Володимир В'ятрович

ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНИХ ЗАСАДАХ ОУН(б)

60-та річниця подій на Волині стимулювала дослідження польсько-українського протистояння періоду Другої світової війни.1 Очевидно не усі публікації які з’явилися «на злобу дня» можуть претендувати на серйозні наукові дослідження, проте можна ствердити суттєвий поступ в осмисленні цієї не простої проблеми. Важливо, що інтерес до теми не зник й досі свідченням чого є зокрема й продовження міжнародних семінарів «Польща-Україна: важкі

* Чергова ХІ сесія семінару відбулася 26-28 квітня 2005 року у Варшаві.
питання»* та й зрештою поява цього збірника.

Особливу увагу дослідників проблеми українсько-польських відносин Другої світової війни та перших повоєнних років привертала проблема ідеології та практики Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії. Адже без глибокого вивчення діяльності цих структур не можливо правильно визначити місце і роль українського визвольного руху у цій війні, його стосунків із іншими народами, зокрема із польським. Для розуміння мотивів поведінки обох сторін конфлікту вкрай важливим є вивчення їх ідейно-програмових платформ. Політичну стратегію польського еміграційного уряду та підпілля стосовно українського питання досліджено досить докладно, натомість програмні положення українського визвольного руху щодо Польщі тільки починають вивчатися.2 Такий стан речей призводить до того, що деякі дослідники досі трактують ідеологію ОУН та УПА як джерело конфлікту, оминаючи при цьому справжні причини українсько-польського протистояння.3 Більш того окремі польські дослідники використовують тези доведення «злочинності» ідеології українського визвольного руху як аргумент для виправданням вживання ними терміну «геноцид» («людобуйстово») стосовно характеристики подій на Волині 1943 року. Адже згідно міжнародно-правових норм геноцид – це планована реалізація певної програми, щодо винищення якоїсь нації чи суспільної верстви.

Отже чи справді програма ОУН містила положення про ліквідацію поляків, чи справді вона засадничо формувалася як полонофобська? Саме на ці питання і спробуємо відповісти у своєму дослідженні. Аби відповідь було якомога переконливіша і аргументованіша проаналізуємо ідейно програмових засади ОУН від часів її виникнення, до періоду війни та перших повоєнних років. Тим паче, що польському питанню упродовж майже усього періоду активної боротьби українського націоналістичного підпілля належала важлива роль. Особливо увагу звернемо на завершальний період війни та перші повоєнні роки, коли найретельніше пророблялися варіанти вирішення польського питання.

Загальні засади зовнішньої політики ОУН були сформульовані вже на першому установчому Конгресі у Відні 1929 року. У зверненні Конгресу українських націоналістів читаємо “Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель і, керуючись інтересами Нації, відкидає орієнтації на історичних ворогів України”.4 Відповідно Польща, як окупаційна держава вважалася одним із ворогів українського визвольного руху та українського народу. Зважаючи на специфіку розвитку цього руху, що охопив саме західноукраїнські землі, вістря його боротьби було спрямоване саме проти цієї держави. Але слід зазначити, що Польща ніколи не вважалася ворогом № 1 для українських націоналістів. З цього приводу Голова Проводу Українських Націоналістів Євген Коновалець писав: “Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту[…] Всі свої зусилля будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар”.5

Виступи ОУН проти Польщі були в першу чергу виявом антиокупаційної боротьби, а не антипольської. Конкретні акції (саботажна, антимонопольна, шкільна та ін.) були спрямовані проти представників окупаційного режиму та його структур, а не проти польського народу. В спеціальній листівці Крайової Екзекутиви ОУН 1931 року, в розпалі українсько-польського протистояння та пацифікації, наголошувалося:«Українська нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі та по своїй волі розпоряджати собою у власній Українській Державі – проти устремлінь ворожої нам польської нації поневолити не свої українські землі». Ніде не вказано що українці поборюють іншу національність тільки тому, що ця національність польська.

Після вересня 1939 року обидва народи були фактично на однаковому становищі поневолених народів, і це створювало умови для їх зближення. Тому у 1939-1941 обома сторонами докладно опрацьовувалася концепція українсько-польських взаємин. З польського боку Комітетом зі справ Краю у листопаді 1939 року було прийнято Ухвалу, яка хоч і не була офіційною декларацією уряду, проте мала служити основою для українсько-польських переговорів. В ухвалі стверджувалося, що поляки виступають не тільки за порозуміння з українським націоналістичним рухом, але й за створення разом із ним спільного фронту проти окупантів. Згідно з документом, планувалося створення Української держави, східні кордони якої будуть означені згодом. На засадах рівності нова держава мала стати частиною польської федерації; українським меншинам гарантувалися свободи на польських теренах і навпаки.6 Проте навіть такі доволі розпливчаті обіцянки, на думку польського прем’єра Сікорського, були надто сміливими, і альянти могли не погодитися на це. Через те офіційна декларація уряду, видана 18 грудня 1939 року, містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншостей у відновленій державі. Щодо українсько-польських переговорів польський уряд й надалі стверджував їх можливість і необхідність, проте наголошував, що домовлятися можна вести лише з українцями з Надніпрянщини, а не з “околиць”, бо Польща не може вести переговорів зі своїми громадянами.7 Мабуть, саме тому польський уряд намагався встановити контакт із діячами УНР, хоч ті не мали жодних позицій в Україні і не могли представляти якогось впливового українського угруповання.

