Йосип Пацула

ЧИ МОГЛО БУТИ ІНАКШЕ?

(або яких воєнно-політичних дій чекали українські повстанці
від англо-американських союзників у кінці Другої світової війни)

Починаючи з кiнця 1943 року, у своїх агiтвиступах та прокламацiях, адресованих воякам УПА i українському населенню Волинi та Галичини, полiтвихователi ОУН поширювали тезу про те, що невдовзi, можливо навiть у найближчi мiсяцi, захiднi альянти повернуть зброю проти Москви, i тодi спiльно з англо-американськими вiйськами УПА поведе подальшу боротьбу за українську державнiсть.

Пiсля розгрому гiтлерiвської Нiмеччини ця iдея ще не один рiк продовжувала живити морально-полiтичний дух i настрiй українського нацiонально-патрiотичного пiдпiлля та боївок УПА i тiєї частини населення Захiдної України, що не сприймала радянського способу життя. Додамо, що лiдером майбутнього антибiльшовицького походу незмiнно називали британського прем'єр-мiнiстра Уiнстона Черчiля.

Згодом радянська пропаганда неодноразово пiддавала цю тезу нищiвнiй критицi, називаючи її якщо не голою брехнею, то, у кращому випадку, “сприйняттям бажаного за дiйсне в середовищi ОУН-УПА та їх симпатикiв”.

Сьогоднi, коли українськi iсторики при бажаннi мають доступ не лише до вiтчизняних, але й захiдних архiвних та друкованих, а тепер уже й електронних джерел iнформацiї, стало можливим не тiльки вияснити, наскiльки достовiрною i вартою науково-iсторичної уваги була теза про назрiваючий воєнний конфлiкт мiж захiдними союзниками i Москвою, i якщо це вiдповiдало iстинi, то звiдки йдуть витоки цiєї iдеї, хто її автори та якi перспективнi цiлi вони переслiдували? Нарештi, чому їм не судилося стати реальнiстю?

Почнемо з того, що вiд початку вiйни i до її завершення кожен з трьох основних партнерiв антигiтлерiвського альянсу - СРСР, Велика Британiя та США поряд iз спiльною метою - розгромити фашизм, тобто метою, яка їх об'єднувала, природньо зберiгав та продовжував розвивати й захищати свої нацiональнi iнтереси, що не тiльки не збiгалися мiж собою, але й часто-густо були протилежними. Причому протирiччя мали мiсце не лише мiж Москвою, з одного боку, та захiдними союзниками - з другого, але й мiж Лондоном та Вашингтоном.

Вiдомий американський державний i полiтичний дiяч Генрi Кiсiнджер у своїй фундаментальнiй працi “Дипломатiя” так визначає згаданi вище iнтереси: “Черчiль прагнув вiдновити традицiйну рiвновагу сил у Європi. Це означало б перебудову Великої Британiї, Францiї i навiть переможеної Нiмеччини таким чином, щоб вони спiльно iз США могли протистояти радянському колосу на сходi.

Рузвельт уявляв собi повоєнний порядок таким чином, щоб три переможцi плюс Китай дiяли як свiтова рада директорiв, силою забезпечуючи мир i захищаючи його вiд посягань будь-якого потенцiйного зловмисника, яким, на його думку, мала би бути, у першу чергу, Нiмеччина. Ця точка зору стала вiдомою як теорiя “чотирьох полiсменiв”.

Сталiнський пiдхiд вiдображав сплав комунiстичної iдеологiї та традицiйної росiйської зовнiшньої полiтики. Вiн намагався отримати готiвкою платню за перемогу його країни й поширити росiйський вплив на Центральну Європу. I ще вiн прагнув перетворити країни, що були окупованi радянськими вiйськами, у буфернi зони для захисту Росiї вiд будь-якої нiмецької агресiї у майбутньому”.

Маючи намiр зосередити увагу на ведучих постулатах британської зовнiшньополiтичної дiяльностi, нам варто хоча б побiжно торкнутися характеристики постатi її багатолiтнього будiвничого й основного виразника - Уiнстона Черчiля.

Ця людина увiйшла у британську та свiтову iсторiю i здобула визнання як своєї, так i чужих нацiй задовго до смертi. Британцi, яким вiд природи чужий культ особи вождя, тим не менше, ще за життя сера Уiнстона знайшли в Лондонi мiсце, де пiсля його смертi мав бути споруджений йому пам'ятник, яким мав бути цей монумент i навiть, хто його мав споруджувати.

