Юрій Шаповал

АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ, ДЕРЖАВА БЕЗ АРМІЇ

Так і живи — шукай утрачене, наздоганяй давно минуле.

Василь Стус

14 жовтня 2002 року: 60-річчя УПА. Ветерани на львівських вулицях.

Насамперед пропоную просто замислитися над назвою одного документа. Ось вона: «Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави». І це не просто такий собі документ, а законопроект, внесений Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України, тобто до парламенту незалежної Української держави, про яку мріяли вже згадані борці.

Погодьтеся, ситуація без перебільшення анекдотична. Уявімо на хвилинку, що парламенту будь-якої незалежної країни (від Польщі до США) пропонують реабілітувати тих, хто виборював її незалежність. Уявили? А тепер уявіть відповідь, яку можна було б почути на таку пропозицію. Тих, хто вимагав би такого законопроекту і взагалі наважився б ставити аксіому державного буття під сумнів, щонайменше оголосили б божевільними. Одначе ми в дивовижній країні, де, як відомо, все буває. Стало можливим і таке.

Армією без держави назвав Українську Повстанську Армію один з її фундаторів, отаман «Поліської Січі» генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець. Ми отримали державу, де нема місця цій армії. З цим і приходимо до 60-річчя УПА. Втім, не лише з цим, а й відповідним політико-ідеологічним забезпеченням.

Новини з літературного фронту

Професор Роман Сербин в одній із своїх публікацій у питанні про визнання УПА поділив Україну на три табори: прихильники повного визнання ветеранів УПА; непримиренні вороги УПА, які проти будь-якого визнання УПА; «прагматики», які в ім'я національної злагоди готові визнати тих упівців, які воювали лише проти нацистів». Отже, фронт боротьби проти i за УПА існував не лише в минулому, а й існує нині. На щастя, тепер це фронт переважно літературний.

Почну з найпослідовніших борців цього фронту. Саме вони ще у 2000 році створили собі і бійцям УПА дуже своєрідний літературний меморіал, надрукувавши грубезну (944 сторінки) книжку під назвою «Безсмертя. Книга пам'яті Україні, 1941—1945». Її видало Пошуково- видавниче агентство «Книга Пам'яті України». «Редакційна колегія, — читаємо у вступі на сторінці восьмій, — не поділяє також оцінок деяких авторів діяльності ОУН-УПА, зокрема приписування їхнім формуванням «боротьби на два фронти»: проти радянських військ і фашистських окупантів.

У величезному масиві документальної і дослідницької літератури як вітчизняної, так і зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу, як найманці фашистської Німеччини, проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму».

Не буду коментувати той факт, що із «спеціального дослідження» (в якому і мені довелося брати участь) за дорученням урядової комісії не все так просто «випливає», як хочеться авторам наведених слів. Зверну увагу на інше. Прочитавши вступ, я запам'ятав його, але не було моєму подиву меж, коли через деякий час взявши ту саму (!) книгу, із тими самими (!) реквізитами на тій самій восьмій сторінці, я не знайшов цих слів. І головна редакційна колегія (на чолі з І.Герасимовим) була та сама, і авторський колектив (на чолі з П.Панченком) був той самий. А от фінали вступу були різні.

Ніхто, до кого я звертався, не міг пояснити, чому. Тим часом пояснення є, і воно може бути таким: одну частину накладу було зроблено для «своїх» (для кого ОУН і УПА — «бандерівці» і «колаборанти»), а іншу — для публіки (для тих, кого не варто так відразу «дратувати» антиоунівським і антиупівським ригоризмом). Підсумуємо: одна книжка, два наклади, два вступи, зрештою, дві моралі. В принципі — скандал, але в дивовижній країні все буває.