Важливі процеси, які впливали на формулювання моделі відносин із сусідніми народами відбувалися і середовищі українського визвольного руху. Із падінням Карпатської України, початком Другої світової війни наростали суперечності з приводу розуміння місця і ролі зовнішньополітичних чинників у відродженні української державності. Пронімецька орієнтація еміграційного проводу ОУН на чолі із Андрієм Мельником викликала незадоволення у крайових лідерів організації. Врешті цей момент та ще інші фактори спричинили поділ ОУН на два крила, що наступний період діяли окремо. Для новопосталої ОУН революційної на чолі із Степаном Бандерою постало завдання формулювання нової зовнішньополітичної концепції своєї організації. І вже в першому публічному документі «Маніфесті» ОУН(р) з грудня 1940 року бачимо доволі чітке її формулювання. «Ми українці,- читаємо в цьому документі, - підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи на завжди жахливу тюрму народів – московську імперію – творимо новий лад і кладемо основи політичного укладу в світі. Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів[…] Несемо новий лад Східній Європі й підмосковській Азії. Несемо всім народам поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі».8 Отже стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання зусиль поневолених народів, що передбачала співпрацю також з поляками як найближчим сусідом та одним із поневолених народів. Не дарма один із творців цієї концепції Іван Мітрінга писав у 1940 році: “Разом з поляками, французами, народами СССР за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна – це наше місце”.9 Реалізацією цих рішень було започаткування переговорного процесу із польською стороною на яких українців представляли уповноважені ОУН Володимир Горбовий та Борис Левицький. Актуальність таких переговорів ставала особливо гострою для української сторони після невдалої спроби відновлення незалежності України та створення уряду Стецька. Арешти німцями провідних членів ОУН, початок планових репресій та винищення членів цієї організації в наприкінці 1941 року сприяли її переходу в антинімецьке підпілля.

Політичною платформою для продовження українсько-польських переговорів стали постанови Другої конференції ОУН з квітня 1942 року. «Свою політику, – читаємо в ухвалі, – ми будуємо: […] на політиці вилучення другорядних фронтів і розгортанні боротьби тільки на головних вирішальних фронтах. При чому ми в теперішній момент вважаємо нашим головним фронтом – фронт боротьби з московським імперіалізмом під якою маскою він не виступав би».10 В цих же постановах спеціально наголошено: “Стоїмо за злагіднення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на ЗУЗ”.11

Проте переговорний процес міг мати успіх тільки за умови бодай якогось співпадіння інтересів обох сторін. Тим часом поляки єдино можливою для себе лінією зовнішньої політики визначили довоєнний статус кво. Відповідно до того у спеціальних аналітичних матеріалах Бюра Всхуднєго наголошувалось на непотрібності, навіть шкідливості контактів з ОУН.12 Більш того, з польського боку не було жодної відповідної офіційної заяви, яка б свідчила про поступ щодо залагодження конфлікту. В українському питанні польський еміграційний уряд, який уже перебував у Лондоні, зайняв вичікувальну позицію, спостерігаючи за міжнародної ситуації. Як згадує Мар’ян Голембйовський, член Інспекторату АК-ВіН Замосць, як в еміграції, так і на батьківщині серед поляків не було жодної політичної сили, яка мала б чіткий план вирішення українського питання.13

Тим часом українська сторона намагалася реалізувати ухвалені на Другій конференції постанови щодо налагодження приязних стосунків із поляками. Упродовж 1942 року вдалося провести низку переговорів, у яких брали участь найвищі представники українського визвольного руху, члени Проводу ОУН Євген Врецьона, Зиновій Матла, Мирослав Прокоп, Василь Охримович, Михайло Степаняк. Цей факт засвідчує, якого великого значення оунівці надавали переговорам із поляками.14 Українська сторона вимагала від польського уряду визнати права українців на незалежну державу в межах етнічних українських теренів. Разом із тим українці пропонували укласти угоду про спільну боротьбу проти німецьких та радянських сил. Поляки ж готові були говорити лише про спільну боротьбу з німцями. Та й тут польська сторона не була щирою: у вересні 1942 році командир АК ген. Ровецький підписав план антинімецького повстання, де зазначалося: окрім німців “додатковими противниками вважаю в першу чергу українців, а в другу – литовців. Існує можливість боротьби з українцями в районі бази з першого дня повстання. З самого початку будемо змушені боротися також з українцями у Львові”.15 Більш того, керівництво АК розглядало продовження українсько-польських переговорів як тактичний маневр для нейтралізації українського визвольного руху. Один із керівників польського підпілля полковник Філіпковський вказував, що підтримування розмов із українцями має на меті “розвалити ОУН-УПА зсередини”.16

Очевидно така позиція польської сторони не сприяла залагодженню наростаючого в той час напруження між обома народами. Навпаки вона штовхала до радикальніших рішень й керівництво ОУН. Так рішення наступної Третьої конференції (17-21 лютого 1943 р.) цієї організації вже є двоякими. З одного боку підтверджувались постанови Другої конференції: «На відтинку поневолених народів сучасної Європи, зокрема її сходу, змагаємо до ліквідації дрібних не істотних спорів в ім’я національних революцій, проповідуємо і організуємо спільний фронт поневолених народів для боротьби проти імперіялізмів і проти поневолення під гаслом свободи народів і людині».17 З іншого - містяться застереження польській стороні: «Стоячи на становищі побудови національних держав всіх народів на їх етнографічних територіях, український нарід протиставляється і протиставлятиметься всім спробам народів, в сучасний момент поневолених німецьким або московським імперіалізмом […] загарбати в цілості або частинно українські землі та поневолювати Україну».18

Чи не найкраще ілюструє наростання українсько-польського протистояння у той час ідейна еволюція яку пройшов один із визначних діячів українського руху Василь Мудрий. У міжвоєнній Польщі - він відомий український політик, яскравий виразник легальної політики, віце-маршалок польського сейму. У вересні 1939 році він звертався до українців із закликом виконати свій обов’язок перед польською державою виступивши на її захист. У 1943 році у статті «Україна і Польща» опублікованій в офіціозі ОУН «Ідея і Чин» Василь Мудрий писав: “Пактувати з поляками про мирне співжиття тільки тоді, коли в наших руках є щонайменше така сила, як у них. Тільки тоді вони будуть поважати наше право на життя, і тільки тоді бодай на деякий час вони будуть респектувати підписувані з нами договори. Хвилеве ослаблення вони завжди використають для себе, на що в історії ніколи не йшли ми. Поляків до лояльности партнера можна наломити тільки силою і то силою наглядною”.19 Але навіть у цій доволі гострій статті він наголошував: «Ми сьогодні проти боротьби на цьому відтинку, тому ми також за знайдення мирних шляхів розв’язки існуючих питань між обома народами. Якщо ж цю боротьбу польська верхівка хоче нам накинути, то це буде завзята боротьба всього українського народу проти ворожих імперіалістичних зазіхань».20

