Олег Романчук

ТАЄМНИЦЯ СМЕРТІ ОБЕР-ЛЕЙТЕНАНТА ЗІБЕРТА

У 1984 році мені довелося редагувати книжку Дмитра Медведєва «Сильні духом», яку перевидавало республіканське видавництво «Каменяр». Перечитуючи цей твір, я мимоволі впіймав себе на тому, що ряд епізодів, пов'язаних з діяльністю большевицького розвідника-терориста, немовби випадає з логіки оповіді.

Прийнято вважати, що Микола (Ніколай) Кузнецов загинув у сутичці з бандерівцями в селі Боратин Бродівського району Львівської області. Так і сказано в «Радянській енциклопедії історії України» (К., 1970 р. Т. 2. С. 525): «Кузнецов Микола Іванович... загинув у бою з бандерівцями в с. Боратині (тепер Бродівського району Львів. обл.). Похований у Львові». Саме ця версія свого часу була викладена в книжках М. Струтинського «Подвиг» (Львів. Каменяр. 1965), Олександра Лукіна і Теодора Гладкова «Николай Кузнецов» (М., Молодая гвардия. 1971) та інших виданнях. Втім, версія ця збігається тільки у загальних рисах. Спробуємо простежити за тим, як трактують епізод смерті цього розвідника-терориста згадані автори. Так, Лукін і Гладков пишуть: «Мы до сих пор с полной достоверностью не знаем всех обстоятельств гибели Кузнецова. Слишком бурные события ожгли землю, где прошли последние дни его жизни и борьбы, слишком отрывочны и во многом, противоречивы свидетельствадошедших до нас документов (с. 215)».

Якісь дивні міркування. Адже для широкого загалу «простих совєтських людей» раз і назавжди здавалося були вияснені обставини смерті Миколи Кузнецова, місце його загибелі, місце перепоховання - Пагорб Слави у Львові... Чому ж тоді автори раптом «напускають туману»? Ніби чогось не договорюють. І справді: Олександр Лукін був заступником по розвідці командира загону спеціального призначення «Побєдітєлі» Дмитра Медведєва і, як мовиться, «дещо» знав. Але від прочитаного складається враження, що автори навмисне щось приховують. Однак читаємо далі (с. 218): «С неделю Кузнецов, Каминский и Белов бродили по лесам, пытаясь пробиться к линии фронта (27.01. - 11.02.44 війська 1-го Українського фронту провели Рівне-Луцьку операцію. 2.02 були визволені Луцьк і Рівне. 17.03.44 — Дубно, що на Рівненщині. — О. Р.). В первых числах марта они вышли к селу Боратин.

Здесь разведчики и натолкнулись на банду националистов, переодетых вформу советских воинов... Поняв трагическую ошибку, Николай Иванович сорвал с пояса тяжелую противотанковую гранату. Раздался оглушительный взрыв...

... Через несколько дней видный представитель украинских буржуазных националистов встретился с одним из начальников полиции безопасности по Галицийскому округу и сообщил тому, что его люди арестовалитрех советских разведчиков и содержат их под усиленной охраной. В качестве доказательства передал снятый с тела Николая Кузнецова подлинный рапорт. И только тогда фашистская секретная служба узнала, что таинственный офицер, уничтоживший в Ровно имперского советника генерала Геля, верховного судью Украины Функа, захвативший в плен графа Гаана и подполковника Райса, похитивший из собственного особняка генерала Ильгена, убивший во Львове вице-губернатора Бауэра и доктора Шнайдера, добывший и передавший командованию Красной Армии множество секретных военных сведений, на самом деле советский разведчик. В руках гестапо был только рапорт. А оно жаждало заполучить Зиберта живым. Бандеровец пообещал передать немцам захваченных разведчиков, но не безвозмездно. Немцы удовлетворили просьбы бандеровцев, и тогда те, чтобы скрыть обман, сообщили гестапо через две недели, что советские разведчики якобы расстреляны при попытке к бегству».

Там же, на сторінці 219, читаємо: «Лишь пятнадцать лет спустя, после долгих поисков боевые друзья-партизаны нашли на окраине села Боратин его могилу. Останки героя были перенесены во Львов и захоронены с воинскими почестями на Холме Славы».

Цими двома реченнями автори немовби підтверджують версію М. Струтинського, викладену у книжці «Подвиг». І ось тут починають виникати питання. Лукін і Гладков, а також Струтинський стверджують, що Кузнецов загинув у Боратині, підірвавши себе гранатою. Але чому ж тоді Лукін і Гладков пишуть: «Мы до сих пор с полной достоверностью не знаем всех обстоятельств гибели Кузнецова»?

За Лукіним і Гладковим, большевицькі агенти наштовхнулись на «банду националистов, переодетых в советскую форму» (подробиця надто серйозна, щоб її автори могли вигадати; звідки їм відомо про «советскую форму»?), в Струтинського ж (с. 267-268) у хату селянина Степана Голубовича, де зупинилися розвідники-терористи, вриваються бандерівці (Кузнецов і Камінський булив кімнаті, а Бєлов вартував на дворі). Ось як про це сказано: «На них набросились. Кузнецов ударил ногой в живот здоровенного бандита с белевшим на папахе тризубом... Трудно было Кузнецову определить, почему на них напали: или потому, что приняли за немцев (Логічно. УПА воювало і з німцями і з большевиками. — О. Р.). Лихорадочно соображал. Да, его приняли за немецкого офицера (?!). Значит есть еще надежда на спасение (?!). (Тепер же збагнути логіку автора неможливо. — О. Р.).

