалого). Вірогідно, найневдалішою спробою зорганізувати підпілля можна вважати долю Дніпропетровського обкому. Списки його членів було складено заздалегідь, проте місцева більшовицька влада – в тому числі й майбутній генсек-“бровоносець” – тікали від німців у такій паніці, так безглуздо і безтямно, що… просто забули ці списки на столі у приміщенні обкома партії. Окупантам лишалося хіба вжити відповідних заходів, що й було негайно зроблено одразу ж по зайняттю міста.

Якби це було одним трагічним випадком!.. Але таке траплялося ледве не з реґулярністю навмисного шкідництва: поволі винкає думка, що-таки не всіх ворогів партії перестріляв у свій час товариш Єжов. Чи, можливо, партія ця своєю огидністю і лицемірністю викликала ненависть навіть у власних дрібних функціонерів, що користалися можливістю помститися цієї партії за той жах, який довелося перебути під час сумнозвісних “чисток” тридцятих років? Хоч як би там було, популярність комуністичної ідеольогії в суспільстві Совєцького Союза (і зокрема великою мірою підсовєцької України, яка дуже добре пам’ятала голодомор і нищення національно свідомих кадрів) не відповідала бажаному в Кремлі рівню. Війна, швидке просування німців углибину совєцької території, миттєвий розгром найкращих, здавалося б, частин червоної армії багатьом надали враження повного краху більшовицької системи. А те, що ця система трималася переважно на залякуванні, добре відомо. Тож не буде зайвим констатувати факт, що коли дія цього залякування минула, прийшла нова влада, у комуністів на окупованих теренах залишилося не вельми багато прихильників. Та й що казати: майже в кожній українській родині було не по одному загиблому від “голодовок”, розстрілів, засудження “за колоски”, виселених та т.і. Багато в кого прихід німців викликав бажання помститися за старі “борги”, тим паче, що окупанти презентували себе як “визволителів з-під большевицкого ярма”.

Те, що ці „визволителі” мало чим відрізняються від попередніх, „червоних”, український народ відчув вже по декількох місяцях німецького панування на окупованій території. Німці не збиралися надавати Україні не те що самостійності, як про те мріяли провідники бандерівської ОУН (що оголосили 30 червня 1941 року Акт Відновлення Державності України), але навіть і куцої лояльної автономії у складі „майбутнього Великого Райху”, як на те скромно розраховували мельниківці. Терор, утиски, відвертий грабіж – ось що принесли новітні „господарі” на землі України. І народ України відповів їм підпільною боротьбою – але далеко не під комуністичними гаслами, як то воліла змальовувати більшовицька пропаґанда. Протинімецьке підпілля формувалося здебільшого за допомогою так званих Похідних груп ОУН(б), які було скеровано в різні реґіони України з метою утворення місцевих осередків національної влади. Саме ці Похідні групи і стали ядром протинімецького опору. І якщо на західноукраїнських землях цей опір мав вигляд широкої воєнізованої партизанської війни (особливо по створенню восени 1942 року Української Повстанської Армії), то в центральній і східній Україні через специфічні соціяльні, національні й природні умови він набрав вигляду пропаґадивно-диверсійної боротьби, тобто дрібного шкідництва, саботажу, виготовлення й розповсюдження аґітаційних листівок, покарання особливо одіозних запроданців з числа місцевого населення. Про масштабність цієї боротьби свідчать цифри архівних документів (до недавні ретельно прихованих – а подекуди й досі прихованих! – від широкого розголосу): так, пресцентр УСБУ по Дніпропетровській області надає чисельність оунівських підпільників в близько 800 чоловік. Самі ж підпільні звіти подають на літо 1943 року по тій самій Дніпропетровській області 5 000 членів підпілля й “організованих симпатиків”. Останні дані, які подають сучасні дослідники Хобот і Куделя, говорячи, що оунівське підпілля по відношенню до більшовицького складало 3:1, отже, знаючи, що на території області більшовицьке підпілля складало 1,5 тисячі, можна підрахувати, що оунівське підпілля мало близько 4,5 тисячі чоловік.1

Тож яким було Краснодонське підпілля, яке забарвлення воно мало? Тут буде доречно звернутися до такої цікавої постаті як Євген Стахів, людини, що безпосередньо була свідком і учасником тих далеких вже подій, які докладно описано в його книзі „Крізь тюрми, підпілля і кордони”, виданої 1955 року в діяспорному видавництві „Рада”.

