Іван Крайній

ЖІНОЧІ ОБЛИЧЧЯ ОУН-УПА

Чому для молодих галичанок, які брали участь у національно-визвольній
боротьбі, Україна була понад усе — сім'ю, заміжжя, продовження роду

Один із феноменів національно-визвольної боротьби середини минулого століття в Західній Україні — масова участь у русі опору жiнок-українок, в основному молодих. В історії інших народів теж не бракувало відважних воїнів у спідницях, починаючи від легендарних амазонок та Жанни д'Арк. Проте юні українки, котрі виконували завдання ОУН-УПА, на п'єдесталі світового воєнізованого жіноцтва посідають особливе місце. Більшість із них, на противагу тупому фанатизму та безшабашній сміливості, були добрими, ніжними, щирими мрійницями. І водночас непохитними в усьому, що стосувалося державницької ідеї і національної гідності, пам'ятаючи про це і в безвиході оточеної енкаведистами криївки, і в безкінечності сталінських таборів.

За спогадами провідниці жiнок-повстанцiв Станіславщини, тоді 20-річної Марії Скрентович-Лаврів (псевдо Звенислава), через рік перебування засуджених українок у заполярному воркутинському таборі його начальник, якого каторжанки прозвали «Чорним ужасом», привселюдно заявив, що бандерівки — найчесніші і найпорядніші з-поміж усіх бранок. «На це, — пригадує пані Марія, — звертали увагу і численні комісії, які проводили перевірки у бараках. Ми відзначалися чистотою, акуратністю, дружністю і моральністю поведінки».

Серед учасниць національно-визвольної боротьби на теренах сучасної Івано-Франківщини було чимало жінок-лідерів, яскравих особистостей, про яких уже розповідалося у вітчизняних ЗМІ (зокрема, «Україна молода» публікувала матеріали про Оксану Попович, сестер Ліду, Зоню і Марійку Німих). Проте ідею незалежної України в ті роки відстоювали тисячі скромних і самовідданих галичанок, котрі не претендували і не претендують на окремий рядок в історії, але без яких ОУН-УПА ніяк би не змогла упродовж десятиліття протистояти найбільшій армії світу.

Якими були і залишаються ці дотепер не визнані нашим парламентом патріотки України, вочевидь найкраще знає старший науковий співробітник Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Оксана Романів, яка вивчає «жіночі сторінки» тієї жертовної боротьби.

«Жінки рідше перебували під кулями, але несли не менший тягар»

Розалія Шевчук (ліворуч) на засланні, 1953 р. (Фото репродукції з музейних фондів)

— Пані Оксано, ви за службовими обов'язками ближчі до жіноцтва ОУН-УПА і спілкувалися з рядовими учасницями підпілля та регулярних підрозділів Української Повстанської армії. Які це особистості?

— Я часто розмовляла з більш відомими і не відомими зовсім учасниками визвольних змагань, які пережили той дуже важкий історичний період. Щиро зізнаюся, що спілкуватися з жінками мені набагато цікавіше, ніж iз чоловічим товариством.

— Тому, що вам ближчий жіночий світ?

— Ні, не тому. Чоловіки здебільшого згадують про екстремальні епізоди, які вимагали геройських вчинків. Інколи для відтворення таких ситуацій вони вживають забагато метафор. Нікого не хочу образити, але, як на мене, найвизначніші постаті ОУН-УПА все ж загинули в тодішній боротьбі.

— Нещодавно один з учасників ОУНівського підпілля ніби на підтвердження ваших слів у розмові зі мною також висловив подібну думку: ті, хто з різних об'єктивних причин залишився живим, не є героями, бо герої — найкращі представники народу — загинули.

— Чоловіків, котрі воювали зі зброєю в руках, звісно, полягло дуже багато. Жінки рідше перебували під кулями, однак вони несли не менший тягар. І невідомо, хто більше ризикував: той, хто стояв проти ворога віч-на-віч, чи той, хто збирав по селах продовольство та одяг, медикаменти, готував їжу і носив у ліс, наражаючи на небезпеку свою сім'ю. Мені здається, що ці жінки — чистіші душами, їм майже не відоме почуття меркантилізму. Зате за силою духу вони нічим не поступалися чоловікам. Розалія Шевчук, дуже красива жінка, розповіла мені про такий характерний епізод. Коли її з іншими засудженими галичанками завантажили в потяг, то старенька мати принесла доньці в далеку і небезпечну дорогу торбинку з їжею. Аби передати гостинець у вагон, мама кланялася конвоїрові і намагалася поцілувати чужинцеві руку. Побачивши цю картину, Розалія закричала із загратованого товарняка: «Мамо, не смій кланятися і принижуватися перед ним». Дівчині тоді було лише 18 років.