— Кто вы такие? — по-немецки спросил Кузнецов.

— «Мы — украинская повстанческая армия».

Далі побачимо, що цей «різнобій» у сцені опису зустрічі Кузнецова з оунівцями має принципове значення. І ще. Вельми сумнівно, щоб Лукін і Гладков не були знайомі з таким трактуванням цього епізоду в книжці М. Струтинського «Подвиг». І, незважаючи на це, вони «переодягають» бандерівців у совєтську форму. З якою метою?..

У Лукіна і Гладкова «бандеровец пообещал передать немцам захваченных разведчиков, но не безвозмездно». I далі: «Немцы удовлетворили просьбы бандеровцев». Про які прохання йдеться? Що означає: «удовлетворили просьбы»?

У Струтинського про це сказано невизначено багатозначно. Мовляв, післятого, як ватажок бандерівців упізнав у затриманому німецькому офіцері «Пауля Зіберта», якого розшукували німці, він заволав: «Пусть посмотрят какая у меня удача. Так за него немцы... Эге-ге-ге».

Неозброєним оком видно, що Лукін і Гладков чогось не договорюють. Адже їм, як і Струтинському, процедуру переговорів націоналістів з гітлеровцями легко можна було звести до сакраментальних грошей. Цього, однак, Лукін і Гладков чомусь не роблять.

У 1976 р. у видавництві «Каменяр» вийшла книжка Л. В. Капелюшного «Слідами подвигів Кузнецова». Тут версія загибелі Кузнецова і його спільників виглядає так: «Після короткого бою в хаті Голубовича бандити з документів довідалися, що перед ними — невловимий Пауль Зіберт. (Отже, вояки УПА напали на німецького офіцера тільки тому, що воювали з гітлерівцями. І лише згодом довідались,що перед ними большевицький агент, якого розшукує гестапо. — О. Р.). Намагаючись якнайбільше виторгувати за цей «подвиг«, націоналісти спочатку заявили, що Зіберта вони захопили живим. А взявши у гестапо відповідну суму, почали ховати брехню: створили версію, ніби совєтський розвідник убитий при спробі втекти. І місце вбивства (Чому «вбивства»? Був бій між ворогуючими сторонами. — О. Р.) вказали неточно» (с. 8).

Як бачимо, тут уже й «короткий бій» і «відповідна сума»... Невже німці були такі наївні, щоб давати гроші за «кота в мішку», не перевірявши місце поховання? А те, що гітлерівці легко могли це зробити, добре видно з наступного фрагмента розповіді Л. В. Капелюшного: «Бандити закопали героя (а де ж Камінський і Бєлов? — О. Р.) за селом у рівчаку. Через деякий час фашистські сапери, зводячи лінію укріплень (Стоп! Дмитро Медведєв у збірнику «Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників» — вид-во «Вільна Україна», Львів, 1949 — пише: «Микола Іванович Кузнецов (...), перейшовши лінію фронту, потрапив у руки зрадників — українсько-німецьких націоналістів». Про яких німецьких саперів, що зводять лінію укріплень, може йти мова?! — О. Р.), натрапили на тіло німецького офіцера і перехоронили його. Саме цей факт і збивав з пантелику при пошуках: якщо це був Кузнецов, то чому його гітлерівці перезахоронювали? Але оскільки націоналісти дали неточні (?!) координати загибелі розвідника, фашисти цілком могли прийняти Миколу Івановича за свого».

Ця «версія», як бачимо, просто не тримається купи. Алогізми видно неозброєним оком. Однак упродовж десятиліть бажане видавалося за дійсне: мовляв, Микола Кузнецов загинув саме в Боратині. Що стосується так званого документального підтвердження факту поховання «Пауля Зіберта» на околиці цього села, то тут також далеко не все «чисто».

Той же Л. В. Капелюшний пише: «Восени 1959 року до Москви відбув асистент кафедри судової медицини Львівського медінституту В. М. Зеленгуров (нині завідуючий цією кафедрою) (нині покійний. — О. Р.) з дещо незвичайним багажем. М. М. Герасимов у своєму інтерв'ю кореспондентові «Вечерней Москвы» розповідав: «Нежданий гість поклав переді мною на стіл фотографію молодої людини, а поруч поставив коробку, в якій був череп, розбитий на п'ятнадцять частин.(Якби череп Кузнецова був ушкоджений під час вибуху протитанкової гранати в хаті Голубовича, то навряд чи вояки УПА збирали б докупи кістки — п'ятнадцять частин! — О. Р.).

— Ми просимо вас, — сказав Зеленгуров, встановити, чи належить цей череп людині на знімку.

І ось я зі своїми помічниками приступив до роботи...»

Через місяць Герасимов дав ствердну відповідь».

З наведеного тексту добре видно, що говорити про якусь там «чистоту експерименту» не доводиться. Наперед показавши Герасимову фото Кузнецова, Зеленгуров фактично «запрограмував» скульптора-антрополога на потрібний замовникам результат.