Упродовж свого 91 року життя цей британець, щонайменше 70 лiт активно займаючись полiтичною дiяльнiстю, був чи не останнiм великим захисником Британської iмперiї. Але тверезий розум державника спрямовував його iнтелектуальнi та практичнi зусилля на пошук нових реальних шляхiв трансформацiї агонiзуючої iмперiї у нову державно-полiтичну структуру. I нинiшня Британська Спiвдружнiсть Нацiй як мiжнародне об'єднання декiлькох десяткiв колишнiх колонiй, напiвколонiй та iнших територiальних структур колишньої iмперiї - це реальний продукт i його зусиль.

Життєвий досвiд та державотворча iнтуїцiя Черчiля задовго до iнших полiтикiв Заходу переконали його, що диктатура як система влади не має довговiчної перспективи, а тому вiн тверезо схилявся до демократiї, реально оцiнюючи її плюси й мiнуси.

Саме йому належить крилата фраза про те, що демократiя - це чи не найгiрша форма правлiння, але поки що людство не придумало нiчого кращого.

Протягом усього життя Черчiль був смертельним ворогом комунiзму й особливо його радянського рiзновиду - бiльшовизму. Та це не завадило йому подолати в собi таке почуття, коли пiсля нападу Гiтлера на СРСР вiн виступив iз заявою про пiдтримку росiян та готовнiсть Британiї спiвпрацювати з ними заради розгрому фашизму. Правда, як згадує довголiтнiй секретар Черчiля Джон Колвiл: “...ця заява не мiстила будь-яких моральних, а тим бiльше, особистих зобов'язань. Якби Гiтлер здiйснив напад на пекло, то i в цьому разi Черчiль зумiв би повести себе як приятель i союзник самого Диявола”.

Той, хто уважно вчитувався у протоколи Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської конференцiй, причому не тiльки в радянськiй редакцiї, не мiг не помiтити, що з поголовної бiльшостi проблем, якi були предметом обговорення на цих саммiтах, британська сторона дотримувалася чiтко вираженої антиросiйської лiнiї i тiльки позицiя Рузвельта заважала англiйцям досягти завдань, якi вони ставили перед собою.

Проблема Другого фронту в Європi є чи не найбiльш разючим прикладом сутi й характеру англо-радянських протирiч перiоду вiйни.

Т.зв. Балканська концепцiя Черчiля заслуговує особливої уваги з цього приводу.

Не вдаючись глибоко в iсторiю Другого фронту, нагадаємо, що вже в 1941 роцi, пiсля того як США вступили у вiйну, Черчiль запропонував Рузвельту завдати нiмцям нищiвного удару, як вiн висловився, у “м'яке черевце ОСI”. Йшлося про Балкани, з якими у Лондона були пов'язанi далеко йдучi плани. Коли в 1943 р. союзники висадилися в Iталiї, вони вiдвернули iз схiдного фронту 33 нiмецькi дивiзiї, майже стiльки, скiльки Сталiн просив “взяти на себе” союзникам на Другому фронтi.

Влiтку 44-го Черчiль знову звернувся до Рузвельта iз настирливою пропозицiєю вiдкрити Другий фронт не в Нормандiї, як планувалося, а продовжити наступ з Iталiї у бiк Балкан, а далi йти на пiвнiч та на пiвдень, тобто на Австрiю, Югославiю, Грецiю, Болгарiю, Румунiю, Угорщину, Чехословаччину, перегородивши, а вiдтак остаточно вiдрiзавши Червонiй армiї шлях у цi краї, а отже й у Центральну Європу.

Це й була сакраментальна iдея, реалiзацiї якої чекали не лише українськi повстанцi, але й поляки, чехи, угорцi, румуни, власне усi тi пiвденно-схiднi європейськi народи, хто боявся i не хотiв приходу нових “визволителiв” цього разу зi сходу.

Рузвельт, який у бiльшостi випадкiв погоджувався iз стратегiєю Черчiля, тепер навiдрiз вiдмовився пiдтримати колегу. Причин для цього мав декiлька. Вiн став на бiк Сталiна, для кого другий фронт влiтку 44-го мав сенс лише в тому разi, якщо вiн дiяв якомога далi вiд серця Нiмеччини, а тим бiльше Схiдної Європи, вiдвертав “на себе” десятки нацистських дивiзiй та не заважав росiянам вiдвойовувати для себе захiдних i пiвденних слов'ян. Нормандiя була для цього iдеальним плацдармом для виступу й подальшого розгортання воєнних дiй.

