Іван Крайній

НІМІ ВМИРАЛИ ЗА УКРАЇНУ БЕЗ СТРАХУ І СУМНІВУ

У цьому переконаний їхній брат Роман — єдиний, хто залишився живим iз майже
десятка найближчих молодих родичів, які загинули під час визвольних змагань

Роман Німий у музейній криївці (Фото автора)

Якщо слова, винесені в заголовок цієї публікації, комусь видадуться надто піднесеними чи навіть плакатно-глянцевими, не поспішайте з висновками. Бо ж маємо унікальний, вочевидь, континентального масштабу приклад родинного героїзму, аналог якого в інших народів став би еталоном національного патріотизму. У нас не склалося. Більше того, вітчизняні ультраприбічники старої, як зачовгані кирзові чоботи, моделі пролетаризованого суспільства продовжують зухвало називати їх бандитами і ворогами народу (цікаво, якого саме?). Націоналізмом і націоналістами покоління сорокових років минулого століття і нині лякають виборців сходу та півдня України. Можливо, відрізнити правду про рух опору в Західній Україні часів Другої світової війни та десятиліття по тому від радянських стереотипів, вигадок і маніпуляцій історичними фактами якоюсь мірою допоможуть спогади очевидця та учасника тих драматичних подій Романа Німого. Його підлітково-юнацькі воєнні пригоди та відчайдушні, на рівні мілітарного екстріму бойові операції рідного брата Василя могли б стати епізодами такого захоплюючого сюжету, який і не снився оскароносним сценаристам Голлівуду.

Хоча пан Роман через обставини, які стануть зрозумілими з подальшої розмови, не здобув вищої освіти, а після таборів 29 років відпрацював електрозварювальником на Бурштинській ТЕС, нині, як і раніше, він багато читає, досліджує архіви і проводить екскурсії в місцевому музеї національно-визвольних змагань.

Німці для ОУН-УПА були такими ж друзями, як тамбовські вовки — північним сусідам

— Пане Романе, наскільки я зрозумів із коротенької розповіді, вміщеної в книжці «Опільське село Черче», першу бойову вилазку у ворожий стан ви здійснили у віці 14 років. Як то було?

— У нашому селі Черче діяв санаторій із цілющими лікувальними грязями. Влітку 1943 року сюди з фронту на відпочинок прибула велика група німецьких льотчиків. Територію довкола охороняла фельджандармерія, але ніхто, як я помітив, не пильнував склад зі зброєю. Про це сказав братові Василю, котрий тоді вже перебував на нелегальному становищі. Він порадив за сприятливих обставин винести зброю, але робити це дуже обережно, бо якщо німці схоплять, то можуть знищити всю родину. Я взяв кошик, серп і почав жати траву неподалік складу. Бачу, ніхто з чужинців не звертає на мене уваги. Тоді непомітно проник усередину, взяв карабін, трохи набоїв до нього, ящик гранат і через дірку в сітчаній огорожі вибрався на сусідські городи. Коли приховав трофеї, вирішив вдалу спробу повторити наступного дня. Однак не так сталося, як гадалося: у складі мене засік німецький вояк і, скрутивши руки, повів до командира. Не знаю, звідки в мене тоді взялися сили, може, злякався, що застрелять рідню, але я вирвався з його рук, перестрибнув через паркан і втік. На моє щастя, німець не мав при собі зброї.

Усе, слава Богу, обійшлося благополучно. Трофеї ми з двоюрідним братом Василем Лібером перевезли фірою в ліс. Відтоді наші підпільники доручали мені виконувати різні завдання.

— Виходить, дружби з німецькими окупаційними військами не було. Однак радянські історики та й сучасні українські ліві політики закидають ОУН-УПА співпрацю з гітлерівцями.

