Олесь Бабій

ПIД СВИСТ КНУТА

(з поеми "Повстанці", 1956 р.)

Ой, Днiстре мiй, Днiстре...

. . .

Коли дiвчата йшли по працi
додому, при двiрськiй палатцi
i коло луга та левад
спинилися московськi стежi,
а за Днiстром на побережжi
явився танкiв довгий ряд.

За мiст, за рiчку й за потоки
iшли киргизи косоокi,
iшла страшна чужа орда.
Втiкали дiти та жiнота
i, заглядаючи з-за плота,
шептали: – Ох, iде бiда!

Iшли солдати без розмови,
мов душi їх, серця в окови
були закованi, нiмi,
мов гнав їх демон зла, тривоги,
а не бажання перемоги,
iшли, як волики в ярмi.

Йшли тундри i тайґи синове,
жадiбнi добичi i крови,
нових пiдбоїв, жертв нових,
в шинелях сiрих, то пiвголi,
йшли гнанi полчища монголiв,
раби могутньої Москви.

Iшли шляхами, по долинi,
як дух азiйської пустинi,
незбагнений, таємний дух,
як смерть, всесильний i понурий,
що не будує, але бурить
для розкошi сил i потуг.

Iз дому жадного, iз хати
нiхто не вийшов привiтати
московських вiйськ, лише пiшов
Юрко Соснюк, Матвiй з Антоном
вiтати росiян поклоном.
Антiн так тiшився, немов

прийшли визвольники-герої,
шинкар у святковому строю,
одягнений, мов на шабаш,
пiдбiг i закричав жидисько:
– Нехай живе росiйське вiйсько
й товариш Сталiн, батько наш!

Рахеля, шинкарева доня,
повiсила на пiдвiконня
з червоної спiдницi стяг,
в шинку стара жидiвка Сара
гостила щедро комiсара,
що, гордий iз боїв, звитяг,

оповiдав, брехав чванливо,
як у походi смiло, мстиво
стрiляв та убивав ляхiв,
а дяк шептав: – Брехня! Москвини
без бою i без стрiлянини
здобули Галич, Лук i Львiв!

. . .

В селi запанувала влада
комунiстична. Та сiльрада,
щоб ущасливити людей,
забрала в них майно, дiдизну,
i вiру в Бога, i вiтчизну
та вирвала серця з грудей.

Щоб слабших не гнобили дужчi,
та влада впоювала в душi
ненависть до панiв, попiв
i ненаситну хiть, жадобу,
лукаву, скриту, хитру злобу
i страх, покiрливiсть рабiв.

Йшла пiмста з хати та до хати.
Гнобили злидарi багатих,
змiняли їх у жебракiв,
самi ставали жебраками,
а влада їхнiми руками
давила дукiв, кулакiв.

Сп'янiлi злом, дурманом чаду,
хвалили всi московську владу,
аж глухнули вiд тих похвал;
голоднi, босi, iз наказу
брехню чинили, як заразу,
а правдою назвали – шал.

Антiн, що був тодi все п'яний,
Так вiйтував, що всi селяни
тремтiли в страху перед ним.
Вiн паном був життя i смерти,
мiг кожного убити, стерти
з лиця землi слiвцем одним.

. . .

Максим iз боязнi, тривоги
тодi зарiзав двi безроги,
щодня їв м'ясо, як ласун,
i говорив тихцем до Галi:
– Їж пацюка, щоби кат Сталiн
не з'їв, бо вiн страшний жерун!

Коли село почало сварку
за ту колгоспну господарку,
прийшов росiйський батальйон
i, збудувавши за ставищем
з дощок бараки й таборище,
спiвав про Волгу i про Дон.

. . .

В такi часи парафiяни
зiйшлися в церквi, i селяни,
що витерпiли вже без мiр,
молились щиро, бо людина
в найтяжчих у життю хвилинах
до Господа звертає зiр.

Втирали сльози господинi
........................................