Нагадаємо, що Червона армiя, 5 фронтiв якої невпинно котилися на захiд, на той час уже переступила свої кордони i тепер вела бойовi дiї у Польщi, Чехословаччиннi, Болгарiї, Югославiї i готувалася до вирiшального штурму самого Рейху. Захiдний фронт, як вiдомо, було вiдкрито в Нормандiї, як цього хотiв Сталiн.

Та Черчiль не був би собою, якби на цьому зупинився. Спiльно з Монтгомерi вiн шле верховному командуванню союзникiв послання змiнити напрям головного удару, тобто йти не через Францiю, а через Бельгiю, Голландiю, звiдки до Рейху, а отже й до Берлiна значно ближче. Ейзенгауер не погодився. У телеграмi до Монтгомерi вiн писав, що Берлiн для нього - це лише географiчне поняття, у якому вiн не зацiкавлений. Природньо, що це посилило конфлiкт мiж союзниками. Зустрiч на Ельбi прозвучала для Британiї сумним акордом.

На конференцiї в Тегеранi, а це було ще в 1943 р., стосунки мiж росiянами та британцями теж були вже вкрай напруженими. У своїх спогадах баронеса Асквiт оф Ямборi пише, що вона лише один раз бачила Черчiля так прибитим. На запитання, що було цьому причиною, прем'єр вiдповiв: “У Тегеранi я вперше усвiдомив, що ми докотилися до примiтивно малої нацiї. Тут я сидiв, з одного боку, пiдпертий росiйським ведмедем, а з другого - американським буйволом. Посерединi мiж ними опинився бiдний малий англiйський осел, хоч це був єдиний, хто реально усвiдомлював, що нас чекає у майбутньому”.

Справдi, нiхто краще вiд Черчiля не знав, що чекає Європу, зокрема Британську iмперiю, пiсля розгрому нацизму й приходу росiян до Європи. Поступово змiнювалися правила гри, у Кремля апетит зростав, як кажуть, пiд час їжi. Сталiн уже не приховував цього. Коли на Потсдамськiй конференцiї, бажаючи сподобатися радянському маршалу, один американський генерал зазначив, як приємно було йому бачити росiян у Берлiнi, Сталiн, саркастично посмiхаючись, вiдповiв: “Цар Олександр дiйшов навiть до Парижа”. Згодом у бесiдi з югославським полiтиком Мiлованом Джiласом той же Сталiн ще бiльш цинiчно повчав свого молодшого колегу: “Вiйна тепер не така, як у минулому. Той, хто займає територiю, запроваджує на нiй свою власну соцiальну систему. Кожен втiлює свою систему там, куди може дiйти його армiя. Iнакше й бути не може”. Здається, вiдвертiше вряди-годи можна висловитись.

Чи визнав свою поразку Черчiль, коли його одновiрцi-американцi не захотiли пiдтримати його планiв i намiрiв? Нi! Не такою вiн був людиною. Ще одна таємниця вiйни, про яку Даунiнг Стрiт намагався не говорити довгий час, стала гласною у деталях аж через 9 рокiв пiсля вiйни. У Європi та Америцi на той час уже вирувала т.зв. Холодна вiйна, початок якої незаслужено приписують тiльки промовi Черчiля у Фултонi.

У листопадi 1954 р. у виборчому окрузi Черчiля Вудфордi проходило свято в жiночiй гiмназiї, де дружинi сера Уiнстона готували святковий подарунок. 81-рiчний Черчiль використав цю нагоду, щоб виголосити свою чергову полiтичну промову. Почав вiн її з того, що пiсля Другої свiтової вiйни в Європi настали разючi змiни. Московський бiльшовизм, стверджував екс-прем'єр, бiльше нiж будь-коли загрожував Європi. I, треба думати, щоб пiдтвердити правоту своєї дiяльностi пiд час вiйни, Черчiль повiдав присутнiм про те, що перед самим закiнченням вiйни, коли нiмцi тисячами здавалися альянтам у полон, вiн послав маршалам Монтгомерi та Александеру телеграми, у яких вимагав, щоб нiмецьку зброю не нищити, а вiдповiдним чином складувати для того, аби вона була пiд руками, коли в певний момент її треба буде вiддавати тим же нiмецьким воякам, з якими англiйцям доведеться спiльно призупинити наступ росiян у Захiдну Європу. Публiка сприйняла цi слова, як жарт. Та преса поставилася до цього по-iншому. Почалися запити, критика та iнтерпеляцiї у парламентi. Монтгомерi став центром запитiв з боку журналiстiв. Вiн не заперечив. Та пiд час дебатiв у парламентi Черчiль заявив, що якби росiяни продовжували свiй рух далi на захiд, то вiн був сповнений рiшучостi перепинити їх, вдавшись до нiмецьких полонених, але вже як союзникiв, бо вiн знав, що, окрiм нього, нiхто цього не зробить. Етлi, який прийшов на змiну Черчiлю у ходi виборiв влiтку 45-го, продовжував цю ж полiтику i тримав нiмецьку воєнну силу напоготовi аж до 1946 року. У 1947 р., коли полонених стали вiдпускати додому, чимало полiтикiв, особливо вiйськових, у Британiї поставилися до цього вкрай негативно. Три мiльйони нiмцiв, готових бути озброєними й кинутими у вир нової вiйни проти ненависних їм росiян - це була чи не найвагомiша сила, щоб продовжити полiтичнi намiри Британiї.

