Ярослав Сватко

76 РОКІВ НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ

За внутрішніми проблемами облаштування держави якось непомітно пройшла некругла дата створення ОУН: 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Конґрес, на якому засновано Організацію Українських Націоналістів. Оминути її внесок у факт появи держави Україна наприкінці минулого століття неможливо. Саме діяльність та ідеологія ОУН ставлять в логічний ряд багато подій у розвитку української нації в минулому столітті і дають логічне пояснення: чому український народ, незважаючи на Голодомор, систематичне винищення інтеліґенції, безперервне російщення культури і звичаїв спромігся створити власну державу.

Період від 24 серпня 1991 року до виборів 2004 року відзначався в житті України своєрідною державницькою мораллю. Маючи символами синьо-жовтий прапор, Тризуб, гімн „Ще не вмерла”, держава в особі своїх представників досить своєрідно трактувала історію свого виникнення. Йдеться про те, що тих громадян України, які зазнали переслідувань від радянської влади за самостійницькі переконання, вважалось, ну, як би це делікатніше сказати,... політично підозрілими особами. Причому мова насамперед не про дисидентів, які боролись за громадянські права в СРСР, а про тих, хто прагнув власне незалежності України. Всіх їх без особливого розбору нюансів політичних поглядів у Союзі таврували «націоналістами», а далі пропаґанда пояснювала, якими це людиноненависницькими є всі ці люди. Набагато більш злобними, підлими, аніж дисиденти, з відверто людожерницькими поглядами. Так звані «печерні націоналісти».

В часи незалежності про «людожерництво націоналістів» влада говорити стримувалась, але визнати причетність цих людей до виникнення сучасної держави відмовлялась. Саме тому зараз у нашій офіційній історії держава 24 серпня з’являється, як Пилип з конопель – в цей день у Верховній Раді УРСР є більшість комуністів (239 + 1), які у своїх програмних завданнях засуджують оцей самостійницький націоналізм разом із його нинішніми державними символами, і раптом ось воно, маєте, синьо-жовта Україна! Хто за неї боровся, як, і чому так вийшло – для широкого загалу загадка не менша, аніж поява американських валянків на Майдані. Автор сподівається, що пропонований матеріал стане, може, невеликим, але поштовхом до утвердження україноцентричного погляду на сучасну історію України в наших підручниках.

Немало праць розглядає ОУН як структуру, зі своєю історією, методикою боротьби та організації діяльності. Але варто розглядати ОУН і як концепцію історичного шляху до створення самостійної держави. Це цілком правомірно, оскільки люди, причетні до створення ОУН, проектували перебіг історичних подій на роки вперед, знаючи, що самі вони можуть і не бути безпосередніми учасниками подій, вбачали власною місією життя створити обставини, в яких поява самостійної української держави стала б неминуча.

Сьогодні усі середовища ОУН погоджуються у вийнятковій ролі в її створення Євгена Коновальця - командира Корпусу Січових Стрільців Української Народної Республіки, одного з найкращих офіцерів армії УНР, близького співпрацівника Симона Петлюри. На відміну від багатьох петлюрівських командирів, які після програної з більшовиками війни кинулись творити партизанські загони на території УССР, або здійснювати партизанські рейди, Коновалець визнав, що ця визвольна війна вже програна, і потрібно готуватись до наступної. Ми не маємо надто багато документів, листів чи спогадів, які б однозначно показували хід його думок, але деякі його дії дозволяють зробити певну реконструкцію плану Коновальця.

Війна була програна не тому, що забракло зброї чи офіцери були нефахові. Найпершою причиною було те, що українці, які опинилися біля керма держави, не були переконані, що власна держава є життєвою необхідністю їхнього народу. Причому, якщо маси інстинктивно відчували потребу своєї держави і самочинно створювали національні збройні формування, то ті, кому доля дарувала шанс стати біля керма держави, мислили зовсім не державницькими категоріями, перебували в полоні світоглядних ілюзій, навіяних ідеологами пануючих імперій. Покоління УНР свій шанс збудувати державу втратило, вважав Коновалець, тому треба готувати нове покоління, яке б у випадку геополітичних зрушень свій шанс реалізувало.

Ми не знаємо, чи це завдання Коновалець дав своєму приятелеві Іванові Чмолі як командант підпільної УВО, Української Військової Організації (де Чмола був членом Начальної Команди), чи той сам добровільно взяв на себе цей обов’язок, але якоїсь іншої діяльності в перше десятиліття після падіння УНР, крім відродження «Пласту» ми з боку полковника Чмоли не спостерігаємо. Хоча в перші післявоєнні роки УВО відзначилась партизанськими діями, і навіть ледве не застрелила підчас відвідин Львова керівника Польщі маршала Пілсудського. Десять років непомітної праці вивели у світ молоде покоління, яке було з дитячих років виховане з думкою, що його місією є здобути волю власному народові.

Другою складовою визвольного руху, на думку Коновальця, мала бути ідеологія. З цією метою він придбав «Літературно-Науковий Вісник» і домігся призначення його редактором Дмитра Донцова. З відстані у вісімдесят років нам цей крок здається такою собі пересічною подією. Але насправді цей крок вимагав неабияких зусиль. Донцов був досить неуживчивим, щоб не сказати скандальним типом людини, зводив порахунки з приводу побутових дрібниць і нажив у Галичині немало ворогів серед інтеліґенції. Можна собі уявити протидію галичан призначенню редактором ЛНВ, на місце, яке займали Грушевський, Франко, Павлик, скандального зайди! Але Коновалець це якось дипломатично полагодив, бо бачив у Донцова важливу для свого плану властивість: він вмів провокувати суспільну дискусію, не боявся ставити гострі питання, які зачіпали інших за живе.

Всупереч усталеній думці, Донцов не був ідеологом ОУН, а відіграв роль стимулятора ідеологічних дискусій в поколінні Бандери, а його твори демонстративно-викличного характеру стали підґрунтям праць канонічних ідеологів ОУН – Ленкавського, Стецька, Бойка, Коссака та й Бандери.

76 років тому непомітні для загалу підготовчі дії досягли критичної маси. Молодь вже почала створювати свої підпільні студентські організації, в Галичині і в еміґрації. Треба впорядковувати цей спонтанний рух, і Коновалець скликає з’їзд організацій і груп націоналістичного спрямування, який в історії зафіксований як Конґрес Українських Націоналістів 1929 року. На цьому конґресі народилась ОУН – якій аж до 24 серпня 1991 року в імени українського народу судилось заявляти про його право на самостійну державу. І платити життям кращих своїх членів за утвердження цього права.

