ПЕРЕДМОВА

Хоча Визвольні Змагання українського народу 1917-1921 рр. скінчилися невдачею, або вірніше — саме й тому з такою силою проявився і проявляється український націоналізм і українські націоналісти, взагалі — український визвольно-революційний рух.

Початок цій непереможній силі дали вояки і старшини регулярних українських армій, точніше київських Січових Стрільців під командою полк. Євгена Коновальця. Після закінчення визвольної війни на полях боїв вони продовжували боротьбу в підпільних формах, а саме в Українській Військовій Організації (УВО), а далі, від 1929 року в Організації Українських Націоналістів (ОУН). Основоположником і керівником, обидвох організацій був Є. Коновалець.

Яка була ситуація тоді?

Чому УВО і ОУН?

Після програної на фронтах Україна була знищена як держава, потоптана і розшматована поміж сусідів. В наслідок того ширилася загальна розгін, безнадія, зневіра. Українські політики шукали виходу на манівцях пристосуванства, мінімалізму і опортунізму на українських землях під польською окупацією, вдово-ляючись тим, що дозволяв ворог на господарсько-економічному і культурному відтинках, та капітулянства і вислужництва на українських землях під московською окупацією. Обман і переслідування по цей бік Збруча, підступ, хитрощі (т. зв. „українізація"), терор і розбій — по той бік Збруча. Мільйони засланих, закатованих, розстріляних, у тюрмах і концтаборах замордованих, голодом заморених.

Але не піддавався — хоч і цькований, переслідуваний і нищений — український народ. Треба було провідної сили, щоб підняла вгору похилені прапори народу, вказала і попровадила його на правильний шлях.

Цією силою стали УВО і ОУН — українські націоналісти. В боротьбу в нових формах включилася українська молодь, молода українська ґенерація, і це було вирішним майбутнього визвольної боротьби народу.

З пожарів, попелу і руїн встає нова доба. До голосу і до чину приходить нове, повне полум'яної віри, одчайдушного завзяття, запалу і жертовности покоління, про яке написав поет:

„Зродились ми великої години,
з пожеж війни і з полум'я вогнів,
плекав нас біль по втраті України,
кормив нас гніт і гнів на ворогів..."

„...І ось ідемо в бою життєвому
міцні й тверді, незламні мов ґраніт..."

Відродився невмирущий дух української нації, що прагнув — по стільки роках пониження, нівечення і поневолення — виявити себе тим, ким він був протягом століть великої і могутньої княжої доби та лицарської і славної козацької доби — володарем і господарем свого власного буття, підметом, а не предметом історії.

Ця нова доба вставала силою найбільшої ціни — безприкладної жертовности, посвяти і життя аж до самозаперечення, аж до самоспалення її носіїв і сподвижників.

Кров'ю і життям цю нову добу боротьби викувало молоде українське покоління. Це були нові люди, відважні і завзяті, такі, що не знали ні сумнівів, ні вагань, ні страху там, де йшлося про Україну і український народ, для яких „закон найвищий і наказ: соборна українська держава, вільна й міцна від Тиси по Кавказ", а девізою: „Здобудеш, українську державу або згинеш у боротьбі за неї!"

Це не були святкові фрази або патріотичні деклямації. Це був справжній твердий закон, якому повинувалися і якому були вірні до загину тисячі незламних і невгнутих революціонерів-воїнів, найкращих синів і доньок українського народу. Вони створили залізний аванґард у боротьбі народу, такий, що його жодна сила не могла спинити ані збити з обраного шляху. Навіть смерть. Бо вони і її перемагали, бо їхня смерть народжувала тисячі таких, як були вони, на місце впавших ставали нові, що йшли дальше нестримно вперед, а їхні ідеї поширювалися серед мільйонів.

Зенон Коссак, Степан Охримович, Мирослав Тураш — три великі революціонери вийшли з цього саме покоління. Вони були не лише співучасниками, але провідниками, спіє організаторами, співтворцями цієї доби. Вони йшли впередг, провадили інших, були для них прикладом. Зокрема два перші були з тих, що розпочинали цю світлу, буревійиу добу, клали її підвалини.

З цього геройського покоління вийшли, революційним шляхом пройшли і на цьому шляху впали тисячі, сотні тисяч, серед них багато великих і знаних та також і незнаних нам сьогодні борців-героїв. Ім'я їх — леґіон. Це ті, що виконували революційні діла, що йшли на шибеницю і в тюрму.

Це ті, що пішли в Карпатську Січ, що проголошували 15-го березня 1939 року в Хусті самостійність Карпатської України і гинули за неї до останнього вояка. Це та армія хоробрих, що Похідними Групами ОУН і в Дружинах Українських Націоналістів маршувала на Схід „волі добувати і з московської неволі братів визволяти..." Ті, що вивішували блакитно-жовті прапори по містах і селах України, що проголошували українську державність 30-го червня 1941 року у Львові, боролися і гинули за неї на всіх полях і на вулицях Києва. Це наша славетна УПА, що боролася на два фронти. Це ті невгнуті, нескорені, непоборні.

Українське покоління, що „зродилося великої години", склало блискуче свій іспит: боролося до загину!

А на їхній крові виросло тепер нове українське покоління, яке підняло високо вгору прапори своїх попередників і змагається за ті самі ідеї і за ту саму мету: за визволення України з-під московської окупації, за свободу і незалежність України і українського народу. Молода українська ґенерація веде боротьбу в різних формах, різними способами і на різних місцях: в літературі і в культурі, в школах і в колгоспах, у фабриках і в університетах і в науці, в концтаборах і на цілині, в селах і містах — як написав поет Василь Симоненко: „з твоїм ім'ям, Україно, вмирає і в твоєму імені живе"!

Бо „народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!"

Оце й є оте нове сьогоднішнє українське покоління. Сьогоднішня молода Україна бореться. Так, як боролися їхні попередники. А хто бореться, той переможе. Майбутнє завжди за тим, за чим є молодь. Петлюра, Коновалець, Шухевич-Чупринка, Бандера — прапорні імена цієї боротьби і цієї доби.

Нова доба визвольної боротьби українського народу триває. Ще пишуться її золоті і криваві сторінки. І ще не час та й немає відповідної можливости ані потрібних і вичерпних матеріялів для писання повної історії цієї доби.

Книжка, яку оце даємо в руки читача — це спомини про трьох провідних націоналістів-революціонерів та про роки, в яких вони діяли. Це наш трибут Коссакові, Охримовичеві і Турашеві, їм, що працювали, змагалися і загинули на світанку нагної бурхливої доби вірні присязі: „здобудеш або згинеш!"

Роман Малащук1

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Малащук Роман – Організатор 20-тисячної демонстрації у Львові 1938 в обороні Карпатської України (гол. студентів) [103]. Входив у Штаб Пох. груп, на чолі з В.Куком. [ШП 2.6.99, В.Кук]. Організував Південну пох. групу [215]. Арешт.1941, тюрми, табори [103]. Голова Гол. Управи ЛВУ, Канада [96].