Адольф Гладилович

ЗЕНОН КОССАК

(Уривок зі спогадів)

Сусід

Велика родина Коссаків, з якої вийшов сл. п. Зенон, і моя були майже сусідами. Кажу: „майже", бо безпосередньо ми сусідували з іншими Коссаками — родиною небагатого господаря Івана, а Зенко жив по тому боці дороги, дві грядки дальше, менш-більш посередині між вулицями Сніжною і Собєського.

Дитиною й юнаком я часто вибирав собі дорогу до школи, до крамниці чи взагалі „до міста" через подвір'я, при якому стояли рядом родинний дім Зенка, дім його діда — кремезного коваля з довгою бородою та кузня.

Зенко був шість років старший від мене і через це ми в дитинстві й ранній молодості з собою не товаришували. Зближення між; нами наступило пізніше, коли я став студентом.

Вперше відвідав я Зенка, як кольпортер „Студентського Шляху". Цей журнал не було легко кольпортувати — для декого з убогих студентів він був надто дорогий, а старші громадяни, які переважно не погоджувалися з ідеологією й тактикою націоналістів, не хотіли його купувати. При нагоді цих відвідин я довідався, що він сам співробітник „Студентського Шляху" і дістає несконфісковані примірники цього журналу (польська влада часто конфіскувала журнал і тоді доводилося випускати його в світ з білими плямами!).

— Чи можете мені позичити несконфіскований примірник? — спитав я Зенка.

— Чому ж ні! Якраз позичив я його Мотиці — можете собі в нього взяти.

В тому часі мій колишній шкільний товариш Микола Мотика з Трускавця приготовлявся до гімназійного іспиту зрілости й жив на квартирі в Зенкової бабусі (тоді вже вдови) — „Коссачки Ковальки", як її на передмісті називали. Нікому з нас тоді не снилося, що Мотика замешкав у Коссаків не випадково, а з доручення польської поліції, щоб краще слідкувати за Зенком.

Одного разу зайшов я чогось до Зенка. Застав його, як звичайно, за столом, що стояв під вікном і був завалений паперами й книжками.

— Студіюю „Кобзар" — розказував мені Зенко мимоходом. — Хотів би написати до нього коментар з націоналістичної точки бачення. Про Шевченка в нас багато пишуть, але чи ми направду вже його добре знаємо? Візьмім хоч би Шевченкові поняття: „людей" і „недолюдків" — це ж цікава тема і варто її докладніше опрацювати.

Удари, що незабаром посипалися на Зенка, — арешт і тюрма перервали на довший час наші сусідські зустрічі.

Десь з кінцем 1936 року всіх нас урадувала вістка — Зенко Коссак на волі.2 Правда, він тепер мало показувався між людьми — був очевидно під наглядом поліції. До мого виїзду з Дрогобича восени 1937 року я декілька разів його відвідав. Зенко цікавився між іншим діяльністю дрогобицької Студентської секції, темами доповідей, що їх вона влаштовувала для своїх членів, і особами доповідачів.

Пластун

В гімназії Зенко був активним членом 18-го пластового полку імені Івана Франка, а, як студент, став старшим пластуном дрогобицького коша.

Тодішня пластова молодь боляче переживала недавній упадок Української Держави 1918-1919 років і неволю, в якій Україна опинилася. Пластуни вважали себе переємниками стрілецької слави, тими, що рвалися до чину, ненавиділи окупантів і за словами пісні, яку самі склали й залюбки співали, були готові в кожний момент піти „сміло до бою" „за красу, за нарід свій".

Найкращим виразником цих прагнень був пластун Зенон Коссак.

Ніколи не забуду пластової зустрічі Верховинської Округи, до якої належали коші Дрогобича, Стрия й Борислава, в гірському селі Підбужі біля Дрогобича під час Зелених Свят 1928 року. На цій зустрічі Зенко при ватрі виголосив до великої громади пластунів і пластунок, гостей, що їх очолював директор гімназії Володимир Кузьмович, і місцевих селян палку промову, яку закінчив словами:

— Десять років тому воскресла Українська Держава й Українська Армія! Дай Боже, щоб за десять років Україна була знову самостійна й щоб знов воскресла Українська Армія! Майбутній Українській Армії тричі: СЛАВА!

— Слава! Слава! Слава! — крикнули захоплено учасники свята, а кількох пластунів, що стояли близько Зенка, підхопили його вгору й понесли на руках....

На другий день після зустрічі ми — її учасники подалися через гірський верх до родинного села Івана Франка — Нагуєвичі попрямували битим шляхом через Унятичі на Дрогобич. Дехто з малих пластунів і пластунок уже так охляв, що ледве ноги тягнув за собою. Раптом почули ми за собою бадьорий спів Зенона: „Гей, на горі там женці жнуть!" Пісню підхопили інші і під її звуки ноги ожили. Далі пішли пісні про сотника Цяпку, про смерть комаря й інші, що їх завжди починав своїм мелодійним голосом Зенко, і ніхто в лавах не думав уже про втому.

Підпільник

Як провідник молодого націоналістичного руху, Зенон часто звертав на себе увагу інших і його досить скоро почали вважати спершу наші люди, а далі й польська поліція за повітового провідника УВО і ОУН.