— У яких військових справах жінки мали пріоритет?

— Переважно вони були зв'язковими, розвідницями, пропагандистами, медсестрами, завідували підпільними медпунктами.

«Для влади вони були страшнішими за кримінальні елементи»

— Чи скоро дослідники назвуть хоча б приблизну кількість учасників національно-визвольної боротьби, зокрема жінок, часів Другої світової війни і десятиліття потому?

— Це надто непросте запитання. Зараз ми складаємо лише списки людей, які загинули в лавах ОУН-УПА. Ось, для прикладу, у трьох Березовах — Верхньому, Середньому та Нижньому, що на Косівщині, загинуло понад сто чоловік (і це ще не всі!). Серед них були й жінки. Проте більшість жіноцтва — безіменні герої, які добували розвіддані, варили їсти, лікували.

— Але їх за це позбавляли волі на 10-15-25 років, тобто ув'язнювали на більші строки, ніж кримінальних рецидивістів.

— На той час для влади вони були страшнішими за кримінальні елементи, що могли вкрасти частину матеріальних цінностей чи посягнути на життя окремих людей. Вони були загрозою для цілої системи. Тому їх намагалися локалізувати і вивезти подалі на північ або на схід, щоб не впливали на решту населення.

— Очевидці розповідають, що в УПА жінок уберігали від участі у бойових діях. Вони виконували лише допоміжні функції. За зброю їм доводилося братися лише у виняткових випадках: відстрілюючись від переслідувачів чи приставляючи пістолет до скроні, аби не потрапити в полон.

— Були жінки, які постійно перебували в бункерах зі своїми шлюбними чоловіками, як, приміром, Антоніна Король — дружина відомого командира УПА, інтелектуальної і вольової людини Ярослава Мельника (псевдо Роберт). Надзвичайно романтична історія їхнього кохання і вельми трагічний фінал. Він якось зайшов на її подвір'я у селі Войнилів і попросив напитися води. Вона винесла горня. Цієї миті було досить, аби зародилося почуття великої любові. Антоніна тоді не знала, що Ярослав перебуває в УПА і посідає там чільне місце.

Вона закінчувала Львівський медінститут і збиралася із села їхати на випускний вечір. На залізничній станції до неї підійшло кілька незнайомців і попросили надати допомогу важкопораненому. Так замість випускного Антоніна потрапила у ліс і з підпілля більше не виходила, бо в тій партизанській групі, як з'ясувалося, командиром був її коханий Ярослав. Жити доводилося в тяжких умовах, здебільшого — в підземних бункерах. Там же в них народилися близнята — хлопчик і дівчинка. Малята були ослаблені, як і їхня мама. Розуміючи, що рано чи пізно вона з чоловіком загине, Антоніна, переодягнувшись у селянський одяг, спершу спробувала передати сина своїм родичам, однак хлопчик по дорозі помер від виснаження. Більше пощастило з донькою, яку вдалося переправити в село. Вона виросла і ніколи більше не бачила батька і матір: обоє загинули в бункері.

— Схожа житейська трагедія сталася з іншим провідником УПА — полковником Громом (псевдо Миколи Твердохліба), котрий разом з дружиною Ольгою Герасимович застрелився в оточеному бункері. Їм ще раніше гарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору. Однак здаватися на милість ворога вони вважали кроком, неможливим за будь-яких обставин. Чи не надто висока ціна за ідею, яку в той час не можна було втiлити?