Та не це головне. Головне те, що згаданий вступ яскраво відбив політичну амбівалентність сьогоднішньої ситуації навколо УПА. З одного боку, очевидно, що ця армія воювала за державу. З другого боку, постає запитання, як же «поступитися принципами», відійти від усталених традицій, від антинаціоналістичних московоцентричних стереотипів? Що скаже північний (понимаешь!) сусід? Власне, як відомо, сусід (в особі МЗС Росії) вже сказав, категорично засудивши спроби реабілітації УПА. І, між іншим, правильно зробив, оскільки кожна країна і кожна нація боронить свої інтереси (а чиї ж ще?!).

Новим літературно-фронтовим аргументом з Москви стала видана цього року книжка Георгія Санникова «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине» (Москва, ОЛМА-ПРЕСС, 2002). Колишній працівник радянської спецслужби, в принципі не причетний до прийняття серйозних рішень, бере на себе сміливість робити серйозні заявки. Одначе цінність цього видання не в цьому, а, як і завжди в літературі такого роду, в деталях. Наприклад, в описанні вбивства єпископа Ромжі, про що генерал Павло Судоплатов у своїх сенсаційних мемуарах лише згадував.

«Мы выиграли, — констатує Г.Санников, — эту войну в Западной Украине, но не победили. Автор убежден и сегодня, что выполнение воли партии и государства было священной обязанностью каждого чекиста» (сторінка 505).

Автор не робить двох передмов чи післямов, він прямо позначає важливі для нього цінності, в тому числі право на вбивство лідерів ОУН Є.Коновальця, С.Бандери, Л.Ребета: «В те годы эти акции органов госбезопасности назывались ликвидацией, но никак не убийством. Эти слова, по моему мнению, несут совершенно разные смысловые нагрузки, хотя результат один — заранее спланированная и подготовленная насильственная смерть конкретного человека. С позиций сегодняшнего дня это, конечно, можно назвать убийством...» (сторінка 4).

Запам'ятаймо ці слова і звернімо увагу на інші нюанси у книзі. Г.Санников визнає, що ОУН і УПА мали неформальну народну підтримку і широке опертя на західноукраїнських землях:«В глазах местного населения оуновцы были героями, борцами за их родную Украину, за ее самостийность» (сторінка 505).

Це важливе визнання, адже довгі роки комуністична пропаганда твердила, що «банди УПА» складались з «класово ворожих» чи навіть «кримінальних елементів». Отже, Г.Санников наближається до визнання того, що кожна із воюючих сторін мала свою правду і свою логіку. Прикладом він вважає останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, з яким автору книги (зрозуміло, після арешту В.Кука) довелось спілкуватись ще 50-х роках, вести «виховні» та інші розмови: «Я уважал этого человека, своего противника, за его идеологическую стойкость, за непокорность судьбе, за бесстрашие и мужество» (сторінка 491).

Щоправда, при цьому Г.Санников сповідує селективний підхід — вочевидь глоріфікуючи останнього командарма УПА, він нещадно таврує попереднього — Романа Шухевича: «Как свидетельствует история, его подлинное лицо клеймено свастикой нацистов, кровавый след этого «героя», а точнее — палача и подручного гитлеровцев, был проложен не только в Украине, но и в ряде других стран» (сторінка 507).

Це цікавий нюанс — «хороший» Кук і «поганий» Шухевич. Ніби ці люди боролися по різні боки барикад...

Проте залишимо поза увагою цю спробу розколоти керівників УПА своєрідним «ретроспективним» методом. Зрештою, Г.Санников, як і кожен з нас, має право на симпатії і антипатії. Головне, щоб не страждала правда.

Правда і міф про «громадянську війну»

«Перша жертва війни — правда» — ці слова можна ставити епіграфом до всієї світової історії. До історії Другої світової війни — тим більше. А щодо історії УПА — то тут цей вислів, як мовиться, — «в десятку».

Стільки неправди було накопичено навколо УПА, що навіть один з найкваліфікованіших і найпослідовніших її критиків у 1989 році змушений був визнати: «... радянські дослідники, керуючись багаторічними настановами «не перебільшувати» політичної значущості сил ворога, здебільшого показували УПА та інші збройні формування українських буржуазних націоналістів як невеликі, розрізнені, неорганізовані зграї, які не мали ні відповідної військової підготовки, ні централізованого керівництва».