— Це сплановано необ'єктивна оцінка тогочасних подій — ОУН-УПА послідовно захищала лише українські інтереси. Коли німецьке командування, вступивши у Львів, ліквідувало проголошену 30 червня 1941 року відновлену Українську державу на західноукраїнських землях і заарештувало її керівників, ОУН стала на шлях боротьби з обома окупантами — коричневими і червоними. ОУН негативно поставилася до проголошеного німцями під антибільшовицькими гаслами у квітні 1943 року набору в дивізію «Галичина» і в альтернативу планам вермахту в більшості сіл краю почала активно організовувати загони української народної самооборони, після чого окупанти вдалися до масових репресій проти населення. Лише в Галицькому районі, де я нині мешкаю, в роки визвольних змагань фашисти розстріляли 181 українця (ця цифра наведена в Книзі пам'яті «Воля і доля»).

Особисто мій рідний брат Василь, який мав два конспіративні псевдо — Ярема та Андрій, у складі рейдових груп УПА брав участь у боях з німцями на Волині та Тернопіллі, часті сутички траплялися і на Рогатинщині, що підтверджено архівними матеріалами.

Ясир по-більшовицькому

— Про вашого відчайдушного брата Василя, який не один раз дивився смерті у вічі й вислизав з рук ворогів, здавалося б, у безвиході, розповідають мало не легенди. Чи справді він був таким невловимим?

— Він відзначався винятковою сміливістю і миттєво приймав рішення. У критичні ситуації потрапляв дуже часто. Неодноразово брат виривався неушкодженим з оточених криївок. Приміром, 25 жовтня 1948 року, коли енкаведисти натрапили на не дуже ретельно замаскований лаз до схову, обладнаного в урочищі Бражна, і почали вимагати, аби підпільники здалися, Василь кинув з криївки нагору димову гранату і вискочив разом з побратимами. Потім, петляючи під кулями, зник за пагорбом. Поки оторопілі нападники отямилися, він випряг коня з плуга, яким черченський селянин орав ниву, і зник. Бувало, що брат перевдягався в офіцера радянської служби безпеки і разом з товаришами, одягнутими у форму червонопогонників, з'являвся перед провокаторами серед білого дня, тоді, коли вони його аж ніяк не очікували.

— Ви брали участь в операціях під проводом свого брата?

— Так, але це вже було після моєї втечі з потяга. До 1947 року я жив не ховаючись. Коли ж почалося масове виселення в Сибір, брат наказав перейти на нелегальне становище. Я так і зробив, та якось у жовтні необачно заночував удома. Як на зло, перед світанком більшовики оточили хату. Нам з мачухою дали півгодини на збори. Потім під конвоєм повели до сільради. Вдома залишилася худоба і все майно, нажите важкою працею моїх батьків. Картина була дуже гнітюча, схожа на події, описані Антоном Чайківським в історичних романах про наїзди татар на українські села в пошуках ясиру.

Нас, як худобу, завантажили у загратовані вагони-пульмани і повезли за Урал під посиленою охороною: спереду і ззаду потяга — прожектори і кулеметні обслуги. Стало так сумно, так захотілося додому, в рідний край, що мене вже ніщо не могло зупинити. Домовився з двоюрідним братом Василем Маслієм тікати. Старші люди відговорювали, однак бажання вирватися на волю було сильнішим за загрозу смерті. Уночі ми розбили вікно, зняли грати і вистрибнули на ходу поїзда. Додому йшли пішки. З того часу до арешту в 1950 році я перебував у глибокому підпіллі.

Брав участь у роззброєнні групи «стрибків» на чолі зi старшим лейтенантом. Їх було мало не вдвічі більше, ніж нас. Але вони, готуючись до ночівлі, не сподівалися раптового нальоту і не чинили опору. Ми забрали зброю і всіх відпустили. Не так мирно завершився напад на Рогатинський маслозавод восени 1948 року. Охорона, застосовуючи гранати, відкрила щільний вогонь з другого поверху. Ми ув'язалися в бій. Тим часом кілька товаришів перенесли на фіри понад дві тонни масла. Поки на вантажівках під'їхало більшовицьке підкріплення, за нами і слід прохолонув. Підпільникам треба було мати запас харчів на зиму, тому мусили добувати їх і в такий спосіб. Те масло, вироблене із забраного у місцевих селян молока, все одно відправляли в Москву і Ленінград.

