Людмила Загоронюк

НЕ ЗАГИНЕШ ГЕРОЄМ ПОМРЕШ ЗРАДНИКОМ

28 липня 1942 р. з метою «підвищення стійкості військ, особистої відповідальності кожного воїна за долю своєї країни» був виданий наказ Народного комісара оборони №227, що одержав назву «Ні кроку назад!». Згідно з його вимогами, найсуворіші заходи мали вживатися щодо тих, які відступали без наказу, залишали бойові позиції. «Частина військ Південного фронту, — говорилося в наказі, — йдучи за панікерами, залишила Ростов і Новочеркаськ, покривши свої знамена ганьбою… Ні кроку назад!.. Треба уперто, до останньої краплі крові захищати кожну позицію, кожний метр радянської території…»

В одному з пунктів наказу №227 сказано: «Сформувати в рамках фронту від одного до трьох (виходячи з обставин) штрафних батальйонів (по 800 чоловік), куди направляти молодших і старших командирів і політпрацівників усіх родів військ, винних у порушенні дисципліни через боягузтво і нестійкість, і поставити їх на важчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини проти Батьківщини».

Через три місяці після оприлюднення наказу №227 було введено «Положення про штрафні батальйони діючої армії». У цих воїнських формуваннях військовослужбовці відбували покарання за кримінальні та інші злочини і правопорушення під час війни. В основному це було мародерство, пиятика, самовільне залишення частини, перевищення владних повноважень тощо. У штрафні батальйони військовослужбовці направлялися на строк від 1 до 3 місяців. Усі вони підлягали позбавленню офіцерських звань. За невиконання наказу, зумисне калічення, втечу з поля бою чи спробу перейти на бік ворога щодо них застосовувався розстріл на місці. Штрафники, які були поранені в бою, вважалися такими, що відбули покарання. Вони поновлювалися у званні й направлялися у військові частини для подальшого проходження служби. Використовувалися штрафні батальйони на найважчих ділянках напрямів головних ударів радянських військ. До постійного складу штрафних батальйонів належали офіцери штабу, командири рот, взводів, їхні заступники з політчастини, старшини підрозділів, начальники артилерійського, речового, продовольчого забезпечення, начальник фінансового забезпечення та інші. Час служби в штрафних батальйонах зараховувався для них до років вислуги як 1 місяць за 6.

Загороджувальні загони також були введені наказом №227. До складу кожної армії входило від 3 до 5 загороджувальних загонів по 200 чоловік у кожному. Вони «забезпечували боєздатність нестійких частин», зокрема штрафних батальйонів, ловили дезертирів та диверсантів, знешкоджували ворожі десанти тощо.

Паралельно з військами, які підлягали Комісаріату оборони, була створена армія військ НКВС — 18 дивізій і окремих полків. До 2 липня 1941 р. мало закінчитися формування ще чотирьох дивізій. Ці війська були моторизовані навіть краще, ніж армійські стрілецькі дивізії. Окрім загороджувальних функцій стосовно своєї армії, вони мали здійснювати «зачистку» тилів у процесі наступу на захід. Окрім цих дивізій вже існували прикордонні, охоронні, конвойні війська НКВС, а 23 квітня 1941 р. було створене Управління оперативних військ НКВС. Ця паралельна армія готувалася до вирішення найрізноманітніших завдань: придушення осередків спротиву в Червоній армії, наведення порядку в тилах, ліквідації партизанських загонів, депортації населення тощо.

Однак план Сталіна не був реалізований, оскільки Гітлер першим напав на СРСР. Події на радянсько-німецькому фронті відразу обернулися воєнною катастрофою. Величезний Західний фронт розвалився під натиском німців, яких не міг зупинити відчайдушний опір окремих прикордонний застав, частин і гарнізонів.

