Роман Василько

ЗЛОЧИН: ХТО ГОСТРИВ СОКИРУ?

Обставини смерті Ярослава Галана — погляд через п'ятдесят років

24 жовтня 1999 р. минуло 50 років з дня трагічної смерті Ярослава Галана. Як свідчать офіційні повідомлення, він помер від 11 ран, завданих сокирою, у своєму помешканні по вул.Гвардійській між 12-ю і 13-ю годинами 24 жовтня 1949 р. Вже пізніше було заявлено, що він був вбитий 17-річним Михайлом Стахуром зі села Ременова біля Львова. При вбивстві був присутній син священика Дениса Лукашевича, пароха села Сороки-Львівські, студент сільськогосподарського інституту Іларій.

Такі за визнанням офіційних чинників головні «герої» трагедії. Про цю трагедію та про Ярослава Галана написані десятки книг і маса всяких газетних і журнальних публікацій. Зі жалем треба сказати, що всі вони не несуть майже ніякої інформації, щоби правдиво висвітлити мотиви вбивства і, безумовно, саме виконання. Совєтські видання зображають Галана як великого борця проти українських націоналістів, греко-католицької церкви і Ватикану, які буцімто були ворогами українського народу. Навіть не беручи до уваги історичну правду, сама постановка цього питання була блюзнірською і давала зворотний ефект большевикам. Нормально думаюча людина з огидою відкидала такі інсинуації. Зате продажні писаки мали роботу і відповідну платню. Якщо брати до уваги саму постать Я.Галана, то треба до оцінки його діяльності підходити не як до людини-українця, людини певного світогляду, з певними моральними устоями, а як до людини-зрадника своєї нації і як до людини, що, за виразом Івана Франка, займається «шпіонським ремеслом». Стосувати до таких людей якісь моральні чи, тим більше, патріотичні мотиви — нонсенс.

Перший вивих Галан одержав у ранньому дитинстві, народившись і виховавшись у москвофільській сім'ї. Правда, наша історія знає випадки, коли із середовища москвофілів виходили патріоти і порядні люди, але такого, на жаль, з Галаном не сталося. Він був членом Польської комуністичної партії, «вербував» інтелігентів на виїзд до СССР, паплюжив свій народ і кращих його представників-націоналістів перед чужинцями, вимагав їх видачі на смерть до рук московсько-большевицького Молоха.

Особливу ненависть він виявляв до греко-католицької церкви і до Ватикану та його першоієрарха Папи Римського. Цим він викликав до себе огиду, а сучасники сприймали його як неповноцінну людину. Треба, проте, сказати, що все-таки він мав до деяких людей підхід.

Вибрав же собі за дружину Ганну Геник із заможної патріотичної родини села Нижнього Березова, що на Івано-Франківщині. Мав контакти з українськими інтелігентами, яких спокусив виїхати до СССР.

Хочу навести деякі висловлювання Юрія Смолича про Галана у спогадах «Розповідь про неспокій». Між іншим, він говорить, що Галан перебуваючи під час другої світової війни у Москві і повертаючись вночі додому після роботи у радіовисильні, мусів заходити до готелю «Метрополь» — єдине місце в Москві, де в той час можна було купити порцію спирту. При цьому Ю.Смолич скрушно зауважує, що Галан не був алкоголіком, а любив лише бути в товаристві п'яних людей. Цікаве пояснення, правда? Крім того, Ю.Смолич доволі розлого розповідає про те, як у 1939 р. він разом з Галаном ходив у Харкові до гуртожитку медичного інституту, де перед арештом жила дружина Галана. Від неї залишилася тільки валізочка. Галан, боячись, щоби з ним не сталося такого, як з Анничкою, навіть не вияснював, за що знищили його дружину. Як би там не було, не може бути, щоб у Галана після втрати Аннички не зосталося ворожості до большевиків. Будучи боягузом і маючи шпигунські зобов'язання, за виконання яких діставав платню (інакше він не був навчений заробляти на хліб), не міг виступити відкрито. У середовищі своїх кумплів він, напевно, висловлював незадоволення совєтами. Дехто з них повідомив куди треба, і відповідні органи мали це на увазі.

Розглянемо політичну обстановку на той час. Російсько-большевицькі шовіністи, які мріяли про світове панування, бачили себе вже на березі Атлантичного океану. Ідеологи готувалися до забезпечення тилів. У країнах Західної Європи домінував католицизм, який був несумісний ні з большевицькою ідеологією, ні з державним російським православ'ям. Щоби послабити боротьбу з ним, треба було його якимось чином дискредитувати, а заразом вбити ще кількох «зайців».

Ось ці «зайці». Напевно, назріла потреба усунути з дороги Я.Галана, який при певному збігу обставин міг наробити клопотів. МГБ та й, можливо, ЦК Компартії вважали: коли станеться так, що вину за смерть Галана можна звалити на націоналістів-підпільників, які буцімто одержали наказ від колишнього греко-католицького кліру, а той, в свою чергу, від Ватикану, то буде все крито і корисне для божевільних планів большевиків. Розробилася таким чином версія, що Галана повинні вбити підпільники за наказом Ватикану. Були наперед створені відповідні сюжети багатьох книжок, які чекали свого втілення. Головним завданням для МГБ було виконати замах так, щоби на відкритому процесі, де мали бути присутні кореспонденти зі всього світу, ніхто би не засумнівався у тому, що замах виконали підпільники ОУН.

Вибір випав на сім'ю священика Дениса Лукашевича, що в той час був парохом у с.Сороки-Львівські біля Львова. Сам о.Денис і його сини мали зв'язок з підпіллям. Завдання полягало у тому, щоб якось переконати певну ланку у підпіллі, що необхідно вбити Я.Галана як зрадника. Звичайно, це мало би вигляд наказу згори. Майже неможливим є, щоби такий наказ дали чи то Головнокомандувач УПА Роман Шухевич — «Чупринка», чи Крайовий провідник Осип Дяків — «Горновий». Такі замахи не практикувалися, бо за ними ішли масові арешти, дискредитація підпільного руху, а користі ніякої. Залишається — наказ із-за кордону. В той час повітрям вже перекидалися в Україну агенти МГБ під виглядом кур'єрів. Інша річ, як можна виконувати такі «накази», що не апробовані місцевими провідниками. Тут вибір на організатора замаху випав на Брюховицького (чи Новояричівського) надрайонового провідника Романа Щепанського — «Буй-Тура». Чому якраз на нього? Він з усіх надрайонових провідників був найближче до сім'ї Лукашевичів (можливо, і раніше зналися), та й від Львова він був недалеко.

Напевне була ще якась, поки що скрита, причина. Якби був дозвіл на перегляд його слідчо-судової справи (а він — не реабілітований), то напевно розкрилося б всього далеко більше. Як би там не було, Щепанський зіграв тут не найкраще, якщо не сказати гірше. Що ж, у світі всяк буває. Йшла підготовка до замаху. Тут було задіяно досить людей, в т.ч. і сини о.Дениса — Іларій, Мирон, Олександр. Сам о.Денис можливо і не знав, що готується замах і, принаймні, не був ініціатором його, як це зображали большевицькі писаки. І от замах відбувся — Я.Галан вбитий і, якщо вірити судово-медичній експертизі, то йому завдано 11 ран сокирою. Через декілька годин після вбивства Львівське радіо рознесло цю звістку, що аж ніяк не в'яжеться із законами ведення слідства. Через декілька днів були арештовані сини о.Дениса, а потім і він сам.

Цього на перший раз було достатньо, щоби готувати процес, де обвинуваченими повинні бути о.Денис і його сини. Слідство старалося змусити Іларія взяти вину за виконання вбивства повністю на себе, а о.Дениса за організацію. Про це свідчать протоколи допиту. Не біда, що не зловлений Щепанський і його друзі-підпільники. Для такої справи вистачає показати перед світом апологетів Ватикану (хоча о.Денис прийняв православ'я), які не зупиняться ні перед чим, щоби догодити йому, в т. ч. і перед вбивством.

Справа з Лукашевичами для слідчих була ясною у всіх відношеннях. До сім'ї був приставлений вклинений у підпілля агент МГБ, який знав не тільки все про сім'ю, але й про людей, які мали дружні відносини з сім'єю. Почалися їхні арешти, благо є за що зачепитися. З Києва й інших міст були прислані слідчі для ведення слідства.