Півправди від противника УПА вже маємо. Залишилося вислухати тих, хто вважаються фахівцями із числа членів згаданої вище робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА при урядовій комісії. Голова цієї робочої групи, мій шанований колега професор Станіслав Кульчицький у багатьох публікаціях обстоює тезу про те, що боротьба УПА проти комуністичного режиму і насильницькі зворотні дії режиму були «громадянською війною».

Ця теза, на мою думку, абсурдна. Яка війна? Кого з ким? Насправді не було ніякої «громадянської» або «братовбивчої» війни. Були патріоти, які боролися за свободу і незалежність власного народу. І були колонізатори, які цю боротьбу придушували брутальними засобами. Аргументів на користь саме такої оцінки — безліч.

Фото з архiву автора. Василь Кук та його дружина Уляна Крюченко в кабінетi Голови КГБ УРСР. Початок 1960-х рокiв.

Серед них — численні повідомлення до партійних органів про порушення того, що називали тоді «соціалістичною законністю», яскраво це засвідчують. Можна їх цитувати тисячами, але наведу лише один приклад. В одному з документів за 1944 рік, підписаному начальником особливої інспекції НКВД УРСР, з-поміж інших знаходимо довідку про справу на дільничого уповноваженого Порицького райвідділу НКВД Волинської області Воротникова: «25 октября Воротников получил задание от пом. оперуполномоченого ОУР того же РО НКВД по розыску и задержанию дезеретира Красной Армии Парфенюк, проживавшего в селе Ляхово Порицкого района. Воротников взял с собой 4-х бойцов истребительного батальона. По прибытии на место зашел в дом Парфенюк, где находилась его мать и пять малолетних детей. На вопрос Воротникова, где находится ее сын, Парфенюк ответила, что служит в Красной Армии. После этого с целью напугать Парфенюк Воротников наставил на нее автомат и произведенным случайным выстрелом убил ее дочь. С целью скрытия следов преступления расстрелял всю семью, а бойцам приказал поджечь дом, что ими и было выполнено».

Погодьтеся, що так поводитись може лише колонізатор, а не людина, яка думає ще залишатись на землі «соотечественников» або навіть просто серед людей. Не випадково в архівах зберігся величезний масив документів, що раніше не підлягали оприлюдненню, про явище, яке комуністична пропаганда називала порушеннями «радянської» або «соціалістичної законності». Фактично йшлося про свавілля і насильство, що його чинили партійно-державні і чекістські органи, прикордонні і внутрішні війська, винищувальні батальйони.

Один з найбільш вражаючих документів був направлений на ім'я М.Хрущова 15 лютого 1949 рoку. Йдеться про доповідну записку військового прокурора військ МВД Українського округу Г.Кошарського «Про факти брутального порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МГБ». В записці зазначалось, що МГБ УРСР та його управління у західних областях з метою «виявлення ворожого, українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так звані спецгрупи, що діють під виглядом бандитів УПА... Однак, як свідчать факти, грубо-провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і допущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, а, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й незаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва у західних областях України». У записці наведено численні приклади беззаконь, за допомогою яких тоталітарний режим стверджувався в Західній Україні. Характерно, що Г.Кошарський підкреслював, що «не кожний випадок порушення радянської законності знаходить своє відбиття у слідчих справах і розслідується. Ба більше, якщо Військова Прокуратура і ставить перед МГБ УРСР питання про покарання злочинців.., то з боку МГБ УРСР це не знаходить належного і швидкого реагування: вишукуються не стільки докази злочинної діяльності осіб, які брутально порушили закон, скільки різноманітні приводи для того, щоб «спростувати» факти, що їх повідомила Військова Прокуратура, і затягнути розслідування». Г.Кошарський прямо писав, що «дії т. зв. спецгруп МГБ мають яскраво уособлений бандитський, антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями». Разом з тим він цілком слушно зауважував, що «цей метод роботи органів МГБ добре відомий ОУНівському підпіллю, яке про нього попереджало і попереджує своїх учасників».