Дивно, що дослідниками біографії Кузнецова не взято до уваги і такий факт: спеціалісти-кримінологи в науково-дослідних інститутах судової експертизи методику Герасимова не застосовують. По тій простій причині, що з її допомогою можна відтворити лише тип людини, до якої раси вона належить (приміром, форму носа чи вух можна встановити лише умовно). Цим методом, як правило, користуються археологи й етнографи. В судовій практиці застосовують метод аплікації. До речі, якби метод Герасимова «працював» зі 100-відсотковою гарантією, то криміналісти не мали б проблем з ідентифікацією невідомихтрупів по черепу.

А ось що пише з цього приводу Кім Закалюк у Рівненській газеті «Зміна» від 28 серпня 1990 року: «Нам особисто відомо, що в одній приватній розмові Зеленгуров, розповідаючи про цей «експеримент», розповідав, що Герасимов довгий час вагався з відповіддю на поставлене йому запитання: «Чи належить цей череп людині, яка зображена на фотознімку?» Та на прискорення «висновків» академіка посприяв дзвінок із Старої площі (саме там знаходився ЦК КПСС): «Товаришу Герасимов, щось ви зволікаєте з висновками, а у Львові вже готові до захоронения останків Кузнецова!» Знову спрацювало те саме горезвісне «телефонне право». «Якщо не дочекались моїх висновків, вже приготувалисядо захоронення, то мої висновки, виходить, формальна справа», — мабуть, подумав академік М. М. Герасимов і... підписав 24 грудня 1959 року свій висновок».

Але ось що цікаво: в усіх белетризованих публікаціях про Миколу Кузнецова висновок завідуючого лабораторією пластичної реконструкції Інституту етнографії АН СССР подається у скороченому варіанті. А у М. М. Герасимова достеменно написано таке: «2. Представленный на экспертизу череп  был раздроблен на многие куски, при этом особенно пострадал лицевой скелет. Состояние швов разрыва костей, мелкие выпады кусков кости, сквозные отверстия в костях дают право предположить, что данный человек погиб в результате осколочно горанения, при близком разрыве гранаты или мины. Подобные повреждения не могли быть ни пулевым ранением, ни при ударе тупогранным или рубящим орудием».

Далі Кім Закалюк пише: «Та ось, коли ми тепер звернулись до того самого інституту із запитом, чи можна при таких обставинах, що знайдений череп розбитий на 15 кусків (а саме так згідно з висновками московської лабораторії виглядав череп, якого привіз до них Зеленгуров), встановити портрет загиблої людини, нам беззастережливо відповіли: «Ні, при таких обставинах експертиза неможлива!»

Досі ми, так би мовити, робили спроби проаналізувати белетризовану інформаціюпро обставини загибелі М. І. Кузнецова. Однак по цій справі буцімто існують й документи. Питання в іншому: де вони і наскільки є оригінальними.

Один із них уперше був опублікований в збірнику документів і матеріалів «Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників» (вид-во «Вільна Україна», Львів, 1949, С. 177-178):

«2 квітня 1944 р.
Телеграма-блискавка
В головне управління імперської безпеки
для вручення «СС» групенфюреру
і генерал-лейтенанту поліції Мюллеру.
Особисто. Берлін.

... Під час однієї зустрічі, 1 квітня 1944 року, український делегат повідомив, що одним підрозділом УПА 2 березня 44 року затримані в лісі біля Білгородки в районі Верби (Волинь) три радянсько-російські розвідники...

УПА засвідчила особи трьох затриманих.

1. Керівник групи... мав фальшиві документи ст. лейтенанта німецької армії, народився нібито в Кенігсберзі. На посвідченні була його фотокартка в уніформі німецького обер-лейтенанта.

2. Поляк Ян Камінський.

3. Стрілець Іван Власовець, під кличкою Бєлов, шофер керівника групи.

Всі затримані радянсько-російські розвідники мали фальшиві німецькі документи, багатий матеріал: карти — німецькі, українські і польські; газети, серед них: «Газета Львовска», звіт про їхню розвідницьку діяльність на території німецько-російського фронту.

Судячи з цього звіту, складеного особисто керівником групи, ним самим і обома його спільниками в районі Львова були проведені такі терористичні акти:

... Після виконання завдання в Рівному керівник групи направився у Львів і дістав мешкання у одного поляка. Далі йому вдалася проникнути на нараду вищих представників влади в Галичиніпід керівництвом губернатора доктора Вехтера.

Керівник групи мав намір убити за цих обставин губернатора доктора Вехтера. З-за суворих запобіжних заходів гестапо цей план не вдався, і замість губернатора були забиті віце-губернатор доктор Бауер та секретар останнього — доктор Шнайдер. Обидва ці німецькі державні діячі були забиті недалеко від їхніх приватних помешкань. У своєму звіті керівник групи описує акт вбивства докладно, до найменших дрібниць.

Після здійснення вбивства керівник групи і його спільники зникли в районі Золочева, Луцька і Ківерців. Вони знайшли притулок у євреїв, які ховалися від властей. Від них вони одержували карти і газети і, між іншим, примірник «Газети Львовскої», де був вміщений некролог вбивства Бауера і Шнайдера.

В цей час у них виникла сутичка з гестапівцями, коли ті хотіли перевірити їхню автомашину. При цьому командир групи застрелив одного німецького офіцера і його ад'ютанта, а після цього він був змушений кинути автомашину.

Щоб пробитися до Рівного і далі по той бік німецько-російського фронту, йому довелося тікати до лісу.

