Антін Драган

ТАМ, ДЕ ЛЮДЯМ РОГИ ПРИПРАВЛЯЮТЬ

Ключник Белєц, „оддзялови" третього відділу ославлених львівських Бриґідок, відкрив важкі, дубові і залізними штабами навздовж, навпоперек і навскіс оббиті двері келії ч. 124 та з гуркотом замкнув 'їх за мною. Ще гарчав у замку ключ Бєлеца, як до мене підійшов так добре відомий мені з звітів та світлин з його процесу „хлопець з дужкою на чолі" та, стиснувши руку, привітав: „Будьте, як дома!" Це й був Зенон Коссак — для нас усіх коротко: Зенко — і так почалася наша довга в'язнична „спільнота долі".

Три декади і чотири роки часу — сказавши парафразою Лінкольна — пройшло вже від того серпневого дня 1934-го року, як ми вперше зустрілися із Зенком у в'язничній келії, в якій слідчі, прокурори й судді мабуть і янголові приправили б роги. До невпізнання змінився за той час світ і ми в ньому, давно заросла травою й могила Зенка в Карпатській Україні, але його постать, його поведінка, його слова і навіть його одяг збереглися в пам'яті.

Леґендарний Зенко

Мало хто з нас, „дурних дітей", що „робили революцію" насамперед у Юнацтві ОУН у середніх школах, а опісля в Академічному Дому, знав Зенка особисто „на світі", себто на волі. Але всі ми знали його — можна б сказати — напам'ять власне із звітів з процесу та розмов і чуток. Його ім'я було для нас поняттям, а його особа — легендою. Все це набирало ще додаткової сили тоді, коли одному чи другому з нас поковзнулась нога і ми попадали до Бриґідок у безпосереднє оточення Зенка.

У тих часах кожний новозаарештований у якійсь більшій справі мав початкове „наглий суд", і в слідстві тримали його на поодинокій келії. Коли слідство було закінчене і заарештований очікував судового процесу, тоді його, звичайно, переносили з поодинокої келії, — звільняючи її для іншого „цувакса" — на спільну „злодійську" келію на четвертому відділі, ізолюючи вже тільки від товаришів і співобвинувачених, але не від інших в'язнів. Щойно після судового процесу і вироку, політичних в'язнів приміщували на спільній „політичній келії".

Ізоляція під час слідства утруднювала, але цілком не виключала контактів і порозуміння. Найбільш популярним способом були т. зв. „ґрипси" — записки, що їх найбільш фантастичними способами передавалося між келіями та в'язнями. Найчастіше вживаним способом передавання крипсів була „голота" — нитка, що на ній спускалося „ґрипса" з горішньої келії в долішню. Більшою штукою було перекинути „голоту" з долішньої келії на виставлену через заґратоване вікно мітлу з горішньої келії, але й це робилося. Із відділу на відділ переносили „ґрипси" — за відповідну винагороду „в натурі", найчастіше папіроси — посмітюхи. „Ґрипси" курсували в каплиці, на проходах, під час відвідин осіб „зі світу" та при інших нагодах. Крім „ґрипсів" було ще вистукування примітивної в'язничної абетки до стіни та безліч всіляких інших „комунікацій".

Ніколи не забуду свого першого „ґрипса" в Бриґідках. Я ще був у слідстві та перебував на одній з поодинок. Поганющий і злющий ключник Шеремета випускав нас одинцем, пильнуючи на півгодинному проході на подвір'ї біля четвертого відділу. Одного березневого дня 1934-го року під час проходу із одного з вікон четвертого відділу хтось щось кинув і це „щось" кулькою зарилося глибоко в сніг побіч прометеної стежки. Треба було добре викомбінувати, щоб при другому чи третьому обході того місця — часу ж дуже мало — саме в тому місці і на очах ключника „поковзнутись" і впасти так, щоб рукою досягти те, що впало в сніг. Маневр пощастив і, вернувшись до келії, „арештований", з биттям серця та оживленим пульсом, витягнув з кульки пережованого хліба перший „ґрипс", очевидно без підпису, але було ясне, як сонце, що це — від „Зенка". Сьогодні пам'ятаю кожне слово і кожну літеру того „ґрипсу"; „Бодріться! Пам'ятайте про справу і товаришів! Слава Україні!" Це все, але того було більше, ніж людина потребувала, щоб „триматись". В душі не було найменшого сумніву, що це ґрипс від Зенка, який в таких обставинах ставав уособленням і справи, і товаришів, і України. Цих кілька коротких слів у обставинах могли б людину перетворити в героя, а їх автор виростав у переляканих очах „цувакса" — новоприбулого в'язня — на недосяжного велетня.