Та Лукашевичів не вдалося заломити. Одному тільки Іларію можна було закинути щось суттєве, бо був присутній при замаху. Отцю Денису після півторарічного слідства зуміли інкримінувати тільки передання у підпільний фонд грошей з церковної каси. Мирон і Олександр виявилися тільки заручниками у цій справі, бо фактично могли закинути їм тільки зв'язок з деякими підпільниками.

До справи Дениса Лукашевича долучили справу письменниці О.Дучимінської, доброї знайомої сім'ї Лукашевичів, і справу його сестри Галини Левицької, дружини о.Ярослава Левииького, пароха с.Гряди біля Львова.

До справи братів Лукашевичів долучили справу Томи Чміля. 4 січня 1951 р. відбулося засідання Військового Трибуналу, який засудив Іларія.Мирона і Олександра Лукашевичів і Тому Чміля до смертної кари. Якщо вірити документам, то вони були розстріляні 15 березня 1951 р. Чомусь не чекали на зловлення справжнього виконавця, щоб об'єктивно вияснити проведення замаху. Є на це відповідь. Справжнього вбивцю не можна було давати на суд, бо це був емгебист, а нареченого вбивцю Михайла Стахура теж не можна, бо був би справжній конфуз. Потім 26 травня 1951 р. був суджений Денис Лукашевич, 16 жовтня 1951 р. — Михайло Стахур, а 5-13 жовтня 1954 р. — Р.Щепанський. Замість одного відкритого «світового» процесу над Ватиканом, УГКЦ і ОУН вийшло аж чотири закриті процеси (не можна-бо вважати відкритим процес над М.Стахуром, на який були запрошені «свої люди», які повністю затемнили цю справу).

Тут коротко викладено версію і перебіг справи замаху на Я.Галана. Тепер же постараємося більш конкретно розповісти про це і обгрунтувати цю версію. До уваги беруться справи: П-27660 (Дениса Лукашевича, Ольги Дучимінської, Галини Левицької [1]) і П-2809 (Василя Карвацького, Ольги Карвацької, Софії Карвацької [2]), розповіді членів сім'ї Лукашевичів і людей, які знали підсудних.

Залишилися недоступними справи: 1) Михайла Стахура; 2) Іларія, Мирона та Олександра Лукашевичів; 3) Романа Щепанського, Ф.Віхтя, Є.Гладковського та інших. Вважаємо, що вдасться переконати читачів і на тому матеріалі, що є.

Перед цим треба сказати, що від жовтня 1949 р. і до тепер поширені серед людей різні версії цього замаху. Одні говорять, що замах вчинено дійсно підпіллям за зраду Галаном України. Цієї версії, до речі, дотримуються підпільники, які були на той час у підпіллі. Інші говорять, що замах — справа рук тільки самих емгебистів, а потім вже брутально підставлені Лукашевичі та інші. Є модифікації цих версій. Ми ж постараємося на судово-слідчих справах і на інших матеріалах довести правдивість своєї версії.

Я особисто в 1991 р. розмовляв цілий день з живим ще тоді о.Денисом. Я був представлений йому як людина, яка не має якихось лихих намірів, а хоче вияснити справжні обставини вбивства Я.Галана. Отець Денис охоче розмовляв зі мною, виявляв прекрасну пам'ять на людей і події, навіть чітко говорив про свої шкільні та студентські роки, не кажучи вже про зрілий вік, про священичу діяльність і т.п. Але коли розмова заходила саме до цього замаху, замовкав і ніяк не можна було його змусити до розмови про це. Те ж саме говорили мені політв'язні, що були разом з ним в таборі і пробували щось довідатися про це від нього. Дійшло до того, що коли я запитував його про Р.Щепанського, то він робив вигляд, що можливо вперше чує таке прізвище, а його батька — священика с.Звертова шукав за шематизмом і не знайшов. Звичайно, важко поставити кому-небудь себе на його місце, бо мало хто втратив відразу трьох синів, які спочатку були заручниками. Щоби врятувати їх від смерті, йому напевне пропонували, згодитися самому і змусити синів поводитися на суді за емгебистським сценарієм. Він, як бачимо, не згодився на це, як і сини. Правда, для такої стійкої мовчанки у о.Дениса могли бути й інші причини.

Та дамо слово судово-слідчим матеріалам, благо до справи Д.Лукашевича додані деякі протоколи допитів братів Лукашевичів і перебіг трибунальського засідання над ними.

На поверхню спливає ще одна постать — Тома Чміль. Народився в 1924 р. у с.Збоїща Старі тодішнього Брюховицького району Львівської області. Виходець з селян-середняків, робітник, українець, освіта — 5 класів. Батько помер весною 1950 р. Мати Чміль Галина, брат Лев, сестри Марія і Олександра проживали в с.Збоїща Старі і працювали в колгоспі. До арешту працював на беконно-консервному заводі з січня 1950 р. До цього часу був на нелегальному становищі, а потім зголосився з повинною. Вважаю доцільним зробити короткий виклад його виступу на засіданні трибуналу ([1], т.2, л. 322). Ще в 1944 р. під час німецької окупації у с.Сороки-Львівські познайомився з Михайлом Михальчишиним, з яким вів, розмову про підпілля, і одержав від нього для реалізації «бофони». Потім німці забрали його на копання окопів під Тернопіль. З приходом большевиків повернувся додому і влаштувався на роботу на залізницю. Був арештований, бо хтось доніс, що буцімто служив у дивізії СС «Галичина». За браком доказів був звільнений і знову працював на залізниці. В 1946 р. зустрів районового провідника «Романа», який погрозив йому за це, що був комсомольцем. Потім працював на шкірзаводі. Одного разу, йдучи п'яним додому, Чміль був затриманий п'яним командиром «винищувального батальйону» Островерховим. Останній стріляв у нього, але Чміль вибив з його рук автомат і побив його. Боячись покарання, перейшов на нелегальне становище. Спочатку жив у Львові, а потім у селі, де, перебраний за жінку, працював на городі. Через якусь «Софійку» хотів зв'язатися з підпіллям. «Софійка» висунула умову: Чміль повинен вбити голову сільради села Збоїща — Герчука Михайла через 3-4 дні. Тут знову щось не стикується, бо як можна доручати замах людині, яка не має довір'я і не має досвіду. І сталося це, чого слід було чекати. Герчук вдарив чимось по руці Чміля, куля пролетіла мимо, і Чміль мусів втікати. І от такому невдасі довірили більш «важливу» справу. «Буй-Тур» — Р.Щепанський, «Орест» — Іван Гринчишин і ще третій — вищий чином (ох, ці незнайомі вищі чини, яких ніяк не можна ідентифікувати, вони будуть зустрічатися і надалі в нашій розповіді). Ці підпільники дали завдання Чмілеві вбити Галана. Правда, на зустрічі не було сказано, кого власне треба вбити і з ким. Зустріч з другим замаховцем була призначена на 16.00 8 жовтня 1949 р. біля кінотеатру «Щорс» на вул. Академічній (теперішній проспект Шевченка). Паролі та інші речення були такими ж, як про це раніше на допиті говорив Іларій. Зустрілися, пішли до Стрийського парку. Поділилися зброєю і домовилися, що «Ромко» — Т.Чміль нанесе удар сокирою, а Іларій буде дбати про безпеку. Коли підійшли до дверей помешкання Галана, то почули, що по телефону розмовляє жінка, і вирішили, що Галана нема вдома. Відійшли і повернулися через півгодини. Двері відчинила служниця, в хаті застали художника, що малював портрет Галана, і сестру служниці. Галана вдома не було. Незабаром прийшла дружина Галана, а потім і Галан. Виконати атентат було важко, але, щоб не видати себе, то звернулися до Галана з проханням, щоб той допоміг їм зняти догану, буцімто винесену їм за це, що вони хотіли перейти до Лісотехнічного інституту. Галан порадив їм звернутися з цією справою до Стефаника, тодішнього голови обласної Ради. Вийшовши від Галана, подалися до парку Костюшка (тепер Ів.Франка). Там Іларій віддав «Ромкові» зброю. Домовилися поновити спробу на другий день. Повинні були зустрітися на розі вулиць Миколая і Дзержинського (тепер Грушевського й Ів.Франка).