Останні слова Василя Мудрого виявилися пророчими. Вогнище конфлікту що тліло у стосунках сусідніх народів з небаченою силою спалахнуло у літку 1943 року на Волині. Його маштаби швидко зростали і врешті переросли в чергову українсько-польську війну. На думку відомого італійського дослідника Андреа Граціозі, ця війна була одним із багатьох виявів тенденції характерної для Європи першої половини минулого століття. Ця тенденція полягала у насильному усуненні із завойованих теренів представників колись панівних націй. «Однак, з випадку поляків у Західній Україні, - пише він, - нам уже відомо, що подібна доля судилася й іншим народам Східної Європи, які історично належали до гнобителів: тоді була ліквідована частина угорських спільнот, що вижили після поразки та кризи 1918 року, така ж доля спіткала італійські поселення на далматинському узбережжі...».21

Та спробуємо розглянути, як оцінювали тогочасні події в середовищі українського та польського національних рухів. У липні 1943 року, коли конфлікт досягнув апогею, Провід ОУН видав листівку-відозву до поляків: “Спільна доля, яка нас поєднала, і наша боротьба проти завойовників Берліна і Москви за власні держави вимагає порозуміння обох народів. Український народ завжди готовий до такого порозуміння. Не маємо жодних ворожих планів до польського народу і не хочемо жодної п’яді польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення, на власну державу. Наш стосунок до польського народу опертий на приязні і бажанні співпраці”.22

У відповідь Крайова Репрезентація політична видала 30 липня того ж року відозву до українського народу. Документ переповнений докорами на адресу українців за те, що вони співпрацюють із німцями, а також погрозами покарати повстанців, щойно буде відновлено Польську державу. Єдиним позитивним моментом можна вважати заяву польського уряду про те, що він позитивно оцінює прагнення українців до власної державності. Але разом із тим зазначалося: “Освідчуємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої, у південній частині якої одвіку мешкають поляки поруч з українцями, де Польська Нація упродовж століть чинила велетенський цивілізаційний та економічний внесок».23 Звичайно, така заява не сприяла залагодженню стосунків між двома народами, її не сприйняли ні українські кола, ні шовіністично налаштовані поляки. Польський дослідник Тожецький називав це звернення забавами з вогнем і провокацією, адже воно тільки підлило олії у вогонь українсько-польського конфлікту.24

У серпні 1943 року відбувся Третій Надзвичайний великий збір ОУН, який затвердив нові програмові положення українського визвольного руху. У постановах різко засуджено позицію польського еміграційного уряду у розв’язані українського питання. «Польська імперіалістична верхівка, - зазначалося тут, - є вислужником чужих імперіалізмів та ворогом свободи народів. Вона намагається польські меншини на українських землях і польські народні маси до боротьби з українським народом і помагає німецькому і московському імперіалізмові винищувати український нарід».25 Отже навіть у цій постанові, що побачила світ у часи найбурхливішого протистояння ми не знайдемо звинувачення всього польського народу у злочинній щодо українців діяльності. Ворогом названо не поляків, а «польську імперіалістичну верхівку».

У жовтні 1943 року Провід ОУН видав спеціальний Комунікат щодо подій на Волині. У цьому документі, зокрема, зазначалося:

“1. ОУН самостійників державників неодноразово в своїх офіційних публікаціях займала становище до польського населення на українських землях та до українсько-польських відносин взагалі і своє негативне становище до тих форм боротьби, що їх згадані події виявляють.

2. Ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають.

3. Польсько-українська різня лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення народів та заволодіння їх землями.

Провід ОУН осуджує факти взаємних масових убивств, звідки б вони не походили, і взиває українське громадянство бути чутким на ворожу інспірацію”.26 Із польського боку, навпаки, жодного заклику до припинення боротьби не з’явилося. У листівках, звернених до українців, говорилося: “Пам’ятайте, що злочинна діяльність доведе Ваш народ до трибуналу, в якому суддями будемо ми, поляки [...] Ми настільки сильні, щоб кожен злочин пімстити трикратно”.27

1943 рік став не тільки апогеєм українсько-польського конфлікту, він став роком перелому у Другій світовій війні. Поразка німецьких військ під Сталінградом, розгортання наступу Червоної армії означали, що українському визвольному рухові слід готуватися до нової радянської окупації. Очевидно, що в рамках підготовки до цього подальша ескалація протистояння з поляками була на руку тільки силам, що бажали повного ослаблення структур ОУН та УПА. Восени 1943 р. в с. Мелна на Львівщині відбулася нарада обласних провідників ОУН ЗУЗ проведена головою Бюра Проводу ОУН Романом Шухевичем. Головною темою обговорень було прилаштування українського підпілля до нових геополітичних змін, що насувалися. Серед інших питань розглянуто польське питання. «Необхідно добиватися перемир’я з поляками, - згадує рішення наради її учасник Василь Галаса, - як з підпіллям, так і з населенням. Треба докласти всіх зусиль, щоб усунути з нашої боротьби польський фронт. З приходом совєтської влади посилити пропаганду в польському середовищі, поширювати ідею єдиного фронту проти спільного для обох народів ворога».28

Проте різкі зміни в українсько-польському протистоянні, що набрало на той час вже великих обертів були не можливими. У 1944 році вогнище конфлікту перекинулося на Галичину. На цих теренах польське підпілля почувало себе більш впевнено як на Волині, крім того воно розуміло їх геополітичну важливість у післявоєнному встановлені кордону, тому було розпочато антиукраїнські збройні акції.

Але початок цього року був доволі оптимістичний – після тривалої перерви відновився переговорний процес, більш того дійшло навіть до підписання спільного українсько-польського протоколу. Проте як згодом виявилося самі переговори були потрібні лише для того аби відволікти увагу українців до підготовки та розгортання акції «Бужа», метою якої була засвідчити польськість західноукраїнських земель. Один із провідних діячів ОУН, редактор її офіціозу «Ідея і Чин» Михайло Палідович писав у цій ситуації: «Польща і далі провадить політику боротьби зі змаганнями українського народу за власну державу. Український нарід, навпаки, не бореться з Польщею і її визвольними змаганнями. Український нарід бореться за свою державу, за володіння на своїх землях, не посягаючи на чужі, тим самим і польські землі, за свою державно-політичну самостійність і суверенність».29 Український народ не може відступити від боротьби за своє право мати власну державність, натомість польські керівні кола заради майбутнього свого ж народу мають відійти від імперіалістичних концепцій. Відповідно справа полагодження міжнаціонального конфлікту залежить виключно від готовності до цього польського уряду.

