Вахтанг Кіпіані

УКРАЇНЦІ ПРОТИ УРКАГАНІВ

Повстання у Кенгірі — найтрагічніший і водночас
найромантичніший табірний бунт у постсталінському ГУЛАЗі

Певен, що незабаром про ці місця та про ці події буде написано у кожному українському підручнику з історії. Колись сюди возитимуть туристів і про це зніматимуть кіно. Наразі ж тут є звалище, куди привозять старе лахміття, пляшки, стоси пожовтілих газет і картону, якісь залізяки, залишки цегли... Це місце має всесвітньо відому славу і водночас майже невідоме в Україні.

Це — Кенгір, місцина і селище неподалік однойменної річки. Околиця міста Жезказгана, що у центральному Казахстані. Тут у травні-червні 1954 року відбулося чи не найбільше табірне повстання в'язнів. Головними героями тих кривавих подій були українці. Бандерівці і бандерівки. Словом, ті, кого кількома роками раніше взяли зі зброєю в руках у лісах Волині та карпатських криївках.

«Степлаг» як частина ГУЛАГу

Згідно з довідкою спецвідділу Степового табору МВС СРСР про склад ув'язнених, які утримуються в таборі, станом на 10 липня 1954 року (тобто незабаром після придушення повстання) перебувало 20698 ув'язнених. З них жінок — 4021, чоловіків — 16 677. При цьому половина політзеків мали десятирічні строки. У майже восьми тисяч в'язнів — терміни понад 20 років. Наших земляків, переважно галичан, було 9596. На другому місці — литовці, так звані «лісові брати», — 2690, росіян — 2661, латишів — 1074, естонців — 873. Далі — по низхідній — білоруси, поляки, німці, казахи й екзотичні нації — іранці, японці, афганці, монголи. Усіх їх об'єднала горезвісна 58-ма стаття КК РРФСР (і її похідні в союзних республіках) — «зрада Батьківщині». Чимало колишніх учасників націоналістичних партій, організацій і груп, засуджених за «участь в антирадянських змовах», «повстанство і політбандитизм», «шпигунство». Було i 772 «терористи». Досиджували свої чималі, ще довоєнні, строки й троцькісти, білоемігранти, церковники й сектанти.

Скільки взагалі політичних в'язнів пройшло через Кенгір, достеменно невідомо. Але можна собі уявити, якщо звернути увагу на спогади одного із «зеків» — Ярослава Гомзи, який нині живе на Донбасі:

«...Про їхню кількість можна судити з особистих номерів, які нашивали на спину, один із рукавів (здається, лівий), на коліно і на шапку замість кокарди. Номер складався з літери алфавіту і порядкового числа, наприклад: С-207, і так вся абетка до 999 числа... Коли мене привезли в Кенгір, то вже були загальнотабірні номери. Я отримав номер СВВ-667. «С» означало «Степлаг», а далі йшли порядкові числа. Мій номер означав, що весь алфавіт уже раз пройдений, а другий дійшов до літери «В». Тож не важко порахувати, якщо число 999 помножити на півтори абетки».

Закономірність спротиву

Виснажлива праця — на будівництві міста, мідного комбінату (нині — це компанія-мільойнер «Казахмідь», труби якої коптять небо буквально за кількасот метрів від залишків зруйнованих сучасними вандалами бараків), греблі за ТЕЦ.

Після смерті Сталіна люди почали відмовлятися виходити на роботу, вимагали зняти з них нагрудні бирки, що принижували гідність, знизити норму виробітку, поліпшити медичне обслуговування. Скажімо, 25 грудня 1953 року не вийшли на каторжну працю в шахту 160 ув'язнених, а у перших числах квітня 54-го протягом 4-5 днів — уже близько 2 тисяч в'язнів. 14-15 квітня «зупинився» увесь 2-й табпункт, адже напередодні конвоїри побили зека на прізвище Травник, який намагався перелізти через «запрєтку».

Спроба втечі — це майже неминуча смерть. І зараз, через 50 років, навколо Жезказгану — лише кам'янистий степ. Можна проїхати тисячу кілометрів і не побачити жодного дерева.

1 травня 1954 року, очевидно, намагаючись скористатись святковою ейфорією, політзек Чичул, засуджений на 25 років як «особливо небезпечний державний злочинець», перебрався через браму і встиг пробігти 300 метрів. Наряд лейтенанта Шапошника ліквідував втікача влучним пострілом у спину. За «умелые и решительные действия» охоронці були премійовані грішми: від 200 до 500 рублів.