На цю зустріч Чміль не пішов, бо, за його словами, не хотів більше іти на замах. «Буй-Тур» дуже сварив його за це і відібрав зброю. Далі Чміль признається, що був присутній при вбивстві комсомольця Вілька, якого вбив Герчук Лев. У січні 1950 р. Тома Чміль зголосився (напевно, прийшов з повиною) до МГБ. Говорить, що його ні про що не питали. Це просто неможливо, бо так не могло бути. Якщо він насправді зголосився, то мусів сказати, що мав чого скриватися, а що нічого не питали — це розказувать лиш сміх. Допитували і зовсім незаангажованих підпільною роботою людей. Його буцімто спокійно звільнили, і, найцікавіше, що після цього «Буй-Тур» не боявся мати з ним зв'язку і ще давав йому якісь завдання. Треба сказати, що, як побачимо і далі, «Буй-Тур» був оточений підозрілими людьми. Він і його друзі вели себе розв'язно, без всякої обережності. Ще треба сказати, що у справі [1] поміж інших є довідка, підписана 13 січня 1951 р. заступником начальника Брюховицького РВ МГБ Львівської області ст. лейтенантом Перміновим, що Щепанський Роман Миколайович — «Буй-Тур» був фізично знищений 3 грудня 1950 р. у с.Збоїща, коли відомо (є кримінальна справа), що він був засуджений до розстрілу 13 жовтня 1954 р. і розстріляний у Києві 10 березня 1955 р. Ось ще одна з містифікацій у цій історії. Потрібно було максимально заплутати цю справу, що й було зроблено. Ідентифікувати тіло Щепанського було кому. Вся родина Лукашевичів знала його добре і могла це стовідсотково зробити.

Тепер надамо слово Лукашевичам у цій справі. У справі [1] є декілька протоколів допитів синів Д.Лукашевича, протоколів очних ставок з іншими особами, а також протокол перебігу судового засідання ВТ, який проходив 3-4 січня 1951 р.

Зверніть увагу, що від їх арешту і до суду над ними пройшло більше тринадцяти місяців, а на ведення слідства відпускається всього два місяці. Правда, це слідство за відповідними вимогами можна було продовжувати роками.

За цей час робилися спроби схилити як батька, так і синів до того, щоби вони взяли всю вину на себе. Як бачимо, не згодилися, і тому довелося шукати «справжнього» вбивцю і «справжнього» організатора. Справжніх не можна було виявляти і тому прийшлось їх замінити М.Стахуром і Р.Щепанським.

На допиті 20 січня 1950 р., що почався о 22.00 і який проводив заступник начальника слідчої частини МГБ УССР підполковник Пивоварець ([1], т.2, л.266), Іларій Лукашевич про себе і свою участь у замаху на Я.Галана сказав наступне.

В ОУН був втягнутий Іваном Гринчишиним — «Орестом», 1928 р.н., жителем с.Сороки-Львівські у 1946 р., коли вчився з ним у 10-й клясі у с.Збоїща Брюховицького району. Він давав читати Іларію підпільну літературу. Наприкінці 1946 р. «Орестом» у хаті Катерини Свіляк в с.Сороках-Львівських була організована зустріч з районовим провідником Брюховицького району «Лебедем», вбитим, на початку 1947 р., і «Буй-Туром». З останніми батько Іларія мав зв'язки, помагав їм грішми.

У Лукашевичів в хаті бували: «Буй-Тур», «Орест», «Хмара», «Зенон» та інші. У присутності батька зустрічався з ними зимою 1947 р., коли вчився у середній школі. Після цих зустрічей розповсюджував у Збоїщах антибольшевицькі листівки,направлені проти виборів до Верховної Ради УССР. Потім вступив до Львівського сільськогосподарського інституту і там продовжував антибольшевицьку діяльність. З підпільниками зустрічався у хаті батька, Свіляк Катерини, Кривака Теодора, Мизака і Гайдиса. У Дублянах зустрічався з підпільниками у хаті Карвацького Василя, а у Збоїщах — в хаті Янчишин Ганни. У Львові також розповсюджував листівки. На адреси студентів-комсомольців сільськогосподарського і медичного інститутів також надсилав листівки з вимогою, щоби вони кидали комсомол і йшли в підпілля. Купував для підпілля українську літературу, що видавалася у Галичині, і канцприладдя. Ці книги брав у О.Дучимінської, сім'ї Зрадів, у тітки студента Божейка Юрія. Цю літературу носив до одного жителя с.Форналівки, а також передавав безпосередньо до рук підпільників при зустрічах. На початку 1948-1949 навчального року «Буй-Тур» дав завдання Іларію збирати відомості про навчальну, виховну та інші напрямки роботи зі студентами у сільськогосподарському інституті. Подавав дані скільки часу було відведено на військову підготовку, суспільні дисципліни і т.ін. Такі ж дані брат Олександр збирав у медичному інституті. Вказівку про прийняття безпосередньої участі у замаху на Галана одержав у серпні 1949р. після того, як зібрав трохи інформації про нього. В кінці лютого 1949р. через брата Мирона Іларій був викликаний в с.Дубляни до хати Василя Карвацького, де його чекав «Буй-Тур» і ще якийсь високий підпільний чин. Вони дали Іларію адресу Галана і вимагали зібрати про нього всі можливі побутові дані (коли виходить з дому, коли приходить, дуже подрібний план помешкання і т.ін.). На цій зустрічі, де давали завдання збирати дані про Галана, був присутній і брат Мирон, але йому ніяких завдань не давали. Галан жив по вул.Гвардійській,18, на 4-му поверсі. Іларій нарисував план вулиць, в околицях яких був будинок, де, проживав Галан, і самого будинку та передав все це «Оресту». Проте «Буй-Тур» був незадоволений проведеною роботою і вимагав від Іларія прояву іниціативи у більшому збиранні даних. Це було у квітні 1949р. Деякі дані про Галана зібрав брат Олександр за допомогою О.Дучимінської і дані були передані «Буй-Туру». Останній далі вимагав, щоб Іларій зайшов до Галана у помешкання.

Іларій для цього використав привід, що буцімто хоче перевестися із сільськогосподарського до лісотехнічного інституту, бо лісогосподарський факультет, на якому він навчався у сільськогосподарському інституті, ліквідується, а замість нього утворюється лісомеліоративний факультет, на якому він не хоче навчатися.

Перший раз навідався до Галана у першій половині серпня 1949 р. Тоді вдома була лише дружина, яка вислухала його і попросила подзвонити їм через тиждень, бо тоді приїде Галан. Приблизно через 10 днів Іларій подзвонив Галану, і той попросив його прийти до нього. Іларій зайшов до Галана, і той згодився вияснити цю справу. На другий день Іларій знову подзвонив Галану, і той заспокоїв його, тим що лісогосподарський факультет не ліквідується. Після цього Іларій поїхав до Сорок, де зустрівся з Гринчишиним і «Буй-Туром», і розповів про зустріч з Галаном. «Буй-Тур» сказав, що скоро до Львова приїде «Ромко», який здійснить атентат над Галаном. Галан повинен бути вбитий сокирою. Далі Іларій розказує точно так само, як і Тома Чміль про їхню невдалу спробу замаху. 22 жовтня 1949 р. відбулася зустріч з «Буй-Туром», на якій останній познайомив Іларія зі «Стефком» і сказав, що 24 жовтня і не пізніше 25-го вони повинні вбити Галана. Чому такий поспіх? На суді вже говориться, що пізніше Галан мав кудись поїхати, а це напевно ускладнило би справу замаху. Повідомлення про від'їзд Галана не виходило від Лукашевича, а знали про це емгебисти зі своїх агентурних джерел. Зустрілися 24 жовтня 1949 р. о 10.00 на вулиці 1-го Травня (тепер проспект Свободи) і пішли за адресою: буд.22, пом.7. Там була жінка, яка назвала себе Софією. Там вже була зброя. Поділилися зброєю, «Стефко» взяв сокиру і пішли до Галана. Коли підходили до будинку, де жив Галан, була 11.15. Двері відкрила служниця. Вийшов Галан і попросив зайти до кабінету. Іларій на запрошення Галана сів до столу поруч з ним, з правого боку, а «Стефко» не сідав. «Стефко», який таким чином був ззаду Галана, миттєво вихопив сокиру із-за пояса і почав наносити удари по голові. Іларій встав, вихопив пістолет і побіг до служниці, яку застав у суміжній кімнаті за прибиранням. Під дулом пістолета примусив її мовчати. Потім підійшов «Стефко», обірвав телефонний шнур, ним вони зв'язали служницю, а самі почали робити обшук у шуфлядах стола Галана. Забрали його нагороди. У цей же час хтось подзвонив у двері, але вони не відповіли і через деякий час вийшли з помешкання, наказавши служниці, щоби вона протягом години не кричала, а коли її будуть запитувати про скоєне, сказала, що їх не знає. Тут слідчий примусив Іларія наговорити на себе, що він наніс ще п'ять ударів Галанові по голові, хоча той вже був неживий після 6-ти ударів, завданих «Стефком». На суді, правда, Іларій відмовився від цих показів. Вони вже були непотрібні, бо показового процесу не було. Тільки уявити собі, яким способом слідчий домігся таких самообвинувачень!