Схожі тези знаходимо у референта пропаганди Проводу ОУН Мирослава Прокопа «Український народ знаходиться в сучасний момент в одному з найважчих періодів своєї визвольної боротьби. Боротьби, що він веде за своє на життя, на власну Самостійну Державу. Він веде її проти своїх жорстоких ворогів і ворогів всіх поневолених народів – російського большевизму і німецького гітлеризму. В цій ситуації дістав український народ удар ззаду: від польських імперіалістичних верховодів та сталінсько-гітлерівських агентів, що є тут абсолютною меншиною. Зі становища українських інтересів на українських землях – це зрада. Український нарід далекий від того щоб цілу польську меншину, що живе на ЗУЗ, обвинувачувати в зраді. Всім національним меншинам, отже і польській, гарантує український нарід повні права в Українській державі, і там , де сьогодні зустрічаємося з лояльним ставленням польської меншини до нас, відповідаємо їм тим самим. Але перед імперіалістичними верховодами та сталінсько-гітлерівськими агентами мусимо боронитися. Хто включається у союз і в порозуміння з окупантами не може чекати від нас іншої відповіді, як ту яку даємо окупантам».30 Знову чіткий заклик до співпраці, чітке розділення польського народу і його окремих шовіністичних елементів. Такі думки провідного активу ОУН виливалися у відповідні вказівки для низових ланок підпілля. В одній із інструкцій для пропагандистів «Польське питання» з липня 1944 року подається такий план з’ясування цієї проблеми:

«1) засадниче вирішення питання меншин у програмі ОУН (програмові постанови ІІІ Великого Збору ОУН, стаття «Україна і Польща», в 4-му числі «Ідея і Чин» і книжечка О. Садового «Куди прямують поляки?»)

2) неможливість порозуміння з поляками бо:

а) в них немає єдиної незалежної (суверенної) сили в краю

б)поза краєм польські представництва є на чужих услугах

в) більшість польських політичних груп відкидає згори всяку можливість порозуміння

г) польська суспільність, головно на ЗУЗ, вороже ставиться до думки про співпрацю.

3) поляки постійно послуговуються окупантами (фольксдойчери, польська поліція на Волині, більшовицькі сексоти) та намагаються вигравати їх проти українців і в той спосіб зривають єдиний фронт поневолених народів.

4) поляки замість боротися з окупантом (німцями) створили боївки для боротьби з українцями.

5) останньо впряглися на службу більшовиків, щоб знищувати український народ та змушують його до самооборони перед поляками як більшовицькими агентами і сексотами.

6) український народ не зречеться свого права до власної землі і до волі і тому бореться і буде боротися проти кожного імперіяліста, в тому і польського.

7) боротьба з польськими вислужниками Гітлера і Сталіна не ослаблює, а зміцнює позицію українського народу на заграничнім полі.

8) український народ не виступає проти Польщі на її етнографічних землях і хоче з нею співпраці, але не дозволить гнобити себе зайдам».31

В іншій інструкції з того ж року про відношення до поляків читаємо:

«а) Польський відтинок трактувати як другорядний. В тенденції ми за ліквідацію другорядних фронтів. Ліквідувати однак ті польські елєменти, які активно ангажуються проти українства.

б) На польський терор відповідати негайною відплатною акцією. Забороняється в масових відплатних акціях вбивати жінок та дітей[...]

в) У відношенні до політично неактивної меншини повести акцію відірвання її від імперіялістичних кругів. Національно не здекляровані римо-католицькі елєменти на ЗУЗ (поляки), що заховуються пасивно, зглядно тяготіють до українства – з’єднювати до спільної боротьби, трактуючи їх на рівні з українцями».32 Отже в період 1943-1944 років в програмних положеннях українського визвольного руху у відношенні до поляків помітний суттєвий відхід від спроб пошуку консенсусу в бік до подальшої конфронтації. Не слід забувати, що таке зміщення відбувалося саме в період коли польське підпілля, заохочене переломом у війні і відступом німецьких військ, готувалося відіграти вирішальну роль у відновленні довоєнних кордонів ІІ Речі Посполитої і забезпеченні «польскості» її східних теренів.

Проте наступні історичні події спонукали керівництво ОУН та УПА повернутися спроб налагодження діалогу із польською стороною. В другій половині 1944 року стало зрозуміло що ставка польського підпілля на співпрацю із СРСР виявилася хибною: землі Західної України ввійшли до СРСР, НКВД заарештувало деконспірованих вояків АК, а польському підпіллю завдано такого удару, від якого воно вже ніколи не оправилося. Польща постала перед реальною небезпекою повторної втрати незалежності та перетворення на промосковського сателіта. В повоєнній Європі формувалися нові геополітичні реалії, які вимагали нових концепцій подальшого розвитку як від польського так і від українського національного рухів.

Поруч з тим утвердження впливу СРСР в Центрально-Східній Європі після завершення Другої світової війни викликало занепокоєння урядів Англії, Франції та США, а також національно-патріотичних сил в країнах так званої „народної демократії”, зокрема в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Ця обставина створювала сприятливі умови для згуртування внутрішніх та зовнішніх опозиційних щодо Радянського Союзу сил. Власне на цьому грунті керівництво ОУН та УПА й розробило концепцію національно-демократичної антитоталітарної революції народів Центрально-Східної Європи. Основними її елементами була боротьба за національне самовизначення та демократію, як спільну політичну платформу для поневолених радянською імперією народів. Єдиний фронт поневолених народів мав стати новим потужним фактором міжнародного життя, визначати майбутнє країн Європи.

Визначальний вплив на вироблення цієї концепції мала міжнародна ситуація після Другої світової війни. У світі сформувалася нова міжнародно-політична система у якій, як і в довоєнній знову, не було місця для української держави. Конфлікт, який назрівав між СРСР і країнами Заходу й розхитував стабільність цієї системи, також не обіцяв українцям нічого доброго. Вороги СРСР не спромоглися чітко сформулювати свою позицію щодо народів, які потрапили під владу Москви. Підтримувана США діяльність різноманітних політичних організацій, які об’єднували представників «народів Росії», служила яскравим прикладом того, як могли розв’язати українське питання американці. Отже, і після завершення Другої світової війни актуальним залишався головний принцип націоналістичного руху – опора на власні сили.