Упродовж 40 — 50-х років ЦК КП(б)У неодноразово ухвалював спеціальні постанови про «порушення соціалістичної законності». Партійні органи, засуджуючи в постановах такі порушення, насправді несли головну відповідальність за них. Як і органи НКВД та НКГБ, які часом просто не вміли належним чином вести контррозвідувальну роботу. Саме це було однією з причин жахливого терору. Причому одночасно переслідувалося дві мети: по-перше, покінчити з тими, хто свідомо підтримував повстанський рух, по-друге, залякати все інше населення, щоб воно стало покірним виконавцем політики влади.

І тут час згадати про ще одне видання, яке щойно побачило світ. Йдеться про книгу Анатолія Русначенка «Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Естонії у 1940-50-х роках» (Київ, видавництво «Пульсари», 2002). Це серйозне, добре документоване дослідження, три чверті якого присвячено подіям в Україні. Автор доходить висновку, що за способом здобуття влади і поводження з місцевим населенням Західну Україну «упокорювала» окупаційна адміністрація.

Отже, слід визнати, що УПА саме проти окупантів і боролася, а те, що називають «сталінською державою» або «радянською владою», було лише формою колоніальної адміністрації. Не визнати цього — означатиме знов заплутати справу, замовчувати той факт, що на західноукраїнських землях у повоєнний час розгорнулась справжня війна за національну незалежність України.

Війна після війни

В історії бувають дивні збіги обставин. Сталося так, що саме в день, який вважають днем заснування УПА, тобто 14 жовтня 1952 року, на ХIХ з'їзді ВКП(б) у Москві востаннє виступив з промовою Йосип Сталін. Тиран вже мав проблеми із здоров'ям, а тому його виступ був коротким. Тим не менш він сказав все, що вважав за потрібне, зокрема таке: «Раніше буржуазія вважалася главою нації, вона відстоювала права і незалежність нації, ставлячи їх «над усе». Тепер не лишилося й сліду від «національного принципу». Тепер буржуазія продає права і незалежність нації за долари. Прапор національної незалежності і національного суверенітету викинуто за борт».

Сталін знав, що саме прапор національної незалежності і національного суверенітету майорить в Західній Україні. І недаремно за наказами диктатора цю ситуацію прагнули змінити в першу чергу за допомогою військової сили. Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. км, на якій проживало 15 млн. населення. Вони прагнули до утвердження нелегальних національно-державних структур, альтернативних органам більшовицької влади. В 1943 — 1944 роках загони УПА здійснювали бойові операції проти німецьких військ і поліції та проти радянських партизанів. Ось чому перші згадки про УПА в партійних документах — це вказівки для командирів радянських партизанських загонів. Перед ними ставиться завдання знищувати загони УПА, засилати до повстанських формувань своїх людей, щоб розкладати їх зсередини, вести антинаціоналістичну агітацію серед місцевого населення. Зокрема, враховуючи досвід червоних партизанів в боях із загонами УПА, Політбюро ЦК КП(б)У в серпні 1944 року ухвалює рішення передати партизанську дивізію імені Сидора Ковпака до НКВД «для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд».

Про розмах протистояння у цей період свідчать такі офіційні цифри: з 1944 по червень 1945 року було захоплено 93 610 «бандитів», з'явилося з повинною 40 395. З другої половини 1945 року за вказівкою центрального проводу великі підрозділи УПА були переформовані у дрібніші, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією у лісових масивах. Виникла мережа підпільних «боївок» (10-15 осіб) у сільській місцевості. Все це складало серйозну небезпеку для режиму.

До речі, саме з 1944 року ведуть свій літопис сумновідомі спецгрупи, які чинили насильство і свавілля під виглядом українських повстанців і до яких на початковій стадії їхнього існування входили переважно представники червоних партизанських загонів (згодом до них почали включати завербованих колишніх вояків УПА і колишніх представників СБ). Наприклад, на 20 червня 1945 року всього у західних областях України під виглядом бандерівців діяли 156 спецгруп із загальною кількістю учасників 1 783 особи.