Після вбивства пішли до тітки Галини Левицької, що жила в с.Гряді біля Львова. ([1], л.281.). Переночували і на другий день о 12-й годині пішли до Жидячиського лісу, що недалеко від Сорок, де була призначена зустріч з «Буй-Туром» на вечір 25 жовтня 1949 р. «Стефко» залишився у лісі, а Іларій пішов додому. Не сказавши батькам про скоєне, переодягнувся і пішов до лісу. Вночі зустрівся з «Буй-Туром», який не цікавився подробицями, сказавши, що він довідався про все від «Стефка». Вирішили, що Іларій повернеться до Львова і буде продовжувати навчання. «Буй-Тур» забрав у Іларія пістолет і гранату й разом зі «Стефком» та ще одним незнайомим пішов кудись, а Іларій зі «Скалою» та «Степовим» переночували у лісі і вранці поїхав до Львова. У Львові разом з братом Мироном вирішили звернутися до тітки Марії, щоби вона влаштувала його до лікарні заднім числом. Тітка погодилася покласти його до лікарні для виривання гландів. Там же, біля поліклініки, де він був на прийомі у лікаря, Іларія арештували. Офіційна дата арешту 29 жовтня 1949 р., але це було скоріше (десь 26 чи 27 жовтня 1949 р.).

Хоч Іларій не сказав відкрито тітці, що брав участь в атентаті на Галана, але з її розмови і дій зрозумів, що вона знає про це. Слідчий запитував, яку участь у підготовці замаху брала О.Дучимінська. Іларій відповідає, що сам не звертався за даними про Галана до Дучимінської, а робив це брат Олександр. Далі говорить, що сам підготував зустріч підпілля з Дучимінською, бо вважав, що коли вона знатиме справжніх підпільників, то зможе написати щось для підпілля. У серпні 1949 р. Іларій і Олександр були викликані до хати Гайдиса у Сороках. Там на них чекали «Орест» і «Євген». Останній запропонував організувати зустріч з Дучимінською у Сороках. На зустрічі підпільники знайомили Дучимінську з такими творами: «Мати», «Учителька», «Літопис УПА», «Передумова боротьби». «Євген» запропонував Дучимінській написати антибольшевицький твір. Дучимінська конкретно не відповіла на цю пропозицію.

Щоб не нагромаджувати некоментованого матеріалу, зробимо коментар до вищесказаного в контексті висловленого на початку розповіді нашого бачення цієї справи.

Насамперед, у читача напевно виникає здивування, чому в'язні так детально, здавалось би, охоче говорять про справи, які можуть тільки обтяжити їхнє становище. Та люди, які самі були під слідством, розуміють це і не дивуються. Коли в'язень про щось і говорить, то тільки тому, що до арешту емгебистам це було відомо і досить таки обгрунтовано, з певними доказами, доведено до відома в'язневі. Ніхто з в'язнів не говорив про те, що не було відомо наперед слідству. Крім того, застосовувався страшний терор, навіть до фізичного знищення і «взяття на бочку». Технологія проста. В'язня, який не хоче дати потрібних для слідства відомостей, везуть кудись. На нього і на конвой робиться буцімто підпільна засада. Насправді це відповідно підібрані і переодягнені емгебисти. Вони «розбивають» конвой, забирають в'язня і везуть у якусь криївку. Там обвинувачують його у співпраці з емгебистами і загрожують розправою. Багато в'язнів швидко зорієнтовувалися у маскараді, тому вели себе відповідно і безстрашно, але деякі приймали це за щось натуральне і для реабілітації виказували свої зв'язки з підпіллям і свої вчинки.

Не уникнув цього і о.Денис. У цьому дійстві він признався, що давав церковні гроші для підпілля. Це залишилося, поруч з тим, що приймав у своїй хаті підпільників, майже єдиним пунктом обвинувачення і гнітило його все життя. Не виключено, шо про це слідство знало від своєї агентури, але потрібне і особисте признання. Так само і Іларій, і Мирон, і Олександр Лукашевичі мусіли говорити про відомі МГБ речі.

Поміркуємо над особою безпосереднього вбивці Галана. Як бачимо, він до суду фігурував лише як «Стефко», хлопець з Ременова. Прізвище Стахура виринуло на суді з вуст його двоюрідної сестри — Ксені Сушко — людини, м'яко кажучи, дивної поведінки і непевної політичної орієнтації. Її муж Теодор Сушко, за даними тогочасного підпілля, вважався таким, що помагав емгебистам викривати криївки, хоч потім сам був репресованим. Сама Ксеня Сушко в розмові зі мною вже у 1992 р. дуже охоче розказувала про свою підпільну діяльність, тюрму, суд. Розказувала, що мала зустріч зі самим Хрущовим і по-геройськи розмовляла з ним про підпілля, гнівно відкидаючи від них назву «бандити». Вона хотіла показати себе справжньою героїнею, говорячи, що це вона власне давала Михайлові Стахуру для замаху свою сокиру. Напевно, не думала, що хтось познайомиться ближче з цією справою. Сама ж вона на судовому розборі говорила, що бачила у Михайла сокиру, яку він очевидно приніс зі собою з села. До того ж у Сороках знаходяться люди, яких обвинувачували в тому, що вони давали цю сокиру. Крім того, вона навмисно неправдиво обвинувачувала дружину Р.Щепанського, О.Могиляк, в тому, що видала його. Знання обставин цієї справи говорить про зовсім інше. Та найголовніша містифікація криється у більш важливому. Ксеня Сушко та й інші односельчани говорять, що Михайло Стахур був блондином і виглядав інакше, як це описують Іларій Лукашевич і Ольга Карвацька. Вони свідчать, що вбивця був брюнетом. Останні не знали прізвища вбивці, а знали тільки відповідну людину, що виконувала замах. І.Лукашевич не міг помилитися, бо з ним був доволі довгий час, а О.Карвацькій Іван Гринчишин показував вбивцю (зовсім не говорячи, що це М.Стахур) у її хаті в Дублянах. Жінки добре запам'ятовують чоловіків, особливо молодих.

Якщо це звести докупи, то з упевненістю можна сказати, що вбивцею не був Стахур, а якийсь садист-емгебист. Все робилося для того, щоби зобразити підпільників такими нелюдами, що можуть вже мертвій людині завдавати ударів сокирою. Стахур, хоч і мав за собою вбивства, не міг так чинити.

Тепер може мати сенс коротка замітка в одній із львівських газет, де говорилося, як один в'язень зачув у тюрмі крик М.Стахура: «Я не вбивав Галана, ми так не домовлялися». Про ці домовлення ніхто напевно і не довідається. Але ось перед нами ще один цікавий документ. Передаємо його точне написання ([1], т.3, л.447).

«Генеральному прокурору СССР Руденко от з/к Лукашевича Дениса Модестовича 1904 г.р. ст.54-1 «а», 20-54-8,11 срок 25 лет, конец срока 1974 г. бриг. Бекера, барак 11.