Американський iсторик Артур Смiт у своїй цiкавiй для нас книжцi “Нiмецька армiя Черчiля”, звiдки ми почерпнули цей епiзод, наприкiнцi свого дослiдження запитує: чи справдi Черчiль був готовий вдатися до використання нiмецьких солдат пiсля 8 й 9 травня 1945 р., щоб стримати подальший наступ бiльшовикiв? I, керуючись як власними висновками, так i думкою численних авторитетiв по обидва боки Атлантики, приходить до висновку, що сер Уiнстон був дуже близький до здiйснення цього задуму, якби вiн мав пiдтримку з боку своїх партнерiв.

Смiт вважає, що збройна iнтервенцiя Заходу проти росiян не здiйснилася з iнiцiативи американцiв. Упевненi у своїй силi завдяки атомнiй бомбi, США думали, що зумiють втримати бiльшовикiв вiд агресiї.

I так, ознайомившись, правда, досить побiжно, з окремими напрямками британської полiтики часiв минулої вiйни, спробуємо вiдповiсти на запитання, з якого ми розпочали нашу статтю: чи мали реальне пiдгрунтя надiї українських повстанцiв на здобуття державної незалежностi в ходi переростання антифашистської вiйни в антибiльшовицьку в 1944-45 роках?

Iсторiя, як вiдомо, не знає умовного способу, але гiпотетичнi роздуми, що базуються на живих реалiях, а не на домислах, навiть якщо цi чи iншi намiри не здiйснилися з певних причин, заслуговують на увагу, а отже й аналiз.

Нам зрозумiло, що, опираючись на власнi сили (120-150 тисяч воякiв) та активну пiдтримку нацiонально-патрiотичних мас Захiдної України, УПА реально не змогла б здолати 10-мiльйонну Червону армiю з її мiльйонними спецвiйськами, апаратом та сексотами НКВД.

Опираючись на збройну пiдтримку захiдних альянтiв та антикомунiстичних сил Схiдної Європи, а також на внутрiшнiй опiр у самому СРСР, така надiя мала право на iснування.

Практично ж, як ми побачили, цi намiри не здiйснилися, бо iснувало чимало причин, що унеможливлювали їх реалiзацiю. Визначення та аналiз цих причин - це тема окремого дослiдження, яке варте наукової уваги.

Ми ж можемо й повиннi зробити висновок, що хоч надiї УПА на захiдних альянтiв i не здiйснилися, їхня боротьба, а отже й численнi жертви - людськi, матерiальнi та духовнi, були недаремними.

Проголошення незалежностi України в серпнi 1991 року, тобто бiльше як через пiвстолiття пiсля розглянутих нами сьогоднi подiй, стало можливим i реальним фактом не лише тому, що СРСР сам себе вичерпав як державно-полiтична реальнiсть, але й у результатi дiї тих внутрiшнiх духовних iнтелектуальних сил, що впродовж десятилiть живили державотворчi (якщо хочете, сепаратистськi) настрої та прагнення як кращої частини українського народу i в першу чергу його авангарду - нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї, а також iнших народiв, що свого часу насильно були совiтизованi, i вiдчули всi “принади” радянського способу життя.

Що ж до полiтичних, дипломатичних та воєнних дiй британського уряду та його лiдера У.Черчiля, то, в кiнцевому рахунку, вiн думав, дбав i захищав, у першу чергу, власнi державно-полiтичнi й економiчнi iнтереси занепадаючої Британської iмперiї i аж нiяк не далекої i, скажемо вiдверто, чужої їм України.

Пiдсумувати вищесказане нам допоможе знаменита теза британського прем'єра ХIХ ст. Генрi Пальмерстона про те, що у Британiї нiколи не було постiйних друзiв, постiйних ворогiв, а були постiйними тiльки їхнi iнтереси.