Разом із цим керівники ОУН і УПА розуміли, що насаджуваній в половині держав Європи радянській тоталітарній системі не можна ефективно протистояти виключно на українському грунті. Потреба опертя української визвольної справи на якнайширші стратегічні основи диктувалася ідеологічними та геополітичними обставинами. По-перше український визвольний рух протистояв більшовизму, а більшовизм завжди намагався стати міжнародною, загальносвітовою доктриною. Захопивши владу в колишній Російської імперії він і надалі прагнув поширити її, зокрема на Захід, загалом реалізувати концепцію «світової пролетарської революції». Тому протистояти більшовизмові винятково в українських рамках, тільки на засадах боротьби за відродження української державності було неможливо. Українська визвольна боротьба мала протистояти загальній міжнародній концепції більшовизму, реалізація якої загрожувала поневоленням також інших народів.

Очевидно, що реалізація таких глобальних завдань, як ідейне протистояння радянському тоталітаризмові в міжнародному масштабі та побудова нової міжнароднополітичної системи передбачала залучення союзників – визвольних рухів поневолених народів СРСР та народів Центрально-Східної Європи. Створення численних національних відділів в УПА, проведення Конфренції поневолених народів Сходу Європи та Азії в лисопаді 1943 року свідчать про значні успіхи на цій ниві. На завершальному етапі Другої світової війни й особливо після її закінчення основні зусилля в реалізації концепції національно-демократичних революції спрямовуються на народи Центрально-Східної Європи. Орієнтація на антирадянські визвольні рухи поляків, чехів, словаків, угорців, румунів, народів Прибалтики стає визначальною у післявоєнній стратегії українського визвольного руху. Усі інші зовнішньополітичні обставини, зокрема наростаюче протистояння між колишніми союзниками - СРСР та країнами Заходу, були лише додатковим фактором для реалізації концепції визвольної національно-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи.

Однією із найважливіших передумов створення спільного антитоталітарного фронту на думку керівництва ОУН та УПА було налагодження дієвої співпраці із польським підпіллям. «Передумовою перемоги над московсько-большевицьким імперіялізмом, - читаємо в одному із документів українського підпілля, - є активна участь у спільному фронті боротьби проти нього народів українського і польського. Оце твердження випливає з таких фактів:

1. Довговічна ворожнеча між обома народами уможливлювала завжди розріст ворожих обом народам імперіялізмів Москви і Берліна, а передовсім причинилася до зросту сил московського імперіялізму, що в результаті приносило завжди поневолення України і Польщі.

2. Український і польський народи є найчисленнішими народами в комплексі середньої, південної, північної та східної Европи і підсовєтської Азії і в сучасний момент виказують найбільшу життєву та національно-визвольну снагу й динаміку в їх боротьбі проти московського імперіялізму.

3. Зроблені досі спільні кроки, зокрема в умовах німецької окупації Польщі і України в напрямі ліквідації ворожнечі, порозуміння та спільних акцій проти московсько-німецьких імперіялізмів дали добрі наслідки, заохочують і зобов’язують до розбудови досі зробленого».33

Тому після 1945 року польське питання в загальній стратегії українського визвольного руху не тільки не втратило актуальності, а й навпаки набуло додаткової гостроти. Дуже яскраво видно зміну курсу в розвитку українсько-польських відносинах по інструкції для пропагандистів на 1945 рік, які була фактичним втіленням загальної стратегії ОУН в життя. Якщо у вище цитованих аналогічних вказівках з 1944 року по суті наголошувалося на не можливості співпраці із поляками, акцентувалося на продовженні боротьби із ними, то в наступній вже читаємо: «відкидаємо в теперішній момент відплатні акції проти польського населення, як недоцільні, бо вони не дадуть на довшу мету бажаного висліду, а навпаки можуть спровокувати ще більші наслідки. По друге: такі акції, хоч яко відплатні, були би у великій мірі оправдані, все ж таки поставили би нас в очах кожної незаінтересованої – третьої сторони до певної міри нарівні з тими, які доконують цих злочинів на українцях. А нам невільно за жодну ціну дати себе стягнути з тих ідейних позицій які ми занимаємо[...] Ми визнаємо й обстоюємо тільки великі, шляхотні вільностеві ідеали згідні з культурою і загальними людськими приниципами моралі. Відплатні акції проти загалу населення і система збірної відповідальності не згідні з цими принципами і ми їх відкидаємо. Збірну відповідальність осуджуємо найгостріше, як систему варварства. Ми не дозволимо жодним не продуманим поривам пімсти сплямити наші чисті прапори. По третє: такі акції наші вороги використали б негайно усією силою пропаганди проти нас і роздули б до велечезних розмірів».34

Тому у післявоєнний період головний наголос робиться на спробах залучення поляків до спільної антибільшовицької боротьби. Відповідно саме на польські терени припадало найбільше закордонних пропагандистських рейдів метою яких було поширення антибільшовицького фронту боротьби. Найбільше листівок, звернень та інших пропагандистських матеріалів виданих УПА до іноземців призначалося для польського населення.35

Уже в травні 1945 року командування УПА видало наказ, у якому говорилося: “Серед польського населення проводити зорганізовані рейди відділів, розповсюджувати літературу, проводити сильну пропаганду на предмет спільного визволення всіх поневолених і загрожених большевицько-московським імперіалізмом народів”.36

Керівництво українського національно-визвольного руху приділяло значну увагу цим акціям, підготовка до їх здійснення спиралася на відповідні теоретичні розробки. Зокрема серед занять, які проводили політвиховники зі стрільцями УПА було й таке “Значіння наших рейдів по польських селах та поведінка стрільців між польським населенням”. Заступник провідника ОУН на Закерзонні Василь Галаса написав спеціальну роботу “Рейди і політично пропагандивна робота серед польського населення”, яка визначала такі завдання пропагандистської роботи:

“1. Піднести до максимального рівня антибільшовицькі настрої в польському середовищі і дати поштовхи до активізації безкомпромісної революційної боротьби проти Москви і її варшавської агентури в найширших розмірах.