Євген Стахів народився в Перемишлі за декілька місяців перед тим, як 1 листопада 1918 року у Львові спалахнуло повстання і була створена Західно-Українська Народна Республіка. Після поразки визвольних змагань його батькам довелося виїхати на еміграцію, в Чехословаччину. Після повернення в Україну, тоді окуповану Польщею, юнак стає палким прихильником ідей Дмитра Донцова, що призводе його зрештою до лав Організації. В березні 1939 року він пробирається на Закарпаття, аби захищати Карпатську Україну від угорців.

В ОУН була вся родина Стахових. Старший його брат, Володимир,  мав посаду міністра закордонних справ Українського Державного Правління. Його старшу сестру, Ольгу Тузів, підпільницю, 1943 року закатували більшовики в Баранів ці. Сестру його дружини, двадцятирічну Наталку Винників було засуджено більшовиками (сумнозвісний „процес 59-и”) до розстрілу. Врятувалась вона тому, що під час панічної втечі совєтських владців 1941 року про в’язнів просто забули.

Карпатська Україна, Київ, Кривий Ріг, Кременчук, Горлівка, Новомосковськ, Кам’янське, Знаменка, Маріуполь, Краматорськ, Слов’янськ, Сталіно – ось тільки початок його маршрутів. Разом із Похідними групами ОУН він організував українське підпілля на Великій Україні. І ось у своїх спогадах Стахів підходе до теми „Молодої Ґвардії”:

„Леміш [Василь Кук – керівник Похідних груп на східноукраїнських землях, згодом останній Головнокомандуючий УПА, – прим. ред.] послав до Луганська керувати підпіллям нових людей. Восени 1942-го тули було вислано Катерину Мешко і студента Теодора Лічмана. Вони організували ширше підпіля. І десь у грудні до мене прийшла звістка, що вони надибали молодих людей, які записували знаки на німецьких воєнних машинах, збираючи дані для розвідниці Любові Шевцової... Ми хотіли залучити цих молодих людей до співпраці...”

1955 року Стахів побачив у Нью-Йорку афіші совєтського фільму „Молода Ґвардія”. „Ясна річ, я не міг те пропустити повз увагу!” Під враженням від фільму Стахів дуже уважно прочитав вищезгаданий роман Фадєєва. Отак і народилися його гостро критичні рецензії і на роман, і на фільм, друковані в емігрантських виданнях „Український самостійник” і „Сучасна Україна”. Це викликало розголос і в Україні. Юрій Смолич, письменник-„сталінець”, бризкаючи слиною, на пленумі СПУ гнівно таврував „писак із Мюнхена”, які посміли заявити, що „героїчна „Молода Ґвардія” – це купка буржуазних українсько-німецьких націоналістів!” Але Стахів теж не мовчав. Він публікував нові й нові матеріяли в діяспорній пресі. Їх не могли читати в Україні, але все ж дехто з істориків мав до них доступ і вже складав уявлення про масштаби фальсифікації подій в Краснодоні.

„У своїх статтях та інтерв’ю я стверджую з усією відповідальністю: комуністичного підпілля на Донбасі не було. Ми просто не могли б на нього не натрапити в своїй діяльності... За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна. Натомість були наші листівки і залишились документи ґестапо, які свідчили, що там активно діяло націоналістичне підпілля. І населення знало про нас – ми розкидали й розвішували листівки, ґестапо заарештовувало і знищувало наших вояків”, – пише Стахів ту правду, якої дуже не хочеться знати мітотворцям.

Надалі дамо слово відомому сучасному публіцистові Михайлу Слабошпицькому, який додає нових рис у намальовану Стаховим картину.

„1967 року я, неофіт журналістики, одержав замовлення написати документальну повість про відому на всю Україну вчительку, „героя соціялістичної праці” з Краснодону, колишню „молодоґвардійку” Серафиму Сафонову, – згадує він. – І ось я в Краснодоні. Звичайно ж, мені праглося довідатися все про „Молоду Ґвардію”. А ще було велике зацікавлення способами так званої художньої типізації Олександра Фадєєва. Хотілося знати, що – плід авторської фантазії, а що було в реальності.