Цікаво, що коли створювалась ОУН, ветерани війни 1917-20 рр. вважали, що це вони керують процесом. Мабуть, вони керувались думкою про те, що хто є в Проводі, той і керує. Але не вони складали головні концепції боротьби. Коли складалась концепція принципів, на яких мала б будуватись нова визвольна організація, головна дискусія відбувалась навколо питання: партія чи щось інше? Не без під’юджування з боку Донцова, молодь вирішила, що віра сильніша від гармат, і треба творити організацію, більше подібну до середньовічних орденів, покликаних звільнити Святу Землю, аніж до політичної партії. (Див. працю Я. Стецька „Партія чи Орден”). Це був незрозумілий для матеріалістів крок, але він був серйозніший, аніж здається з першого погляду. З моменту складення присяги на Святому Письмі і Тризубі віра оселила цих ідеалістів в Українській Державі. Закони і приписи окупантів стали важливими лише настільки, наскільки не заважали досягати головної мети. Можливо, для когось їхня Україна була віртуальною, але на судах всі вони заявляли, що є солдатами української армії. Вони знали, що пішли на війну, знали, за що можуть загинути, і що було найбільш неприємним для окупантів – вважали їх ворогами і не боялись у них стріляти. На війні, як на війні.

Визнаючи заслугу Євгена Коновальця у створенні ОУН такою, якою вона стала протягом багатьох років боротьби, треба відзначити, що він розумів: народжуючи дитину – Організацію – він не зможе до безконечности нав’язувати молодим людям свого бачення конкретних рішень у конкретних ситуаціях. Про це свідчать його листи до товаришів по зброї, у яких ниткою Аріадни проходить думка: наші діти самі знатимуть, що треба робити, коли прийде їх час, а якщо спробуємо нав’язати свою думку – вони нас відкинуть і підуть далі самі. Тому наше головне завдання – навчити їх любити Україну і жити задля неї. Бажаючих ознайомитись з питанням докладніше відсилаю до праці «Євген Коновалець і його доба», Мюнхен, 1974 р.

Щоб не склалось викривленого уявлення про діяльність ОУН в перші роки її існування, треба зазначити, що вона існувала і в підрадянській Україні. Але історія діяльности там мала інший характер, і на становлення ідеології ОУН в УССР мала досить невеликий вплив.

Протягом двох років Євген Коновалець «елегантно», висловлюючись модним нині словом, змінив керівництво Краєвої Екзекутиви (виконавчого органу в Галичині, яка безпосередньо на місці займалась революційною роботою), і в результаті замість ветеранів визвольної війни, членів УВО, керувати роботою стали студенти, виховані в «Пласті». УВО стала військовим підрозділом ОУН, і цією референтурою керував теж молодий революціонер. Не буду приводити прізвищ, бо внаслідок деструктивної роботи польської поліції плинність керівних кадрів була високою. Смертність на головному щаблі у перші роки доходила до 50%. Наприклад, Краєвого провідника Юліана Головінського поліція заарештувала під надуманим приводом, потім привезла на місце нападу на поштового кур’єра під Бібркою і розстріляла зі зв’язаними руками. Далі було повідомлення, що Головінський вбитий при спробі втечі з місця затримання, апеляція українських адвокатів, ексгумація, документально зафіксована дірка в лобі і – більше нічого. Такою була війна. Краєвого провідника Степана Охримовича поліція після двох тижнів тортур відпустила додому, оскільки доказів його вини не було знайдено. Два дні по тому він помер. Ці молоді хлопці і дівчата знали, що війна вимагатиме їхньої крові і приймали це як умову досягнення незалежності. Врешті, всі вони йшли на цю війну з власної непримушеної волі.

У січні 1932 р. в/о Краєвого провідника став студент агрономічного відділу Львівської Політехніки, член куреня «Червоної Калини» Степан Бандера. Син польового священика Української Галицької Армії, депутата парламенту Західно-Української Народної республіки. В попередній екзекутиві він був референтом пропаґанди. Незадовго до призначення керована ним референтура в умовах відсутності радіо і телебачення в галицьких селах організувала пряму трансляцію зі страти двох бойовиків – членів ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина, які перед тим дуже достойно вели себе на суді. Оскільки час страти був визначений законодавчо – шоста ранку, отож вдосвіта 22 грудня в селах Галичини задзвонили дзвони, священики почали відправляти замовлену членами ОУН панахиду по щойно повішених бойовиках. Акція була організована з розмахом, справила враження своєю масовістю.

У червні 1933 року Бандера презентує Проводові ОУН свою концепцію розбудови Організації. Всупереч стереотипам радянської пропаґанди про ОУН, заходам для виховання молодого покоління у цій програмі надавалась перевага перед бойовими акціями. Та й діяльність бойовиків підпорядковувалась цілям насамперед пропаґанди. Вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, відповідального за військову акцію "пацифікації" українських селян у 1930 році, чи вбивство функціонера НКВД Олександра Майлова з метою привернути увагу світової громадськості до Голодомору в Україні (польська преса замовчувала геноцид українців не згірш від радянців) були чисто пропаґандистськими акціями. Публічність суду і в першому, і в другому випадку якнайбільше відповідала концепції Бандери. Що цікаво характеризує Бандеру: вже будучи Краєвим провідником він кожної неділі їздив у довколишні села читати лекції українським селянам про значення власної держави для нації.

За вбивство міністра внутрішніх справ довелось відповідати перед польським судом і самому Бандері, й він, незважаючи на загрозу кари смерті, перетворив суд на інструмент здійснення своєї програми залучення якомога ширших мас до визвольної боротьби. Хоча слово "незважаючи”, доречне з точки зору прагматичного матеріалістичного світогляду, зовсім недоречне з точки зору світогляду члена ОУН.

Цей послідовно ідеалістичний світогляд ставив у центр життя кожного члена Організації його життєву місію в ланцюгу "мертвих, живих і ненароджених”, місію, яку кожен брав на себе абсолютно добровільно, складаючи присягу перед Богом і символами нації. Кожен з них знав, що з власної волі йде на війну, в кінці якої його досить певно чекає смерть, і прагнув у житті не жевріння, а такої смерти, яка б у ланцюгу нації народжувала нових героїв. Тому для людини інших поглядів слова Степана Бандери (через два десятиліття після вироку польського суду) до членів Збору, які востаннє обрали його Головою Проводу: "Я приймаю Ваш вирок смерти”, – можуть здатись парадоксальними, але для однодумців вони були цілком логічними.

Після ув’язнення Бандери найдовше керував Краєвою Екзекутивою Лев Ребет, вийнятково інтеліґентна людина, який мав власну концепцію дій на період, коли мережа ОУН була в багатьох місцях розірвана, наближалась нова світова війна і необхідно було готувати майбутніх солдатів швидше, ніж поліція їх виарештовувала. Головна увага приділялась вишколам, викличні акції, які могли б призвести до масових арештів було призупинено.