Брат загинув 11 травня 1949-го в бою з переважаючими силами енкаведистів, а я протримався ще майже рік, хоча чинити спротив більшовикам щодень ставало все важче і важче.

За хліб-сіль — кулю в потилицю

— У чому ж полягав сенс того спротиву? Як могли, особливо наприкінці сорокових-початку п'ятдесятих років, малочисельні розрізнені групи повстанців-підпільників протистояти найбільшій на той час у світі радянській армії? У вас же не було жодних шансів на перемогу, зате залишалося лише два варіанти в перспективі — загинути або потрапити в ув'язнення.

— Не ви перший про це запитуєте. Відповім так: ми повинні були хоч якось заступатися за наших беззахисних людей, бо більшовики спалювали обійстя, вдавалися до залякування і репресій, виселяли в Сибір, гвалтували наших дівчат, тобто дико принижували людську гідність. Ми як могли протистояли прибульцям. Нас на це благословив народ, без підтримки якого такий тривалий опір був би неможливий.

Можна поставити питання ще ширше: а чи взагалі потрібно було робити другу, після січових стрільців, спробу упродовж першої половини XX століття здобути незалежність України? Наше покоління однозначно сказало «Так!» і взялося за зброю. Зауважте: ми це зробили лише у відповідь на репресії. У 1939-41 роках, коли на західноукраїнські землі прийшла радянська влада, її зустрічали хлібом-сіллю. За що ж тоді більшовики кинули у в'язниці й розстріляли тисячі наших мирних земляків? Нищили передусім національну еліту — інтелігенцію, духовенство, студентів. Мого двоюрідного брата, Богдана Німого, розстріляли в 1941 році у Замарстинівській тюрмі Львова.

За панування Польщі галичани, звісно, зазнавали жорстоких утисків, але існували хоч якісь елементи демократії — українські партії, спортивно-патріотичні товариства. З приходом більшовиків їх ліквідували, а потім запрацювала така диявольська репресивна машина, яка будь-що хотіла всіх до одного поставити на коліна, розчавити нашу національну гідність. Невже до цього можна звикнути? Це принизливо і не гідно пам'яті попередніх борців за волю. Тому треба було заявити перед світом, що є така нація, для якої свобода й Україна — найвищі цінності. Життя — унікальний Божий дар, але вище від нього — українська ідея. За неї свідомо, без страху і сумніву, гинули переважно молоді, освічені українці. Вони не шукали ніяких особистих благ, не зазнали сімейного щастя, навпаки, прирекли себе на тяжкі випробування.

— За яких обставин вас схопили?

— У лютому 1950 року стояла дуже сувора зима. Саме в цей час на Рогатинщину прибули нові підрозділи енкаведистів і почалися великомасштабні облави. Оточували село за селом, заходили на кожне обійстя, зривали в хатах підлогу, розкидали сіно й солому — скрізь шукали підпільників. Тоді заарештували багатьох моїх друзів.

У великодню п'ятницю мені, як і кожному християнинові, захотілося піти в церкву до плащаниці. Ніби і нагода була сприятлива — більшовицька опергрупа виїхала з Черче до Рогатина. Заховав пістолет під парканом, бо у храм Божий зі зброєю йти негоже, помолився і поцілував плащаницю. Тоді раптом мене огорнув незбагненний неспокій, з'явилося відчуття невідворотної біди. І справді, тільки вийшов із церкви, мене схопили енкаведисти і наділи кайдани...

Через два дні безперервних допитів і тортур у Рогатині я знав точно: або втечу, або загину. Вночі попросився до розташованої на подвір'ї вбиральні. Вивели озброєні конвоїри. Я рвонувся бігти в напрямку парку, та через кілька кроків упав — ліву ногу прошила автоматна черга. Поранена нога на все життя залишилася коротшою за праву на 4,5 сантиметра. Після перебування у Станіславській тюрмі мене засудили на 25 років ув'язнення та ще 5 років позбавлення прав. Каторжанином побував на Далекому Сході, Колимі та в інших найвідлюдніших місцях Сибіру.

