МИРОСЛАВ МЕЛЕНЬ: «У НОРИЛЬСЬКУ МИ СТОЯЛИ НА СМЕРТЬ»

Здавалося б, у невеликих містечках, таких як, наприклад, Моршин, тутешні люди знають про всіх і вся. Однак, скільки я не допитувалася, в кого зупинялися за німців письменники І. Багряний, Т. Осьмачка, А. Любченко, ніхто не чув. Свого часу несподіваною була для мене новина, що тут за радянських часів діяло оунівське підпілля, виходив журнал. Одним із ініціаторів цих сміливих справ був Мирослав Мелень — письменник, музикант, в’язень ГУЛАГу, перший голова Руху в Моршині. Панові Мирославу 78 років. Він пише й видає свої твори, підтримує зв’язки зі своїми побратимами.

— Для мене вибір стати оунівцем не був спонтанним. Я виріс у національно свідомій селянській родині, де батьків і дітей об’єднувала любов до України. Моя мама очолювала «Союз українок» у селі Фалиш Стрийського району Львівської області. Тато, заробивши грошей у Америці, віддав старшого брата Василя і мене до Стрийської гімназії, бо розумів, що темну, затуркану людину легко обдурити. Одне з моїх найсильніших вражень було те, як у 1941 році (мені було 12 років) Василь, січовий стрілець, який за перших совєтів емігрував до Чехословаччини, повернувся в складі батальйону «Нахтігаль», під командуванням Романа Шухевича. Він приїхав до Фалиша ще з трьома хлопцями. Всі в мундирах, при зброї. Ціла округа збіглася подивитися на них. Василь дав мені оглянути маузер у дерев’яній кобурі. Дивне почуття охопило мене, якийсь заряд звитяги, запалу... Я й понині це пам’ятаю.

У 1946 році, на самий Святвечір, у нашій родині сталася трагедія. Моя сестра була у підпіллі, і хтось «стуконув» про це. Кілька разів чекісти приходили її арештовувати, але не заставали. І ось, на Різдво, вона забігла додому. Через деякий час виглянула у вікно і побачила що йдуть чекісти. Сховалася в комору й закрилася. А тато вийшов із хати, щоб відволікти їхню увагу і вивести за обійстя. Його запитали: де донька. Коли почули, що вдома її немає, наказали провести до млина, бо знали, що там квартирують бандерівці. Спустилися дорогою донизу, тато завернув до сусіднього подвір’я і кинувся тікати. Чекісти за ним. Скосили його автоматною чергою, потім кинули гранату. Тіло роздробили так, що, аби поховати, збирали по частинах. А через три місяці, на Великдень, старший брат загинув у бою в Чорному лісі. Мама й сестри розбіглися по людях. Мене взяли родичі з Дашави, там я й закінчив 10-й клас.

Але ще в Стрию, я разом зі своїм колегою Володею Злупком, заснували учнівську молодіжну ОУН. У 1943 році, на Зелені свята, на горі Ключ професор Бондарук, отець Гаврилишець, оунівець Криницький приймали від нас присягу: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї».

Декалог націоналіста?

— Так. У Дашаві я налагодив контакти із районним провідником молодіжної ОУН «Сомком» (Романом Клепуцом). Через рік він загинув на Дашавському корчунку в бою з чекістами. Хлопці крали у совєтів зброю, а я з Моричем перевозив її в молочних бідонах. Вуйко Петро-молочар нам допомагав.

А потім сталося ось що: в Дашавській і Стрийській школах арештовують хлопців, що співпрацювали з бандерівцями.

А хто видав організацію?