Тимчасом НКВД здійснило успішний теракт проти Євгена Коновальця. 23 травня 1938 року аґент Павло Судоплатов (майбутній генерал КҐБ) підірвав його бомбою, замаскованою в коробці цукерок на вулиці голандського міста Роттердама. Посилаючи аґента на завдання, Йосип Сталін сказав йому слова, які надовго запам’яталися молодому чекістові, і які він навів у своїх спогадах:”Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одні других в боротьбі за владу”. Якщо відкинути заідеілогізовані ярлики „фашизму” і „бандитизму” то мета цілком зрозуміла. Новим Провідником ОУН став бойовий побратим Євгена Коновальця у визвольній війні полковник Андрій Мельник.

Тут якраз почався новий переділ світу. Спочатку Німеччина за згодою Англії та Франції проковтнула Чехію, потім на спілку з СРСР поділила Польщу. Остання подія спричинилась до виходу з тюрем великої кількості членів ОУН. Оскільки НКВД захопило архіви польської поліції зі списками виявлених членів ОУН, більшість розконспірованих активістів перебралась в німецьку зону окупації, частина перейшла на нелегальне становище на підрадянській території України. В проміжку, щоправда, ОУН встигла взяти участь у війні закарпатців за незалежність від Угорщини. Це було друге попередження гітлерівської Німеччини для ОУН, що боротьба за незалежність України є для райху ворожою – Угорщина демонстративно діяла з благословення фюрера (якщо першим попередженням вважати арешт і видачу ґестапівцями фактичного організатора вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького в руки польських спецслужб).

Але хоч Німеччина і не допускала створення Української Держави, вона з тактичних міркувань перед початком війни з СРСР вважала допустимим перебування українських самостійників на своїй території. Крім того, НСДАП і вермахт мали дещо різну моральну настанову до українців – для партійців це просто була нижча раса, військові ж, особливо ті, що брали участь у світовій війні, знали військові якості австрійського підрозділу Українських Січових Стрільців і цінували моральні якості українських солдатів. Після аншлюсу Автрії в складі вермахту опинилось немало людей, з якими ОУН могла вести розмови про підготовку фахівців військової справи. Таким чином з’явились батальйони „Роланд” і „Нахтіґаль”, але це вже було пізніше.

Спочатку був розкол ОУН. На відміну від багатьох розколів у сучасному політичному житті України, коли йде мова про поділ персональних інтересів конкретних осіб, в ОУН йшлося про підхід до концепції боротьби. На це накладалась персональна недовіра одних осіб до інших, але історія показала, що йшлося насамперед про інше: чи повинна нація відкрито боротись у безнадійній ситуації, чи мусить вибрати непрямі способи боротьби? Переважна більшість молоді обрала своїм лідером Бандеру, але не тому, що він був „хороший хлопець”, а тому, що він по-перше мав ясно сформульовану концепцію боротьби, а вже по-друге, піар, який зробила йому польська преса під час Варшавського і Львівського судів над ОУН, зробив його доволі відомою особою в середовищі, де люди часто не знали не те що прізвища, але й імені друга.

Всупереч багатьом міфам про бандерівсько-мельниківські розходження, мельниківці теж прагнули самостійної України! Можливо, їм забракло одного компонента: віри, та виявилося надміру іншого – інстинкту самозбереження нації. А віра бандерівців була як у перших християн на арені Колізею: на наших кістках буде збудована Україна! Тому, маючи серйозні передчуття, що німці не визнають Акта відновлення Української Держави (з 20 червня 1941 року ґестапо попередило Бандеру про заборону його виїзду з Кракова), вони все одно 30 червня 1941 року, перш ніж німці встигли розпочати організовувати окупаційну адміністрацію, проголосили відновлення держави. Чи вони вчинили вірно? Для себе – так! Можна провести певні паралелі з помаранчевою революцією: припустимо, Кучма ввів би надзвичайний стан, Білокінь арештував би активістів, то що, „Пора” відмовилася б від своєї боротьби? Звичайно ж, ні! То чого дивуватись рішучості тих молодих бандерівців, яким історія все одно б не дала другого шансу?

Щоб не переписувати вдруге, тільки іншими словами своє бачення подій червня 1941 року та україноцентричний (на думку автора) підхід до подій того часу, раджу подивитися статтю «Акт 30 червня 1941 року: Україна проти Німеччини».

Бажаючим ознайомитись про ті ж події з першоджерел, раджу пошукати в бібліотеках працю Ярослава Стецька „30 червня”. Все-таки, він був прем’єр-міністром тої розстріляної гітлерівцями держави.

Ще одне суттєве зауваження до питання розколу ОУН та бандерівсько-мельниківських стосунків. КҐБ надавало великого значення пропаґуванню „ворожнечі” цих двох концепцій ОУН, особливо всередині цих середовищ, спекулюючи на особистій ворожнечі окремих осіб з двох середовищ. Подекуди така політика приносила результати, проте загальна спрямованість членства на побудову Української Держави дозволяла керівникам завжди знаходити спільну мову. Зі зрозумілих причин КҐБ не пропаґувало наприклад, факту, зафіксованого в архіві ґестапо, коли група мельниківців, заслана на роботу в поліцію у Києві допомогла втекти з-під арешту близько 30-м бандерівцям, засудженим до розстрілу. При цьому ґестапо розслідувало справу і покарало винних за законами воєнного часу.

В розпорядженні автора є відеозапис свідчень Урядуючого Провідника мельниківської ОУН Ярослава Гайваса (в час, коли ґестапо переконалось, що мельниківці такі самі самостійники, просто вони по-єзуїтськи влізли в німецькі структури і працюють зсередини, заарештувало Мельника і посадило в Заксенгаузен, ОУН керував т.зв. Урядуючий Провідник) про факти його зустрічей з бандерівським Головою Проводу Романом Шухевичем (Бандера теж сидів у Заксенгаузені). Незважаючи на певну настороженість, вони проводили консультації щодо ефективності тих чи інших способів боротьби. В такому випадку говорити про ворожнечу організацій – натяжка. Неприязнь, нерозуміння – ще можна допустити. Але твердити, що, наприклад, Зиновій Книш відображав офіційну позицію всієї мельниківської організації – некоректно ні з правової, ні історичної точки зору.

Українсько-німецька війна (а саме так слід розцінювати події після невизнання німцями Акта 30 червня) дала новий імпульс розвитку концепції ОУН. Йдеться не про УПА, виникнення якої було обумовлене попередніми десятьма роками роботи. ОУН створила свою концепцію облаштування світу, яка була прямою протилежністю тому, що пропонувалось Росією, Німеччиною, Англією, Францією, та по великому рахунку й США. Перші наробки цієї ідеї з’явились на тому Зборі, де молоді революціонери обирали Бандеру Провідником. Практика війни з німцями, коли на території України перебували тисячі людей інших національностей, військовополонених тощо дала новий імпульс цій ідеї. „Воля народам! – Воля людині!” – заявляє ОУН починає творити національні загони в складі УПА та скликає Конференцію поневолених народів. Кожен народ має право творити на своїй території своє національно-державне життя за своїми звичаями, українці зразу ж обіцяють представникам інших націй, що їх загони стануть зародками національних армій їхніх незалежних держав.