— Відомо, що до учасників ОУН-УПА і керівництво сталінських таборів ставилося особливо неприязно.

— В ув'язненні ми теж не терпіли приниження, тому начальники таборів часто нацьковували на нас кримінальних злочинців, але ми зазвичай і їх ставили на місце. Особливо жорстокою була сутичка у 419-му «лагпункті», де були зосереджені рецидивісти з усього СРСР, які за підтримки озброєної охорони напали на наш вагон. Згодом блатні здивовано визнали: «Такіх стойкіх людей, как бандеровци, ми єщо не відєлі». Вони навіть передавали нам у барак посиленого режиму хліб та махорку. Але прокуратура винними за спровоковані керівництвом табору безпорядки зробила нас, політичних, і в 1956 році 12 чоловік засудили до смертної кари. Вирок відмінили лише тоді, коли ми вдалися до сухого голодування і нове слідство зрештою встановило істину.

Українець — це звучить гордо

— Пане Романе, ви стверджуєте, що молоді люди, зокрема ваші брати і сестри, свідомо йшли на смерть заради української ідеї. Але таке рішення не приймається зопалу, воно, вочевидь, повинно на чомусь грунтуватися, з чогось виростати.

— Самоусвідомлення себе як українців — представників державницької нації, відбувалося завдяки сімейному вихованню, впливу громадських організацій, таких як «Просвіта», «Відродження», патріотичному духовенству. Парохом у нашому селі був отець Кравчук, який свого часу служив капеланом у Легіоні українських січових стрільців.

Ми були чужими на своїй землі, але вірили, що прийде час — і цю історичну несправедливість, яка запеклася в юних душах, усунемо. Були переконані, що робити це можуть лише освічені, порядні, фізично і морально загартовані особистості. Мій брат Василь ніколи не курив і навіть не пив пива. Майже всі шестеро моїх двоюрідних братів і сестер, народжених у священицькій сім'ї отця Василя Німого, закінчили гімназії з відмінними оцінками. Уже згадуваний мною Богдан Німий був одним із кращих студентів Львівського університету. Його рідний брат Славко (псевдо Щорс) мав диплом випускника політехнічного інституту й очолював надрайонний провід Служби безпеки. Як розповіла мені очевидиця Анна Караїм, Славко, поранений у ноги, застрелився з пістолета, коли 25 травня 1945 року в селі Негівці Калуського району енкаведисти оточили оселю, де він переховувався. 19-річний Роман Німий був пропагандистом ОУН і загинув за невідомих мені обставин.

Сестра Ліда (псевдо Ксеня), за свідченнями іванофранківця Романа Вінтоняка, прийняла смерть 18 січня 1947 року. Вона була секретарем-друкаркою в окружного провідника Бориса. Зрадник видав координати розташованої в Карпатах криївки-колиби, де вони зимували, і вранці їх оточив загін прикордонників. Після нерівного бою загинули надрайонний провідник Артим, його чотири охоронці та колишній старший лейтенант радянської армії на псевдо Сірий. Ліда, аби не потрапити в руки ворога, застрелилася з пістолета «Вальтер». Їх роздягнули і повісили для остраху місцевих жителів у центрі села Жаб'є (нині — райцентр Верховина). Потім трагічно обірвалося життя сестри Зоні. Останньою, 18 листопада 1950 року, загинула Марійка, член крайового проводу ОУН, під час бою з енкаведистами неподалік села Бережниця Калуського району...

Ми, тобто ті учасники визвольних змагань, хто з різних об'єктивних причин залишилися живими, не є героями. Герої загинули. Полягли найкращі представники народу. Вони не допустили б такого розвитку України, який стався після розпаду СРСР. Я не можу сказати жодного поганого слова про нашу нинішню державу. Це було б святотатством. Держава тут ні до чого. В усьому винна злочинна влада, яка приховує від українців їхню історію, нацьковує Схід на Захід, терзає, як шакал, нещасну Україну. При цьому ще й іронізує: «Маємо те, що маємо».

Я горджуся тим, що є українцем, але мені соромно, що маю таку владу.

"Україна Молода", № 197 за 21.10.2004.