Розчавлені танками

Пенсіонер із Жезказгану Ігор Пінчуков народився у Києві, в будинку на розі вулиць Лютеранської і Шовковичної. Щоправда, сина батьки нарекли не так, як його звуть зараз, а Гаррі Шварцем. Він німець, який майже все життя носить чуже ім'я і прізвище вітчима. У радянській країні «фольксдойчем» бути небезпечно. Про його життя можна було б зняти бойовик: благополучна київська сім'я, війна, окупація, про яку, проте, німецькомовний хлопчик зберіг не найгірші спогади. А про своє перебування в Німеччині на трудових роботах Ігор Миколайович досі говорить як про найпрекрасніші дні свого життя.

У 1945-му, незадовго до перемоги, його звільнили американці. Ось тоді й полюбив Гаррі-Ігор веселих і добрих янкі. Один iз них, хорват за походженням, дізнавшись, що парубок не хоче повертатися до Сталіна, навіть спробував його всиновити. Трагедія Гаррі-Ігоря була в тому, що визволителі, за якимись своїми законами, не могли вивезти його з Німеччини — частину перекидали на війну з Японією.

СМЕРШ, в'язниця, допити. У перебудовній довідці про реабілітацію зазначено: «Місце проживання до арешту — перебував у Німеччині, місце роботи до арешту — служба у Збройних силах США».

Пінчуков був двічі засуджений «найгуманнішим судом у світі». Спочатку отримав справжню «дрібницю» — лише три роки, а через 12 днів після звільнення — ще десять років: «Зрада Батьківщини».

У червні 1954-го Пінчукову, який працював у санчастині «Степлагу», довелося на власні очі побачити те, чим закінчилося 42-денне повстання політв'язнів.

— Начальник санчастини мені каже: як почуєш постріли, відразу починай стерилізувати інструменти... І ось приносять на ношах Аллу Преснер, киянку (Олександр Солженіцин називає її прізвище трохи інакше, див. далі. — В.К.), її зачепила гусениця танка. Таз розтрощений, кровотеча, вона волає: «Ігор, допоможи!». У нас не було антишокової сироватки, зробили знеболювальне, почали перетискати судини, але Алла не витримала і під час операції померла...

Незабаром до зони ввійшли солдати з автоматами, почали виганяти всіх: і чоловіків, і жінок — за територію. Була спека, чоловіків поклали на живіт у степу і змусили так лежати протягом усього дня. Відтак підігнали вагони і почали людей у них вантажити. Відправляли когось у Сибір, інших — ще кудись, розповідає Пінчуков.

Майбутній Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин у Жезказгані не був. Він свій термін «відмотав» недалеко — в Екібастузі, де також брав участь у тамтешній політичній «бузі». Але він знав, про що писав: «...Танки давили всіх, хто траплявся на дорозі (киянку Аллу Пресман гусеницею переїхали по животу). Танки наїжджали на ганки бараків, давили там. Танки притиралися до стін бараків і давили тих, хто виснув, рятуючись від гусениць. Семен Рак, обійнявшись зі своєю дівчиною, кинувся під танк і кінчив тим.

...Згадує Фаїна Епштейн: як уві сні, відвалився кут барака, і навскоси по ньому, по живих тілах, пройшов танк; жінки схоплювалися, кидалися; за танком ішла вантажівка, і напіводягнених жінок кидали туди.

...Опер Бєляєв цього ранку своєю рукою застрелив десятка два людей. Після бою бачили, як він вкладав убитим у руки ножі, а фотограф робив знімки убитих бандитів. Кричали: «Виходь з бараків, не стрілятимемо!» І справді, лише били прикладами».

Українка з Івано-Франківщини Ольга Гриценко у ті дні була однією з учасниць повстання. Журналістка програми «Подвійний доказ» Оля Годованець запропонувала літній жінці «проїхатись до Кенгіру», де та не була майже півстоліття. І, як на диво, вона погодилась. Доброока бабуся згадує про повстання:

«Весело було, тому що не знали, що на нас чекає. Ніхто не міг припустити, що з того вийде. Аж пока не пустили танки. ...Хто не вийшов з барака, то ще залишився жити. А були й уперті, наприклад, наш бригадир, Марія Мантика, хороша така дівчина, її прямо на наших очах розчавив танк. Я того ніколи не забуду, бо то було на моїх очах... То було дуже страшно. Знаєте, навіть не хочеться вспоминати то всьо...»

Це не «бунт самців»

Початком Кенгірського повстання вважають день 16 травня 1954 року, коли на території третього табірного відділення «Степлагу» почалося масове заворушення (у цих подіях взяли участь близько 5,5 тис. осіб). Формальним приводом стала відкрита солдатом охорони безладна стрілянина. Кілька людей загинули на місці. «Стрілка» згодом нібито віддали під суд і засудили. В архіві прокуратури міста зберігся документ, де невідомою рукою викреслено «терміном на 4 роки позбавлення волі». Інакше кажучи, «волинщиків» просто обдурили. Цей якийсь Калімулін не був покараний.