Однак найбільші зміни відбуваються в концепції побудови та функціонування самої ОУН. Організація творилась для війни за державу, і все у ній було як на війні: командир – підлеглий, наказ – виконання, я керівник, тому я повинен прийняти рішення, а ти – виконувати. Практика державного будівництва (ну, ненормальне це було будівництво під час ворожої окупації, але все одно творились органи цивільної влади), ця практика поставила перед бандерівцями завдання не просто війни, а організації суспільства. Військові методи виявились не зовсім ефективними у невійськових царинах життя. Можливо б, якби ОУН керував на той час хто інший, процес змін затягнувся б. Але за відсутності Бандери і Стецька Урядуючим Провідником став Микола Лебедь (це було обумовлено рішеннями Збору). Маючи незаперечний талант до організації спецслужб, Лебедь до керування загальносуспільними проблемами виявився чи то не готовий, чи то непридатний. Учасники тих подій характеризували його як доволі авторитарну людину.

В результаті ОУН 21-25 серпня 1943 р. проводить Третій Надзвичайний Збір, на якому вносить певні зміни в Устрій Організації. З’являється Бюро Проводу, орган з чотирьох чоловік, і деякі питання Провідник не може приймати без погодження з Бюро. Провідником бандерівці обирають Романа Шухевича, більше відомого нам як Головного Командира УПА. Він не був випадковою людиною у визвольному русі. Після закінчення війни 1917-20 рр. в домі його бабусі мешкав Євген Коновалець, і Роман мав можливість зустрічатись із леґендарним командиром Корпусу Січових Стрільців. Ще до створення ОУН він встиг стати членом УВО. Відомий пластун. Сидів у польському концтаборі „Береза Картузька”. Воював за Карпатську Україну з угорцями. Родина дуже авторитетна в Галичині, а дядько, Степан Шухевич – отаман куреня Січових Стрільців під час війни, адвокат українських політв’язнів після неї. Інженер за освітою, вчився будувати мости, а збудував УПА.

ОУН по-новому підходить до побудови держави. Створюється підпільний законодавчий орган – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), уряд – Генеральний Секретаріат. УГВР не монополізоване бандерівцями (хоч вони могли б це легко зробити), керівником УГВР є східняк Кирило Осьмак, людина, через яку підпільна українська держава протягує ланцюжок до Центральної Ради. УПА стає всього лише армією воюючої України. Значна частина запланованого залишилась теорією, решта – історією. Збудувати силу, яка б змогла протистояти сталінському каткові, який котився зі сходу, не вдалося.

Проти лома нема прийому. Принамні так здавалося ідеологам КПРС, які жили в своєму матеріалістичному світі, характер мислення яких добре відображало запитання Сталіна про реальний вплив Ватикану на світову політику: „А скільки у Папи Римського дивізій?”. З УПА чомусь виходило інакше. На місце знищених повстанців ставали нові, керівників відшукати було важко, населення дуже неохоче продавало їх НКВД-МҐБ. Роман Шухевич, який був особисто знайомий просто внаслідок родинних зв’язків великому числу людей в Галичині, залишався невловимим довше, ніж тривала війна СРСР з Німеччиною. Єдиним ефективним способом боротьби виявилися масові вивезення, але й з тим були проблеми.

Поки УПА не потрапила в ГУЛАГ, технологія упокорення в’язнів була досить простою: криміналітет за певні пільги виконував брудну роботу, морально й фізично знищуючи політичних в’язнів. Коли ж цей криміналітет зустрівся з ідейною організованою силою, навченою воювати, у адміністрації концтаборів дуже скоро не стало опори в масах ув’язнених. Вояк УПА, особливо есбіст, не мучився моральними сумнівами, чи це правильно: тихо зарізати в шахті сексота. „Якщо я його не вб’ю, то він завтра донесе на мене чи мого друга „кумові”, отримаємо тиждень БУРа, а звідти живим не виходили”, - розповідав один з керівників Краєвої СБ Гриць Пришляк – „Микушка”. ОУН виявилась ефективною організуючою силою в таких нелюдських умовах, зберігаючи життя своїм членам, хоч часом ціною життя інших, готових на самопожертву. Та найголовнішим результатом масової появи членів ОУН в ГУЛАГу було поширення ідейного віруса під назвою „Свобода народам! – Свобода людині!”. Здається, ідеологи російської імперської концепції досі не усвідомили, яку міну сповільненої дії вони занесли на простори „великої і необ’ятної”.

Цей же період часу поставив перед ОУН нові проблеми. З німецьких концтаборів виходили ув’язнені активісти. Провід, який керував Опором на Рідних Землях, не вважав доцільним повертати цих членів в Україну, хоч багато хто з них прагнули боротьби. Історія показала, як багато означає для визвольної боротьби міжнародна підтримка, тому багатьох людей, які не були придатні для збройної чи підпільної боротьби (переважно це була національно налаштована інтеліґенція) скеровували до роботи за кордоном ще до приходу червоної армії. Організатором бандерівської мережі в Німеччині, став звичайно ж Степан Бандера. Німці звільнили його зразу ж, як тільки останній німецький вояк полишив українську землю і почали аґітувати за спільну боротьбу зі спільним ворогом. „З політичними банкрутами підписують угоди тільки дуже недалекі люди” – написав пізніше про цей період Бандера. Він розумів, що підписання такої угоди радше обтяжило б український визвольний рух в майбутньому і щезнув з-під домашнього арешту.

Існує немало спекуляцій щодо стосунків Бандери і Шухевича. Більшість з них побудовані на вияснення питання: „хто головний”. Отож, для ОУН такого питання ніколи не існувало. Була концепція боротьби, вона передбачала, що Провідник повинен бути діючим. Не було почесних і по-нечесних. Ти в тюрмі – що ж, тобі допоможуть, чим можна, але боротьбу організовують ті, що на волі. Головний фронт боротьби в Україні – значить і в Україні повинен бути Провідник і Провід. Цьому порядку підпорядковувались всі, в тому числі Бандера. Тому нічого дивного, що в листах до Шухевича він визнає Провід в Україні таким, що керує боротьбою. Інша річ, що керівник боротьби в Україні визнавав авторитет і компетенцію Бандери, і апробував його дії з організації мережі та способи вирішення завдань, які постали перед еміґрацією. До своєї загибелі Головою Проводу ОУН (це бандерівське означення посади) був Роман Шухевич, після його загибелі до арешту 23 травня 1954 року – Василь Кук – „Юрко Леміш”. Після того мережі як такої в Україні вже не було (хоч неорганізована збройна боротьба тривала до початку 60-х років), і організована бандерівська спільнота на еміґрації обрала Степана Бандеру Провідником всієї ОУН.