Зенко був в кожному відношенні „поняттям" не тільки для політичних співв'язнів, але й неперевершеним авторитетом для кримінальної братви. В цьому кожний з нас міг переконатись, коли, після закінчення слідства, опинявся між: всілякого роду звичайними злочинцями на спільній келії четвертого відділу. Між ними дуже часто приходило до бійки, часом „на хеци", мовляв, на жарти один одному голову розбивав або око виколював, але часто й без жартів. Причин до такої бійки на келії із 20 чи зо злодіями повно не то кожного дня, а й кожної хвилини. Слабший чи миролюбніший завжди міг закінчити колотнечу відкликом: „Опитами сен Коссака". Зенко був в'язничним „старостою" не тільки для політичних, але й для кримінальних в'язнів. Очевидно, що його авторитет і загальна пошана дуже полегшувала незавидну долю „політичних" на кримінальних келіях.

„Хлопець з дужкою на чолі"

Ця „дужка" на чолі Зенка, слід кінського копита з дитячих років, приковувала увагу не тільки його прокурора, але й кожного, хто із Зенком зустрічався. Про цю свою пригоду з конем Зенко, як його питали, оповідав з великим дотепом.

Як виглядав і як поводився Зенко у в'язничній келії? Він був середнього росту й атлетичної будови. Ніхто з нас, наприклад, не міг подужати його „на руку", навіть наш співв'язень Хапко, справжній силач-селянин, який так „скритикував" свого опонента на одних громадських зборах у своєму селі, що той пішов на другий світ, а Хапко до Бриґідок. Зенко був уособленням не тільки фізичної, але й духової сили, сили характеру. Ясноволосий, із шляхетними рисами обличчя, його очі, вуста й борода так і свідчили про величезну енерґію та рішучість. При цьому він мав надзвичайно милу усмішку і дуже сердечний, але якийсь повалений, дещо меланхолійний сміх. Ми всі відчували його велику як фізичну, так і духову та інтелектуальну перевагу.

Він дуже відрізнявся від нас і своїм одягом. За ввесь час нашого понаддволітнього спільного перебування у в'язниці пригадую його завжди в тій самій „вітрівці" — скроєному і вшитому на лад англійської військової уніформи жакеті та чорних у паски штанах.

У Бриґідках ми жили в нашій „політичній" келії спільнотою в повному значенні того слова. „Приватною власністю" був тільки наш одяг, а все інше було спільне. Кожного тижня, здається у четвер, кожний з нас діставав „передачу" від очолюваного д-ром Федаком комітету допомоги політв'язням: буханець хліба і цеголку масла. Все це йшло на спільноту, якою завідував наш „господар" в особі Гриця Бабського, добрячого сільського хлопця. Його прізвище пам'ятаю з багатьох інших, бо він не тільки розділював хліб і масло, але й майже кожної неділі ходив до сповіді, щоб разом зі своїми гріхами передати о. Кладочному й „ґрипса" від Зенка „на світ". В додатку, він був чи не найбільшою пробою невичерпної терпеливости Зенка. Після полагодження всіх ранішніх в'язничних „формальностей" та півгодинного проходу, в нашій келії були вишкільні ідеологічні та політичні виклади. Керував ними, бувши й головним доповідачем, Зенко. Ми сиділи на ліжках і слухали. За кожним разом, як Зенко набирав віддиху, зупинявся чи „ловив думку", Гриць обов'язково повторяв завжди те саме: „Но, і...?" Мовляв, що далі? Мабуть, тільки Зенко міг витримати, щоб за п'ятим чи десятим таким „но, і...?" Гриця в якийсь способ не “спацифікувати".