2. Промостити шлях ідеї польсько-українського порозуміння на антибольшевицькій платформі і взаємного респектування суверенності обидвох народів, а одночасно пропагувати ідеї Антибільшовицького Блоку Народів (АБН)”.37

У листівці 1946 р. до поляків так визначено мету рейдів польськими землями: “Ми, Українські Повстанці, приходимо до Вас як приятелі і союзники. Метою нашого прибуття є детальне ознайомлення польського населення з фактами гноблення поневолених Москвою народів, поділитися з ним досвідом, як треба боротися з більшовизмом [...] Звертаємося до всіх поляків, щоб допомагали нам інформацією і всім, що буде потрібно для нас. Бо ми воюємо проти Вашого ворога – Москви і є вояками протибільшовицького фронту, який вирішує також і долю Вашої вітчизни”.38

Програмні засади українсько-польського порозуміння після Другої світової війни відображено в цікавому документі українського підпілля “Думки в справі урегулювання польсько-українських відносин та в справі організації спільного визвольного фронту”. Невідомий автор цієї декларації зазначає, що після розгрому німецького імперіалізму обов’язком для польського та українського народів, а також цілого культурного світу є об’єднати свої зусилля для боротьби проти більшовицького імперіалізму – другого найстрашнішого ворога Польщі й України та всіх волелюбних народів. Далі документ подає перелік постанов, які мали бути реалізовані визвольними організаціями обох народів для налагодження спільної боротьби:

“1. Доложити всіх сил, щоби довести до замирення існуючі польсько-українські конфлікти й протидіяти фактично всім намаганням підступної большевицької політики роз’єднати і поставити проти себе наші сили.

2. Нав’язати тісну співпрацю наших політичних і військових сил у спільній визвольній боротьбі на теренах України й Польщі, на всьому просторі СССР і всіх інших країв, окупованих большевицькими імперіалістами, та на міжнародній світовій арені.

3. Доложити всіх сил до організації і скріплення якнайширших розмірів спільного визвольного фронту всіх народів, поневолених і загрожених московсько-большевицьким імперіалізмом.

4. Будемо змагати до того, щоби дотеперішня ненависть і ворожнеча між нашими народами обернулася на приязнь, – щоби ця приязнь, створена в тяжких роках спільної неволі і спільної визвольної боротьби, стала основою приязні і спільної політичної співпраці наших народів в майбутньому по здобутті вільних незалежних держав.

5. Найглибший інтерес України і Польщі та всіх інших народів Східної Європи, від Фінляндії і до Дарданелів і Туречини, вимагає, щоб на просторі Східної Европи запанувала на місці московського імперіалізму – відвічної загрози для всіх вільних народів – система незалежних національних держав, а на місці реакційної сталінської тотальної тиранії – система правдивого західньо-европейського демократичного ладу, опертого на засаді самовизначення народів і волі людських спільнот та одиниць.

6. У всіх взаєминах будемо шанувати існуючий під цю пору стан національних відносин на наших теренах. Висловлюємо надію, що спірне питання польсько-української границі буде вирішене у майбутньому між урядами польської та української держави дорогою приязного порозуміння.

Ми віримо, що з’єднання наших сил у спільному визвольному фронті спричиниться дуже поважно до розбиття й ліквідації московсько-большевицької тюрми народів та вийде на добро й щастя наших народів та всього людства”.39

Очевидно, що підготовка пропагандистських акцій серед польського населення не відбувалася хаотично, а згідно з чітко розробленим планом. Наказ командування УПА від травня 1945 року застерігав вояків від проведення з власної ініціативи якихось спільних акцій чи самовільних розмов із поляками.40 Політичним проводом визвольного руху було підготовлено спеціальний документ під назвою “Короткі вказівки для тих, які зустрічаються з поляками”, який був директивою у цьому питанні. Документ надзвичайно цікавий як свідчення того, наскільки серйозно ставилися керівники українського визвольного руху до спроб налагодження стосунків із поляками. Він конкретизує теми та можливий зміст розмов із польським населенням. Так, щодо загальних тем зазначалося: проповідувати найширші, загальнолюдські ідеали свободи, братерства, любові, гуманізму, християнської культури, демократії, соціального прогресу; закликати проти варварства, реакції, терору, диктатури, тиранії. Головним гаслом визначено: “Воля народам! Воля людині!”. У розмовах на політичні теми наголошувати на великій загрозі для обох народів з боку московського імперіалізму. При цьому зазначалося, що поляки суттєво недооцінють цю загрозу, бо мають надто мало досвіду спілкування з ним, натомість досвід українців вимірюється 25 роками боротьби.

Розділ “Конкретизація” містить тези: “Спільний визвольний фронт усіх поневолених і загрожених большевицьким імперіалізмом народів. Це дасть: спільну силу для підваження СССР зсередини, найсильніший політичний фактор назовні, повну компроментацію большевицької системи в світі і спонуку до евентуального скорішого виступу альянтів[…] Україна має азійський комплекс і схід Европи, також немало вже зроблено на Балканах. Вони [поляки – В.В.] мають Захід, вікно в Европу, світове значення. Злучення усіх сил й усіх можливостей дасть справжню реальну силу, дасть і нам, і їм кращу перспективу та допоможе ї х предмету, якого кров’ю торгують по всіх світових ярмарках – конференціях, дійти до ролі підмету в новій політичній систем”.41