Він мав намір особисто здати свої звіти одному з керівників радянсько-російської армії, який відправив би їх далі в Москву...

... Затриманий підрозділом УПА радянсько-російський розвідник безсумнівно є Паулем Зібертом, який викрав з Ровно серед інших генерала Ільгена, в Галицькій окрузі забив підполковника авіації Петерса, старшого єфрейтора авіації, віце-губернатора доктора Бауера та його секретаря доктора Шнайдера, а також майора польової жандармерії Кантера, якого ми так старанно шукали.

Подробиці, зазначені в звіті керівника групи (Зіберта) щодо місця і часу проведення замахів, захоплення боєприпасів і ін., ніби зовсім точні.

Від бойової групи Прюцмана надійшло повідомлення, що Пауль Зіберт та його обидва спільники були на Волині розстріляні...

Представник ОУН обіцяв, що поліції будуть здані всі матеріали в копіях або в оригіналах.

... Придбанням багатющих матеріалів керівника групи, тобто Пауля Зіберта, з'ясується виключно важлива операція державної поліції.

У вівторок, 4. IV. 44 року, в 11 годин відбудеться зустріч референта-інформатора з делегатом групи ОУН-бандерівців, і потрібно вжити заходів, щоб, в протилежному випадку, цінний матеріал, потрібний державній поліції, не потрапив до рук збройних сил.

Начальник поліції безпеки і СС по Галицькому округу IV-Н-90/44 таємно; державної ваги.

Підписав Витиска, СС оберштурмбанфюрер і старший радник управління».

Свого часу цей документ ЧАСТКОВО відтворив у своїй книжці «Сильні духом» Дмитро Медведєв. Навіть неозброєним, як мовиться, оком помітні логічні пропуски (купюри), відзначені трьома крапками. Є ще одна цікава деталь. У «Підбірці документів про М. І. Кузнецова до збірника «Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників», що знаходиться у Львівському обласному державному архіві (Фонд N Р-368, Опис N 1, Справа № 58), підцитованим вище документом є примітка: «Данный документ скопирован из документа, имевшегося у Героя Советского Союза полковника т. Медведєва. 4. Ш. 48 А.Ярошенко».

Тобто, 1948 року Дмитро Медведєв представив Львівському обласному державному архіву КОПІЮ (НЕ ОРИГІНАЛ!) гестапівського документа, в якому вже були зроблені певні купюри. Чому вони були зроблені? Яка інформація не підлягала розголошенню? Подробиці переговорів УПА з СД? На яких умовах большевицьких агентів мали передати німцям? І тут виникає закономірне питання: хто може гарантувати, що ця копія — не фальшивка? Наразі достеменно знаємо лишете, що «телеграма-блискавка» скопійована «из документа, имевшегося у Героя Советского Союза полковника т. Медведєва».

К. П. Закалюк у своїй книзі «Грачев - Центру» (М., изд-во политической литературы, 1977) також наводить цей документ, але в дещо іншій редакції (c. 110-112). А саме: тут уже з'являється агентурне псевдо Миколи Кузнецова «Пух» («Руководитель группы под кличкой «Пух»... Стрелок — Иван Власовец, под кличкой Белов, шофер «Пуха»... «Пух» имел намерение лично сдать свои отчеты одному из руководителей советско-русской армии, который отправил бы их дальше, в Москву...»).

Не співпадають й деякі інші деталі, з'являються нові. Так, приміром, в українському варіанті тексту, вперше опублікованому в 1949 році, йдеться про те, що «Пауль Зіберт та його обидва спільники були на Волині розстріляні...». У К. П. Закалюка: «Пауль Зиберт и его оба сообщника были расстреляны на Волыни при попытке к бегству». Невже інформація «при попытке к бегству» настільки секретна, що її в україномовному варіанті тексту слід було кодувати трьома крапками?

Всі ці «дрібниці» говорять про те, що К. П. Закалюк тримав у руках іншу копію таємничої телеграми з дещо меншими купюрами. Втім, сам К. П.Закалюк на с. 113 зауважує: «В полном виде, хотя не без некоторых пропусков, в массовой литературе эта телеграмма нами приводятся впервые». І тут виникає закономірне питання: чи й справді існує ця таємнича телеграма? Адже досі ніхто з дослідників життя Миколи Кузнецова не бачив німецького оригіналу. Чи не з фальшивкою маємо справу? «Специ» з НКВД володіли неабияким досвідом організації брудних оборудок (недарма ж бо перед війною регулярно обмінювалися досвідом з німецькою таємною державною поліцією — гестапо). Півстоліття, наприклад, знадобилося СССР, аби визнати факт розстрілу 15000 польських офіцерів органами НКВД. Сьогодні вже достеменно відомо про підступні, провокаційні методи боротьби чекістів з цивільним населенням західних областей України, коли «бійці невидимого фронту» з метою компрометації вояків УПА чинили страхітливі злочини від їхнього імені...

Але повернімося до цілком слушних запитань, які ставить К. П. Закалюк: «... кто был тот патриот-поляк, давший убежище советскому разведчику с риском для собственной жизни? Что это за столкновение с гестаповцами при проверке машины, когда оно произошло? Откуда или, вернее, каким образом стала известна бандеровцам настоящая фамилия Белова? И наконец, как очутился Кузнецов со своими друзьями в районе Луцка и Киверцев? Каким образом он пробивался в Ровно, чтобы перейти линию фронта?»