Борючись із ОУН, НКВД-МҐБ-КҐБ активно використовувала кілька напрацьованих штампів, деякі з яких виявились ефективними. Але тільки до певної міри. У 1954 році вдався проект розколу ОУН (б). Користуючись інформацією аґента в Інтелідженс Сервіс Кіма Філбі, КҐБ вдалось заарештувати групу Мирона Матвієйка, яка перейшла з Заходу в Україну. Маючи коди для радіозв’язку, чекісти почали радіогру, але не з власне ОУН, а з Закордонним Представництвом УГВР. Їм вдалось обдурити втягнених у цю гру керівників ЗП УГВР, і хоч розвідка та СБ ОУН представили Степанові Бандері свої висновки щодо дуже великих сумнівів у автентичності радіограм, лідер, прагнучи уникнути сповзання до розколу, пішов на переговори з лідерами опозиції. Не помогло. Від того часу існує третя ОУН, із самоназвою „середовище УГВР”, а неофіційно середовища Бандери і Мельника називають її „ОУН двійкарів” (на початку вона була керована „двійкою” – Левом Ребетом і Зиновієм Матлою). Все ж досягти своєї мрії – переключення усіма ОУН фронту боротьби з російського імперіалізму на внутрішню боротьбу, - КҐБ не вдалося. Всі три середовища знаходили спільну мову, доказом чого стало створення Світового Конґресу Вільних Українців – всесвітнього об’єднання усіх українців (не лише з середовищ ОУН), які не визнавали окупації України і прагнули незалежної держави.

Збудувати Українську Державу за межами України неможливо. Мета ОУН розташована в Україні, тому час від часу з’являються дискусій про доцільність боротьби УПА – адже військова кампанія завершилась знищенням армії.

Людина є істотою, наділеною власною волею, і кожен, хто йшов в УПА, робив це, знаючи чому і навіщо. Перспективи військової поразки в боротьбі з НКВД-МҐБ-КҐБ були зрозумілими не лише керівникам післявоєнного збройного Опору, а й простим солдатам національної революції. Все ж вони обрали шлях, в кінці якого був терновий, а не лавровий вінець. Причини такого рішення слід шукати в світоглядних засадах і Організації в цілому, і людей, підібраних нею зокрема.

Насамперед не можна говорити про якесь самогубче збочення. Інстинкт збереження виду є цілком нормальним явищем. Спроби кинути тінь на жертовність вояків УПА – не що інше, як намагання розмити почуття цілісності української нації. Адже коли радянська пропаґанда говорила про героїчну самопожертву радянських солдат, все було в порядку, чи не так? Якщо не вводити два сорти людей, коли для одних це самопожертва, а для других збочення, то принаймні підходи в поясненнях повинні бути однакові. Хоч в будь якому випадку вояки УПА опиняються в кращому моральному становищі – у них не було за спиною загороджувальних батальйонів.

Крім загальнолюдських принципів в середовищі ОУН утворилась іще своя внутрішня звичаєвість, яка дозволяє логічно пояснити ті чи інші рішення організації чи окремих людей.

Перша така риса, яка не у всіх викликає зрозуміння, а дехто вважає, що його обдурюють, приховуючи якісь потаємні наміри, це альтруїзм в стосунку до національних потреб. Його міра може бути більшою або меншою, але він обов’язково присутній. Інакше – немає ОУН. Бо: партія чи орден?

На початку дев’яностих років один з публічних діячів з середовища ОУН, близький співпрацівник Романа Шухевича, Петро Дужий часто використовував у своїх виступах зворот: „ОУН бореться за владу не для себе, а для українського народу”. Для багатьох слухачів це було абсолютно незрозумілим, як це так, боротись за владу і по суті заявляти, що віддаси її іншому. Але політична практика та історія доводять протилежне: утворюючи уряд 30 червня бандерівці могли (і мали на це повне моральне право) створити уряд використовуючи виключно власне членство. Однак вони за згодою включили в цей уряд представників міжвоєнних політичних партій, які подекуди були непримиримими опонентами ОУН, і все це лише для того, щоб створити уряд національної згоди. Аналогічна ситуація була зі створенням УГВР.

Наявність цієї риси обумовлена комплексом етичних документів ОУН – Декалогом, 12-ма прикметами, 44 правилами, Молитвою націоналіста (Україно, Мати героїв...), врешті – гімном ОУН, який в дуже наказовій формі обмежує публічну поведінку члена ОУН. „...Не треба нам ні слави, ні заплати...” – ці слова звернені до прямих антиподів партійної діяльності, яку (партійну роботу) просто необхідно робити зі славою (інакше, як люди оберуть такого політика) і з оплатою (а за які гроші накажете робити виборчу кампанію?).

Але зовсім анонімно робити суспільну роботу неможливо. Обов’язково якісь люди повинні відстоювати якісь ідеї, концепції, плани. Свого часу Степан Бандера, будучи Краєвим провідником, запропонував свою концепцію роботи через різні громадські структури – робітничі, спортивні , студентські організації, „Просвіту”, врешті-решт. До речі останнє передвоєнне десятиліття заступником керівника головної управи „Просвіти” у Львові був один з провідних членів ОУН Микола Дужий. Фактично він керував одним з найважливіших напрямків роботи ОУН, спрямовуючи діяльність „Просвіти” в потрібному для Організації напрямку, не даючи збитись її структурам на суспільні манівці, координуючи її роботу з діяльністю інших громадських організацій.

Цю концепцію Степан Бандера розвинув, організовуючи діяльність ОУН в еміґрації. З’являються громадські організації „Ліґа українських жінок”, педагогічне товариство ім. Ващенка, наукове товариство ім. Міхновського, Спілка української молоді. Зусиллями насамперед Ярослава Стецька розбудовує свою діяльність Антибольшевицький Блок Народів – антикомуністичний інтернаціонал поневолених націй. В кожній країні поселення українців є ще свої локальні організації, з назвами і завданнями, відмінними від інших країн. Подібна система організації праці є і в мельниківців та двійкарів. Все це – ОУН, яка ніби й є, а почнеш намацувати – вже й нема, бо переважна більшість людей, які працюють в громадських організаціях ( в тому числі й на керівних становищах) прямої причетності до цього ордену не мають, вони „симпатики”. Цей симбіоз громадської діяльності в багатьох напрямках з ідейністю виявився дуже твердим горішком для КҐБ, який хоч і встановив аґентурним шляхом керівників, деяких знищив, але зупинити руху не зміг. Тим більше, що ОУН відновила діяльність „Пласту” на еміґрації (від часу другого розколу діяв під впливом „двійкарів”), та створила Спілку Української Молоді, що дозволило протидіяти асиміляції наступних поколінь у неукраїнському середовищі і поповнювати лави молодими кадрами.

