І. Михальцевич

РАЗОМ З КОССАКОМ У ВІЙСЬКУ

1928 рік був останнім, в якому польська влада покликувала до своїх старшинських військових шкіл українців. Той рік був характеристичний ще й тим, що в ньому покликано до шкіл кілька річників відразу. Школи, а зглядно їх приміщення були замалі, щоб примістити всіх призовників. При тому слід зазначити, що згідно з польським законом, кожний абсольвент середньої школи, коли був покликаний до війська, мав право вибрати рід зброї і місцевість, де містилася дана школа. Як виявила практика, цей закон стосувався до поляків, а не до українців, які в найкращому випадку могли дістатися тільки до старшинських шкіл піхоти. Не дивлячись на те, майже всі українці зголошувались до школи артилерії, що тоді містилася у Володимирі Волинському, або до кавалерії та до інших шкіл, а мало хто голосився до піхоти. Одначе поляки всіх українців відсилали до школи піхоти в Сьремі.

По кількох днях мандрівки й ми знайшлися в Сьремі. Першим, кого я зустрів на терені тієї школи, був сл. п. Зенон Коссак, якого з школи кавалерії в Ґрудзьондзу перенесли до Сьрему. На вступі він нас зорієнтував, яка ситуація в школі і що маємо робити. Вже вечером того самого дня, як ми приїхали, зібрав Зенон Коссак усіх нас і ми почали співати (було нас коло 50 осіб). Цей наш спів стягнув не тільки учнів школи, але й старшинський склад, а навіть цивілів з міста. Так співали ми кілька днів підряд. Збирав нас Зенон і при тому говорив — „співаймо, нехай поляки знають, як українці співають".

Одного дня через голосники повідомило керівництво школи, що частину людей перенесуть до новоствореної школи піхоти в Раві Руській. Ми тим дуже втішилися, бо будемо на своїх теренах. День перед відїздом через голосники запрошено нас, українців, до команди школи. Як ми там прийшли, вийшов сам комендант школи і, звертаючись до нас, сказав таке:

— Ви, українці, будете перенесені до школи в Раві Руській, а я вас, від себе і від усього старшинського складу прошу, заспівайте нам ще своїх чудових пісень.

— Заспіваймо, сказав Зенон, хай поляки знають, що і під тим оглядом ми стоїмо вище від них.

Наступного дня заладували нас до осібного транспорту (поїзду), що складався з особових вагонів і відкритих плятформ. Ми, всі українці їхали роздягнені на одній плятформі. Між нами було двох, як їх називали, москвофілів, або кацапів. Вони не їхали з нами на плятформі.

Як ми на плятформі почали співати, вони прийшли до нас. Зенон Коссак почав з ними дискусію, яка малощо не закінчилася тим, що він і Атанас Кобрин їх не скинули з поїзду.

По майже однотижневій подорожі ми приїхали до Рави Руської. В Раві Руській, в неділю, ми нав'язали перший контакт з представниками української громади. За почином Зенона ми сходилися на „Бесіді". Для нас відправляли читану Службу Божу. Ми почали підготовляти хор, яким диригував Юрко Гаврилів. У тому самому часі зорганізовано хор у школі підхорунжих. Почали й нас втягати до того хору. Покійний Зенон мав гарний тенор, а інж. Пелех гарний бас, а таких бракувало в шкільному хорі. Сам комендант школи, майор, підходив і просив Зенка і Пелеха, щоб вони пішли співати. Як вони відмовилися, тоді він взяв їх із собою і всі три пішли на пробу хору. Вони стояли, але не співали. Після того комендант школи не тягнув уже нікого з українців на проби співу.

З. Коссак був із замилування військовиком. Він не раз казав:

— Хлопці, хоча в чужому і ненависному ходимо мундирі, але воєнного ремесла навіть від ворога треба вчитися.

При кінці так званого рекрутського вишколу були іспити, а по іспитах присяга.

Нас запровадили під костел. Чотири сотні поставили в чотирикутник. Нас усіх українців вибрали зі всіх сотень і поставили на середині колон. Як прийшла присяга, всі старшини стояли навколо нас і дивилися, чи ми повторяємо слова присяги. По присязі сказав Зенон:

— Це було для нас найкраще вирізнення.