До речі, про лінію фронту. Ми вже цитували Дмитра Медведєва, який писав: «Микола Іванович Кузнецов (...), перейшовши лінію фронту, потрапив у руки зрадників». Тут, за лінією фронту, Лукін і Гладков переодягають вояків УПА в червоноармійську форму: «Здесь разведчики и натолкнулись на банду националистов, переодетых в форму советских воинов».

Звідки Лукіну і Гладкову відомо про таку цікаву подробицю із переодяганням?

Таким чином, можна припустити, що большевицькі агенти, гадаючи, що зустріли своїх, розкрили себе. Відтак було назване справжнє прізвище Бєлова. Кузнецов мав проникнутся абсолютною довірою до вояків УПА — лже-червоноармійців, щоб розповісти їм про свої наміри (Микола Кузнецов «мав намір особисто здати свої звіти одному з керівників радянсько-російської армії, який відправив би їх далі в Москву...»), згадавши, зокрема, у розмові і про невідомого поляка зі Львова, який надав притулок їм, большевицьким агентам-терористам.

Сумнівно, щоб акторська майстерність упівців була настільки високою, що досвідчений Кузнецов так легко дався ошукати себе. Вельми сумнівно, аби цей професіонал так запросто розкрив своє агентурне псевдо «Пух», відоме лише в Москві. (Навіть у загоні Медведєва Кузнецова знали як «Грачова»). Отже, Кузнецов мав би проникнутися абсолютною довірою до людей в червоноармійській формі...

Згадка в німецькій телеграмі (?) про існування у «Пауля Зіберта» «звіту, складеного особисто керівником групи» і що «придбанням багатющих матеріалів керівника групи, тобто Пауля Зіберта, з'ясується виключно важлива справа державної поліції» змушує висунути таке припущення: Микола Кузнецов та його спільники й справді були затримані червоноармійцями (оперативниками СМЕРШу), відтак на їх вимогу він склав згаданий ЗВІТ. У цій версії є своя логіка. Бо направду важко уявити, щоб досвідчений Кузнецов збирався перейти лінію фронту із таким «компроматом» — детальним описом своєї діяльності у німецькому тилу. Він не мав права повністю виключити можливості своєї загибелі чи то від випадкової кулі, чи в нерівному бою. І не міг не передбачити, що в цьому випадку звіт потрапив би не за адресою.

Одне слово, повністю виключати ймовірність написання звіту в присутності людей Берії, на нашу думку, не варто. Інша справа, що «специ» з відомства Лаврентія Павловича були здатні на все... Відомо ж, наприклад, що комісара партизанського з'єднання Сидора Ковпака генерала С. В. Руднєва застрелив агент НКВД.

«Викликає підозру, що передчасно пішли з життя усі люди, які могли щось розповісти про смерть Кузнецова. Останніми, хто бачив його, були розвідники Василь Дроздов і Федір Приступа. Невдовзі після війни Дроздов загинув у Бродівському районі Львівської області, а Приступу знайшли мертвим біля перекинутого мотоцикла у Ковельському районі Волинської області. Дві розвідниці кузнецовської групи — Ліда Лісовська і Майя Мікота після війни були застрелені з військового «студебеккера» по дорозі з Острога в Шумськ. Хто їхав цією автомашиною, невідомо, бо у Кременці вона потрапила в аварію. Судмедексперт, який давав висновок про смерть розвідниць, був убитий наступного дня» (Петро Яковчук «Таємниця смерті чи вбивства?» — газета «За вільну Україну», 19 липня 1991).

А ось що пише у своєму дослідженні Кім Закалюк «І все ж:  хто вбив Кузнецова?», вміщеному в газеті «Зміна» (м. Рівне) від 28 серпня 1990 року: «... Т.Ф. Новак у свій час розповідав мені таке: «Я завжди вважав, що розвідника такого класу, яким був Микола Кузнецов, котрий мав, так би мовити, стаж цієї роботи ще з передвоєнних років, було не раціонально використовувати як звичайного терориста. Про це я не раз говорив Миколі Івановичу; (...) На це Кузнецов відповідав: «Я солдат і не мені визначати своє місце в бою».

Коли ж Кузнецова спіткала невдача з Кохом, а знищення рейхскомісара для Миколи Івановича було бойовим наказом, Медведєв заарештував Миколу Івановича і наказав прив'язати до дерева, мабуть, щоб не втік. Так він і сидів, бідолаха, і вдень, і вночі, чекаючи своєї долі».

Не знаю, чи дійсно все було так, як розповідав мені Терентій Федорович, але, знаючи жорстокість Медведєва, не маю підстав не вірити Новаку. (Сьогодні, наприклад, став відомий факт спалення медведєвцями українського села Нивиці Радехівського району Львівської області та знищення його мешканців. Про це писала газета «Молода Галичина». — О. Р.).

Знаю, як за найменшу провину Медведєв відправляв свого бійця в «загін Кривуліна». Так партизани між собою називали розстріл медведєвською спецкомандою своїх же товаришів без суду і слідства. Знаю і про те, як розстрілювались за наказом Медведєва біженці-євреї, які, рятуючись від німців, шукали порятунку у «Побєдітєлєй», а наражались тут на кулю.