Хоч еміґраційна діяльність була дуже важливою для визвольного руху, але Українську Державу можна створити лише в Україні. Хоч КҐБ було надзвичайно фаховою спецслужбою, ОУН все-таки спромоглося працювати в умовах СРСР. Звичайно, не так, як у міжвоєнній Польщі. Але незаперечним історичним фактом є існування підпільного Українського Національного Фронту, створеного у 60-х рр. колишнім вояком УПА Зиновієм Красівським та випуск підпільниками 16 (!) чисел журналу „Воля і Батьківщина” з 1964 по 1967 роки. Учасники УНФ збудували в Карпатах криївку, в якій виготовляли перші дев’ять примірників кожного журналу (далі кожен розмножував, як міг). Ідейну спрямованість видання дуже точно визначало гасло: «За Українську Самостійну Соборну Державу!». Якщо врахувати, що керівник УНФ З. Красівський в минулому був вояком УПА, та що на час розвалу СРСР бандерівська ОУН визнає його провідником мережі в Україні, то дискусій про причетність УНФ до ОУН бути не повинно.

В цей же період в УРСР існував дисидентський рух, найвідомішим сьогодні представником для загалу є Вячеслав Чорновіл. Необхідно чітко розділити завдання, які ставили перед собою та декларували суспільству учасники цих двох рухів. Націоналісти ставили завданням побудову незалежної Української Держави. На практиці за це завжди давали вищі вироки, а при рецидиві можна було отримати й розстріл. Дисиденти ставили завданням зміну устрою СРСР таким чином, щоб у ньому дотримувались права людини. За це давали менше, але українців все одно карали жорстокіше, ніж представників інших національностей. Ці дві групи не були ізольованими – вони контактували на волі й у таборах, наприклад крайовий провідник юнацтва ОУН з кінця 30-х років Михайло Сорока багато спілкувався у мордовському таборі з братами Горинями, за їхніми свідченнями мав вплив на розвиток їх світогляду.

Завершення перестройки принесло нову хвилю активності націоналістів. Незадовго до розпаду Союзу Зиновій Красівський та Петро Дужий ініціюють створення політичної партії з дуже промовистою назвою: «Державна Самостійність України». Вже в 1990 році Львівська міська рада робить політичну заяву щодо схвалення Акта 30 червня та постановляє в цей день вивішувати в місті національні синьо-жовті прапори. У західних областях реєструються як громадські організації Братства ветеранів ОУН-УПА. На Покрову 1990 року та ж Львівська міська рада робить офіційний прийом для ветеранів УПА, такий самий, який в радянські часи міська влада робила для ветеранів радянського «визволення» Львова 27 липня.

Зразу ж після проголошення Незалежности та референдуму еміґраційна частина ОУН робить приготування для перенесення основної частини діяльності в Україну. Приймається рішення про перенесення організаційного видання «Шлях Перемоги» до Львова. 28-29 березня 1992 року в Києві в Будинку Вчителя відбувається Конференція Українських Націоналістів, де були присутні активісти з України і діаспори. Ця конференція прийняла кілька постанов, одна з яких закінчувалась словами: «Ці збори мають започаткувати широкий розвиток структур ОУН на всіх рівнях в Україні» (цит. за: Конференція Українських Націоналістів. Матеріяли й Документи. Київ – 1992, видання КУН, стор. 227).

Щоб дізнатись, які саме структури були створені, варто взяти будь який виступ Голови Проводу ОУН Слави Стецько на з’їздах політичної партії «Конґрес Українських Націоналістів». Найбільш очевидним дітищем ОУН є власне сам КУН, але крім політичного представника Організації – партії КУН в Україні було створено ще військово-патріотичну організацію «Тризуб ім. Степана Бандери», аналогів якого в діяспорі немає. Не розвинулась в Україні СУМ, але це очевидно, завдяки якісній роботі «Пласту». Сама ОУН (бандерівців) не реєструвалась. Причина, очевидно, не в бажанні «підпільно» працювати. В чому раціональний зміст цієї реєстрації? Провадити партійну діяльність? – для ОУН це смерті подібно, адже фільтр організаційної етики відбирає людей, які діють не заради публічної слави, посад чи грошей. Якраз партійну роботу зможе ефективно виконувати лише невелика частина цих людей. До речі, мельниківська ОУН, маючи тенденцію до значно більшої публічності роботи, зареєструвалась не як партія, а як громадська організація. Теж, очевидно з тих же міркувань.

Ця властивість підбирати людей під певну концепцію роботи призвела потім до цікавої події, непоміченої політологами, проте яка дуже виразно характеризує колективний підхід до вирішення власних проблем людьми, підібраними отим згаданим вище морально-етичним фільтром. У листопаді 2000 року відбувся Великий Збір бандерівської ОУН, на якому Головою Проводу замість народного депутата України, Голови КУН Слави Стецько було обрано відомого досить невеликому колу осіб Андрія Гайдамаху. З точки зору публічної діяльності обрання на місце голови іншої особи було безумовно ж недоцільним – Славу Стецько знала вся Україна, і не лише Україна. Але в даному випадку публічна партійна діяльність голови Проводу увійшла в конфлікт з закладеною давно концепцією Організації. Для багатьох людей, які працювали поза КУНом, вже від часу його створення постало питання: а може, вони не тим займаються і не так як треба? Звичайно ж це риторичне запитання, бо фронт завдань, які ставила перед собою ОУН завжди був ширший, ніж проблеми однієї партії. Врешті, членство було і в інших партіях, але ці люди завжди коректно розділяють завдання ОУН і своїх партій. Оце концепційне протиріччя призвело до непоміченого загалом необрання Слави Стецько Головою Проводу ОУН. Безумовно, з часом знайдуться й інші пояснення причин рішення 10-го Збору, проте автор сміє стверджувати, що вони будуть вторинними стосовно головної: протиріччя концепцій діяльності політичної партії та ордену ОУН.

Сказане пояснює, чому відома широкому загалу партія „ОУН в Україні” Романа Козака не має жодного відношення до жодної з ОУН – ні до бандерівців, ні до мельниківців, ні до двійкарів. Більше того, з появою Романа Козака як кандидата у Президенти, бандерівці та мельниківці у серпні 2004 р. виступили зі спільною заявою, у якій стверджували, що Р. Козак не має ніякого відношення до організованого націоналістичного руху.

