Юрій Шаповал

«ДОРОГІ УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ!»

Спочатку — не анекдот, а бувальщина, яка пояснить назву цієї публікації. Ще в часи існування неіснуючої нині Німецької Демократичної Республіки туди приїхала делегація совєтських ветеранів. І ось одному з них на якомусь із мітингів надають слово. Зрозуміло, ветеран дуже розхвилювався, однак по тому вимовив: «Дорогие немецко...», а продовження фрази прийшло автоматично, саме собою: «...фашистские захватчики!» Тобто: «Дорогие немецко-фашистские захватчики!»

Ось так, по-дружньому і водночас з урахуванням суворої історичної правди.

І справді — ким ще могли бути для того ветерана ті, чия національність німці? Лише «немецко- фашистскими захватчиками», хоча й нібито в абсолютно доброзичливому контексті («дорогие»).

Гадаю, саме так фактично звертається до учасників Української Повстанської Армії (УПА) і до учасників націоналістичного підпілля сучасна влада в Україні. З одного боку, ніби всім зрозуміло, що вони боролися не проти, а за незалежну Українську державу. З другого боку, нинішній істеблішмент усе ще не наважиться сказати про це вголос.

І це, в принципі, зрозуміло. За умов відсутності у суспільстві навіть мінімального консенсусу щодо інтерпретації подій власної історії, обговорення принципово важливих історичних проблем неодмінно перетворюється на ще один тур внутрішньої «холодної війни» з суто маніхейським трактуванням минулого. Історія за таких умов ворогуючими таборами однозначно поділяється на добро і зло, тобто на «своїх» і «ворогів», а в трактуванні тих чи тих подій відсутні нюанси, сповідується примітивний (але надійний) «чорно-білий» принцип.

Такий підхід свого часу блискуче застосував один з найвідоміших сталінських сикофантів Дмитро Мануїльський, який і винайшов формулу «українсько-німецькі націоналісти». У своїй промові 6 січня 1945 року перед учителями західних областей він насамперед окреслив коло історичних ворогів України: «нахабні тевтонці, зажерливі угорці, чванлива польська шляхта, татарські орди та турецькі яничари». Ну, а «допомагали їм у цьому чорному ділі такі злочинці і запроданці, як гетьман Мазепа».

Отже, концепцію було створено. Тепер у неї залишалося вписувати яких завгодно ворогів. До них насамперед і вписали «українсько-німецьких націоналістів». Комуністичну владу не бентежив очевидний ідіотизм («українсько-німецькі») цієї формули. Українські націоналісти виявлялися винними у всьому. Навіть у тому, що німці не потребували самостійної України. Перверсивна логіка Мануїльського була нездоланно-метафоричною: “Українсько-німецькі націоналісти обіцяли населенню, що з приходом німців вони будуть керувати Україною. Але їхні хазяї плювали їм з презирством в обличчя».

Ба більше, за Мануїльським, виходило так, що (цитую) «український націоналізм ніколи не був національним”(!!!), внутрішня боротьба в ОУН поставала як «боротьба різних іноземних розвідок», націоналісти, виявляється, ніколи не переходили в підпілля — «їх послали в підпілля німці, щоб утворити свою агентуру в тилу Червоної Армії», а С.Бандеру було заарештовано лише для того, щоб «створити навколо його імені ореол «мученика». Звісно, до «джентльменського набору» входила згадка і про дивізію «Галичина», і про звірства націоналістів.

Відтак було зрозуміло, як влада мала ставитись до ОУН і УПА.

Автора! Автора!

Минули роки, і ось ми в Україні дожили не лише до створення «робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА», а й до «Проміжного звіту» цієї групи. Мені випало бути членом цієї групи на чолі із професором С.Кульчиць-ким, який у своїй публікації в газеті «День» (2000, 6 грудня) пояснив, як ми працювали. Пояснив і те, що робоча група розіслала «зацікавленим організаціям» історичну довідку та відповідний висновок.

Забутою залишилася лише одна «дрібничка»: фактичним автором «Проміжного звіту» був сам С.Кульчицький, що, до речі, засвідчує напис на другій сторінці звіту. Тобто на обговорення, власне, винесено версію одного з членів групи. Так, йому цю групу доручено очолити, але це зовсім не означає, що він має говорити від імені всіх її членів. Сам С.Кульчицький це чудово усвідомлював і цього не приховував.

Однак якби це усвідомили ще й «зацікавлені організації»!

