Сергій Лащенко

“МОЛОДА ГВАРДІЯ”: ЛЮДИНА З ЛЕГЕНДИ

Якби мені колись сказали, що я їхатиму поїздом в одному купе із самим Євгеном Стахівим, я б нізащо не повірив. Тоді, наприкінці 60-х, коли ми на уроці російської літератури вивчали твір Фадєєва “Молода гвардія”, нашими кумирами були Олег Кошовий, Люба Шевцова та інші молодогвардійці.

Постать зрадника Стаховича могла викликати у нас, радянських підлітків, тільки огиду і відразу. Хіба могли ми тоді подумати, що образ Євгена Стаховича (дуже прозорий натяк на Євгена Стахіва) Фадєєв вивів на догоду Сталіну, який у своїй хворобливій уяві ніколи не припиняв боротьби з “ворогами народу”? Йому “зрадники” були потрібні як повітря, бо як же тоді пояснити загибель підпільників і їхні, м'яко кажучи, дуже скромні успіхи у боротьбі з ворогом? Ось і “постарався” Фадєєв на догоду вождеві...

Насправді ж Євген Стахів був організатором українського підпілля, яке діяло на Донбасі впродовж 1941-1943 рр. Оминали Євгена німецькі кулі, дивом уникав він арештів (хоча гестапо йшло за ним “по п’ятах”), але щось подібне до удару кулі в серце Євген відчув у 1955 році, коли вперше подивився в Нью-Йорку фільм “Молода гвардія”...

Образ Стаховича став, на його думку, цілеспрямованою акцією і проти нього особисто, і проти українського підпілля в цілому. Про це ми довго говорили з ним в поїзді, а потім ще й у Львові, на квартирі, де він зупинився на декілька днів.

А почалася наша розмова, коли поїзд вже рушив з київського вокзалу і попрямував до Львова.

* * *

— Пане Євгене! Про українське підпілля на Донбасі я дещо знаю. Але, користуючись рідкісною нагодою, хотів би розпитати: а яким воно було в Криму?

— Існувало воно, звичайно, і в Криму, — почав свою неспішну розповідь мій сусід по купе, замовивши у провідниці дві склянки чаю: для себе і для мене. — Хоча й не було таким розгалуженим, як на Донбасі. Багатьох підпільників німці заарештували і стратили. Ви, мабуть, чули про розстріли націоналістів у Джанкої та інших містах?

— Чув.

— Тому кримські підпільники діяли значно обережніше, ніж ми на "материковій" Україні.

— Може, це пов’язано з тим, що на Донбасі лишилося більше людей, які колись підтримували Петлюру, уряд УНР?

— Старих петлюрівців лишилося не так вже й багато після сталінських репресій. І вони були надто обережними і вже застарими для такої небезпечної роботи. Наше підпілля потребувало молоді, і ми знаходили серед донеччан немало справжніх революціонерів. Причому, незалежно від національності...

— Серед них були й росіяни?

— О-о, дуже багато! І росіяни були, і євреї, і татари...

— Якось це не в’яжеться із звичними уявленнями про українське націоналістичне підпілля...

— Звичайно, перебуваючи у Львові, ми трохи інакше уявляли свою майбутню діяльність на сході. Але потім саме життя розставило крапки над “і”.

— Можна про це трохи докладніше? Адже мешканцям такого багатонаціонального регіону, як Крим, було б цікаво ознайомитись саме із “інтернаціональним” аспектом націоналістичного підпілля.

— Ну, а чому б ми мали відштовхувати росіян? Адже вони також були настроєні проти німців. Траплялося й таке: коли гестапо шукало мене по українських сім’ях, я переховувався у росіян... Спочатку я не говорив відверто про те, хто я і звідки, але якось моя господиня помітила у моїй валізі антифашистські листівки і попросила дозволу розклеювати їх. Я спочатку відмовив їй, але потім, побачивши, як вона образилася, погодився.

Дуже сміливі підпільниці були серед росіянок! Одна з них (причому навіть родом не з Донбасу, а з Ленінграда) сказала мені так: — Я любила свого чоловіка, а він був українцем. Він загинув, а тому я готова працювати в ім’я України замість нього!

— Ваше керівництво, мабуть, не було готовим до такої “донецької” специфіки?