Я мав можливість кілька годин погуляти по території, де півстоліття тому проходило повстання. Повторюсь, тепер тут смітник... Але ще залишилась висока саманна (глина навпіл із соломою) стіна, яка колись розділяла дві — чоловічі й жіночу — зони. В огорожі видніються проломи, через які хлопці-українці кинулися на територію жіночої зони рятувати дівчат-бандерівок. Річ у тім, що формальним приводом для «бузи» стала спроба групи кримінальників перелізти до жінок. Казахський дослідник Сатибалди Дільманов зазначає, що це були не просто «чоловіки», а близько 600 карних злочинців, незадовго до цього переведених у політзону, щоб «розбавити» небезпечний контингент. Дізнавшись, що за глиняною стіною «баби-хохлушки», «кримінальники» дочекалися темряви й почали штурм. Услід за урками кинулися і недавні повстанці...

До речі, оунівці відразу «популярно» пояснили злодюгам, що з ними буде, якщо вони спробують простягати свої руки до дівчат-українок. У свою чергу, історія повстання буде неповною, якщо не згадати романтичні зустрічі жінок і чоловіків, співв'язнів, які іноді були знайомі, бо листувалися або перекидали записочки через паркан. До об'єднання зон більшість із них ніколи один одного не бачили. Учасники тих подій згадують, що греко-католицькі священики, яких чимало було серед ув’язнених, вінчали і благословляли на щасливе майбутнє молодят, які вирішили тут побратися.

Живе у Жезказгані один із кенгірчан, письменник Юрій Грунін. Відлюдник, який ні з ким не хоче зустрічатись, написав книгу, де стверджує, що причиною «бузи» був «бунт самців». Із цим формулюванням категорично не погоджуються українські політв'язні. Вони кажуть, що причиною був жахливий режим, шалений тиск табірної адміністрації на гідність, бажання відстоювати свої людські права, а не банальне «хотілось жінок»... Усі свідки в один голос стверджують, що за час 42-денного протистояння не було зафіксовано жодного випадку насильства чи якогось криміналу.

Хрести пам'яті

У Кенгірі сталася унікальна за гулагівськими мірками подія — об'єднання політичних і частини кримінальних злочинців. Один з них — Гліб Слученков — навіть увійшов до керівництва звільненою територією — так званої Комісії. У перший же день «протестанти» захопили велику виробничу зону зі складами продовольства й одягу, лікарнею, хлібопекарнею, магазином, кузнею. Цей факт відіграв певну роль у тому, що повстання тривало так довго, — до їхніх рук потрапили чималі ресурси для самозабезпечення і виживання.

Отже, увірвавшись на територію першого табпункту, в'язні звільнили затриманих зі штрафного та слідчого ізоляторів, спалили особові тюремні справи, журнали обліку та інші папери, зіпсували телефонний і сигнальний зв'язок, затримали й ізолювали кількох офіцерів і солдатів охорони.

У документах слідства є вказівки, що «бандитські елементи» під керівництвом Кузнєцова, Келлера, Слученкова мали вплив на в'язнів, перешкоджали наведенню «порядку». Цікаво, що Герш Келлер — один із керівників повстання — насправді не галицький єврей, як вважали гебісти. То підпільник з ОУН Михайло Пендрак під час арешту назвався ім'ям загиблого від нацистів товариша-єврея.

В'язні звернулися до керівництва країни з низкою вимог: покарати винних у розстрілах людей, звільнити з посад тих, хто бив жінок, зняти обмеження на листування з рідними, а також бирки з одягу, грати з вікон. Були й суто економічні вимоги — 8-годинний робочий день, поліпшення умов праці. І, звісно, перегляд справ. До Жезказгану прибули два міністри союзного уряду — Сєров (держбезпека) і Круглов (МВС), про що повстанців не повідомили. Після невдалих спроб переговорів і «переконання» було прийнято рішення про силовий варіант.

Про точну кількість жертв при придушенні повстання досі не відомо. Історик Дільманов наводить такі цифри: 36 активістів віддали під суд, 400 — етаповано до в'язниць, тисячу — переведено до таборів «Дальстроя» і «Озерлагу». Після операції знайшли 37 трупів. Ще дев'ять осіб померли в госпіталі. Сорок солдатiв і офіцерів було поранено.

Солженіцин говорить, а свідки підтверджують, це знову неправда. Загиблих були сотні. Найімовірніше, 600-700... Частину людей поховали на території зони, частину — в степу. Кілька років тому литовці й українці (не ми, а з діаспори!) встановили пам'ятники — один у вигляді хреста, інший — з маленьким дзвоном.

"Україна Молода", № 28 за 15.02.2005.