Жалоба

26.5.1951 г. я был осужден Областным Львовским Трибуналом. Сам я к статье восьмой никакого отношения не имел. Генеральный прокурор сказал мне 14.5.51 г., что статья восьмая у меня за слова, которые я будь-то бы сказал: «Др.Костельник изменник Ватикана». Тогда я заявил Генеральному прокурору, что этих слов я никогда не говорил, и я могу дать свидетеля, что этих слов я никогда не говорил. Всегда противился убийству людей, считая жизнь самым большим добром на земле. В моих допросах должно быть записано, что я всегда противился терактам. Мой следователь майор Куценко против моей воли вписал эти слова в допрос, обещая исправить их во время подписания двухсотой статьи. Во время подписания двухсотки после 14 месяцев тюрьмы я был в таком состоянии, что даже ничто не читая, подписал протокол двухсотки, чтобы только уехать с тюрьмы в лагерь. Мне жалко жены и пятерых детей. Почему должен нести наказание за преступление, которого я не совершал? Я уверен, что высокий Орган справедливости СССР снимет восьмую статью с меня, и тем-самым облегчит мою судьбу и моей семьи. 14.5.51 следователь майор Устименко обещал дать мне свидание с сыном — а я до сих пор его не видел и ни я, ни жена моя не знаем и живут ли. Прошу улегшить их судьбу. На очных ставках с тремя сыновьями я видел и слышал, как они со слезами в глазах осуждали свои преступления. После пяти лет тяжкого наказания прошу разрешить им писать письма к их матери в Хабаровском краю, городе Бикин, ул. Подгорного № 8ДЗУ559, Лукашевич Софии Мелентьевной, как писано в правилах для лагерей со строгим режимом. Прошу не отказать моей просьбе. У меня очаговый туберкулез легких и гипертоническая болезнь.

Лукашевич Денис Модестович».

На скарзі є печатка: Прокуратура СССР, 20.12.54 г. ОЖ.

Цікавим також є те, що у копії протоколу перебігу судового засідання над Іларієм, Мироном і Олександром Лукашевичами і Томою Чмілем, який є у справі Д. Лукашевича, немає сказаного, на яку кару засуджені всі четверо. Є такий запис: «...председательствующий оглашает приговор и разьясняет осужденным право подачи прошения о помилований на имя Президиума Верховного Совета СССР. В 14 часов 50 минут судебное заседание объявляется закрытым». Порахуємо час. Об 11.15 суд повертається для прочитання вже наперед винесеного вироку і для його зачитання потрібно аж 3 години 35 хв. Невже стільки часу необхідно для зачитання? Ні! Що ж тоді робили трибунал і підсудні?

Але найголовніше: яка ж все-таки була містифікація цього дійства?! За офіційними документами сини Д.Лукашевича засуджені до смертної кари і розстріляні 15 березня 1951 р. Чому ж тоді о.Денис ще у 1954 р. надіється, що сини живуть, хоч вставляє слова: «ні я, ні моя жінка не знаємо де вони і чи живуть» (переклад з російської). Слідчий Устименко обіцяє 14 жовтня 1951 р. дати побачення зі синами, хоча сини ще 4 січня 1951 р. були засуджені на смерть. Немає ніяких документів про їх помилування. Чому слідчий обманював о.Дениса, давав йому надію на життя синів? Із судової справи зовсім не виходить, що о.Денис якимось чином «помагав» слідству на відкуп за життя синів. Був під слідством більше 14 місяців і засуджений на 25 років, без права написання скарги і касації. Більше того, є також довідка, що за рішенням комісії Президії Верховної Ради СССР 4.5.1956 р. термін засуду зменшений до 15 років. Звільнений 21.7.1956 р. Але своїм же рішенням ця ж комісія 20.12.1956 р. відмінила попереднє рішення, о.Денис був взятий під варту і звільнений аж 22 квітня 1976 р., відсидівши таким чином навіть на декілька днів більше 25-ти років. І навіть у червні 1976 р., після звільнення, штрафують дочку Лідію, що вона дала притулок своєму батькові, якому вже тоді було 72 роки і якому не давали проживати навіть в Коломиї. І як на глум, таке рішення приймали зайди Антонов, Дунаєва, Нєкрасов. Так люто ненавиділи большевики о.Дениса, який зірвав їм велику пропагандивну акцію — відкритий процес по обвинуваченню Ватикану, УГКЦ і підпілля ОУН. Правда, сини завжди були заручниками, і МГБ обіцяло зберегти життя синам, вимагаючи від о.Дениса якихось поступок. Таких поступок не було і тому не відбулося відкритого процесу. Що такий мав відбутися, свідчить такий документ. Ось уривок з обвинувачуваного висновку ([2], т2., л.306). «Руководствуясь ст.204 УПК УССР и директивой МГБ СССР № 162/101 от 18.9. 19/5 г., следственное дело № 9792 по обвинению Карвацкого В.А., Карвацкой О.Н, и Карвацкой С.А. направить на рассмотрение Особого Совещания при МГБ СССР».

Далі дається пояснення: «в связи с тем, что допрошенные по делу Карвацких-Лукашевич И.Д. и Лукашевич М.Д. подготовляются к открытому процессу по делу совершения теракта над писателем Галаном Ярославом и выступление их в суде В/Трибунала в качестве свидетелей до решения судебных органов по делу Лукашевича нецелесообразно». Підписали: слідчий Приймак і нач. слідчого відділу УМГБ ЛО Рафаель. Звідси видно, якими не бажаними були зустрічі Лукашевичів у 1950 р. зі свідками — знайомими, що були спільно зв'язані з підпіллям. При цих зустрічах могла би відкритися таємниця великої провокації і містифікації. Потім, вже на час суду над Лукашевичими, у січні 1951 р. такої небезпеки не було, бо на ньому вже були свідки, в т.ч. і Карвацькі.

Оголошення смертної кари Мирону і Олександру є якимсь садистським витвором. Олександра обвинувачують в тому, що був знайомий і зустрічався з підпільниками: Іваном Гринчишиним, «Буй-Туром» і «Семком», купував для підпільників націоналістичну літературу і канцприладдя. Націоналістичною слідство називає всю українську літературу, яка видавалася в Галичині під час польської окупації. Приписують йому, що збирав дані про спосіб життя, час праці й інше Стефаника, Костельника, Возняка і Галана, і тим нібито спричинився до смерті Костельника та Галана. Збирати дані про Костельника не було найменшої потреби, бо підпілля не збиралось його вбивати (це вже доведено) і не було чого слідити, бо о.Костельник мешкав навпроти Преображенської церкви, і час відправ був всім відомий. Що ж до Галана, то слідству не вдалося довести, що деякі дані про Галана він збирав з метою вчинення замаху на Галана підпіллям.

Олександр купував і брав літературу переважно у сім'ї Зрадів (матері Ірини, дочки Люби), які теж були арештовані і засуджені. За такі «злочини» навіть большевицькі трибунали не судили до смертної кари. Це саме стосується і третього брата — Мирона. Його обвинувачують в тому, що був зв'язаний з підпіллям з кінця 1946 р. Був знайомий з Іваном Гринчишиним, «Дубом», «Лебедем». Перше завдання, за словами Мирона, він отримав від Гринчишина у січні 1947 р.: розклеїти 100 листівок у с.Дублянах. Завдання Мирон виконав. Також вивісив декілька синьо-жовтих прапорців, зроблених з паперу. Таке ж завдання одержав у жовтні 1948 р. і також його виконав. У грудні 1948 р. одержав завдання передати братам збирати інформацію про професорсько-викладацький склад і студентів в інститутах, де вони вчилися. Передавав підпільникам одяг та інші речі, які придбали брати. Весною 1948 р.одержали завдання зібрати дані про Галана.

24 жовтня 1949 р. Мирон зайшов до Зрадів і застав там Дучимінську, яка сповістила, що вбитий Галан. Потім з Олександром пішли до інституту і довідалися, що 24 жовтня Іларія не було на лекціях. Наступного дня поїхав до Сорок, але Іларія там не побачив. Хотів розшукати «Буй-Тура», але не знав як. Знову поїхав до Львова, зустрівся з Іларієм, і той признався, що брав участь у замаху на Галана. Арештували Мирона вдома.