Зенко знайомив і вишколював своїх співв'язнів головно в ідеології українського націоналізму. Він сам був дуже очитаний і мав природне замилування до філософії. До викладів з інших ділянок, зокрема історії України, вибирав когось з співв'язнів-студентів, найчастіше Степана Нича. Під час викладу ніколи не переривав, ніколи не встрявав, але після доповіді завжди підмічував веселіші моменти, як доповідач, наприклад, твердив скільки то сторіч він страждає в московській неволі. Зенко мав велике вичуття дотепу й гумору.

Цілком відмінне було ставлення Зенка до в'язничних сторожів. До нас усіх вони зверталися, якщо не через „ти", то через незвичне в польській мові „ви". До Зенка навіть „клявіс" — простак Шеремета, який лайкою міг конкурувати з кожним матросом і навіть на наших дівчат під час проходу вигукував: „Цо так показуєш, ти холеро шпетна!" — коли вони рукою подавали знак привіту якійсь знайомій голові у заґратованому вікні, навіть цей Шеремета не звертався до Зенка інакше, як тільки: „Пане Коссак".

„Ляхи за Сян"

У Бриґідках ми спільно із Зенком перебули лише кілька тижнів, бо вже восени того ж 1934-го року майже двом десяткам із нас, що вже мали вироки, в тому числі й Зенкові та підписаному, сказали „збєраць манаткі", пов'язали нас ланцюгами по двох, а опісля ще всіх прикріпили до одного ланцюга, відвезли на залізничний двірець, всадили до поїзду і повезли на захід, але куди — тільки здогади: Равіч, Святий Хрест, Вронки...? Пильнувало нас десяток поліцаїв з комісаром на чолі. Коли ми в Перемишлі переїздили мостом річку Сян, комісар звернувся до Зенка: „Цу ж там, пане Коссак — ляхи за Сян?"

У Вронках

В'язниця у Вронках була, мабуть, одною з найбільших і найсуворіших у міжвоєнній Польщі. Містечко Вронки б. Познаня — невеличка поморська діра, якої я сам ніколи зблизька не бачив, бо в'язниця побудована за містом, серед поля, як середньовічна фортеця. Вона мала опінію „важкої" в'язниці, передбаченої для засуджених на більші вироки, та для рецидивістів. Побудували її ще німці у формі рівнораменного хреста і тільки з поодинокими келіями. Ці рамена називалися „крилами" і були позначені літерами А, Б, Ц і Д. Довкола був високий мур з вежами для сторожів та засіками з колючого дроту. Одна подробиця: в усіх знайомих мені в'язницях, щоб довідатись, в котрій келії перебуває в'язень, питали, де він „сидить", а у Вронках чомусь питали, де „лежить" — „ґдзє лежи".

Нас порозміщували по різних келіях, кожного поодиноко. Моя келія була побіч Зенкової.

У Вронках нас „дошлюсували" до вже досить поважної групи інших наших товаришів. Згадаю тільки, що там уже сиділи Юрко Дачишин, його колеґа з процесу Максимюк, Іван Мигул, Любко Лампіка, Метельський — якого „лях проклятий" не тільки на досмертну в'язницю засудив, але ще й кусень лівої руки відрізав; разом з нами приїхав Дмитро Мирон-Орлик, пізніше Крайовий провідник ОУН на СУЗ, який згинув від німецької кулі на вулицях Києва в 1942 році, Михайло Куспісь з голосного процесу за напад на пошту в Городку Ягайлонськім та багато інших. Кожний з нас „лежав" на поодинці, але випускали нас разом на прохід і опісля, як довго в'язень не провинився проти дисципліни, пускали по двох чи трьох під час дня на „спільноту" до одної келії.