Ясна річ, я тоді беззастережно вірив усьому написаному в романі. І ось перше – дуже несподіване відкриття. Люди, з якими я завів мову про „Молоду Ґвардію”, говорили про неї або відверто іронічно, або ухильно. Я був збентежений. Заговорюю про те зі своєю героїнею – Серафімою Карпівною Сафоновою – і результат майже такий самий. Вона охоче й докладно розповідає про своє педагогічне мистецтво, про проблеми школи й складнощі виховання підростаючого покоління, а ось про „Молоду Ґвардію” і про свою участь в ній відбувається кількома загальними словами.

Я живу в бідному краснодонському готелі. В мене багато вільного часу. Після відвідання музею „Молодої Гвардії” зустрічаюсь ще з багатьма. Розпитую, що вони знають про підпільну організацію. Одні сумлінно переповідають колізії роману О. Фадєєва, видаючи це за достовірні події. Інші катеґорично стверджують: письменник все повигадував, бо нічого подібного в Краснодоні й близько не було...

Одне слово, в моїй душі запанувало сум’яття. Архітектурно довершена споруда прекрасного міту розсипалася. Від’їжджаючи з Краснодону, я був твердо переконаний: щось тут негаразд. Але це були тільки підозри й відчуття. А що там і до чого – це взналося тільки після знайомства з Євгеном Стаховим”.2

Стахів пише, що Фадєєв не міг не користуватися документами націоналістичного підпілля, не міг не бачити їхніх листівок, на яких було написано „Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!” Все це було захоплено відповідними совєтськими службами разом із архівами ґестапо. Воно послужило основою для твору, де так несподівано перетрансформовано документальний матеріял. „Одержавши партійне замовлення, він перефарбував нас у червоний колір, який ще більше погустішав у другій редакції роману, коли письменник на вказівку Сталіна увиразнив керівну ролю партії. Фадєєв підкреслював, що на 90 відсотків його твір складається з фактичного матеріялу, але це – фальсифікація...”

Вже в роки горбачьовської „перестройки” з’явились публікації, що почали ревізію „Молодої Ґвардії”. Наприклад, стаття в московському таблоїді „Оґоньок”, де говорилось, що в романі Фадєєва виведено зрадницями двох дівчат, які не мали аніякогісінького уявлення про якесь там підпілля. Одну з них – Ольгу Лядську – довгий час тримали в тюрмах і концтаборах. Вона десятиліттями через прокуратуру домагалася зняття з себе цього тавра. Вже в наш час її було реабілітовано.

Прочитавши все це, не можна не згадати кілька подібних мітів комуністичної пропаґанди: „героїв-панфілівців”, „Матросова”... Або ще, скажімо, „матч смерті” в окупованому фашистами Києві, коли футболісти столичного „Динамо” грали з німецькою командою, сформованою з пілотів летунської дивізії „Люфтваффе”. Динамівці виграли в німців, і їх буцімто за те розстріляли. Вони, бачте, не дозволили фашистам продемонструвати на футбольному полі перевагу німецької раси. І багато наших людей вірило в цю нісенітницю. Насправді ніякого розстрілу після цього матчу не відбулося. А от декількох футболістів дійсно було згодом розстріляно, але через зовсім інші мотиви: їх спіймали на крадіжці борошна з хлібозаводу. Воістину за лєніновими імперативами: „Даже смєрть большевіка далжна бить аґітаціонной!”

Так творились міти, що міцно засіли в головах чималої частини наших співвітчизників, які й досі сліпо вірять навіженій пані, чиї слова винесено в епіграф до цієї статті. Ні, шановна – це наші Герої реальні, а ось ваші... Втім ми бачили – звідки ті „герої” бралися.

Інтернет-газета "Рідна Україна", 06.01.2005.

------------------------------------------------------------------------

[1] Іванченко Ігор. Діяльність похідних груп ОУН на Дніпропетровщині в роки ІІ-ї світової війни. Севастополь, 2003.

[2] Слабошпицький Михайло. Україна в далеких іменах // Київ, 2004, ч. 11-12, стор. 161-162.