Не усвідомили. І це засвідчили публікації з «викривальним» пафосом, що не забарилися. Читати їх для історика — сама насолода. Та перш ніж зацитувати дещо, зроблю кілька зауважень — вибачте! — на адресу професора Кульчицького.

По-перше, не слід боятися писати власне прізвище на першій сторінці обкладинки, якщо подаєш власний текст. А то ще хтось подумає, що «робоча група» делегувала Вам права. В тім-то й річ, що не делегувала!

По-друге, «ОУН-УПА» —це безглузда формула. На кшталт «КПСС-Красная Армия». Інколи навіть пишуть: ОУН-УПА-УГВР (тобто Українська Головна Визвольна Рада). Увага! Не існувало ніколи такої організації, хоча дуже часто бачимо одних і тих самих людей на різних посадах і в кожній окремій з цих організацій. Аналогія (для прикладу): М.Хрущов був першим секретарем ЦК КП(б)У і водночас входив до Військових Рад кількох фронтів. Або Лаврентій Берія входив до Політбюро ЦК КПСС. То що ж, писати «КПСС-НКВД»?

Відомо, що з ростом УПА (початки якої в ОУН, але не тільки) в липні 1944 створено УГВР. Була ОУН, і була УПА. До речі, ОУН мала власні боївки, які так само слід визнати частиною збройного підпілля, хоча формально їх не зараховували до УПА.

По-третє, і досі існує ОУН (навіть кілька структур під такою назвою) як політична структура. Яка ж нині це «воююча сторона»?

Відтак пропозиція: слід відділити ОУН від УПА, і тоді все стає на свої місця. Не про політичну структуру говоритимемо, а про військове формування, в якому були різні люди і, до речі, з різних мотивів. Будь-хто може поцікавитись цим питанням, і він знайде тисячу підтверджень не проти, а на користь моєї тези.

Ну, і ще один аргумент. Перепрошую за нього, але мушу бути чесним до кінця. Не нам з Вами, Станіславе Владиславовичу, писати історію ОУН. Нехай її пишуть її ж адепти (або ті, хто кандидує на це звання). Тоді й претензій саме до нас буде менше.

А судді хто?

Тепер про рецензії. Звернімо увагу, хто, а головне — як нас критикують!

У газеті «Точка зору» А.Дуда оцінює висновок як «несміливу спробу ідеологічної «легалізації» ОУН і УПА. При тому він констатує, що «не можна закинути авторам звіту упередженість чи необ'єктивність в аналізі ОУН-УПА, але говорити про грубі помилки доводиться» («Точка зору», 2000, листопад). Найгрубіша з помилок — очевидна відсутність засадничої позиції, з якої має розглядатись діяльність ОУН і УПА. Головним тут є визнання «основною цінністю боротьби за утворення незалежної держави національні інтереси України». Натомість у звіті за основну цінність взято позицію українських повстанців щодо ООН, пріоритет норм міжнародного права.

На мою думку, зауваження слушне. Якщо врахувати його, ми позбудемося багатьох недоречностей «звіту».

Інакше будує свій матеріал Б.Червак у газеті «Українське слово» (2000, №43). Назву лише підзаголовки: «Коли поважна компанія береться за діло...», «У полоні радянських міфів», «Мета ОУН: самостійна держава», «Мудрі» висновки доморослих істориків», «Потрібна не «проміжна правда». Потрібна правда!»

Це про нас. Це ми з Вами, професоре Кульчицький, які одне одному стільки нервів попсували в обопільній полеміці і вислуховували від комуністів обвинувачення в тому, що ми — «перевертні», — нині повинні вислуховувати, чого нас з Вами невпинно повчає не дуже компетентна в історії (натомість партійна) молода людина, яка всерйоз вважає себе ідеологом сучасного ПУНу в Україні.

За що, професоре?

Виявляється, що ми з Вами (чуєте?!) «не документи читали, а памфлети на тему «боротьби з українським буржуазним націоналізмом», що в нас «деградована свідомість» і взагалі нас слід відкинути на маргінеси історичної думки, а висновок про ОУН і УПА «має бути зроблений іншим колективом із залученням кваліфікованих спеціалістів, які, врешті-решт, напишуть не «проміжну», а справжню правду про ОУН і УПА».

Ну-ну, і хто ж напише? Симптоматично, що «ідеолог»-молодик не називає жодного «кваліфікованого спеціаліста». Перечитавши цю статтю, ще раз переконуєшся: оцінюючи діяльність УПА, в жодному разі не слід робити того, що робив Д.Мануїльський, тільки з протилежним знаком.