— Степан Одинак, теж учень, наш сусід. Він після цього втік до Болехова, вивчився, вчителював. Прийшли по мене чекісти до Фалиша, зробили обшук, зірвали підлогу, розвалили піч. Удосвіта сестра прибігла в Дашаву: «Ой, Миросю, приходили за тобою, всіх арештували». Я віддав їй свій атестат, а сам пішов у підпілля і став «сином полку» Фалишівського куща самооборони, який оберігав нашу територію від московського контингенту. Ми з Моричем були там на підхваті: подай, принеси, постій на варті. На саму Покрову прийшли до Фалиша у хату, що стояла на краю села, повечеряти. Вісім дорослих хлопців-вояків і я з Моричем. Через деякий час прибігає жіночка з села і каже, що ходять якісь невідомі, на вигляд здорові, молоді хлопці, від хати до хати з мішком за плечима і жебрають. А це був голодоморний 1947 рік. Коли чуємо, стукають у двері. Мій двоюрідний брат Іван Павлій (псевдо Орленко) подивився, нас відвів у бік і почав розмовляти з цими «голодуючими». Одразу зрозумів, що то були чекісти. Виявилося, Роговський і Ключевський (прізвища ці пам’ятаю й донині). Говорили вони суржиком, поводилися зухвало. Орленко витягнув пістолет і мотузки, їх зв’язали докупи. Але вони змогли розв’язатися. В сутичці Ключевського вбили, а Роговський утік. Ми з Моричем подалися до села Братківці, де жила його сестра. Полягали спати. Вдосвіта сестра схвильовано шепче: «Хлопці, облава». Ми переодягаємося в старі штани, роззуваємося і ведемо пасти корів. Бачимо, всюди на вигонах застави. Хто з чоловіків був старший 15 років, одразу заганяли до клубу. Нас теж туди привели. Людей повно, сидимо на підлозі. Чекісти допитуються, хто серед нас не з Братківців.

Наступного дня з’явився майор, вийшов на сцену. З ним був отой зрадник Одинак, і вигукнув: «Мелень и Морич, выходи!». Ми зрозуміли, що порятунку немає. Нас зв’язали докупи дротом, кинули в полуторку обличчям до підлоги, сіли на ноги і повезли до Стрия в КДБ. Там були вже ті, що самі здалися. Вивели нас на подвір’я. Бачимо, щось загорнене в плащ-палатку. Мені наказали розмотати цей сувій. Я розв’язав мотузку і відсахнувся: це була голова Михайла Ріжка з Братківців. З ним я позавчора вечеряв. Такий психологічний удар! А чекіст кричить: «Не скажеш правду, то й з тобою таке буде!» Тоді до нас підійшов Роговський. Я не знаю, чи є на світі щось страшніше, ніж він! Як нас по-звірячому били. Мене відливали водою. Я був, як м’ясо. Слідчий Максимов намотав собі на руку моє волосся, дуже кучеряве, і відрізав до шкіри. «Сволочь бандеровская! Глаза его не вижу!» Мені їх кров залила. Тиждень нас так били, знущались, катували, а потім відвезли до Львова у в’язницю, що по вулиці Судовій, 7, камера 5. Там я просидів півтора року в підземеллі. На допитах били, але я не признавався і не виказав нікого.

А що вас, пане Мирославе, підтримувало?

— Дух! Як так сталося, тата, брата невинно застрелили. За що? Якби я щось сказав? Їх цікавило, де ночував, хто годував, тобто треба було видавати людей, майбутніх рабів, які б піднімали совєтську індустрію. І ось настав день суду. Ми так ні в чому й не призналися. Тож знайшли якихось підставних свідків. Вся ця процедура тривала хвилин 10, і вирок — стаття 54, пункт І «а» і ХІ — «пособник и участник националистической организации». 25 років ув’язнення, п’ять — позбавлення прав і вічне заслання в «отдаленных районах Советского Союза».

Із мемуарів, розповідей в’язнів ГУЛАГу знаємо, яка це була страшна хресна дорога.

— Триповерхові нари у вагоні, в кожному приблизно по 140 чоловік. У стіні невеличке коритце, оце весь туалет. Старші люди, хворі справляли нужду під себе. А скільки повмирало! Їжа така: невеличка коробочка, в яку наглядач кине трошки тюльки і сухарів грам 300. Це норма на три дні.

