Іван Крайній

У КРИЇВЦІ — ЯК У ШАПЦІ-НЕВИДИМЦІ

Світ, вочевидь, не знає нічого оригінальнішого з
підпільного життя, ніж конспіративні осідки учасників ОУН

Якщо українську історію загалом неможливо читати без брому, то важко приступати до її сторінок, присвячених десятилітній, після завершення Другої світової війни, національно-визвольній боротьбі, без розчину «марганцівки» як засобу очищення від ідеологічного бруду. Навіть сьогодні з подачі цинічних політтехнологів спотворений образ «бандерівця» викликає розкольницькі бродіння в замакітрених головах певної частини мешканців сходу та півдня України.

Чомусь слова знаменитого генерала і президента Шарля де Голля — «Якби я мав таку армію, як УПА, фашистський чобіт не топтав би французьку землю» — добре знані багатьом західним європейцям і зовсім не відомі донеччанам, одеситам чи запоріжцям. Аби їм скласти власну думку про волелюбність і державницьку ментальність західних українців, треба мати вільний доступ до нефільтрованої інформації. Тоді, напевне, швидше прийде розуміння ціни, заплаченої за ідею єдиної неподільної України, і нелюдських випробувань, на які свідомо прирекли себе борці тогочасного руху опору.

Ні в криниці не тонули, ні в кухонній плиті не горіли

УПА була унікальною за силою духу і боєздатністю національною армією. Її бійцям випало жити у складних умовах безперервного рейдування і невлаштованого лісового побуту, але ще важче доводилося підпільникам, котрі мусили діяти в середовищі, нашпигованому каральними загонами НКВС, поширювати агітаційну літературу, збирати продовольство для сотень і куренів УПА. Законспіровані теренові структури існували майже в кожному населеному пункті Галичини, і в кожному з них були потайні місця, так звані криївки, де під час масових чекістських облав переховувалися учасники ОУН, котрі перебували на нелегальному становищі.

При виборі місця та способу облаштування криївок українці демонстрували феноменальну винахідливість, проти якої тривалий час виявилися безсилими найкращі аналітики сталінських спецслужб та практики радянського підпілля, котрі на окупованій гітлерівцями території виробили свою конспіративну систему.

«Криївки зазвичай будували на індивідуальному селянському чи міському обійсті при добровільній згоді господарів і при їхній активній допомозі, — розповідає учасник тих подій, нині науковий співробітник Бурштинського музею національно-визвольних змагань Роман Німий. — Це унікальні для світової історії приклади героїзму народу, який без державної підтримки спромігся понад десятиліття самотужки воювати проти двох найбільших монстрів XX століття — фашистської Німеччини та більшовицької імперії.

Криївки потайки копали лише вночі, аби не привертати увагу занадто цікавих очей, і відрами чи мішками виносили грунт подалі від подвір'я, розсіюючи по землі. У нашому музеї є макет криївки, обладнаної в бічному отворі криниці. Такий спосіб схованки був застосований, зокрема, у селі Яблунів Галицького району Івано-Франківщини. Його копали паралельно до шурфу діючої криниці, робили перекриття і зверху ретельно втрамбовували землею. Вхід-люк вирізали у дерев'яній стінці криниці на глибині близько 2 метрів від верхнього зрубу, і його не можна було помітити згори. Коли в селі починалася облава, підпільники миттєво спускалися вниз по ланцюгу, до якого прикріплювалося відро, відкривали лаз і зачинялися ізсередини.

Там вони могли перебувати по кілька днів поспіль, поки не минала небезпека. Проте не сиділи склавши руки — друкували листівки та відозви, заліковували рани. Їжу їм готувала й передавала господиня обійстя. Вона ставила у порожнє відро якусь гарячу страву і йшла до криниці нібито по воду. Потім спускала відро до рівня потаємного люка, тричі стукала по цямрині, даючи умовний сигнал підпільникам. Вони відкривали ляду, забирали горщик, а відро опускалося нижче. Зачерпнувши води, жінка поверталася до хати. При такій досконалій конспірації криївку ніяк не могли виявити енкавеесівці, навіть якби вони цілодобово сиділи у засідці за сусідським парканом».

Важче було взимку, коли ртутний стовпчик термометра сповзав до найнижчих позначок і неопалювана криївка могла стати для підпільників цвинтарним склепом. Тоді вдавалися до інших хитрощів. У заздалегідь домовлених оселях збиралося по кілька повстанців, аби відігрітися, просушити одяг і перебути люті морози. Про те, що за таких складних погодних умов «бандерівці» з лісів тягнуться до теплих сільських печей, добре знали й радянські спецслужби та їхні нечисленні інформатори з місцевого населення, яких схиляли до співпраці шантажем або матеріальними вигодами. Отже, чим сильнішими були морози, тим навальнішими ставали облави червонопогонників. За наводкою вони оточували «підозрілу» хату й ретельно штирем прощупували в помешканні мало не кожен сантиметр підлоги та горища. І нічого не знаходили.

