Галина Березенко

ВОЯК УПА МИХАЙЛО ВІТЕР: «ОХ, Я Б ІЩЕ ПОВОЮВАВ!..»

Їх, звісно ж, меншість проти офіційно визнаних ветеранів Великої Вітчизняної війни. Вони не мають жодних пільг від держави, за яку воювали і гнили у таборах. Реабілітувавши вояків УПА на початку 90-х, лише нині Україна замислилась, а чи визнавати їх своїми захисниками чи ні? "Державницька" логіка підказує: от спершу пишно відсвяткуємо 60-ту річницю створення УПА, пороздаємо, кому треба, медалі й ордени, — а там видно буде...

Колишній вояк УПА і в'язень сталінських таборів, 83-річний Михайло Вітер мешкає разом зі своєю дружиною у Городищі. Крихітна двокімнатна хрущовка обігрівається "буржуйкою", для якої дід Михайло сам рубає дрова і носить їх на четвертий поверх. Ось вже чотири роки поспіль увесь будинок відключений від централізованого опалення - підприємство, якому раніш належала котельня, збанкрутіло. Не один дід Михайло гріється у такий спосіб, спосіб початку минулого століття - зі стін будинку то там, то тут стирчать димарі. Будинок, звісно, обіцяють підключити, з мешканців зібрали кошти, - та й по всьому. Проте Михайло Вітер не згоден ось так просто чекати - він і нині воює. Воює перш за все з чиновництвом, що не бажає його визнавати. "Йому, старому, вже на печі сидіти б, а він - то в Черкаси, то в Київ..." - бідкається його дружина Євгенія Гуріївна, котрій теж довелось залишити 10 років свого життя у сибірських таборах - лише за те, що отримала кілька листів від своїх родичів, що мешкають в США.

Михайло Іванович Вітер в Українській Повстанській Армії від початку її створення, з 1942 року. За рік до того вступив до ОУН. У рідній Станіславській (колишня назва Івано-Франківської) області був і станичним, і районовим. Служив під началом генерала Романа Шухевича.

Енкавеесівці узяли Михайла, його двоюрідного брата і ще трьох вояків вже по закінченні війни, 11 січня 1946 року, у землянці — криївці. Очевидно, виказав хтось із селян. "Нас забрали до Львова, — розповідає Михайло Іванович. — Тримали на слідстві 6 із половиною місяців. О, там файно було. Що сорочка залізла була в м'ясо зовсім на спині".

Слідство засудило Михайла до 10 табірних років аж під Норильськом. Дорогою над засудженими продовжували знущатися - морили голодом і спрагою. Якось, протримавши три дні без їжі, дали відро сушеної риби на 40 душ... Спраглі в'язні потім злизували росу зі стін вагону. "Ми так відполірували вагон язиками, що й наждачного паперу не треба було..."

В таборі він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, згодом одружився. Там в сім'ї Вітрів народилися два сини. Пережив тяжке північне життя тільки один. Повернувшись, зрештою, вже з дружиною і сином в Україну, Михайло довго не знаходив собі місця у "радянському суспільстві", хоча був чудовим кравцем. Родину Вітрів увесь час "вів" особливий відділ як таких, що є загрозою радянському устроєві. Відділ залишив Вітрів у спокої лише у 1991 році, у зв'язку із реабілітацією. Звичайна річ для України - той, хто "вів" Михайла Вітра і його дружину, нині одержує близько п'ятисот гривень пенсії, а дідові Михайлу ось тільки нещодавно підвищили пенсію до 150 гривень. У військкоматі колишнього вояка УПА відмовляються визнати учасником бойових дій - мовляв, документів немає. Євгенія Гуріївна одержує 80 гривень - відповідні органи соцзабезпечення не бажають враховувати ані її статусу реабілітованої, ані трудового стажу.

"Що ж ми за народ такий? - обурюється дід Михайло. - Котрі боролися за Україну, скніли по тюрмах, лісах, то не мають нічого. А ті, що нічого не робили, що людей вбивали, вони мають все. То такі ми люди. Аби ми були Чечня, то того би не було".