Ось приклад. У журналі «Визвольний шлях» у дуже загалом кваліфікованих зауваженнях до «висновку», що належать Ігорю Кічаку, раптом читаємо: «Якщо у визвольній війні ОУН-УПА і гинули українці по ворожому боці, то це були або відкриті колябораціоністи, або замасковані агенти каральних структур окупаційної влади» («Визвольний шлях». 2000, №9, с. 113).

Якби ж то так, пане Кічак. На превеликий жаль, все було набагато складніше, і тут чорно-біле бачення не підходить.

Атавізми «совєтськості»

Не підлягає сумніву, що відтворити історію України у ХХ столітті, зрозуміти стежки і меандри тих, хто вів затяту (в тому числі збройну) боротьбу за її незалежність, фактично означає не тільки реконструювати минуле, а ще раз (вкотре вже!) порушити «кляте» питання про життєздатність сучасного українського державницького проекту.

І хоч би хто та як іронізував, кому б це подобалось або не подобалось, але саме історія ОУН і УПА була і залишається однією з важливих форм легітимації української нації. Ось чому такою гострою є проблема «повернення» цієї історії. Ось чому так важливо, як сказав Мішель Фуко, вирвати цю історію «з дурної нескінченності віднайдення та втрати витоків, де вона занемагала довгий час».

Однак при цьому постає невблаганне запитання: як саме реалізувати тезу Фуко?

І тут, Станіславе Владиславовичу, нам цілком правильно докоряють, що не позбулися ми застарілих стереотипів. Як пише редколегія журналу «Визвольний шлях», після прочитання висновку «виникає враження, що укра-їнські історики в Україні ще не позбулися (не можуть? не хочуть?) російського підходу до історії України, вони й далі в багатьох випадках вживають у своїх працях з історії України терміни і поняття, які вигідні колишньому окупантові України...» («Визвольний шлях». 2000, №9, с. 109).

Попри те, що журнал партійний (бандерівський), зауваження абсолютне слушне. Маю на увазі Вашу тезу, що боротьба УПА проти комуністичного режиму і насильницькі зворотні дії режиму були «громадянською війною».

Маю на увазі згадки про батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» і про дивізію СС «Галичина». Батальйони і дивізія (це нехай Червак трактує, як і чому мельниківці її створювали) тут взагалі, як мовиться, не в тему.

А згадана теза про «громадянську війну» просто абсурдна. Яка війна? Кого з ким? Насправді не було ніякої «громадянської війни» або, як Ви пишете ще, «братовбивчої» війни. Були патріоти, які боролися за свободу і незалежність власного народу. І були колонізатори, які цю боротьбу придушували брутальними засобами. Численні повідомлення до партійних органів про порушення того, що називали тоді «соціалістичною законністю», яскраво це засвідчують. Можна їх цитувати тисячами, але наведу лише один приклад. В одному з документів за 1944 рік, підписаному начальником особливої інспекції НКВД УРСР, з-поміж інших знаходимо довідку про справу на дільничного уповноваженого Порицького райвідділу НКВД Волинської області Воротникова: «25 октября Воротников получил задание от пом. оперуполномоченного ОУР того же РО НКВД по розыску и задержанию дезертира Красной Армии Парфенюк, проживавшего в селе Ляхово Порицкого района.

Воротников взял с собой 4-х бойцов истребительного батальона. По прибытии на место зашел в дом Парфенюк, где находилась его мать и пять малолетних детей.

На вопрос Воротникова, где находится ее сын, Парфенюк ответила, что служит в Красной Армии.

После этого с целью напугать Парфенюк Воротников наставил на нее автомат и произведенным случайным выстрелом убил ее дочь. С целью скрытия следов преступления расстрелял всю семью, а бойцам приказал поджечь дом, что ими и было выполнено».

Погодьтеся, що так поводитись може лише колонізатор, а не людина, яка думає ще залишатись на землі серед земляків або навіть просто серед людей.

Навряд чи можна також говорити про громадянську війну на тій підставі, що українці були і в Червоній Армії, і в УПА. Це, меншою мірою, наївно, оскільки не про абстрактних українців, власне, йдеться, а про те, хто і які ідеї виборював. І тут — нема ради — слід визнати, що УПА саме проти окупантів і боролася, а те, що Ви називаєте «сталінською державою» або «радянською владою», було лише формою колоніальної адміністрації. Не визнати цього у висновку, означатиме знов заплутати справу.