З приводу цих трагічних подій Сталін заявив: «У нас немає військовополонених, у нас є зрадники». На той час 4,2 млн військовополонених, у тому числі й син Сталіна Яків, знаходилися в руках німців. 16 серпня 1941 р. вступив у дію наказ №270, за яким ті військовослужбовці, які потрапили в полон (за будь-яких обставин), оголошувалися зрадниками Батьківщини. На них чекали вдома ганьба і розстріл. Родини командирів та політпрацівників піддавалися репресіям, сім'ї солдатів позбавлялися пільг. За підозру в небажанні воювати військовослужбовці розстрілювалися на місці. Наказ виконувався неухильно. А ті, кому пощастило уникнути кулі, вже після закінчення війни проходили «перевірку» на поселеннях в Сибіру, на Півночі й Далекому Сході, затавровані званнями зрадника, дезертира, боягуза… Ті, що пережили поневіряння й приниження в гітлерівських катівнях, направлялися на перевиховання в «рідні» сталінські табори…

5-6 грудня 1941 р. війська Калінінського, Західного і правого крила Південно-Західного фронтів перейшли в контрнаступ під Москвою. Це була перша стратегічна наступальна операція радянських військ у ході війни. Створилися сприятливі умови для розгортання загального наступу на фронті до 2 тис. км, який розпочався 8 січня 1942 р. СРСР, здійснивши тотальну мобілізацію, сформував ще 420 стрілецьких, 120 кавалерійських дивізій, 250 танкових бригад, сотні артилерійських та авіаційних полків. Практично ненавченими вони потрапили в м'ясорубку війни. Два монстри — нацистський і комуністичний — змагалися за володіння світом.

Однак унаслідок невдалого для Червоної армії результату операцій, проведених у травні — червні, особливо поразки військ Кримського фронту на Керченському півострові (8 травня — 4 липня) і військ Південно-Західного і Південного фронтів під Харковом (12—28 травня), стратегічна ініціатива була втрачена. Здійснивши значний прорив у обороні Південного фронту, окупанти розвинули наступ на Сталінград і Кавказ.

Іще одним породженням репресивної системи тоталітарної держави стало головне управління контррозвідки НКО СРСР СМЕРШ («Смерть шпигунам»), яке було утворене за постановою ДКО в квітні 1943 р. Будучи своєрідним симбіозом військового командування та спецслужб, ця організація окрім своїх основних функцій — захисту армії від проникнення ворожих елементів, — стала поряд з органами НКВС та НКДБ ще одним знаряддям сталінської політики.

Під час визволення України СМЕРШ не тільки «чистив» армію, а й викривав «ворожі підпільні організації» та винищував серед місцевого населення тих, хто співпрацював з німцями. Зокрема, на початку лютого 1944 р. на території Київської області СМЕРШ 1-го Українського фронту ліквідував підпільні організації, створені в 1941 р. представниками центру ОУН у Васильківському, Фастівському, Бишівському та Обухівському районах.

23 березня 1944 р. вийшла директива Головпуру Червоної армії «Про роботу з призваними із визволених районів західних областей Української РСР», згідно з якою перша перевірка на благонадійність відбувалася вже під час мобілізації, в якій неодмінно брали участь офіцери місцевих чи фронтових органів НКДБ. Тих, хто співпрацював з німцями (якщо вони не заслуговували на вищу міру покарання), відправляли в тил для подальшої перевірки або направляли в штрафні батальйони, де вони мали «спокутувати свою провину перед Батьківщиною за те, що активно не виступали проти німців». Усіх інших направляли у звичайні роти чи запасні полки. Безпосередньо в частинах та з'єднаннях «шефство над новим поповненням» брав СМЕРШ.

У західних областях України діяльність СМЕРШу набула особливого розмаху: тільки у квітні 1944 р. було здійснено 444 операції «по изъятию участников ОУН, банд группы УПА и принадлежащих им баз снабжения». Внаслідок цих дій було затримано понад 9 тис. чоловік, вбито тих, хто чинив опір, — 260. Серед затриманих СМЕРШ виявив 534 активних учасників ОУН та УПА. Решта була передана органам НКВС, НКДБ, направлена до спецтаборів НКВС, на збірно-пересильні пункти та до військкоматів. У травні було проведено 168 операцій, у ході яких смершівці затримали 7 650 чоловік, серед яких виявили 493 активних учасників ОУН—УПА. Упродовж цього місяця в боях з повстанцями було вбито 1100 чоловік.