— Основу ОУН-УПА становили переважно молоді люди. Проте всі вони добре розуміли, що справа, якою займаються, — дуже серйозна, підпілля супроводжувалося суцільною небезпекою, тому особисте життя відходило на другий план, бо на першому завжди стояла праця для України. В історії, мабуть, важко знайти приклади такої масової жіночої жертовності. Любов, створення сім'ї, народження дітей дівчата відкладали на потім. Життя, звісно, інколи коригувало ці установки. У підпіллі також утворювалися сім'ї, з'являлися на світ повстанські діти, однак коли поставала дилема — особисте щастя чи інтереси нації — майже завжди вибір відбувався на користь України. Це ідеал, яким не можна було маніпулювати: сім'я, дитина не ставали аргументами зради національної ідеї, задля торжества якої вступали в ОУН-УПА. Знаєте, діти, чиї батьки загинули в підпіллі, ставши дорослими, зрозуміли вчинки своїх тат та мам і гордилися ними. Завдяки мужній поведінці передусім жінок і збереглися здорові клітини української нації. Між іншим, я не знаю жодного прикладу, аби доросла дитина виправдала співпрацю матері з НКВС лише тому, що це гарантувало сімейне благополуччя в тих надзвичайно складних історичних умовах.

Так ніхто не кохав

Оксана Манюх на засланні в Сибіру, 1954 p. (Портрет невідомого художника)

— Без материнської ласки залишалися й діти, батьки яких на довгі роки потрапили за грати чи колючий дріт.

— Дуже зворушлива історія кохання Володимира та Оксани Манюхів. Вона була учасницею перших похідних груп ОУН-УПА на Схід України, а потім повернулася на терени нашого краю і перейшла у підпілля, де лікувала поранених повстанців. Там познайомилася з Володимиром — чудовим хірургом — і вийшла за нього заміж. Обоє згодом потрапили в ув'язнення, а на Прикарпатті залишився однорічного віку син Юрчик. Його виховувала рідня.

Тривалий час Оксана не знала, в якому таборі перебуває її чоловік. Випадково дізналася про це від лікаря, який проводив медогляд і пригадав прізвище Володимира Манюха. Знаючи адреси таборів, вони передавали одне одному різні власноруч виготовлені сувеніри: він — шкатулочки у вигляді сердечка із засушеними всередині квітами, вона — вишивки. Це історія справжньої любові. Їм пощастило, не зважаючи ні на що, зазнати і зберегти глибокі почуття. Можливо, тяжкі випробування і викристалізували любов, допомогли зрозуміти її виняткове призначення, бо хтось живе у розкошах, але Господь не дає змоги зазнати такого щастя.

— Ви розповідали про Параску Процак, котра сама вмовила чоловіка залишити сім'ю, аби не наражати його на небезпеку знову потрапити у в'язницю.

— Справді, ця скромна селянка з Камінного Надвірнянського району, як на мій погляд, уособлює жінок, котрі були задіяні в цій боротьбі, але про них мало хто знає. В молодості Параску так побили енкаведисти, що вона назавжди втратила слух. За участь в ОУН-УПА її засудили на 10 років ув'язнення, чоловіка Михайла — на 15 років. У Воркуті, вже на поселенні, в них народилося троє дітей. Коли повернулися додому, то їхню сім'ю відразу взяли під пильну опіку спецоргани. Проти Михайла могли сфабрикувати нову антирадянську справу і знову заслати в табірне пекло. Тоді Параска сама запропонувала йому виїхати із села і знайти собі «благополучнішу» дружину. Довелося довго вмовляти, поки він погодився на несподівану пропозицію. Так і жили, зустрічаючись ночами, потайки від людей. За його заповітом, Параска поховала Михайла на цвинтарі Камінного і сподівається зустрітися з ним на небесах — може, хоч там, каже вона, зазнаємо щастя.

Про все це жінка описала у спогадах, які видав наш музей невеличкою книжечкою. Це стало в Камінному справжньою сенсацією, бо ніхто не знав-не відав, що їхня непоказна згорьована односельчанка в молодості багато сил та енергії віддала боротьбі за Україну. Зацитую одне лиш речення зi згаданої книжечки Параски Процак: «Усе моє нелегке життя мене не покидала віра і переконаність у тому, що не марні наші жертви, що наша боротьба — то фундамент, який міцно триматиме нашу державу і не дасть їй загубитися серед решти світу».

Хіба до цього щось ще можна додати?

"Україна Молода", № 105 за 09.06.2005.