Розповідали мені і про те, що дозволяв собі командир по відношенню до дівчат і жінок загону, і не тільки це. Один із моїх давніх знайомих, колишній активний боєць з загону Д. М. Медведєва, прізвище якого поки що, із зрозумілих міркувань, не можу назвати, пише мені: «Ви все ж таки збираєтесь звернутись до КГБ, тобто все обернути на «круги свої». Не радив би вам цього робити. Вони не зацікавлені копатися у своїй брудній білизні.

А якщо я вам повідомлю, що і за мною ходили в Рівне і якби я зробив те, що мені належало зробити, то наш розвідник Ваня Корицький відразу ж мене вбив би. Він і сам загинув при дивних обставинах.

Навіть за Кузнецовим «дивились». Один з наших, М. М. Шевчук в момент здійснення Миколою Івановичем акта відплати, повинен був вбити Кузнецова! Про це Михайло Макарович розповів мені особисто якось по п'янці. (Шевчук нещодавно помер. — О. Р.). Ще раз повторюю: правда, вона дуже гірка!»

Про цю гірку правду розповідала мені і не раз колишній парторг загону «Побєдітєлі», М. О. Фортус. У неї не склалися стосунки з Медведєвим. Марія Олександрівна не бажала та і не могла потурати багатьом неподобствам, порушенням командиром норм моралі і законності. На його вимогу Фортус відкликали до Москви, та і сама Марія Олександрівна боялась, що її відправлять до «загону Кривуліна». Вона навіть знала, кому це доручено зробити.

І от уже в столиці М. О. Фортус викликали на Лубянку і зажадали від неї підтвердження того, що Кузнецов виявився зрадником (...) Вона рішуче відкидала всі звинувачення, які йому прагнули «пришити». (...)

Про те, що Медведєв наполягав на розстрілі Кузнецова, говорив і колишній комісар «Побєдітєлєй» С. Т. Стехов, розмовляючи не так давно з помічником прокурора Рівненської області по нагляду за слідством в органах держбезпеки В. Д. Мельнишиним».

Врешті-решт Центр зняв з Кузнецова звинувачення. Але, як пише Кім Закалюк, йому не раз розповідали бійці загону «Побєдітєлі», що Медведєв говорив Кузнецову: «Іди до міста і вбий кого-небудь. Адже ти знаєш, що так абоінакше, а кулі тобі не минути...»

Уже згадуваний Т. Ф. Новак розповідав Кіму Закалюку таке: «Коли ми прощалися з Кузнецовим перед його від'їздом до Львова, несподівано трапилось ось що. Вже потиснули один одному руки, розцілувалися, Микола Іванович скочив у візок. Та не встиг він від'їхати і кільканадцять метрів, як різко повернувся назад, підбіг до мене, притиснув до себе і гаряче заговорив мені на вухо: «Терентій Федорович! Ви бачите все, бачите, їду я на вірну загибель. Дуже прошу вас, якщо ви дочекаєтеся кінця війни, а я вірю в це, розкажіть про мене все...»

Навіть ці розрізнені факти і свідчення дозволяють нам стверджувати, що в особі Миколи Кузнецова маємо чергову жертву комуно-фашистської тоталітарної системи. Постать ця направду трагічна: з одного боку здібний, сміливий, повністю відданий комуністичній ідеї розвідник, а з іншого — звичайнісінький агент-терорист, який не міг не знати, не міг не розуміти, що за кожного вбитого ним гітлерівця будуть страчені сотні й тисячі мирних жителів. Так, наприклад, з вини Кузнецова лише в урочищі Сосонки неподалік Рівного було розстріляно близько семисот безневинних людей... Чи не в цьому і полягала основна мета діяльності Кузнецова - в такий примітивний спосіб викликати в українців ненависть до німців? Чи не з цією метою він усіляко компрометував ОУН-УПА (саме Кузнецовим була підкинута з провокаційною метою записка від імені ОУН на місці замаху на імперського радника Геля, а наслідком цієї провокації став розстріл практично всієї верхівки українського національного підпілля в Рівному)? Отож Кузнецов, який знав надто багато, який окрім розвідницької діяльності провокував окупантів до розправи над мирним населенням (із здавалось би благою метою — викликати у людей спротив до гітлерівців) своїми терористичними актами і який, врешті-врешт, не міг цього не усвідомлювати, для вищих ешелонів НКВД ставав не просто зайвим, а робився небезпечним... З бігом часу комусь у голову прийшла ідея — створити із постаті Миколи Кузнецова героїчний символ і на ньому виховувати підростаюче покоління будівничих «світлого майбутнього». Згадаймо історію Павлика Морозова, Олега Кошового та «Молодої Гвардії»... Зрештою історія із перезахороненням на Пагорбі Слави у Львові останків німецького офіцера, на могилу якого поклали плиту із написом, що засвідчує, буцім тут покоїться прах Героя Совєтського Союзу М. Кузнецова.

Численні свідчення людей, які наводить Кім Закалюк у газеті «Зміна» (м. Рівне) від 26 серпня і 1 вересня 1990 року, дають підстави вважати, що в селі Боратин Бродівського району Львівської області навесні 1944 року в хаті Дмитра Степановича Голубовича був убитий саме німецький офіцер, а не Микола Кузнецов.