А пити ж як хочеться!

— Поїзд ставав у полі, не на вокзалах, а вагонів 80. Подадуть цеберку води з якоїсь калабані, ми її відразу ж випивали. І це аж до наступного дня. Щоразу, коли змінюється охорона, проводиться перекличка, перевірка.

Це Іван Багряний описав у повісті «Тигролови».

«Хто не відзивається, чуємо: «А, жмурик». Конвой приходить, мерця за ноги – і з вагону під відкіс. Стоять, курять і сміються, матюкаються. «Великая русская культура».

Скільки ж ви їхали?

— Нас посадили в потяг у Львові на самого Спаса і висадили в Красноярську на Покрову. Там в’язниця велика, розділена на зони: жіночі, побутові, політичні, каторжанські. А потім баржею в Дудинку, це ще 2000 кілометрів по Єнісею, бо залізниці там не було. Потім вели 7 кілометрів болотом (конвой на конях). Холодно, я в мештиках (туфлях), погано одягнений. По дорозі люди замерзали, падали, їх розстрілювали. На новому місці інший конвой буде нас приймати по формулярах — це дуже довга справа. А в’язнів понад 8000, і поки всіх перелічать — жах. Приїхав нарядчик, високий, гарний чоловік, виявилося, поляк, що дивом уцілів у Катині. «Откуда, ребята?» «Зі Львова». Одразу почав говорити по-українськи: «Хлопці, — попередив, — сваволя страшна, роздягають, б’ють, убивають. Ніхто не запитує, за що. Тут закон — тайга, черпак — норма, а прокурор — ведмідь. Бийте, бо інакше пропадете».

А пересильна зона така: вже сніг мете з дощем, вітер дме, а наше «житло» лише стовпи і дах, стін немає. В одному такому бараці настелили з дощок горище і ми вилізли туди. Вночі чуємо: «Бей их!». Це побутовців спеціально наглядачі випускають, щоб грабували й ділилися з ними. Якісь двоє залізли до нас, хлопці їх скрутили. Чую, скинули (гепнули) вниз. Уранці прийшли наглядачі, і навіть не розпитали нічого, підібрали мертвих.

Перебули ми в цій пересильній зоні, відтак нас посадили в трюм баржі, зверху, для маскування, накидали дров. І попливли ми на Північ по Єнісею. Така ж зустріч і в Дудинці, теж свавілля, знущання. Люди для них, як мухи. Нас, львівських, було до півтора тисячі: ми трималися гурту, по дорозі долучалися київські, харківські в’язні. Привезли, нарешті, до ГУЛАГу. Серед тамтешніх в’язнів — політичні діячі вищого чину з різних країн.

А з України хто?

— Професори Михайло Антонович, син Дмитра Антоновича, Малиновський, журналіст, здається, Дячук, що був на Нюрнберзькому процесі, доктор Омельчук, чудовий хірург в УПА, професор Янів. Сидів тут прем’єр-міністр Латвії (до 1940 року), болгарин Шопов, генералітет із «Русской освободительной армии», Фіма Ойхман, перший посол Радянського Союзу в Канаді (в 1937 році звідти його відкликав Сталін). І ось така характерна історія з тим Фімою трапилась. Це був 1952 рік. Нас привели з роботи, а «колгоспник» (радіоточка) «вещал» у кожному бараці. Це єдине спілк посилку 5 кілограмів, але жодних побачень. Раптом чуємо пафосний голос диктора Левітана: виявляється, розкрили групу лікарів-євреїв, ворогів СРСР. Фіма, високий, ставний, металевим голосом «рече» (він гаркавив): «Ребята, послушайте меня. Они думают, что русские создали Советский Союз. Это не русское, а еврейское государство. Увидите, что будет со временем с этим «гуталином» (так він називав Сталіна, сина шевця)». Ми оторопіли від таких слів, а йому було все одно, бо ж довічний в’язень.