Тепер про обвинувачення о.Дениса Лукашевича. Взяття під варту о.Дениса і обшук в його помешканні і господарстві було вчинено вже 29 жовтня 1949 р. Було описане майно. Дружина о.Дениса вимушена була взяти на себе зобов'язання не псути і не продавати своїх речей і домашніх тварин. Перший протокол допиту датований 5 листопада 1949 р., а ордер на арешт — аж 12-им. Як бачимо, два тижні о.Денис був у «підвішеному» стані: одночасно і в тюрмі, але ще і не арештант, бо немає ордера на арешт. Таке траплялося дуже часто у совєтській, з дозволу сказати, юриспруденції. При обшуку знайшли 44 листівки, про які о.Денис заявив, що не знав про їх існування. Що ж робилося у них два тижні? Офіційно не сказано нічого, але з певністю можна сказати, що в той час відбулася згадана вже провокація і о.Денис «оброблявся» як фізично, так і морально для того, щоби визнав себе організатором замаху на Я.Галана. Не дивлячись на ніщо, таким себе не визнав. На першому допиті 5 листопада 1949 р. виступає ще не як арештований, а як свідок. Розказує про свою родину. Є доречним подати перелік сім'ї і родини:

1. Дружина Лукашевич Софія Миколаївна, 1906 р.н., уродженка с.Іспас Коломийського р-ну тодішньої Станіславівської обл;

2. Син Олександр, 1928 р.н., студент 4-го курсу медінституту;

3. Син Мирон, 1929 р.н., студент 3-го курсу сільськогосподарського інституту;

4. Син Іларій, 1931 р.н., студент 3-го курсу лісогосподарського факультету Львівського сільськогосподарського інституту;

5. Дочка Дарія, 1932 р.н., учениця 8-го класу, вчиться у Львові;

6. Дочка Віра, 1934 р.н., учениця 8-го класу, вчиться у Львові;

7. Дочка Ліда, 1938 р.н., учениця 5-го класу в с.Сороках Львівських;

8. Син Зиновій, 1943 р.н.;

9. Дочка Ірина, 1945 р.н.;

10. Рідна сестра Лукашевич Марія Модестівна, статистик у клініці медінституту, проживала у Львові по вул. Різьбарській, 3;

11. Рідний брат Лукашевич Йосиф Модестович, 1907 р.н. Виїхав у 1944 р. із с.Ляшки Горішні Ходорівського р-ну тодішньої Дрогобицької обл. до Австрії;

12. Рідна сестра Левицька Галина Модестівна, 1912 р.н., замужем за священиком Левицьким Ярославом Миколайовичем, парохом с.Гряда тодішнього Брюховицького р-ну Львівської області;

13. Рідна сестра його дружини Слиж Меланія Мелентіївна, 1902 р.н., замужем за священиком Слижем Миколою у м. Жидачеві колишньої Дрогобицької області;

14. Рідна сестра дружини Мінейлюк Стефанія Мелентіївна, 1904 р.н., проживає у Коломийському р-ні тодішньої Станіславської області;

15. Тітка Бабій Єлизавета, 1870 р.н. проживає у Львові, по вул. Менжієвської, 16, пенсіонерка;

16. Брат дружини Григорців Северин Мелентійович, 1918 р.н., інженер-хімік, працював на шкірзаводі і в 1944 р. виїхав на Захід.

Допит вів заступник начальника слідчого відділу УМГБ Львівської області капітан Устименко.

6 листопада 1949 р. о.Денис виступає вже як арештований. Признається, що з 1947 р. мав зв'язки з підпіллям: «Хмарою», «Буй-Туром» і ще з якимсь вищим чином. На цій розмові з ними були присутні сини Іларій і Мирон. У 1948 р. до Лукашевичів прийшли «Буй-Тур», Гринчишин Іван. З ним був ще один підпільник — «велика риба», як сказав один із синів. Як вже було сказано, до цього допиту вже слідчому було відомо про цю подію, а залишається невизначеним, хто ж то був — ця «велика риба». Без заперечень можна сказати, що це не були ні Шухевич, ні «Горновий». Можливо, якийсь повітовий чи окружний провідник, або, що найбільше імовірно, переодягнений замаскований емгебист.

На допиті 14 листопада 1943 р. о.Денис говорить, що через П'ясецького Дмитра, жителя с.Сороки, церковного брата, з 1945 по 1949 р. передав підпільникам більше 15000 рублів. Сказав ще о.Денис, що селянин Дуда Михайло мав зв'язок з підпіллям. Говорить також про своє знайомство з о.Землинським Миколою, священиком села Підліски Великі Новояричівського району Львівської обл. Ці признання є напевно результатом провокації, що була застосована до о.Дениса.

І вже 22 листопада 1949 р. було пред'явлено обвинувачення, власне за цими признаннями, які були витягнені від о.Лукашевича. Проте від часу підписання обвинувачення до засуду пройшло ще довгих півтора року. Це при тому, що на ведення слідства відпускається три місяці, а на продовження — місяць. Тут, за офіційною справою, допити стають вже рідшими, і на них запитують про всякі другорядні справи. Але, безумовно, проводилась і інша робота. Візьмемо, наприклад, допит 30 листопада 1950 р. Почався він о 22.45 і закінчився аж о 3:10 1 грудня. І от більше чотирьох годин мова йшла буцімто тільки про те, чи могли служниці Лукашевичів знати про їх зв'язок з підпіллям (відповідь заперечна), і про те, що сини передавали в підпілля українську літературу, яка видавалася не за совєтських часів. Про це, що зафіксовано в цьому протоколі, можна сказати менше як за півгодини. Решта часу йшло, безумовно, на намагання схилити о.Дениса до «щиросердечного» признання в організації вбивства Я.Галана за наказом Ватикану.

Запитували про всякі інші справи: про 1944 р., про сестер, тіток, швагрів, братів і т.п. Не варто обтяжувати цей нарис такими подробицями, хоч і це має історичну цінність.

Від 26 грудня 1949 р. до 9 січня 1951 р. зафіксовано всього лише 21 допит. І це за рік! Хто може повірити, що протягом року о.Денис просто відпочивав собі?

Головна постанова про пред'явлення обвинувачення була видана 9 січня 1951 р. При цьому був доданий пункт 20-54-8 — сприяння теророві. Від цього часу і до суду, який відбувся 25-26 травня 1951 р. (засідання Військового Трибуналу військ МВС Львівської області) не зафіксовано ніякого допиту.

По справі П-27660 разом з Денисом Лукашевичем проходили ще: письменниця Ольга Дучимінська і сестра о.Дениса Галина Левицька. Ольга Дучимінська, 1883 р.н., уродженка С.Миколаєва Бібрецького р-ну, відома письменниця, проживала у Львові по вул. Верхратського, 10. пом.7. Ордер на арешт підписаний 19 листопада 1949 р. Обшук зроблено 23 листопада 1949 р., а перший допит — 24 листопада 1949 р. Велике майно (зовсім не на одну людину), наприклад, 24 подушки, 21 простирадло, 7 ковдр, 21 чоловіча сорочка і багато іншого було конфісковано. Конфіскована і бібліотека. За це все у 1968 р. їй, як на глум,було повернуто всього 202 рублі. За два золоті перстені і годинник — 11 рублів 8 копійок. Бібліотеку кудись забрали і не віддали нічого, мотивуючи це тим, що Львівський облліт признав всі (!) книжки націоналістичними, і вони були знищені. Залишилися вони у фондах «спецхрану» або забрали їх до приватних бібліотек емгебисти. Деякі анкетні дані: її батько Василь Решетилович був українцем, а мати Литвин Броніслава — полькою. Батько вчителював, мама була господинею. У 1902 р. О.Дучимінська закінчила вчительську семінарію і до 1930 р. працювала вчителькою. Говорить, що не знає про долю своєю дочки Оксани, випускниці Подєбрадської сільськогосподарської академії, агронома товариства « Сільський господар». Як виходить з її показів, О.Дучимінська була особисто знайома з багатьма тогочасними письменниками, поетами і культурними діячами, в т.ч. Олександром Олесем, Крушельницькими та ін., за що її і обвинувачували. Обвинувачували також і в тому, що в Лукашевичів зустрічалася з підпільниками і знала про підготовку замаху на Я.Гадана. Останнє обвинувачення відкидає.