Піймавши облизня, червоні спецназівці забиралися геть, а повстанці вилазили зі схованки, про існування якої прибульці нізащо не могли здогадатися. Як розповів «УМ» пан Роман, однією з найнерозгаданіших криївок була та, вхід у яку, схований під товстим металевим листом, пролягав через кухонну плиту. Коли хтось чужий стукав у двері, повстанці швиденько спускалися у схованку і закривали за собою лаз. Господиня за заздалегідь відпрацьованим планом підпалювала на металевому черені заготовлені дрова і ставила баняк з теплою водою. Нікому з чужинців і в голову не приходило, що вхід у криївку мiститься саме під вогнищем.

Курні «апартаменти» генерал-хорунжого

Завдяки конспіративним оселям, які обов'язково доповнювалися криївками, збройним рухом опору в Західній Україні тривалий час, аж до загибелі 5 березня 1950 року, керував Головнокомандуючий УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. Спогади очевидців про один із його таємних осідків, розташований у селі Пуків Рогатинського району, «Україні молодій» люб'язно надав івано-франківський письменник-краєзнавець, росіянин за національністю Геннадій Бурнашов, який активно досліджує діяльність ОУН-УПА на західно-українських теренах. Пан Геннадій зустрічався з господинею конспіративної квартири в Пукові Марією Крупкою-Кик, яка приїжджала зі Львова, де мешкає із сином. Вона розповіла, що в 1946 році до тамтешнього священика о. Паснака найнялася виховувати дітей-дошкільнят інтелігентна й освічена жінка на ім'я Маруня. Невдовзі вихователька звернулася до чоловіка пані Марії, Івана — колишнього вояка УПА, пораненого в ногу, з проханням переховати у своїй хаті кількох бійців УПА. Господарі дали згоду.

«У червні, — пригадала пані Марія, — Маруня рекомендувала нам «Левка» і «Павла», які обдивилися нашу хату й почали копати криївку. Мій чоловік і Маруня носили в мішках викопану землю і зсипали її в річку, що протікала за нашим садом. Криївка мiститься за хатою біля берега, а вхід до неї був зі стриху (горища. — Авт.), бо хата була без комина, курна. В хаті зробили перегородку, за якою в стелі вирізали отвір і по драбині спускалися вниз, а там попід фундамент пробиралися до криївки... Якщо в селі було спокійно, хтось із нас подавав про це умовний сигнал: тричі стукав у перегородку — значить, можна виходити. Двічі — будьте обережні... У сінях за вхідними дверима стояла драбина, якою піднімалися на стрих. А якщо була облава, то драбину виносили до стодоли. Коли облавники вимагали обстежити стрих, то я засвічувала ліхтар, приносила драбину і лізла наперед, а за мною — двоє солдатів. Свекруха тоді палила під кухонною плитою заздалегідь приготовлену для цього гречану солому, від якої йшов густий дим, то солдати довго не витримували, кашляли і злізали вниз.

Винахідником цієї системи конспірації був «Левко» — молодий чоловік з університетською освітою. Окрім нього, у нас мешкали пан «Василь», «Павло», «Зеник» та «Олесь». Ночували вони в криївці, а день перебували в хаті... Вибралися від нас у червні 1947 року... У панові «Василеві» мій чоловік упізнав генерала Чупринку, який колись відвідував Іванів курінь на постої. А про те, що Чупринка — це Роман Шухевич, ми дізналися вже в шістдесяті роки...».

Рідний дім — під землею

Окрім малогабаритних криївок, призначених для тимчасового перебування, на певній відстані від населених пунктів обладнувалися цілі підземні оселі з автономним життєзабезпеченням на кілька тижнів, а то й місяців. Здебільшого їх відкритим, а не шахтним способом будували у віддаленій гірській місцевості. Саме там, завдяки важкодоспупності для загонів НКВС, вони функціонували найдовше — до середини 50-х років. Однак були й винятки. На території густонаселеного лісостепового Городенківського району Івано-Франківщини, біля села Копачинці, до осені 1956 року діяла «трикімнатна» криївка, де мешкало семеро підпільників, зокрема три жінки. Матеріали про один з останніх на Прикарпатті осередків опору зібрав і зробив малюнок цього підземного помешкання уродженець Копачинців, архітектор, лауреат Державної премії України Григорій Будзик.