Продовжуючи розробляти план боротьби проти збройних формувань УПА і підпілля ОУН, ЦК КП(б)У в лютому 1945 р. ухвалює рішення про подальшу діяльність спеціальних груп: «З метою знищення окремих дрібних бандитських групи, так званої СБ і оунівських главарів, за прикладом Волинської області створювати групи спеціального призначення із бандитів, що явилися з повиною і виявили бажання боротися з бандитизмом».

Це були ті самі спецгрупи, які замордували тисячі мирних жителів, а комуністична пропаганда приписувала ці злодіяння «бандерівським бандитам». Все це, до речі, може і повинно стати темою окремого дослідження. Очевидно, що матеріали цього тому дадуть поштовх не лише до такого роду розвідок. Вони примусять уважно поглянути на ті злочини, які приписувались УПА. Тепер цілком реальною може бути така ситуація, коли диригентами цих брутальних дій виявляться саме керівники спецгруп.

фото з архiву автора. Спецгрупа НКГБ. Коломийський район. 1946 р.

В липні 1945 року в постанові, присвяченій боротьбі з національно-визвольним рухом, Політбюро ЦК КП(б)У віддає наказ начальникам обласних управлінь НКВД, командуюючим прикордонних і внутрішніх військ НКВД створити спеціальні військові групи. Головна мета цих груп — переслідувати загони УПА незалежно від того, в які райони та області вони будуть рухатися аж до повної ліквідації цих загонів. А командири таких військових груп були попереджені: якщо вони прогавлять вояків УПА, то будуть за це суворо покарані і передані до суду.

Саме завдяки мобілізаційним заходам партійних органів було проведено акції, які згодом назвали «великою блокадою». З 1 грудня 1945 року по 10 лютого 1946 року проти ОУН і УПА було проведено 15 562 операцій, внаслідок яких знищено понад 4,2 тис. повстанців і підпільників, захоплено в полон і затримано понад 9,4 тис. причетних до ОУН і УПА, ліквідовано 130 збройних формувань. Та навіть ці тотальні дії по винищенню українського повстанського руху не дали бажаних результатів.

За даними МВД, на 1 квітня 1946 року було 479 бойових одиниць ОУН і УПА й 3 735 бійців. За даними МГБ, на 1 січня 1947 року у збройному підпіллі нараховувалося 530 бойових одиниць і 4 456 бійців. На 3 березня 1948 року у західних областях України було 647 організацій чисельністю 3 176 осіб, 188 «бандгруп» чисельністю 1 229 осіб і 2 019 «бандитів-одинаків» — всього 6 424 особи. На 17 квітня 1952 року продовжував вести роботу 71 провід ОУН (160 осіб), 84 бойові групи ОУН (252 особи), а також окремі бойовики (647 осіб). На 21 листопада 1953 року у західних областях України продовжували діяти 15 проводів ОУН (40 осіб), 32 підпільні організації і групи (164 особи), 106 окремих бойовиків — всього 310 осіб. Крім того, на обліку перебували 794 нелегали, з яких 372 були колишніми членами ОУН і УПА. На 17 березня 1955 року в західних областях України нараховувалось 11 розрізнених бойових груп чисельністю 32 особи, 17 окремих бойовиків, здійснювався пошук 500 нелегалів.

Влада була впевнена у перемозі з огляду на переважаючу силу і чисельність. Документи, що стосуються не політичних, а військових аспектів боротьби з українським повстанським рухом, повною мірою відбивають це. До речі, той факт, що боротьбу з ОУН і УПА вели внутрішні і прикордонні війська, свого часу замовчувала комуністична пропаганда. Коли під час горбачовської «перебудови» з'явилися згадки про це, один з найактивніших критиків «націоналістичного бандитизму» винайшов таке пояснення: «Залучення окремих військових частин до ліквідації банд ОУН-УПА зовсім не означало, що винищувальні батальйони і групи самозахисту разом з органами Радянської влади не могли самі покінчити з бандитизмом... Йшлося про інше. Участь військових підрозділів у знешкодженні оунівських банд мала на меті припинити подальше кровопролиття, захистити сільських трударів від бандитського терору...»