Насправді цей проект „ОУН в Україні” творився від 1993 року, щоправда ініціатори спочатку зависоко поставили собі планку, намагаючись втягнути у нього Братство ветеранів ОУН-УПА, таким чином леґітимізуючи своє „ОУН”. Однак братчики дисципліновано голосували проти створення „партії ОУН” на зборах, на які їх запрошували організатори цього проекту, зриваючи процес та затягуючи таким чином реєстрацію партії. Врешті, організатори провели збори без ветеранів УПА, ну а з реєстрацією „потрібної” партії проблем в цій державі ніколи не було. Подробиці епопеї зі створенням партії „ОУН в Україні” друкував свого часу „Шлях Перемоги” в 1993-94 рр.

Спільні заяви двох ОУН щодо Романа Козака звичайно ж, не були помічені ЗМІ. Чому? – риторичне запитання. А заяви Ющенка щодо брехливої інформації про нього були помічені? Не дивно, що навіть народні депутати, яким за характером діяльності варто було б знати різницю між ОУН і „партією ОУН”, її не розрізняють. Наприклад, 6 жовтня 2004 р. Ю. Ключковський публічно назвав Р. Козака „бандерівцем”, на що секретаріат ОУН (б) відгукнувся черговою заявою. Не особливо поміченою. Врешті, ОУН не переймається так пропаґуванням своїх досягнень, як політичні партії. Якщо не стоїть питання про обрання списку представників свого бренду до виборних органів, масовість рядів не є важливим завданням, бо членство підбирається індивідуально, то непоінформованість суспільства не є надважливою проблемою.

Поінформованістю про діяльність ОУН значно більше переймаються ті, кому з нею впродовж цих 76 років довелось боротися. Чи їх правонаступники. Наприклад, коли пропаґанда Павловського і Гельмана репетувала на все СНГ про „американського резидента Катерину Чумаченко”, для внутрішнього вжитку Владимир Александров в «Секретных материалах России» подав зовсім іншу інформацію: „Екатерина Чумаченко была активисткой ряда объединений американских украинцев «бандеровской» ориентации, участвовала в демонстрациях украинских эмигрантов перед посольством СССР в Вашингтоне. Напомним, что так называемые «бандеровцы» («бандеровской» ориентации) - это националистически настроенные украинцы, тесно сотрудничающие с чеченскими боевиками, активно выступающие за выход Украины из СНГ и презирающие Россию и русских, оказывающие разностороннюю помощь чеченским боевикам”. Правда в тому, що Катерина Чумаченко була в „Спілці Української Молоді”, і оце виховання в СУМі було найпершою причиною, чому вона не асимілювалася в Америці, чому вона відчуває себе українкою. Для цього власне СУМ і створювався, щоб зберегти дітей еміґрантів для України. Ну, а демонстрації перед радянським посольством... Якщо їх засудити, то доведеться так само засудити всіх учасників Майдану після 21 листопада.

Друга інформація, про допомогу чеченцям, так само відповідає дійсності. Під час першої чеченської війни ОУН зібрала велику гуманітарну допомогу (кілька транспортних літаків) і доставила її за призначенням. Незважаючи на спроби ФСБ привласнити цю допомогу (що їм вдалося з французькою гуманітаркою), співпраця українців з чеченцями виявилась ефективною, чеченцям вдалося вивести автоколону з розвантажену з Махачкали в гірські райони.

Міжнародні акції протесту під час першої війни перед російськими посольствами взагалі робились переважно силами АБН, бо чеченці тоді ще не мали організованої діаспори в Європі. Ну, а найгучнішим ляпасом для московських спецслужб була спільна операція чеченців та українців з викрадення Алли Дудаєвої з-під охорони ФСБ, переховування її в Україні протягом місяця та вивезення на територію ЄС.

Годилось би сказати щось про участь ОУН в підготовці „помаранчевої революції”, але офіційно Організація не скоро признається, що ж вона насправді робила. Не дозволяє внутрішня етика. Це інші будуть ділити славу перемоги – тут же: „не треба нам ні слави, ні заплати”. Але все ж є один виразний приклад. 30 серпня 2003 року у Києві у віці 37 років загинув заступник Голови Проводу ОУН (б) Іван Гавдида – „Сіроманець”, „Лісовий”. Він був головою фракції „Наша Україна” в Тернопільській обласній раді, директором Центру національного відродження ім. Степана Бандери у Києві, і можна лише здогадуватись, що саме внутрішні українські справи були мотивом вбивства, бо до зовнішніх справ ОУН Гавдида відношення не мав. В одному можна не сумніватись – до такого гарячого бажання Путіна поставити свою людину на чолі України, ОУН (ті справжні, бандерівці, мельниківці та двійкарі, а не Козакове „ОУН в Україні”) не могли бути байдужими.

Чи потрібні такі структури Україні зараз? В кучмівській Україні – ні, національно свідомі українці не були потрібні ні всередині держави, ні в діаспорі. Але Україні, яка хоче впливати на події в світі у своєму інтересі потрібно мати і організовану національно свідому діаспору, і народ з почуттям патріотизму всередині держави. Є приклади подібного державного будівництва в сучасному глобалізованому світі – ось маленька держава Ізраїль, а політика її і глобальна і самостійна, і хто скаже, що вона не впливова? Україна теж має національні ресурси, які дозволяють проектувати власне достойне місце у світі. Але для цього треба, щоб ВСЯ політика керівництва держави була україноцентричною, і зовнішня, і внутрішня, і освітня, і демографічна і яка там ще. Потрібно, щоб люди, які формують державну політику у всіх напрямках суспільного життя не мали забобонів, навіяних чужою пропаґандою разом із почуттям національної меншевартости. Можливо, тоді втратить сенс альтруїстична боротьба за кращу долю своєї нації – бо цю функцію за обов’язком виконуватимуть державні структури. Але коли це буде?

Врешті, історія ОУН показує, що вона вміє жити власним внутрішнім життям, у власному ідеалістичному світі, облаштовуючи в міру своїх можливостей зовнішній світ за своїм розумінням. Віра – чинник, який незрозумілий тим, хто бачить за всякою суспільною подією привид американських валянків – ця віра дозволяє орденові, створеному 76 років тому, жити і діяти всупереч обставинам. Мабуть, лише державне визнання Бандери героєм України могло б нести небезпеку подальшому існуванню ОУН.