В основному ж СМЕРШ проводив свої операції проти місцевого населення, завдаючи попереджувальні удари та здійснюючи карально-показові акції.

Військові трибунали направляли засуджених у штрафні батальйони не тільки за тяжкі злочини, а й за незначні провини, про що розповідається в документальному фільмі «Штрафники», створеному кінорежисером Львом Даниловим на ЦСДФ. Це було продовженням довоєнної репресивної політики, коли за цвях, винесений із заводу, за колосок пшениці, зірваний на колгоспному полі, давали тривалі строки ув'язнення. Тоді була потрібна армія безплатної робочої сили, яку посилали на найтяжчі роботи. А на війні теж були потрібні підрозділи, якими можна було затикати всі «дірки», виправляти промахи, вести розвідку боєм, коли заради виявлення вогневих засобів противника гинули на полі бою сотні — адже життя засуджених нічого не було варте… От і гнали в саме пекло війни штрафні батальйони.

Кадри документальної кінохроніки зафіксували атаку штрафного батальйону: видно тільки спини і … націлений в них станковий кулемет. У фільмі розповідається не лише про жорстокість війни, а й про ту надмірну жорстокість, привнесену в неї сталінським режимом. За тих обставин, що склалися, накази №270 і №227, очевидно, були необхідними, але їхнє бездумне виконання, яке супроводжувалося неймовірною жорстокістю, з якою здійснювалися всі репресії того часу, додавало до неминучих втрат ще й вимушені. І скільки загинуло штрафників у розвідках боєм та під кулями загороджувальних загонів, напевно, ніколи не стане відомо, оскільки втрати цих підрозділів не бралися на облік.

Вражає своєю жорстокістю вбивство свого своїми: засуджений копає для себе могилу, вилазить з неї і стає під кулі. Можливо винний, а може й ні… Розстріли іноді виправдовують, посилаючись на тодішні важкі часи, але ж їх і створюють самі люди. Застосовувалося в період війни таке виконання вироку, як повішення. На засудженого вішалася табличка з написом «Изменник Родины».

Накази №270 і №227 робили солдатів і командирів безправними, приреченими навіть тоді, коли вони завдяки своїй воїнській доблесті виривалися з ворожих лабет. Вони не передбачали можливості врахування конкретної ситуації, відкидали будь-який маневр. А отже, без веління зверху не було шансу лишитися живим. Втрачалася роль командира, який міг би блискавично оцінити ситуацію на місці і прийняти правильне рішення, тим самим зберігши життя своїх підлеглих.

Вважаючи «людські резерви нашої країни невичерпними», Сталін вимагав суворого виконання своїх наказів. Після вигнання Червоною армією німецьких військ із Східної Європи йому здавалася можливою реалізація своїх завойовницьких планів. Однак союзники перешкодили здійсненню цих мрій, що й призвело невдовзі до виникнення «холодної війни» між ними й СРСР.

Скільки загинуло штрафників у розвідках боєм та під кулями загороджувальних загонів, напевно, ніколи не стане відомо, оскільки втрати цих підрозділів не бралися на облік.

Накази №270 і №227 робили солдатів і командирів безправними, приреченими навіть тоді, коли вони завдяки своїй воїнській доблесті виривалися з ворожих лабет... Отже, без веління зверху не було шансу лишитися живим.

За архівними даними, які нині стали доступні дослідникам, із майже 9-мільйонної радянської армії 2 млн чоловік здалися в полон, кинувши зброю; 1,5 млн перейшли на бік німців зі зброєю; 500 тис. були захоплені в полон за різних обставин; 1 млн чоловік стали дезертирами (із них 657 354 було виловлено, 10 200 розстріляно, інші зникли безслідно). 800 тис. були вбиті й поранені, приблизно 1 млн чоловік розсіялися в лісах, 980 тис. відступили на схід. Пропали безвісти 20 генералів і 182 432 офіцери. 106 генералів (у тому числі кілька командувачів арміями) потрапили в полон.

"Військо України", чч. 1-2, 2004 рік.