З грудня 1949 р. була підписана постанова про пред'явлення обвинувачення. Признається, що дійсно зустрічалася в Лукашевичів з підпільниками. Вони там показували, і вона читала підпільну брошуру «Учителька». Слідчий дуже хотів витиснути з Дучимінської признання, шо вона дала згоду на писання художнього твору для підпілля і те, шо підпільники говорили з нею про терор і смертні вироки, в т.ч. над Галаном. Заперечує це. Слідчий розвиває тему «підпільного» церковного вінчання Ірини Вільде з інженером Іваном Дріб'язком, членом партії. О.Дучимінська домовилася з о.Денисом, і той повінчав їх у помешканні О.Дучимінської. Мали слідчі про що питати, бо ця подія ніяк не могла «тягнути.» якогось обвинувачення. За цілий 1950 р. зафіксовано всього 16 протоколів допиту. Зрідка щось запитували про зв'язки зі знайомими письменниками і громадськими діячами. Будучи в одній справі з Лукашевичем. мусіла чекати на спільний суд. Большевики ще надіялися, що схилять о.Дениса до того, щоб взяв вину організації вбивства на себе. Вже навіть після розстрілу синів (офіційно зазначається, що це відбулося 15 березня 1951 р.), вони ще старалися. По даній справі ще проходила Галина Левииька, рідна сестра о.Дениса. Вона була арештована разом з мужем Ярославом Левицьким. Тоді ж був зроблений обшук і переписане майно. Не було знайдено ні зброї, ні дорогоцінностей, ні забороненої літератури. Перший допит вчинено 20 листопада 1949 р. Вів допит начальник відділення слідчого відділу УМГБ далекої тодішньої Ворошиловградської області, майор Гончаренко. Як бачимо, не вистачало у Львові слідчих і тому були спроваджені з різних міст.

Деякі анкетні дані: Левицька (дівоче прізвище Лукашевич) Галина Модестівна народилася в с.Стецевій Станіславської області. На день арешту проживала разом зі своїм чоловіком священиком Ярославом Левицьким у с.Гряді Брюховицького району Львівської області. Мала четверо дітей: три дочки і сина (Тетяну — 1938 р.н., Надію — 1942 р.н., Богдану — 1944 р.н., Ореста — 1941 р.н.). Після арешту були спроби забрати дітей до інтернату, але місцеві жителі притулили їх у своїх сім'ях. Потім тітка Марія Ільницька й брат о.Ярослава о.Костянтин заопікувалися ними. За час заміжжя проживала 4-5 років у с.Підбережжі Болехівського р-ну Станіславської обл., потім переїхали до с.Гряди, де і жили до дня арешту. Її і мужа обвинувачували в тому, що прийняли до себе в хату Іларія Лукашевича і чоловіка, який вбив Галана. Під протоколами, напевно, підроблений підпис, бо стоїть «Г.Левицкая», а так вона підписуватися не могла. Також обвинувачували її в тому, що їздила до Львова до Олександра Лукашевича сповістити йому, що з Іларієм все гаразд. Постанова про пред'явлення обвинувачення підписана 26 листопада 1949 р. Обвинувачуються по ст. 54-1 «а» і 54-11. Наступні допити торкалися родинних справ, і слідчий хотів, щоб Галина призналася, що знала, за чиїм завданням було вбито Галана, і що вона знала про «націоналістичну» діяльність брата і його синів. Передсудова постанова про пред'явлення обвинувачення була підписана 9 січня 1951 р. У ній вже був пункт 54-8. На цьому закінчується слідство Галини Левицької, бо хвороба туберкульозу почала прогресувати. Вона була відправлена до стаціонару, де померла 7 травня 1951 р. Акт про смерть підписаний капітаном медичної служби Шубіною К.М. у присутності чергового офіцера тюрми № 1 УМВД ст. лейтенаната Ктивняка. В акті, між іншим, сказано, що до стаціонару тюрми № 1 («Бригідки») поступила із тюрми УМГБ м.Львова (тюрма на колишній вулиці Лониького) 2 квітня 1951 р. у стані середньої слабості зі скаргами на загальну слабість, кашель з мокротою, велике нічне потніння, біль у грудях. Хворою вважала себе з 1947 р. після перенесення запалення легенів. Признаються, що була дуже худою після різко пониженого харчування.

І таку людину не випустили з тюрми, яку у вільних умовах можна було спасти! Не дожила до суду.

Суд відбувся 25-26 травня 1951 р. Судив Дениса Лукашевича і Ольгу Дучимінську Військовий Трибунал військ МВД Львівської області у Львові. Головував на засіданні трибуналу полковник юстиції Коновалов при членах: сержантові Морозі, молодшому сержантові Гуртовому і секретарі. — капітанові Санжеревському.

Обвинувачувалися: Денис Лукашевич за ст. 541 «а», 20-54-8 і 54-11. Ольга Дучимінська за ст 54-1 «а» і 54-11.

Д.Лукашевич на суді визнає себе винним, О.Дучимінська — ні. Говорить про свою діяльність так, як це говорив на допитах: помагав підпільникам, в основному грішми, мав зустрічі з ними, в т.ч. разом з Дучимінською. Дучимінська говорить, що не підтверджує показів Іларія, буцімто знала, що їде на зустріч з підпільниками, і не знала про зв'язок братів Лукашевичів з підпіллям. Твердить, що ніколи не мала націоналістичних переконань і не була членом ОУН. Також не вважала і не знала, що книжки, які вона дала о.Лукашевичу, заборонені. Посилала до Зрадів його тільки тому, бо знала, що Ірина Зрада хотіла продати Українську енциклопедію під редакцією І.Тиктора.

За вироком ВТ Денис Лукашевич засуджений до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з позбавленням прав на 5 років, з конфіскацією майна. Вирок для Д.Лукашевича кінцевий і не підлягає оскарженню. Не дивлячись на те, що Дучимінська не признавала себе винною, вона була засуджена на такий реченець, що і Д.Лукашевич, тільки з тією відміною, що могла писати скаргу. Вона написана її до Верховного Суду СССР 28 травня 1951 р. Не дивлячись на такі слова: «... зате присягаю на велику святість радянської людини, на мавзолей Леніна, що я на старості своїх літ не споганю своїх уст неправдою і що чистою правдою сповідаюся», — ВТ військ МГБ Львівської округи у складі підполковника юстиції Меркулова, підполковника юстиції В'язовського, майора юстиції Машх 9 червня 1951 р. після перерахування всіх «злочинів» «определил»: «Приговор Военного Трибунала по делу Ольги Дучиминской оставить в силе, а кассационную жалобу оставить без удовлетворения».

Декілька слів про арештованих за зв'язки з Лукашевичами, чи з підпільниками, які мали дотичність до цієї справи.

Довгун Євстахія — служниця Я.Галана, як видно з цих коротких речень про неї, була родом десь з прикордонної смути. Принаймні, спочатку проходила як арештована, але судово-слідчої справи її нема. Виходить, не була суджена. Важко напасти на її слід, а вона могла би сказати дещо цікаве, якщо не була зв'язана з МГБ.

Про Ксеню Сушко мова вже йшла. Була непевною людиною. З її уст вперше вийшло слово «Стахур». В 1991 р. з нею була розмова, і на жаль вона не внесла ясності у цю справу, а навмисно заплутувала її, не говорячи по суті, а просторікувала про всякі небилиці.

Сім'я Карвацьких: Василь, його дружина Ольга, сестра Софія — жителі Дублян, були арештовані у листопаді-грудні 1949 р. їх обвинувачували за зв'язок з підпіллям: «Буй-Туром», Гринчишиним — «Орестом», «Лободою», «Степовим», «Довбушем», «Скалою» та іншими. У Карвацьких деякий час жив Мирон Лукашевич, навчаючись у Дублянах у сільськогосподарському інституті. Всі були суджені ОСО на 10 років. Був арештований Володимир Свіляк, 1929 р.н., родом із Сорок-Львівських, вчився на 2-у курсі Львівської Політехніки. В його хаті у Сороках Мирон Лукашевич мав зустрічі з повстанцями.

Дуда Дмитро, 1926 р.н., житель села Сороки, передавав церковні гроші у підпілля. У Дублянах були арештовані Євген Бардахівський, Євген Фамуляк, Грицевич та інші.