Зрозуміло, все було навпаки. Режим відверто зробив ставку саме на військову силу. Важлива роль відводилася «чекістсько- військовим операціям», які мали на меті пошук і знищення збройних підрозділів УПА. Якщо «об'єкт операції» був відомий, застосовувався метод оточення, якщо ні — метод пошуку у блокованому чи неблокованому районі. Про масштаб цих операцій можна скласти уявлення за складеними переліками, які збереглися. Так, лише у Львівській області підрозділи 88-го стрілецького полку 11-го загону внутрішніх військ-охорони МГБ-МВД СРСР у 1946-1954 роках здійснили 511 таких операцій. На терені Дрогобицької області 13-й загін-7-й дивізіон ВВ МВД-ВО МВД СРСР у 1946-1953 роках здійснив у 1946 році 28, у 1947 — 20, у 1948 — 14, у 1949 — 15, у 1950 — 17, у 1951 — 15, у 1952 — 32, у 1953 — 17 таких операцій.

Вражають і цифри, що засвідчують кількість задіяних військ у цих операціях. Так, наприклад, 5-6 листопада 1953 року було проведено операцію у лісовому масиві на межі Олеського, Підкам'янського і Заболотцівського районів Львівської області з метою знайти сховище оунівського керівника. Для цієї операції було задіяно два загони внутрішньої охорони МВД УРСР загальною чисельністю 1500 осіб. На початку листопада того самого 1953 року при проведенні операції по «ліквідації оунівських бандглаварів» у Львівській області було задіяно зведений загін чисельністю 2050 осіб. І це — зауважимо — був вже 1953 рік, коли за оцінками самих чекістських органів «бандгрупи» складалися із 2 — 3 осіб.

Все це — яскраві приклади методів, якими також комуністичний режим знесилював УПА. До цих методів належали дії розвідувально-пошукових груп (РПГ), які обшукували населені пункти, залишали секрети на шляхах ймовірного пересування підрозділів УПА, відшукували їхні сліди на полях і у лісних масивах. За окремими «бандгрупами», про які була інформація, закріплювалися оперативно-військові групи (ОВГ). Скажімо, лише на ділянці 62-ї стрілецької дивізії ВВ МГБ Українського округу станом на 22 квітня 1948 року було створено 28 ОВГ. Для керівництва цими групами виділялися військові офіцери і оперпрацівники районних відділень МГБ. Для посилення боротьби з УПА створювалися оперативно-чекістсько-військові групи (ОВЧГ) у районах тієї або іншої області, найбільш «вражених бандитизмом».

Як бачимо, це була справжня війна, а там, де війна, є і жертви.

Жертви

Ще наприкінці 40-х років повстанський рух відчув серйозну нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості в діях. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам Уряду УРСР з'явитися з повинною. З 1947 року почалося реформування підпільних структур. Так, 30 травня Роман Шухевич видав інструкцію, яка повністю зрівняла членів ОУН і УПА. Відтоді ОУН і УПА почали називатися збройним підпіллям (одне важливе зауваження в дужках: перед тим, за підрахунками серйозних дослідників, лише 59% бійців УПА були членами ОУН). Однак головне командування УПА при цьому не було розформоване. Частина кадрів отримала директиву легалізуватись, проникати у комуністичні структури.

Після загибелі 5 березня 1950 року головного командира УПА Романа Шухевича вона швидко втрачає боєздатність. 24 травня 1954 року МГБ був захоплений наступник Шухевича Василь Кук. І хоча окремі боївки протримались ще до середини 50-х років, як зазначалося у доповідній записці Відділу адміністративних органів ЦК Компартії України «Про стан роботи органів державної безпеки Української РСР» від 18 вересня 1959 року, вже на початку 1956 року було закінчено «ліквідацію збройних банд і організованого підпілля українських буржуазних націоналістів».