До речі, тільки-но ми зайшли до бідної, але затишної і чистої квартирки із портретами провідників ОУН-УПА на стінах вітальні, як Михайло Іванович поцікавився: "Ну як, там Кучму вже судять?"

"Чого не остався бодай би той Чупринка? - запитує чи то у Бога, чи в злої української долі старий вояк. - Або Стецько, або Бандера. Або хтось би був остався. Ох, не вистачає зараз таких людей". Переживає дід Вітер за українську опозицію, бо не вистачає їй рішучості. "Той Ющенко вибраний кругом, а толку нема ніякого... Юля сильніша багато од нього".

Спогади про часи УПА інколи не дають дідові Михайлу спати. Та от кому їх розказати, щоб пам'ятали, що була у нас й інша війна? Адже навіть по школах ходять давно визнані державою ветерани і розповідають так, як це вже було описано у підручниках. "УПА — найкультурніша армія, — із запалом говорить Михайло Іванович. - До УПА йшли тільки найкращі люди. І не приведи Господи комусь людину вбити чи пограбувати. Одразу ж карали смертю!

Вояки УПА ніколи не дружили з німцями. Єдиним недоліком наших було те, що вони занадто довірливі були. Ковпакові повірили, Руднєву... Це їх і погубило".

— Михайле Івановичу, чи не рветься зараз душа в бій? — спитав журналіст.

— Рветься, — зітхає дід Михайло. - Ох, я іще б воював би!..

* * *

Про труднощі воєнних років 83-річний ветеран УПА Михайло Вітер говорить через силу:

— Ой, як згадаєш... осінь, тумани, дощі, болота... Дали мені 14 сіл, як районовому... Сотню, сказали, зорганізуй. Я 120 хлопців зібрав. Дуже важко було. Чекісти по п'ятах ходили.

— Чекісти — це ті самі радянські партизани?

— Так, так. Неподалік од Вишнівки, де я жив (Івано-Франківська область. — Авт.), у Ворохті, був вишкіл офіцерів. То чекістів багато було.

А ще ж як за Дністром, у сусідньому з моїм районі, почався був голод страшний... Знайшли ми по повіту від села до села 120 підвод із зерном. І треба було зуміти переправити їх на той бік річки. Що робити? Збираю комуністів, кажу — якщо щось скажете, буде вам непереливки. Знайшли вони мені наступного дня 20 човнів для зерна. І не виказали нікого.

Можливо, станіславські комуністи пройнялися долею вояків УПА. А можливо, це була доля, яка не раз рятувала Михайла Вітра у найстрашніших ситуаціях.

— Мені були дали пораненого, щоби перевіз до безпечного місця, — веде далі дід Вітер. — Везу його, коли це за мною — німецька машина. Я звернув вже до якогось сараю, до стодоли одної... Живими лишилися. Скільки куль німчури по нас випустили — жодна не вцілила. Це просто чудо.

А ще якось під облаву я з хлопцями потрапив. Нас ніхто не попередив. Хлопці прокидаються — а німці вже за хатою. Вибігаємо на майдан — вони сіють кулями з гори, мов градом. І тут не зачепило...

Берегла доля Михайла Вітра і після війни, у часи переслідувань НКВС і тортур сталінських таборів. Найважчим же випробуванням стала для нього туга за Україною.

— Етапували нас до Красноярська... У нас, в Україні, саме починалися жнива. А тут чужі гори, сонце не таке, сніги лежать...

Зупинилися в Дудинці. Окрім нар, у бараках не було нічого, навіть скла у вікнах. Неймовірний холод.

А як привезли з Дудинки в Норильск, бачимо — довкола лишень колючий залізний дріт. Крики, шум, бідні ті люди у котлованах, заповнених водою, риються.

Наступного по приїзді дня мене, як кравця, забрали до табірного ательє. То я, дякувати Богу, якось перемучився у тім таборі. Та надивився... Попід горою, оддалік табору, було кладовище. Землю там ледь-ледь копати можна було — сонце тільки три місяці на рік. Щодня вдосвіта туди під'їжджала чорна гара (віз. — Авт.). Трупи затемна до ями скидали. Тілько бірку до ноги почеплять — і туди.