Думаю, що через брак досвідчених підпільників у роках, коли цей рух народжувався, Зенон не раз був змушений себе розконспіровувати й готов був себе принести в жертву для добра справи.

Таку думку про Зенка виробив я собі між; іншим на підставі двох його виступів, які вбилися мені в пам'ять.

На закритих сходинах дрогобицьких громадян, що їх мабуть у 1928 році запросив тодішній політичний і культурно-освітній діяч Дрогобиччини д-р Степан Витвицький для відзначення роковин 1-го листопада 1918 року, після молодого поета Михайла Смоли, який тоді деклямував, здається, свій власний вірш „Орлєнта", промовляв і Зенко. Свою запальну промову він закінчив словами: „Ми всі підем у підпілля!"

При іншій нагоді у доповіді, що їх він від часу до часу мав у гімназії, Зенко покликувався на польські повстання, які, хоч кінчалися невдачами, підготовили ґрунт відродженню польської держави, і свої міркування закінчив висновком: „Нам треба жертв!"

Про діяльність Зенона Коссака в УВО й ОУН повинні докладно подати його колишні підпільні співробітники, що ще залишилися в живих, бо те, що досі відоме з опублікованих актів політичних процесів і згадок мемуаристів, далеко не все, що він зробив.

На жаль, саме про цю діяльність я, крім того, що досі в нас надруковано, не багато знаю, бо Зенко ніколи не був моїм безпосереднім зверхником. Таємні націоналістичні гуртки, що постали в 1929 році у четвертій і п'ятій клясах української гімназії й дали почин Юнацтву ОУН, зорганізував сл. п. Михайло Смола (помер 18 січня 1934 р.), який, як потім виявилося на судових процесах ОУН, був повітовим організаційним референтом і, так сказати б, правою рукою Зенка.

Тільки раз звернувся до мене Зенко безпосередньо в організаційній справі.

Було це в 1932 році. Він саме вийшов зі слідчої тюрми. Одного дня з'явився у мене під вікном і викликав мене надвір.

— Підемо в поле! Добре? — відізвався до мене таємничо.

Ми пішли городами в поле на т. зв. Погорівку.

— Чую, що заходите до читальні на Горішній Брамі — почав розмову. — Що там робите?

— Якраз читаю хлопцям і дівчатам книжку про правила доброї поведінки — відповів я. — Ця тема дуже цікавить молодь.

— Лишіть ці дурниці комусь іншому. Нам треба організувати підпілля. Старайтеся знайти там кількох хлопців для Організації.

— Не знаю, чи мені вдасться, бо нікого там ближче не знаю.

— Пробуйте! Але до речі. В тюрмі я пізнав цікавого хлопця — Василя Н. зі села Н. Сидів за те, що брав дерево з лісу, і вже вийшов на волю. На селі того ніхто не уважає за крадіж, бо ліс — Божий і людський. Я попрацював над хлопцем і його можна буде взяти до Організації. Підіть у його село й зв'яжіться з ним!

Розказавши докладніше, як виконати це доручення, Зенко перейшов на іншу тему.

— Ага! Я читав анкетний листок, який Ви виповнили тому кілька років. Ви написали тоді, що вважаєте шлях національної революції правильним, але бажаєте, щоб на чолі Української Держави стояв гетьман.

Зенкові слова мене спершу заскочили, бо я вже забув про відповіді на анкету, що їх я передав в 1929 р. М. Смолі. Тепер я собі пригадав це.

— Чи далі так думаєте, як тоді?

— Це було кілька років тому — відповів я. — Від того часу я багато прочитав і передумав.

— З гетьманцями ми не погоджуємося передусім щодо тактики. Дім ще не збудований і нам найважливіше, як його збудувати, а не, де в ньому стояти мають меблі. Гетьманці зате журяться, де в домі буде стояти стіл чи шафа, а не кажуть, що робити, щоб цей дім мати.

Зенкове доручення я очевидно виконав. Василь... (є непровірені вістки, що загинув геройською смертю!) захопився революційною роботою й згодом став районовим провідником ОУН.

Слава героєві!

Влітку 1939 з уст сл. п. Володимира Тимчія-Лопатинського почув я страшну вістку: офіційно стверджено, що Зенон Коссак загинув з рук мадярів на Закарпатті.

Вістка мене приголомшила.

Перед моїми очима стала раптом знайома постать на тлі полум'я ватри в Підбужі й багато задивлених у промовця блискучих очей. В ухах причулися колишні пророчі слова про майбутню Українську Армію та оклики: „Слава!".

Мені стало ясно, що тоді ми кричали: „Слава!" Карпатській Січі, яка постала рівно за десять років, І її хороброму поручникові-героєві сл. п. Зенонові Коссакові-Тарнавському.

 

------------------------------------------------------------------------

[2] В. Вересняк подає, що З. Коссака звільнили з тюрми в серпні 1938 р. Можливо, що Коссака ще раз арештували й випустили, але з тюрми, на яку був засуджений у зв'язку зі справою Василя Біласа й Дмитра Данилишина, він вийшов десь при кінці 1936 р., бо вже в січні 1937 р. появилася в дрогобицькому двотижневику „Гомін Басейну" спеціяльно написана для цього часопису стаття Зенона Коссака про Крути (на його прохання статтю поміщено без подання прізвища автора).