5 березня 1953 року, через два місяці після цієї розмови, йдемо на «развод» (на роботу), п’ята година ранку. Колона з восьми тисяч людей, а зміна тривала 12 годин. Чуємо з репродуктора на вишці: «Внимание, сегодня, в четыре часа умер И.В.Сталин». Ми, як стояли всі, так і закричали: «Ура!», шапки кидаємо вгору. Черговий капітан Нефедов (його поранили в Івано-Франківську під час облави) ненавидів нас і дав наказ: «Стрелять!». Затріщали на вишках кулемети, кулі пролітали над нашими головами, ми вже веселі йшли на роботу.

А ввечері Фіма каже: «Ну, что я вам говорил? Когда в 1948 году было создано еврейское государство, то первый поклон — в Советский Союз. Кто их принимал? Гуталин!» І дотепер так є.

Де ви, в’язні, працювали?

— На найбільшому в Європі Норильському мідеплавильному комбінаті, що й понині є гордістю Росії. Весь відбудовчий період Радянського Союзу — це невільницька праця за 200 грам «кирзової» каші, грошей не платили, без вихідних. Із 12 тисяч зеків до нової навігації залишилося 2500 чоловік. Кожного дня на парі гнідих їдуть безконвойні і волочать по снігу збиті з дощок нари. Тільки й чуєш: «Жмурик есть?». Померлих беруть за ноги і штабелями кладуть. А на вахті, за статутом, конвоїр проколює кожному груди, а ну ж, живий? Такого ще світ не бачив, що робили з людьми чекісти.

Ми й до того були організовані, а в зоні особливо згуртувалися. Поділу на «бадерівців», «мельниківців», «православних», «греко-католиків» не було. Тільки зачув українське слово, то цей чоловік, як рідний брат. Розуміючи, що таке беззаконня довкола, ще міцніше об’єдналися, навіть по пайку хліба ходили громадою, бо стукачі-«суки» все відбирали в політичних в’язнів. Ми організували службу охорони, її очолив Володимир Лоєвич. Минуло десь з півроку і українці здобули авторитет на зоні. Навіть китайці намагалися говорити по-нашому. А як ми організовували шевченківські вечори, відзначали релігійні свята! Нам підкидали зброю, була й така провокація. Мовляв, напасти на гарнізон, який нас охороняв, роззброїти і підняти повстання в Норильську. Та якби у нас знайшли хоча б ніж, без суду і слідства розстріляли. Кожна нація мала свою організацію і себе охороняла. Був обраний повстанський комітет. Від українців було двоє: Євген Грицяк зі Снятинського району (він живий, приїжджає до мене), другим був я, молодий тоді хлопець. Чому обрали мене? Не тому, що я такий мудрий. Це запропонував на нараді професор Михайло Антонович. І я виконував цей наказ, знаючи, що, можливо, чекає смерть. Ми оголосили страйк, не вийшли на роботу. Наші вимоги були такі: визнати статус політичного в’язня, змінити каральний режим, поліпшити харчування, інвалідів і старих вивезти на материк. Ми написали про свої вимоги начальнику в’язниці, повісили чорний прапор.

А що стало поштовхом до страйку?

— Ми прийшли з роботи і стали під бараком, а була полярна ніч, і заспівали: «Із-за лісу сонце сходить, (наспівує), бо ж Бандера нас веде». Надійшов конвой: «Разойдись, банда!» А ми не звертаємо на нього уваги. Тоді конвоїр по нас з автомата – і трьох застрелив. Ми розбіглися. Але контакт між в’язнями був невидимий, на комбінаті працювало понад 50 тисяч чоловік. І ми не вийшли на роботу. З паперових мішків зробили «зміїв» і написали: «Дайте знати про страйк в Москву». І ці змії долітали до Норильська. Цікаво було спостерігати, як конвоїри з вишки стріляли по них.