— Не було. Навіть багато підпільників-галичан, що вже працювали на Донбасі, теж не були готові...

— Чому?

— Бо дурні були!

— Ви дуже категоричні...

— А як же інакше про це скажеш? Проблема "Схід"-"Захід" тоді була значно актуальнішою, ніж тепер... Один підпільник-східняк навіть сказав мені: “Коли ми переможемо, то обов’язково відсунемо вас, галичан, від влади!” Я тоді ледь не заплакав: “То ми тут гинемо, нас заарештовують, розстрілюють, а ви нас не пустите?” — “Не пустимо і все. Бо ви дуже вузьколобі і догматичні”.

— Схід, напевно, не сприймав ідеологію Донцова?

— Не сприймав. Але цей же східняк (за освітою він був інженером-хіміком) казав й інше: “Ви нам також потрібні. Ви добре організовані, від вас ідуть потужні імпульси, люди вам вірять часом більше, ніж своїм, — тим, хто жив «під Сталіним». Але ви повинні змінитися! Адже Україна — це не лише Галичина, це щось значно ширше...”

— Отже, таким чином Донбас вплинув на еволюцію Ваших поглядів?

— Коли люди мають намір дійсно боротися з ворогом, а не гратися у підпілля, то вони краще розуміють один одного.

— Вочевидь, усім не солодко жилося при німцях?

— А хіба бувають хороші окупанти? Вони сприймали нас як рабів, як нижчу расу... Якийсь набундючений єфрейтор міг зупинити чоловіка і примусити нести його валізу або ж наказати пиляти дерево. І його не цікавило, що у людини можуть бути якісь свої, невідкладні справи... Саме тому частина людей і сприйняла наші ідеї. Немало донеччан були готові жити в незалежній Україні, але, з іншого боку, їх цікавило — якою саме вона буде? Ми на початках казали: “Треба збудувати дім. А потім розставляти в ньому меблі, тобто говорити і думати про внутрішній устрій”. Але люди хотіли вже тепер знати про майбутній лад. І коли ми переповідали нашу програму, то нам казали: “Ми такого не хочемо!” Люди залишалися демократами, незважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками. Ми про це говорили нашим провідникам. Лебідь якось не сприйняв цього... А ось Шухевич уважно прислухався, робив певні висновки. Та й самі ми, відчувши настрої народу, відкинули донцовщину. Тоді до нас почали йти люди: молодь, робітництво, росіяни, татари, греки...

— А як же все-таки було з краснодонським підпіллям? Не міг же Фадєєв його вигадати?

— Сам Фадєєв стверджував, що його твір на 3/4 побудований на документальних фактах. А ті “факти” були сфабриковані органами НКВС. Років два тому в газеті “Совершенно секретно” була стаття “Подполье или уголовное дело?” Ось там наводяться дані, що більше скидаються на правду. Я, наприклад, знаю, що Ворошиловградський обком партії втік до Ростова, потім передислокувався в Орджонікідзе, а потім, коли ворог наблизився, опинився аж у Саратові. Краснодонська молодь діяла на власний розсуд, і ніякого організованого підпілля, керованого партією, там не було.

— Як Вам жилося на чужині? Скучали за Україною? Мали можливість дивитися радянські фільми?

— Тужив за рідною землею, звичайно... А фільми... Бачив: “Летять журавлі”, “Балада про солдата”... А ще мені сподобався фільм “Літа молоді” (у США він йшов під назвою “Поїзд їде в Київ”). У цьому фільмі вперше прозвучала пісня “Рідна мати моя”. Її полюбили в діаспорі...

Сказавши це, Євген Стахів на мить замислився, а потім сказав:

— Смачним медом Ви мене пригостили. Звідки він?

— З Київщини. Брат під Таращею тримає пасіку. Там чудові місця: поля, луки, яри; ліси надзвичайно гарні...

— Мій батько теж тримав пасіку. Він сам зі Зборова. Якось я спробував гірський мед, карпатський. Він з гіркуватим присмаком, але вважається найціннішим, найкориснішим. Ось так і кожна моя поїздка в Україну має присмак гіркоти... Не такою ми хотіли бачити незалежну Україну! Але, все-таки, це рідна земля, і ніщо її не замінить...

“Кримська світлиця”, № 44, 01.11.2002.