Фінал історичної драми був визначений: військова сила, помножена силою репресивних органів, стала вирішальним фактором упокорення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному комуністичному режимові. Не справдились надії керівництва ОУН і УПА на радянсько-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України. Не допомогли і встановлені контакти із спецслужбами США і Великої Британії.

За офіційними даними, у Західній Україні у 1944-1953 роках було заарештовано майже 104 тис. «бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елементу», під який легко підводились всі запідозрені у зв'язках з ОУН-УПА. За цей же час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей, тобто 203 662 осіб. І ще одна надзвичайно симптоматична цифра: у 1945-1953 роках за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43 379 осіб віком до 25 років, а з цієї кількості у західних областях України заарештували 36 340 осіб.

З 1944 по 1952 рік у західних областях України репресіям (у різних формах включно з розстрілами) комуністичними репресивно-каральними структурами було піддано майже 500 000 осіб, у тому числі заарештовано понад 134 000, вбито понад 153 000 осіб, вислано довічно за межі України понад 203 000 осіб. При цьому вилучено один літак, дві бронемашини, 61 артилерійська гармата, 595 мінометів, 77 огнеметів, 358 протитанкових рушниць, 844 станкових і 8327 ручних кулеметів, біля 26 тис. автоматів, понад 72 тис. гвинтівок, 22 тис. пістолетів, понад 100 тис. гранат, 80 тис. мін і снарядів, понад 12 мільйонів патронів. Розшукано і вилучено більше 100 друкарень з друкарською технікою, понад 300 радіопередавачів, 18 автомобілів і мотоциклів, значна кількість харчових складів та сховищ націоналістичної літератури.

За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів.

До речі, про цифри. Згаданий Г.Санников стверджує, що всього на Львівщині, коли Шухевич командував УПА, її бойовиками було вбито понад 40 тисяч осіб, на Волині — 25 700 осіб, на Рівненщині 36 тисяч, на Івано-Франківщині — близько 30 тисяч. Важко сказати, звiдки взято ці цифри, адже їх немає у офіційних довідках, підготовлених свого часу КГБ. Та якщо навіть взяти наведені цифри на віру, вони не йдуть ні в яке порівняння з тими непоправними втратами, що їх заподіяв колоніально-адміністративний режим «тубільцям». Порівняйте і ще раз поставте запитання, чи можна все це назвати «громадянською війною»?

Замість епілогу

Дехто лякає, що визнання УПА поглибить розкол у суспільстві на «західняків» і «східняків». Навпаки, НЕВИЗНАННЯ очевидних істин поглиблює цей розкол. І чим скоріше влада замислиться над цим, тим краще буде і для неї, і для суспільства.

Один знайомий мене запитав: «Скільки ще аргументів ви, історики, повинні дати владним структурам, щоб вони зрозуміли такі очевидні речі?» Я відповів: «Ніскільки. З історією ОУН і УПА все зрозуміло. В гіршому випадку — майже все. Відтак потрібно лише політичне рішення».

Сьогодні до цих слів можу додати лише те, що це рішення, як і ставлення нинішньої влади до УПА, є важливим політичним тестом для сучасної української державності. Побачимо, як вона його витримає.

А завершу цитатою з уже згаданої книжки Т.Бульби-Боровця, точніше, словами з післямови до неї: «Армія без держави — це те ж, що і держава без армії. В одному й другому випадку, особливо на етапі становлення, одна існуюча сама по собі структура, як і друга, приречена на неуспіх».

Варто замислитись над цими словами всім нам. Та найкраще для всіх буде, якщо над ними в першу чергу замисляться на двох вулицях незалежної ще з 1991 року України — на Банковій і на Грушевського.

«День», №186, 12.10.2002.