Начальник табору, полтавець Черняк, дуже добрий дядько, доповів про цю подію в управління таборів Красноярського краю, а воно — в Москву. Ми затялися: поки не приїде звідти комісія, працювати відмовляємося. Були серед нас і такі, яким залишалося рік або кілька місяців терміну, але вони казали: «Нет, ребята, я буду с вами до конца». І ось, нарешті, приїжджає комісія, сформована Берією, очолював її його особистий референт, полковник Кузнєцов. З ним перший заступник генерального прокурора СРСР Руденко, усього кільканадцятеро членів. Нам сказали вибрати делегацію, яка доповість про всі наші вимоги, а комісія повинна була нас приймати поза вахтою. Я тоді подумав: «То ж совєти, вийдеш і уб’ють». Коли виходив, то прощався з друзями (хвилюється, не може говорити). Ми пробули там три години. Я звідти вернувся такий щасливий, ніби з в’язниці додому. Вітаємося, тішимося... Але й далі не працюємо. Так ми трималися 70 днів. Говорили, що не дотягнули одного дня до учасників Паризької комуни — ті боролися 71 день. А вже нам прибрали ґрати, оголосили восьмигодинний робочий день, зняли номери, які були на нашій одежі.

Як в полонених німецьких концентраційних таборів.

— Німці вчилися в совєтів. Тоді ми вирішили йти на роботу. Нам сказали, що буде перегляд особових справ. Я, як малолітній арештант, потрапив під цей перегляд. Мене забирають до слідчої підземної в’язниці в Норильську, присудили три роки режимного камерного ув’язнення. І почалася моя невільницька одісея: Дудинка, Красноярськ, Омськ, Томськ, Челябінськ, Чкалов (Оренбург) (я мав честь бути там, куди заслали Т. Шевченка), Горький, Владимир під Москвою, Ростов-на-Дону, Харків, Грозний, Астрахань. Звідти знову по Волзі до Норильська. Під час цих етапів більше трьох місяців нас, п’ятьох українців, у в’язниці не тримали, щоб не знайомилися з наглядачами. Я не міг навіть дати звістку додому, що живий. Коли нас привезли до Красноярська, була зима, навігація закрита, тож до Норильська потрапити не можемо. Ми працювали на золотоочисному заводі імені Ворошилова, а навесні надійшов указ, що я, як малолітній, потрапляю на переслідство. Написав додому листа і одержав відповідь, що, виявляється, мій товариш Морич уже у Львові у в’язниці, там чекають мене, бо по судовій справі ми проходили разом. Отож, етап і до Львова. Там переслідство, і через два тижні — 12 липня 1956 року ми вийшли на волю. Літо — а я у валянках, бушлаті, по-сибірськи одягнений.

І скільки ж ви відсиділи?

— Дев’ять років із місяцями... Йдемо вулицями, одні люди сміються, інші — їх більшість — обступили, плачуть. Нам дали квиток до Стрия. Приїхали ми надвечір, я не знав, що вже автобус ходить. Люди, що з роботи йшли, нас провели — це ж подія! Постукав я у віконце, мама відчинила двері (плаче)...

А ще хочу сказати, що весь цей час, на засланні я мріяв учитися, писав вірші. І не тільки я. Немає ніякого контакту з навколишнім світом, а висловитися хочеться. То ми писали на цьому папері з мішків, згортали їх, засмолювали і ховали в стіни будинків, які зводили. Уявляєте, скільки там цих згортків. Був документальний фільм «Загадка Норильського повстання», там я один із його учасників. Мені пропонували поїхати туди, розшукати ці згортки, але тепер чи згадаєш, де вони?