В уже цитованому документі «Вихідні позиції» українською стороною сформульовано принципи на яких мала б базуватися співпраця між національними рухами обох народів. Найважливішими серед них залишалися взаємне визнання боротьби народів за творення власної незалежної держави, окреслення спільного ворога – радянський імперіалізм, визнання етнічного принципу у визначенні кордонів з правом кожного народу на самовизначення, плекання в суспільствах обох народів атмосфери взаємоповаги та потреби співпраці.42 Очевидно для польської сторони найважчим для сприйняття був момент визнання етнічного принципу визначення кордонів. Зважаючи на це представники українського визвольного руху у своїх переговорах з поляками готові були навіть на заміну цього принципу на принцип вільного самовизначення населення спірних теренів. Інформуючи про хід переговорів за кордоном, Степан Бандери писав до Романа Шухевича: “Ми будемо стояти на тих позиціях, що і в минулих переговорах. Все-таки необхідно домовитися з ними. Труднощі будуть ті самі, що і раніше, — на базі спірних територій. Можливо було б замість етнографічного принципу прийняти форму вільного самовизначення з пропозиціями щодо здійснення деякого переселення, яке зобов’язані будуть провести окупаційні держави. У деяких наших людей є побоювання, що це мало б поганий відгук серед українців. По-моєму, така формула, по суті, нічого не міняє, оскільки наша територія самовизначається до України. А такою постановою цього питаннями ставимо поляків у ситуацію, при якій їм важко буде заперечувати такий принцип”.43

Проте навіть такі далекойдучі поступки не в силі були змінити ставлення польської сторони. Як умову для переговорів поляки висували збереження status quo ante bellum, що була цілком неприйнятною для українців. Адже входження Західної України до складу Польщі позбавило б український визвольний рух його основної матеріальної й кадрової бази, а це унеможливило б подальші визвольні змагання. Заяви польської сторони про підтримку й розуміння української визвольної боротьби, але тільки за межами тих теренів, були дипломатичною балаканиною, бо поляки чудово розуміли: без Західноукраїнських земель створення української держави неможливе. Така позиція поляків мала зовнішньополітичне і внутрішньополітичне підґрунтя. По-перше, польська політична еліта не виробила власної міжнародної стратегії і не здобула для своєї країни належного місця в нових геополітичних обставинах. Цілковита орієнтація на Велокобританію врешті-решт призвела до повного краху політики еміграційного уряду. По-друге, всі верстви польського суспільства були охоплені українофобією. Особливо це проявлялося в питанні про приналежності Західної України. Публіцисти українського підпілля назвали цю проблему порогом, який польська політична еліта не здатна ані переступити, ані обійти. Як зазначав Осип Дяків-“Горновий”, “занадто сильно польські імперіалістичні кола отруїли душу свого народу, щоб він (народ) міг так скоро позбутися його, щоб міг звільнитися від впливів цього шовінізму, його думання й дії”.44

Отже польському питанню упродовж усього періоду боротьби українського визвольного руху приділялося дуже багато уваги. Рішення, що стосуються його розв’язання відображено у всіх програмних документах ОУН воєнного періоду – рішеннях ІІ Великого збору, постановах ІІ і ІІІ конференцій, рішеннях ІІІ Надзвичайного Великого Збору. Авторами українського бачення вирішення цієї проблеми були люди, що займали дуже високі позиції в ієрархії ОУН та УПА – Мирослав Прокоп, референт пропаганди Проводу ОУН, Михайло Палідович – редактор офіціозу ОУН «Ідея і Чин», Василь Галаса – референт пропаганди ОУН Закерзонського краю та інші. На завершальній стадії Другої світової війни та в післявоєнний період видано десятки звернень від ОУН до польського народу, для вояків УПА та членів збройного підпілля розроблено детальній інструкції з метою налагодження співпраці з польським підпіллям.

Очевидно, що вирішення польського питання не бачилося однозначно керівниками українського визвольного руху. Врешті значною мірою цю позицію формувала і польська сторона, її бажання чи не бажання співпрацювати із українцями, її готовність до компромісу чи навпаки конфронтації. Проте протягом усього періоду діяльності ОУН та УПА ця проблема розглядалася їх ідеологами в контексті міжнародно-політичної концепції суть якої полягала у перебудові міжнародно-правових відносин і створенні нової системи націй-держав. Досягнення цієї мети бачилося через співпрацю усіх поневолених імперіалізмами народів, в тому числі українців й поляків. На заваді її реалізації, а отже й налагоджені співпраці між польськими та українським національними рухами стали імперіалістичні намагання керівництва польського еміграційного уряду стосовно Західної України. У зверненнях та програмних документах ОУН чітко розділяла польський народ, який має право користатися всіма правами національної меншини на українських землях, та «польську імперіалістичну верхівку», що використовує власний народ роблячи його заручником реалізації своїх шовіністичних планів. Отже не має жодних підстав для тверджень про полонофобську ідеологію ОУН як коріння збройного українсько-польського протистояння. Розроблена ОУН концепція українсько-польських взаємин могла стати основою для порозуміння обох народів і започаткування їх дієвої співпраці (що врешті хай і епізодично але відбулося у вигляді проведення кількох спільних бойових акцій). Згідно програми ОУН польсько-українська співпраця повинна була базуватися на засадах взаємоповаги, визнання права кожного народу на власну державність, усвідомлення стратегічного значення партнерства обох народів. Ці принципи є по суті визначальними і для сучасних відносин між Україною і Польщею.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Детальніше аналіз польської літератури з цієї проблеми див. Грицьків Р. Польська історіографія українсько-польського збройного конфлікту часів Другої світової війни // Український визвольний рух. – 2003. - №2. – С.148-171.; українську історіографію проаналізувала Berdychowska B. Ukraincy wobec Wolynia // Zeszyty historyczny – 2003.- №146. – S.65-104.

[2] Див. статті Trofymowycz W. Ukrainska mysl polityczna na Ukrainie Zachodnej wobec problemu polskiego w latach II wojny swiatowej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materialy miedzinarodowego seminarium „Stosunky polsko-ukrainslie w latach II swiatowej”. Warszawa, 8-10 pazziernika 1998/ Oprac.red. R. Nedzielko. – Warszawa, 1999. – T.4.– S.251-270; Сливка Ю. Українсько-польське протистояння періоду Другої світової війни. Витоки та наслідки. – Львів, 2003; В’ятрович В. Спроби українсько-польських переговорів в роки Другої світової війни: позиції сторін; Аналіз польської політики щодо українців див.: Partacz Cz. Kwestia ukrainska w polityce polskiego rzadu na uchodzstwie i jego ekspozytur w Kraju 1939-1945. – Koszalin, 2001; його ж Problem ukrainski w polityce polskiego rzadu na uchodstwie i polskiego podziemnogo w latach 1939-1945// Polska-Ukraina: trudne pytania... – T.4. – S.115-129; Zaszkilniak L. Problem ukrainski w polityce polskiego rzadu emigracyjnego i polskiego podziemia w latach 1939-1945 // Polska-Ukraina: trudne pytania... – T.4. – S.129-147;

[3] Див до прикладу вступну статтю проф. Шавловського до книги Сємашків: Szawlowski R. Przedmowa // Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobojstwo dokonane przez nacionalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945. – Warszawa, 2000. – S.11-22.; Palski Z. Ukrainska mysl polityczna na Ukrainie Zachodnej dotyczca problemu polskiego w latach II wojny swiatowej // Polska-Ukraina: trudne pytania... – T.4. – S.270-291.; книгу Poliszczuk W. Integralny nacjaonalizm ukrainski jako odmiana faszyzmu. – Toronto, 1998. – T.1: Zasady ideologiczne nacionalizmu ukrainskiego. Ukrainski rucha nacjonalistyczny: struktura organizacyjna i zalozenia programowe.