У Львові були арештовані згадувані вже мати і дочка Зради. Олександр Лукашевич купував у Зрадів українську літературу, яка видавалася в Галичині перед війною, і передавав її у підпілля. Був арештований і Роман Гайдис, 1933 р.н., житель с.Сороки-Львівські, який за завданням І.Гринчишина викликав до нього і ще до одного підпільника Лукашевича Іларія. Іларій підтвердив, що мав зустріч з Гринчишиним і «Євгеном». Мова йде про цих людей, які були якимось чином зв'язані з головними обвинуваченими, і цього було достатньо, щоби всіх судити і запроторити на довгі роки ув'язнення. Марія Лукашевич, тітка Лукашевичів, була суджена за це, що не донесла на Іларія в МГБ і старалася влаштувати його до лікарні із записом заднього числа, щоб забезпечити йому алібі на день вбивства. Всіх же арештованих у зв'язку з цією подією було далеко більше, але про це немає конкретних даних, основаних на якихось документах.

Ми прослідкували за підготовкою і проведенням двох ключових процесів. Як було сказано, планувався тільки один процес, але о.Денис і його сини зірвали цей захід. Після цих двох процесів були ще два процеси над людьми, які мали чи могли би мати пряме відношення до атентату на Гадана.

10 липня 1951 р. (за іншими даними — 7 липня) був підступно, з використанням снодійних препаратів, схоплений Михайло Стахур разом зі своїми товаришами: Нюнькою, Ярославом Качуром і Петринкою. Слідство над Стахуром тривало недовго. Вже 16 жовтня 1951 р. відбувся суд, який засудив його до смертної кари через повішання. За офіційними документами цієї ж доби був страчений. Таке швидке закінчення слідства у порівнянні з довгими слідствами над Лукашевичами говорить про те, що тут вже не було чого комбінувати. Отець Денис не годився на те, щоби взяти на себе організацію чи заохочення до атентату, а сини, напевно, вже були розстріляні (за офіційною довідкою — 15 березня 1951 р.). Треба сказати, що з підпільниками, як правило, вели довше слідство, бо за всяку ціну хотіли знати якнайбільше про тих, які ще не були арештованими. Тут напевне не було потреби, бо й так знали про них. Та й небезпечно було довго держати Стахура, бо міг передумати і якимось чином розголосити це. І аж 22 червня 1953 р. був підступно схоплений Р. Щепанський — «Буй-Тур». В одну справу з ним були втягнуті багато різних людей: Ф. Віхоть, С.Гладковський, Катерина Бап, дружина Р.Щепанського Ольга Могиляк та інші. Ця справа є недоступною, бо більшість з них нереабілітовані. Слідство тривало доволі довго, суд відбувся 5-13 жовтня 1954 р. За вироком ВТ ПрикВО Щепанський був засуджений до смертної кари. Вирок виконано у Києві 10 березня 1955 р.

До цієї справи зібрано багато матеріалів, але, щоби це все опублікувати, потрібно писати більшу книжку. Тепер, як післямову, заакцентуємо увагу на тих моментах, які безпосередньо доводять про організацію цього вбивства большевиками.

Відразу після атентату, щоби врятувати Іларія, потрібно було, щоб він негайно пішов у підпілля. І справжні підпільники мусіли би так діяти. Чи можна було сподіватися, що Іларія не вислідять, коли живий свідок, служниця Я.Галана Євстахія Довгун, знала в обличчя І.Лукашевича? Справа коригувалася так, щоби не мати клопотів з «витягненням» його з підпілля. Незрозумілим є також відвідування в с.Гряді своєї тітки після атентату. Хтось ропорядився так, щоб обтяжити при цьому всю родину Лукашевичів. Коли вже вістря допиту було спрямовано на такий гучний трагічний випадок, то чому паралельно йшло слідство над зовсім другорядною справою: передаванням літератури у підпілля. Може сама сім'я Зрадів чи О.Дучимінська, чи брати Лукашевичі, чи сам о.Денис ще більше хотіли себе обтяжити, виговорюючи про купівлю і передачу книг. Нонсенс! Признання були вимушеними, бо слідчі органи знали про це від агентів, які контролювали сім'ю і знайомих Лукашевичів.

Намагання схилити Іларія «признатися», що теж завдавав ударів сокирою Галану, говорить про те, що слідству зовсім не був потрібний справжній вбивця, бо його ніяк не можна було поставити на суд. Вже після того, як не вдалося схилити до «признання» Лукашевичів, треба було шукати вбивцю. Був схоплений М.Стахур, який, як вже говорилося, за описом І.Лукашевича і О.Карвацької, ніяк не підходив до вбивці. Та справа, так чи інакше була швидко зроблена, і Стахура не стало.

Нарікання О.Дучимінської на підпільників (вона називала їх націоналістами) в листах після звільнення можна пояснити тільки тим, що на слідстві вона переконалася: хтось з них, видаючи себе на зустрічі за підпільника, насправді був агентом МГБ. Тут доречно згадати про якогось «Євгена», про якого ні дослідники, ні підпільники, що залишилися живими, не знають. А цей «Євген» мав би бути рангом вище від «Буй-Тура». Були ще якісь незнані і не ідентифіковані псевдоніми. Треба ще підкреслити, що у міжчасі тих арештувань і процесів не було ніде зафіксовано про якісь арештування підпільників (крім Стахура, звичайно, але це вже пізніше), які би на слідстві розказали про цю справу. Далі: підпільники часто заходили до хати Карвацьких у Дублянах і вели себе, як вдома. Більше того, вони навіть після арешту господаря Василя Карвацького 16 листопада 1949 р. і до арешту його дружини 27 грудня 1949 р. вільно заходили до хати, перебували там довго — і це в той час, коли Дубляни кишіли «ястребками», і безумовно хата мусіла бути стеженою. І все-таки «Зенон» приходив до Карвацької за декілька годин до її арешту. Є дані, що мельник Ярослав Кришталович мав зв'язки з підпіллям, помагав йому грішми і продуктами, але при цьому всьому був непевною людиною, повідомляв О.Карвацьку про стеження її хати. Така безпечність так чи інакше «гарантувалася» самим МГБ.

Ще треба додати, що за декілька днів після арешту Дениса Лукашевича дружина о.Дениса з дітьми була виселена. Тільки треба собі уявити, що вона мусіла винести з п'ятьма дітьми, з яких найменшій було лише чотири роки. Тільки одну дорогу від Львова до Хабаровська перенести у неопалюваних вагонах зимою! Завезли їх у місто Бикін. Ще неповнолітні Дарія і Віра мусіли працювати на важкій роботі в лісі і в глиняному кар'єрі, щоби прогодувати себе і молодших. До того ж мама, як і о.Денис, надіялася, що сини живуть, бо сказали їй, що вони засуджені до великих термінів ув'язнення без права переписки. Не знала бідна мати, що на емгебистському жаргоні це означає, що вони розстріляні.

І ось у 1956 р. щастя трошки усміхнулося Лукашевичам. Отця Дениса звільнили з-під варти, і сім'ї дозволили переїхати в Інту до батька. Через півроку о.Денис був знову арештований, і сім'я зі своїми бідами знову залишилася напризволяще. Здоров'я мами було підірване зовсім жахливими умовами життя і переживаннями, тугою за втраченими синами, і 16 серпня 1957 р. вона померла в лікарні. Та Боже Провидіння спричинилося до того, що всі діти здоровими, правда в різний час, поверталися на Україну. Дарія живе у Черкасах, Ліда та Ірина — в Коломиї, Зиновій — у Стрию, Віра — на Волині. Сяко-тако вони влаштовані, але ці страшні часи, які вони стоїчно перенесли, біль втрати ще трьох братів завжди є перед ними і наклали на їхнє життя, поведінку незнищенний відбиток.

 

---| посилання |---------------------------------------------------------------------

[1] Судово-слідча справа П-27660 на Лукащевича Дениса Модестовича, Дучимінську Ольгу Василівну і Левицьку Галину Модестівну. Том 1 — 300 листів, том 2 — 351 лист, том 3 — 526 листів. Архів СБУ Львівської області.

[2] Судово-слідча справа П-28009 на Карвацького Василя Андрійовича, Карвацьку Ольгу Миколаївну, Карвацьку Софію Андріївну. Том 1 — 280 листів, том 2 — 326 листів. Архів СБУ Львівської області.