Ще у Львові на слідстві я запитував, чи маю право вчитися. Сказали, що маю. А я дуже любив музику і вступив до Дрогобицького музичного училища на диригентський відділ. Закінчив його за три роки. Водночас учився заочно на філфаку Львівського університету. Потім працював на львівському телебаченні, організував у Моршині хор, і ми їздили по Україні. Навіть квартет виступав у Кремлівському палаці з’їздів. Тоді почав друкуватися в дрогобицькій газеті «Радянська Україна». На цей час ми зійшлися із Зіновієм Красівським, відомим дисидентом. З ним я познайомився, коли ми вчилися у львівському університеті. Він приїхав із Караганди. Його сім’ю туди вивезли: два брати були в підпіллі, один застрелився, а другого впіймали і засудили на 15 років. Найперше, в чому наші погляди зійшлися, це обурення утисками української мови і культури. Тоді я вже одружився зі своєю Генею, вчителькою. Ми жили у Фалиші. Зенек приїжджав до мене і познайомився із Гениною сестрою Стефою. У 1960 році ми зробили їм весілля і вони жили в мене. Потім купили місце під будівництво в Моршині і разом побудували будинок. Стали сусідами.

Вирішили створити підпільну організацію, почали шукати однодумців. До нас приєдналися Равлюк, учитель із села Витвиця Болехівського району, Квецько, завуч із села Кропивники Калуського району, потім інші люди з’їжджалися до мене. Залучали переважно колишніх в’язнів. Квецько придумав назву організації «Український національний фронт», розробили статут, програму. Я запропонував видавати журнал. Він друкувався на цій машинці «Оптіма», її Квецько купив у Москві, бо тоді їх реєстрували.

Інформацію брали з «ворожих голосів»?

— «Німецька хвиля», «Свобода», «Голос Америки», збирали різні чутки. Журнал виходив у 8-10 примірниках. Їх передавали конкретній людині. Діяла розгалужена система: Львів, Сколе, Чернівці, Тернопіль, Волинь. Тоді я попереджав, що тут розповсюджене «стукацтво», і якщо ми протримаємося хоч рік, буде добре. А працювали три роки. Учителя фізкультури Лесіва направили працювати в Луганську область, і він брав примірники з собою. Хлопець непрактичний, дав комусь, і це потрапило до КДБ. За ним почали стежити і вийшли на Моршин. Але тут також не дрімали, мене особисто «здав» сусід.

Підходив 1967 рік. Я якраз на львівському телебаченні готував «Бойківське весілля». Мене викликали до обкому партії, бо були зауваження до сценарію. Коли звідти вийшов, мене обступили хлопці-чекісти, взяли під руки і відвезли на вулицю Дзержинського в головне управління КДБ, в одиночну камеру. Вранці прийшов генерал Полудень, запропонував публічно відмовитися від націоналістичних ідей. Я відмовився. Цього ж вимагали і від моїх друзів-однодумців, яких також заарештували. Півтора року я пробув у в’язниці, дали шість років заслання. Я відбув ці роки у Мордовії. Там відбували своє заслання Чорновіл, Горинь, Світличний, Гель, Кандиба, Лук’яненко, Тихий, Руденко та інші. І знову були цікаві дискусії. Всі з вищою освітою, кожен відстоює свою точку зору, свою думку. Там я переконався, що росіяни – це «дивна» нація. От він бідує так, як ви, може ще й гірше, але в нього психологія кочівника. Таке ж і в євреїв: куди прийшов, там його «родіна». Тут, вибачте, напаскудив, подався далі, і всюди диктує. Тільки зароджується сепаратизм, демократія для росіян закінчується.

Ось ви, націонал-патріоти, міцно трималися в совєтські часи. Чому ж тепер розбрелися вусібіч?

— Така наша ментальність, деградована під впливом чужоземних ідеологій. Єдине, що зможе об’єднати українців — це віра, а не релігія. Чому п’ять таких великих конфесій не об’єднуються? «Ще не час», — чуємо від вищого духовенства. А церква дуже багато могла б зробити, бо там найбільше людей збирається.

Р.S. Й справді, в неділю та свята у відбудованій моршинській греко-католицькій церкві, за вихід якої з підпілля боровся Мирослав Мелень, парафіян чимало.

Але... Розпалися «Просвіта», «Союз українок» у вільній, незалежній Україні.

Розмовляла Ольга Мельник, Київ — Моршин, Львівська область
"Українська Газета Плюс", № 31(126), 20-26 вересня 2007 р.