Чи то епілог, чи то спогади про майбутнє

Декалог українського націоналіста починається зі вступу „Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя”. Можна безплідно дискутувати, про які два світи йдеться: чи двох цивілізацій, на грані яких живе Україна, чи це світ матеріалізму та світ ідеалізму, чи йде мова про грань між життям і потойбічним світом, по якій було призначено ходити кожному, хто приймав правила життя ОУН – все буде правильно. Важливо, що концепція була висловлена, Організація – створена і почала жити своїм життям, можливо, подекуди, й не так, як планували засновники. Але ми не можемо заперечувати її внеску в створення навіть тої держави з куцим самоусвідомленням, що існує від 1991 року. Де Президент може публічно сказонути „Національна ідея не спрацювала”. Бо в цій державі був Майдан, на якому півмільйона людей (або й більше), людей, значна частина яких у побуті розмовляє російською і тому в категорію „печерних націоналістів” не потрапляє, абсолютно спонтанно співала „Ще не вмерла”. Той гімн, з яким повстанці підривали себе в криївках, але не здавались НКВД. В християнській європейській цивілізації кров, пролита за добру справу не пропадає намарно – це аксіома цивілізаційного світогляду. Тому не може бути дискусій, чи треба було Шухевичу виводити частини УПА в еміґрацію, чи воювати. Є його „Звернення воюючої України” – там він сказав в імени всіх, хто залишився з ним.

Після 24 серпня 1991 року не так в самих ОУН, як в середовищах навколо них почались дискусії: „а може, ОУН вичерпала своє завдання?”. І дуже швидко припинились, коли почали у всій красі проявлятись совкові реалії держави. Виявилось, що все, як у пісні „Я не хочу бути Героєм України”. Зараз, мабуть, так само почнуться розмови про завершення цього скоро вже столітнього проекта. Ну, то почнемо з того, що сторонні до справи люди не можуть приймати рішень замість учасників проекта. Ви думаєте, що Ви гарно їм нарадите, а вони, що? – от саме воно – вони зберуться на черговий Збір (у кожної ОУН він йде під своїм номером), і ручаюсь, що не розійдуться на всі чотири сторони. По перше, їх війна ще не закінчилась. Ворог не те що не припинив своєї війни, але й навіть публічно відмовляється підписати мирний договір. І це не козаки-розбійники, а справжня таки війна. Івана Гавдиду не забули? І якби в списку втрат був лише він один! Тому Ви їм будете радити одне, а вони вирішать по своєму. Як 30 червня.

По друге, відмовлятися від скарбу, який сам іде державі в руки, може лише дурень. Кучмівській недодержаві, звичайно ж глобальні патріотичні організації українців даром не були потрібні, вони цьому режимові радше заважали. Але згадайте історію з дипломатичним визнанням України в світі, облаштування посольств України там, де Росія відмовлялася відділяти українську частку майна. Свідома частина діяспори не раз своїми демонстраціями вимушувала уряди країн свого поселення визнавати Україну, та й своїм коштом надавала приміщення для посольств. Оце вони там були – бандерівці, мельниківці, двійкарі. Ясно, що в концепції Совкової Недоукраїни (не можу знайти іншого слова для держави, яка прирівнює людей, які загинули для її існування, до бандитів) для них місця не було, а в концепції великої Росії вони просто ворожий елемент. А в концепції України – рівної серед держав світу?

Всі вони по своєму цінні для держави, яка повинна ставити перед собою ясну і велику мету - бути однією із провідних у світі. Бандерівці – під час війни і революції, мельниківці – еволюції, роботи в середовищі інтеліґенції. Ну, а двійкарі – окрема пісня. Продекуди їх вплив на глобальну політику може бути ефективніший, ніж всього МЗС. Може, й не такий, як у хваленої єврейської діяспори в Америці, але хто зна? От скажіть, Бжезінський, коли працює в інтересах Америки, інтереси Польщі враховує? А Кароль Войтила – Іван Павло другий, працює виключно на Ватикан, чи часом виокремлює рівень національних інтересів Польщі? Риторичне запитання. А наші що, гірші? Отож бо. Треба в серці мати Україну, а не американські валянки. Про що й мова в концепції, прийнятій 76 років тому. Шкода, якщо все це, будоване для України і оплачене великою кров’ю зійде на пси.

Нарешті, ніби й не зовсім до теми, і ніби не таке глобальне. Але теж частина майбутньої історії. Свого часу всупереч позиції Братства ветеранів ОУН-УПА, Проводів бандерівської та мельниківської ОУН в Україні було створено партію «ОУН в Україні». В кучмівській Недоукраїні навіть патріотично налаштованим людям важко було пояснити, які інтереси та які сили стоять за створенням цієї партії. Та ось прийшли вибори, і «партія ОУН» в особі свого провідника опинилась в одному таборі з компанією Глєба Павловського і Володимира Путіна. Йде мова не лише про «патріотичні» ролики Романа Козака, ще ж було відверте блокування з Базилюком у справі випуску літератури й плакатів про поділ України на три сорти, майбутньої громадянської війни тощо.

Ви будете сміятись, але є шанс, що ця партія, вже без Р. Козака, існуватиме й далі. ТОМУ ЩО вони подали в суд на свого кандидата у президенти за нанесення партії морального збитку, оціненого в один мільйон гривень. 28 січня 2005 року. У мене запитання: а чому не хочайби 28 жовтня 2004 року? І від якого часу ОУН почала вираховувати моральні збитки в грошовій одиниці? Може, я глухий, але ще не чув про заміну загальновідомого гасла на «Слава Україні! – Героям доляри!».

Чому ці обласні провідники не занесли в Личаківський районний суд позов зразу ж на другий день після виявлення антиукраїнських матеріалів свого провідника у експоцентрі України? Чому не оголосили, хоч би на п’ятому каналі, ще у вересні, заяву про відмежування від Козака? Чому не звернулись у ЦВК про антиконституційні діяння свого кандидата – бо можна в його діях вбачати заклики до міжнаціональної ворожнечі? Щось мені тут не пасує до ОУН. Справжня ОУН, коли питання переходило в національно-ідейну площину, не вичікувала, чия візьме. Та й якщо говорити про моральні збитки, то мало б щось сказати Всеукраїнське Братство ветеранів ОУН-УПА, їхні моральні збитки від того, що провідник партії з абревіатурою ОУН опинився в таборі невіртуального їхнього ворога, мабуть, більші. Але мовчать. З чого би це? Бо їхні моральні збитки від від такої профанації святої боротьби доляром не виміряти.

В рамках декучмізації, люстрації і такого іншого повинна відбутись ліквідація цієї „партії ОУН”. На здоровий глузд, на парламентських виборах за цю партію ніхто не проголосує – прихильники Ющенка точно, що ні, а з табору Януковича знайдуть собі кращий бренд, ніж ОУН. Ну, при великій фантазії можна уявити, що голосуватимуть колишні „ястребки” та члени спецбоївок УПА, які створювала „СМЕРШ”. Підкажіть, хто ще? Тому краще було б, щоб учасники цього партійного проекту не гнівили народ походеньками свого провідника і самі розпустили свою „ОУН”. Але я не вірю, що цей тест здорового глузду витримають люди, які чекали аж до інауґурації Президента, щоб подати на Козака позов у мільйон гривень. Вірю в інше - що знайдуться люди, які доведуть ліквідацію цієї партії до логічного завершення. Бо вже ПОРА.