Але повернімося до двох цікавих документів, які подає К. П. Закалюк у своїй книжці «Грачев — Центру». Перший стосується результатів зустрічі гауптштурмфюрера СС і комісара кримінальної поліції «дистрикту Галіція» Паппе з оунівським функціонером Іваном Гриньохом (конспіративне псевдо Герасимовський):

««Лемберг, 29 марта 1944 г. Секретно. Государственной важности.

Во время моей встречи с паном командиром 27. 3. 1944 г. Герасимовский, между прочим, сообщил, что одному из отрядов УПА за линией фронта удалось взять в плен разных большевистских агентов. Проводником группы из 3-4 человек был человек, одетый в форму обер-лейтенанта немецких вооруженных сил. Кроме того, эта группа агентов имела при себе материалы, относящиеся к убийству шефа управления Бауэра... Герасимовский не знает, живы ли еще пойманные отрядом УПА агенты, однако он пообещал пану командиру собранный подтверждающий материал доставить в полицию безопасности, а также агентов, если они еще живы, и их возможно будет перевести через линию фронта. Криминал-комиссар».

Ця ж інформація міститься й в іншому документі, який К. П. Закалюк наводить на с. 116: «При встрече пана коменданта Витиски с Гриньохом 28 марта 1944 года, — писал Паппе, — последний, между прочим, отметил, что одному из отрядов УПА удалось взять в плен... большевистских агентов. Вожаком... трех или четырех человек был человек, одетый в форму обер-лейтенанта немецкой армии. Группа имела при себе материалы, которые можно связать с убийством руководителя управления Бауэра... Гриньох обещал... доставить захваченные материалы и агентов, если они живы, в полицию безопасности».

Звернімо увагу на фразу: «... одному из отрядов УПА за линией фронта удалось взять в плен разных большевистских агентов». Таким чином маємо ще одне підтвердження того факту, що Кузнецов із своїми спільниками затриманий на території, зайнятій Червоною Армією, в районі Білгородки і Верби, що на Рівненщині, а не в селі Боратин Львівської області. Боратин на тої час ще був під німцями.

Вже той факт, що німці неодноразово, на рівні «державної ваги» вели переговори з оунівцями, підтверджує всю серйозність намірів гітлерівців отримати в своє розпорядження большевицьких агентів «если они еще живы и их возможно будет перевести через линию фронта». Судячи з дат, наведених у документах, націоналісти торгувалися з німцями понад місяць. (Зараз ми припускаємо, що маємо справу з автентичними німецькими документами із певними текстовими купюрами).

Є ще одна немаловажна, на наш погляд, деталь. У гестапівському документі-телеграмі від 2 квітня 1944 р. в останньому абзаці сказано: «У вівторок, 4. ІV. 44 року, в 11 годин відбудеться зустріч референта-інформатора з делегатом групи ОУН...» Напрошується висновок: повинен існувати документ від 4 квітня 1944 р. — звіт про цю зустріч. Він, як і телеграма-блискавка від 2 квітня 1944 р., також мав би бути захоплений чекістами в архіві львівського гестапо (Дмитро Медведєв у книжці «Сильні духом» відзначив, що згадана телеграма-блискавка була знайдена у Львові в архіві гестапо). Про що ж йшлося у цьому таємничому документі?..

Чому так довго тривали переговори? Якщо й припустити, що обмін інформацією відбувався через лінію фронту, то цей термін все одно досить великий. Пояснення, на наш погляд, може критись у відверто ворожих на той час стосунках бандерівців з німецькими окупаційними властями. ОУН не могла не знати про існування директиви оперативній команді Ц/5 поліції безпеки і СД за № 12/41 ще від 25 листопада 1941 року з грифом «секретно, державної ваги». В ній писалось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту повинні бути без шуму ліквідовані під виглядом грабіжників... Цей документ після ознайомлення з ним повинен бути негайно знищений начальством команди» («Ни давности, ни забвения... По материалам Нюрнбергского процесса», изд-во «Юридическая литература», М., 1985, с. 50).

Польський публіцист Едвард Прус у своїй виразно антиукраїнській книжці «Неrosi spod znaku tryzuba» (Instytut wydawniczy zwiazkow zawodowych. Warszawa, 1985, с. 194-195) також наводить цю німецьку директиву для Айнзатцкоммандо О/З (Зіпо і СД) від 25 листопада 1941 року: «Всіх активістів бандерівського руху слід негайно арештовувати і після старанного розслідування вони повинні бути негайно ліквідовані без розголосу, під приводом покарання за грабунок».

Нині відомо, що 300 оунівців на чолі з Бандерою, Стецьком, Стахівим, Ленкавським, Гнатківською-Лебідь були ув'язнені у концентраційному таборі Захсенхаузен і випущені на волю 25 вересня 1944 року (обидва брати Степана Бандери були вбиті в Освєнцімі у жовтні 1943 року). До речі, в Захсенхаузені були ув'язнені вождь німецьких комуністів Ернст Тельман і керівник румунської «Зеленої гвардії» Хорія Сіма, син Сталіна Яків Джугашвілі і кузен Молотова Василь Короткін та інші відомі політичні та релігійні діячі з Польщі, Німеччини, Італії, Франції.

У цій ситуації крайовим провідником ОУН став Микола Лебідь. На скликаній ним у вересні 1941 року 1-й конференції ОУН було вирішено, що діяльність ОУН буде проводитись у підпіллі, буде вестися широка пропаганда ідеї і гасел визвольної боротьби, а також протисовєтська і протинімецька пропаганда. Невдовзі ця «опозиція» переросте в нерівну боротьбу УПА проти гітлерівців і большевиків.