«Місце для криївки — у лісі над Дністром — було обрано так, щоб до неї можна непомітно підійти яром, — розповідає Григорій Петрович. — Потаємний вхід у підземелля, як, зрештою, і до всіх подібних криївок на Прикарпатті, мав вигляд прямокутної або квадратної форми, виготовлений з дерева. Опускалися донизу по драбині. Вхід за собою закривали прямокутним ящиком, у якому зазвичай ріс кущ ліщини. Цікаво в інженерному плані були зведені стіни, стеля, підлога. Оригінальне вирішення мала проблема димовідведення від кухні. Над піччю кмітливі будівничі встановили широку трубу, в неї вмонтували вузенькі трубочки, по яких дим виходив на поверхню і розсіювався. Для маскування димовідведення над криївкою насаджували кущі. Для виведення кухонних та туалетних відходів була прокладена каналізаційна труба до потічка...»

Підпільники мали достатньо продуктів харчування, які заготовляли на колгоспних полях і в лісі, де збирали гриби, ягоди, горіхи. Мед, молоко та сало постачали місцеві жителі. Сіль, цукор, гас купували у сільській крамниці, але робили це надзвичайно обережно. Якось один із мешканців криївки, за оповіддю пана Григорія, переодягнений у жіноче вбрання, пішов до крамниці. Мабуть, він так вправно замаскувався під прекрасну стать, що спокусив місцевого парубійка. Справа дійшла до курйозу: коли залицяльник занадто наблизився до «дівчини», то отримав такий удар, від якого гепнувся на землю...

Батько у схроні — сімейна таємниця

Копачинська криївка у розрізі (Малюнок Григорія Будзика)

Пана Григорія в Радянську армію призвали в липні 1956 року. Він тоді не знав, що у ближньому лісі ще діяло підпілля. Про викриття криївки енкавеесівцями довідався із сестриного листа. Після демобілізації ненав'язливо розпитував добре знайомих односельчан про нові факти того героїчного і сумного періоду, доповнивши їх у часи незалежності архівними матеріалами. Лише в Копачинцях у другій половині 40-х років на обійстях діяло кілька криївок, викопаних у стодолі, в погребі, під корінням груші. Був такий сховок і на подвір'ї Будзиків.

«Мій батько не бажав служити в Радянській армії, — пригадує співрозмовник, — і коли його в 1944 році насильно вдягнули у солдатську форму, втік додому. Він, звісно, розумів, що за цей вчинок зазнає репресій, тому у своєму саду, біля огорожі з каменю, викопав невеличкий схрон. Вхід до нього закривався дерев'яним ящиком, у який був посаджений і вкоренився кущ бузку. Все так було ретельно припасовано, що зовні ніщо не виказувало схованку. Там батько сидів удень, а вночі заходив до хати. Нас було шестеро дітей, і всі як один зберігали сімейну таємницю. За це зазнавали переслідувань. Нашу сім'ю неодноразово намагалися вивезти в Сибір. Мама навіть визначила кожній своїй дитині хату, в яку треба було тікати при облавах. Як тільки вона здалеку чула гудіння автомобіля, вбігала в оселю і кричала: «Діти, втікайте!». Ми миттєво схоплювалися з печі — і босоніж по снігу. Рятували сусіди, на яких не падала підозра у зв'язках з ОУН-УПА. Батька, зрештою, заарештували і відправили в Іркутську тюрму, де він і загинув».

Радянська влада жорстоко розправлялася з учасниками руху опору та їхніми сім'ями. Основною провиною копачинських підпільників було виготовлення і розповсюдження націоналістичних листівок, біфонів (підпільні замінники грошових знаків. — Авт.), контрагітація супроти організації колгоспів та інша так звана антирадянська пропаганда. Судова колегія у кримінальних справах Станіславського (нині Івано-Франківського) обласного суду мешканцям копачинської криївки визначила різну міру покарання: від 5 років позбавлення волі — до розстрілу.

Не оминула караюча рука радянської Феміди й понад десяток місцевих жителів, які проходили в кримінальній справі як «бандпосібники». Звинувачення їм часто шили зовсім безглузді. Приміром, один із «злочинів» голови місцевого колгоспу імені Молотова Олекси Фризюка, нагородженого, між іншим, чотирма сталінськими медалями, полягав у тому, що «восени 1951 року, — цитуємо за матеріалами судової справи, — він зустрічався з бандитами біля хати Микитюка Петра і випив разом з ними півлітри самогону».

Цей вчинок голови колгоспу теж був зарахований до тяжких гріхів і разом із наданням підпільникам незначної грошової допомоги «потягнув» на статтю «Зрада Батьківщинi», яку тоді можна було застосовувати мало не до всього населення Західної України.

"Україна Молода", № 239 за 18.12.2004.