[4] Від Конгресу Українських Націоналістів // Розбудова Нації. - 1929. - № 1- 2. - С. 1.

[5] Цит. за: Кентій А. Українська Військова Організація в 1920 – 1928 рр. – Київ, 1998. – С. 39.

[6] Torzecki R. Polаcy i ukraincy. Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolytej. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993. – С.101.

[7] Partacz Cz. Proby porozumienia polsko-ukrainskiego na terenie kraju w latach II wojny swiatowej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materialy miedzinarodowego seminarium „Stosunky polsko-ukrainslie w latach II swiatowej”. Warszawa, 3-5 listopada 1999/ Oprac.red. R. Nedzielko. – Warszawa, 2000. – T.6.– S.19.

[8] Маніфест Організації Українських Націоналістів. (Грудень 1940)// ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. – С.21

[9] Цитується за: Левицький Б. Національний рух під час Другої світової війни. Інтерв’ю. // Діялог. – 1979. – Ч. 2. – С. 17

[10] ОУН у світлі постанов... – С.62.

[11] Там само – С.62.

[12] Partacz Cz. Proby porozumienia... - S.25.

[13] Golebiewski M. Sojusz z ukraincami i sojusz narodow ujarzmionych// Dialogi – Biuletyn polsko-ukrainski. – 1987 - №7-8 - S.5.

[14] Про ці переговори детальніше див.: Kyrychuk J. Proby porozumienia polsko-ukrainskiego w latach II wojny swiatowej// Polska-Ukraina: trudne pytania. Materialy miedzinarodowego seminarium „Stosunky polsko-ukrainslie w latach II swiatowej”. Warszawa, 3-5 listopada 1999/ Oprac.red. R. Nedzielko. – Warszawa, 2000. – T.6. – S.59-60.

[15] Цитується за: Ковалєвський З. Польське питання у повоєнній стратегії УПА // Україна. Наука і культура. – Вип. 26-27. – 1993. – С.204.

[16] Torzecki R. Policy i ukraincy… - S.257.

[17] Літопис Української Повстанської Армії. – Львів-Торонто, 1995. – Т.24. – С.138.

[18] Там само. - С.139

[19] Борович Я. В. Україна та Польща // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 24. – С. 196.

[20] Там само.

[21] Граціозі А. Війна і революція в Європі 1905-1956 рр.- Київ, 2005. – С.285.

[22] Polacy! Odezwa OUN // Siwicki M. Dzieje konfliktow polsko-ukrajinskich. – Warszawa, 1992. – Т. 2. – С. 171-172.

[23] Зверенення Краєвої Політичної Реперезентації до українського народу (30 липня 1943 р.) // Ї. Культурологічний часопис. Ч.28 – 2003: Волинь 1943. Боротьба за землю. – Львів, 2003. – С. 80.

[24] Torzecki R. Policy i ukraincy… - S.272

[25] Літопис Української Повстанської Армії. –Львів-Торонто, 1995. – Т.24. – С.235

[26] Провід ОУН СД: Комунікат (Відозва, 1943) // Літопис Української Повстанської Армії. –Львів-Торонто, 2001. – Т. 26. – С. 364.

[27] Miejscowy komendant Polskich Oddzialow Zbrojnych. Ukraincy! // Там само. – С. 362.

[28] Галаса Василь. Наше життя і боротьба. – Львів, 2005. – С.46-47.

[29] Літопис Української Повстанської Армії. – Львів-Торонто, 1995. – Т.24. – С.273-274.

[30] Літопис Української Повстанської Армії. – Львів-Торонто, 1995. – Т.24. – С.305

[31] Державний архів Служби безпеки України (далі ДА СБ України) Ф.13, Спр.376,Т.11, Арк.200.

[32] ДА СБ України Ф.13, Спр.372, Т.11, Арк.247.

[33] Вихідні позиції (напрямні для розмов) // Архів Центру досліджень визвольного руху. – С.1-2

[34] ДА СБ Украни Ф.13, Спр.376, Т.11, Арк.137.

[35] Роман Дрозд у своєму збірнику документів у розділі “Ставлення ОУН–УПА до Польщі і поляків” наводить за період 1945-1947 років шістнадцять різноманітних звернень до польського народу. Див.: Drozd R. Ukrainska Powstancza Armia. – Warszawa, 1998. – С. 138-206.

[36] Do dowodcow oddzialow UPA, prowidow rejonow i kuszczow // Karta. – 1999. – № 29. – C. 67.

[37] Сергійчук В. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947. – Київ, 2004. – С.705.

[38] Drozd R. Ukrainska Powstancza Armia. – С.194.

[39] За свободу народів. Із документів краєвої боротьби. – Прага – Відень: Українське представництво в АБН, 1946.. – С.69-70.

[40] Do dowodcow oddzialow UPA, prowidow rejonow i kuszczow // Karta. – 1999. – № 29. – C.67.

[41] За свободу народів... – С.69-70.

[42] Вихідні позиції… - С.2.

[43] Цитується за: Телеховський Ю. Українсько-польські відносини: деякі факти та міркування щодо об’єктивної оцінки минулого // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2001. - №2. - С.4.

[44] Гончарук О. Українська Повстанча Армія – носій ідей визволення і дружби народів // Літопис Української Повстанської Армії. –Львів-Торонто, 1992. – Т.24. – С.233.