Так ось. Сумнівно, щоб торги з німцями відносно захоплених у полон большевицьких агентів бандерівці вели без відома Миколи Лебедя. Можна, звичайно, припустити, що він через своїх людей намагався обміняти терористів на свою дружину Дарію Гнатківську-Лебідь і доньку Зірку, які перебували в Захсенхаузені. Чи не ця інформація вилучена з цитованих німецьких документів? Ось що пише з цього приводу Кім Закалюк у «Зміні» від 28 серпня 1990 року: «Надсилаючи мені копію телеграми від 2 березня 1944 року зі Львова до Берліна, чекісти просто перефотографували для мене сторінки із збірника давно вже відомого широкому загалові дослідників «Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників» (у супроводжувальній записці пояснили, що ця телеграма зі Львова до Берліна була відправлена у зв'язку із справою Лебедя)». До речі, у колишнього крайового провідника ОУН, керівника бандерівської служби безпеки й досі зберігається «гончий лист» німецьких окупаційних властей, в якому Микола Лебідь оголошений злочинцем, подається його фото і особливі прикмети (див. статтю Юрія Покальчука «Бандера, Лебідь та інші» в журналі «Київ», 1991, №1):

«Тільки для службового вжитку
Цілком секретно!

Зображену на фотографії особу Миколу Лебедя або Лебідя, нар(оджений) П. (ХІІ). (19) 09 в Стрилиськах Нових, який користується багатьма фальшивими документами, доручається заарештувати. Увага, він озброєний!

Лебідь часто подорожує легкою автомашиною (темною лімузиною марки Мерседес) з позначенням-числом Оst 50150.

Згідно з цим наказом вести контролю транспортного руху та робити розшуки за цією автомашиною: заарештувати пасажирів, а машину сконфіскувати.

Звітувати до Спеціяльної комісії при командирові Поліції безпеки та СД (Служби безпеки) Дистрикту Галичина в Львові — 4. (Х). (19) 41».

1946 року в Мюнхені побачила світ книжка Миколи Лебедя «УПА». На с.70 читаємо: «Команда УПА «Північ» повідомляє, що дня другого березня 1944 року, в четвер, о год. 12 в лісі вербівського району переловлено трьох червоних шпигунів, що підпорядковувалися генерал-майору «Ф». А то: 1) Пух(псевдо), начальник групи, мав фальшиві документи обер-лейтенанта, родом з Кенігсберга; 2) Камінський, поляк; 3) Козак, «власовець», на ім'я Іван, псевдо Бєлов, шофер. Всі вони мали фальшиві документи, мапи, німецькі і польські часописи, а також звіт про свою работу, написаний російською мовою».

Два роки тому «Галицька Видавнича Спілка» видала книжку Степана Мудрика-Мечника «ОУН в Україні і за кордоном». В ній на сс. 130-131 вміщені спогади автора стосовно справи Кузнецова:  «Саме цей документ (йдеться про звіт совєтського агента. — О.Р.) і був доказом того, ким були заарештовані і чим займалися провокатори. Зі звіту стало відомо, що О. Бауера застрелив Ніколай Кузнєцов. Провід ОУН і командування УПА побоювалось, що гітлерівці можуть помститися на в'язнях і мешканцях Львова. Було вирішено передати цю інформацію німецьким властям у Львові, щоб уникнути жертв можливого антиукраїнського терору.

У книжці М. Лебедя відсутня цікава інформація, з якою мене познайомив 1945 року член ОУН з Волині, відомий під псевдом Михайло. Йому подробиці про арешт Н.Кузнєцова та спільників розповідав учасник відділу УПА, який безпосередньо арештовував совєтських терористів.

Неподалік містечка Верба, що між Берестечком і Дубном, група УПА помітила в лісі легкове авто, в якому сиділи німецькі вояки. Упісти зробили кілька пострілів. З автомашини вискочив німецький офіцер з піднесеними догори руками, який закричав: «Рєбята, нє стрєляйтє, я свой». Треба відзначити, що вояки УПА були одягнені в червоноармійські шинелі і той, хто кричав «я свой», гадав, що має справу з совєтськими партизанами. Коли упісти обшукали затриманих, то їм стало зрозуміло, з ким мають справу. Арештованих з доказами їхньої вини передали підпільним судовим властям ОУН. (Їм большевицькі терористи, очевидно, розповіли ВСЕ. АБСОЛЮТНО ВСЕ. Тепер стає зрозуміло як оунівцям стало відомо про справжнє прізвище Бєлова, псевдо Кузнецова «Пух», як у німецькій телеграмі-блискавці від 2.04.44 р. з'явилась згадка про полякав якого у Львові зупинявся Кузнецов, як у цю телеграму потрапила інформація про намір Кузнецова особисто здати свої звіти одному з совєтських військових керівників... — О.Р.).

Московський апарат НКВД і СМЕРШ довгий час нічого не знали про долю своїх агентів. Щойно в п'ятдесятих роках, коли совєтські власті вивчали німецькі архіви, вони натрапили на повідомлення про арешт Кузнєцова. Тоді совєтська пропаганта почала інтенсивно фабрикувати легенди про Кузнєцова, будувати йому пам'ятники, примушуючи народ вірити у чергову комуністичну вигадку».