Не можна погодитись і з тезою «висновку» про те, що «не варто зіставляти жертви сторін... Не варто виокремлювати провокаційні дії переодягнутих у форму противника спеціальних команд, які збиткувалися над беззахисним населенням».

А чому, власне, не варто? Якраз навпаки — варто! З 1944 по 1952 рік у західних областях України репресіям (у різних формах, включно з розстрілами) було піддано майже 500 000 осіб, у тому числі заарештовано 130 000, вислано довічно за межі України понад 230 000 осіб. Військова сила, помножена на силу репресивних органів, стала вирішальним фактором упокорення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному режимові.

Тепер погляньмо на іншу сторону. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тисячі диверсій і терористичних актів, у яких загинуло не менше 30 000 представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів.

Поза сумнівом, і ті, і ті цифри жахливі, але зіставте їх, щоб дещо зрозуміти.

Що далі?

Участь у робочій групі ще раз мене переконала: колапс Радянського Союзу 1991 року не ознаменував краху комунізму в тому вигляді, як це подавав дехто з аналітиків у нас і за кордоном. Навіть президентські вибори в Україні у листопаді 1999 року, які, на думку багатьох оптимістичних коментаторів, підбили остаточну риску під добою комунізму в Україні, не означали прощання з совєтським минулим.

З формальним падінням комунізму в Україні моральна травма у суспільстві все ще не подолана. Підтвердження цьому бачиш, фактично, щодня. І, на жаль, не тільки в істеричних політичних проповідях лідерів лівих сил. Гірше те, що в посткомуністичній Україні, тоді як життєво важливо для неї саме деконструювати політико-ідеологічні міфи, насправді питання про об'єктивне осмислення «важкої» (себто тоталітарної) історії, про політичну, моральну і правову оцінку пов'язаних з нею подій відійшли на другий план. Цю проблему нібито мовчазно знято з порядку денного. Вона не набула належної державної ваги і, на відміну від досвіду інших країн, не інституалізована.

Наприклад, в Україні не існує установи, такої як Інститут Яд Вашем в Ізраїлі або московський Фонд «Демократія» на чолі з академіком О.Яковлевим. Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що сьогоднішнє українське керівництво наполегливо намагається реалізувати те, що професор Гарвардського університету Григорій Грабович назвав великим проектом амнезії — «усвідомлювану більше або менше, але цілком послідовно й успішно здійснювану програму дій і заходів, спрямованих на те, щоб навіки забути, щоб не досліджувати, не переглядати, не переосмислювати недавнє совєтське минуле».

Розумію, що твердження на кшталт наведеного можуть розцінюватись як такі, що йдуть в інтелектуальному річищі неперевершеного у своїй похмурості Фрідріха Ніцше. Однак цілком очевидно, що вони мають право громадянства. Не знаю, чи справді свідомо посткомуністична номенклатура здійснює проект історичної амнезії, але не підлягає сумніву те, що проблема тут наявна. Історія з оцінкою ОУН і УПА — одне з підтверджень цього.

Чи може за таких умов відбутися повноцінне виживання України, її моральне і культурне відродження? Запитання риторичне. Звісно, ні. Допоки буде сповідуватись «щедрінський симбіоз» щодо радянського минулого — з одного боку, мовляв, були «недоліки», «перегини», репресії, але ж, з другого, вивели країну з вікової відсталості і «не все так погано» було в минулому — отож, допоки буде сповідуватись такий підхід, ні про яке реформування суспільної свідомості не може бути й мови.

На моє глибоке переконання, українським керівникам, усьому суспільству все одно доведеться робити вибір: або рішуче демістифікувати «важку історію» і перейти межу, що таки відділить Україну від тоталітаризму, — або так і залишитись у глухому політико-ідеологічному куті з наївним прагненням догодити всім, у стані напівдержави, яку нібито декларовано, але яка все ще не вирішить, як їй вчинити із власним недалеким минулим.

Сподіваюсь, що межу ми перейдемо. Інакше нікого не здивує, якщо одного разу на початку виступу якогось високого державного керівника з приводу якогось ювілею можна буде почути не лише «Дорогі ветерани!», а й «Дорогі українсько-німецькі націоналісти!»

"Дзеркало Тижня", № 49(322) Субота, 2000 р.