— З вами у таборі багато вояків УПА було?

— Дуже багато. Зараз, на жаль, вже всіх і не пригадаю...

Але, коли Сталін помер, 1953 року, у таборі нашому почався страйк. То, я скажу, не така легка справа — треба ж було табір весь у свої руки узяти. І щоб усюди порядок був — на кухні і межи людьми. Щоби крадіжок не було. Та то також півсправи. Треба було, щоб ще й увесь світ знав, що у Норильську страйк.

Трьох хлопців-зв'язківців закрили у кімнатці і наказали передати ту звістку повсюди, бо їсти не отримають. Вони за півтори доби це зробили — і Америка знала, і Європа... Щоб повідомити місто, розповсюдили листівки. Надули балон, поприв'язували пачки конопляними мотузками. Причепили довгий шнур до балона і так запустили на місто. Шнур потім підпалювали. Балон вибухав у повітрі, і листівки сипались на вулиці, як сніг.

Бастував і сусідній з нами табір каторжан. Вони три місяці протрималися. Зробили собі у таборі кузню, накували пік, шабель... Армійські загони відмовилися у них стріляти. Аж потім їх калмики в упор перестріляли безбожно.

Чинили із повстанцями й інакше. Виманювали їх обіцянками. Мовляв, хто з вас новий «строчник», виходьте за зону, будем випускати. Багато хто повірив... Тих же, хто був хворий і виснажений, виманили, обіцяючи перевести їх до іншого місця, де нема боліт і робота легша. Ті із в'язнів, що були сильніші, вели попід руки і несли на собі зовсім слабких. За зону вийшли, завели людей у тундру і там покинули на погибель... Конвой просто утік.

Кілька років після звільнення з табору Михайло Вітер провів на півночі. І якось натрапив на поселення українських вигнанців, котрих радянська влада кинула, мов диких звірів, виживати на одному з єнісейських островів. Умови там були надзвичайно далекі від ниніншньої телевізійної забавки під назвою «Останній герой».

— Привезли нас якось, вже вільних, неподалік того острова на Єнісеї, картоплю копати. Я спитав капітана судна, яке нас перевозило, що на тім острівці. Капітан теж був із колишніх політв'язнів. Він згодився: «Я теж хочу побачити».

Вийшли ми на берег — ніде і натяку на житло. Зустрічаємо двох малесеньких бабусь, привітались до них. «А ви звідки?» — питають. «Зі Львова». — «Зі Львова? А ми вас відведем до ваших», — кажуть. Ведуть. Аж гульк — ямка. «Осьо ходіть сюди». Я спустився. Боже мій...

Коли людей привезли на той острів, дали тільки пилки, сокири й лопати. Але там 50 градусів морозу — вічна мерзлота. Землю і не вколупнеш нічим. Спершу вигнанці робили собі шатра з гілля й присипали снігом. Їсти майже не привозили. Почався голодомор. У матерів не було молока — немовлята ссали кров. А коли хтось помирав, то кидали труп у Єнісей — рибі. Щоби викопати тую землянку, куди я спустився, вони довго палили багаття, прогріваючи землю. Коли ж викопали — а топити нема як. Вирішили топити біля входу, щоби дим виходив. Дим все одно лишався — у людей обличчя почорніли від нього зовсім, очі постійно сльозилися, майже нічого не бачили. На стінах землянки повиростав мох, земля вже почала осипатися — то пожильці якось гілляками стіни підпирали, на долівках — старі, гнилі, смердючі шкіри... А ще ж довкола хижаки увесь час полювали. Мало не щоранку якась мати знаходила від своєї дитини лише ручку чи реберце... Вже десять років українці ось так жили... Коли вони розповідали мені це, залляли сльозами увесь плащ... Отаке совіти і КДБ з українцями робили.

— А нині ви вже їх не боїтеся?

— Хай вже вони тепер мене бояться, — жартує дід Вітер.

"Антенна" (Черкаси), №40, 2002 р.