Ми мали багато таких „спільнот" із Зенком. Грали в шахи, говорили, згадували, плянували. Зенко дуже мало і тільки фрагментами згадував про свою „справу", чи взагалі про організацію, хоч часто і радо висловлювався про інших осіб, але тільки як про осіб, а не про їх працю чи ролю в організації. Він з великим, майже, пієтизмом згадував „своїх хлопців" Біласа і Данилишина. Між іншим, пригадую, він не мав слів для висловлення обурення про поведінку ката Бравна, що вішав наших хлопців-героїв у Бриґідках уже за Зенкових „часів". Данилишина повісили першого і його трупа — з слідами повішення — принесли до тієї самої келії в підвалі третього відділу, з якої перед кількома хвилинами вивели ще живим та в якій Білас очікував своєї страшної черги. Побачивши трупа Данилишина, Білас на хвилину знепритомнів, але, прийшов знову до себе, із неймовірною відвагою пішов назустріч своїй смертній долі, щоразу викликуючи патріотичні гасла. Тоді кат закрив йому рота рукою. Зенко страшенно обурювався, вважаючи, що ката „обходить горло, а не рот". Оповідав Зенко також про подібну долю бібрецького селянина Корпана, який „сидів" на тому ж третьому відділі і якого вішали досвітком. Корпан, очікуючи своєї останньої хвилини, ввесь час ходив по келії та співав патріотичні пісні. Останнім його окликом в келії була скарга: „Товариші, мене вішають у мішку!". Це його, перед виведенням на стричок, зодягнули в „кафтан безпеки".

Плянуємо втечу

Зенка, у відрізненні від інших в'язнів, характеризувала ще одна прикмета: ідеалістичний реалізм, чи реалістичний ідеалізм. Одне чи друге дуже яскраво проявилося в Зенка під час укладання пляну нашої втечі з Вронок, що ним ми жили майже ввесь час нашого перебування в тій в'язниці, аж доки нас усіх не „порозбивали" — повивозили до інших в'язниць. Цей плян мав свій відгомін уже пізніше, як наше місце у Вронках зайняли сл. п. Степан Бандера, Микола Лебедь та інші. А те, що опісля сталося, потвердило припущення Зенка.

Цілу справу тієї втечі „затіяв" Михайло Куспісь. У самому лляні нічого дивного, бо кожний в'язень, без уваги на судовий вирок, ввесь час думає і — можна б сказати — живе плянами втечі. Жив такими мріями і кожний з нас, за виїмком Зенка. Очевидно, що й він справою інтересувався і був готовий рискувати всім, щоб вирватись з в'язниці, але в цій справі не виявляв такого ентузіязму, як його мали ми.

Плян був чудернацький. Зачався він від того, що Куспісь якимось чудом довідався „біографію" одного із ключників нашого „крила", правду сказавши, досить „підстріленого". Одного дня цей ключник приніс Куспісеві листа від його дівчини, Марцельки, з Городка Ягайлонського. Краї цього листа були „в зубчики" і Куспісеві стрілило до голови, щоб з тих „зубчиків", ніби таємного письма, „відчитати" біографію ключника, включно з згадкою про його дворічного сина, якого цей ключник дуже любив. Висновком було: або ключник допоможе нам у втечі, або нехай розпрощається з сином. До цього шантажу опісля долучилися гроші. Вістка про можливість утечі пішла „на світ" і вкоротці ми одержали за посередництвом „Маші" — теперішньої пані Марії Логазової, дружини д-ра Михайла Логази, кілька посилок, а в них по пляшці меду. Дно пляшки було залите воском, а у воску — сто золотих. Як ключник побачив ще й гроші — справа була „мурована".

Ми всі, що були в цю справу втаємничені, ходили як запаморочені. Про втечу думали, про неї говорили, вона нам снилася. Єдиний, що не поділяв того нашого запаморочення і що завжди мав якесь „але", був Зенко. Він зокрема не довір'яв ключникові, і мав на це повну причину. Як згадано, нашу групу розбили, заки ми зуміли здійснити втечу. Опісля, вже бувши на волі, намагався її зреалізувати Куспісь, щоб з неї скористали сл. п. Бандера, Лебедь та інші. З цілого пляну нічого не вийшло, як Куспіся заарештували вже у Варшаві чи в дорозі з Варшави до Вронок, що і потвердило скептицизм Зенка щодо „співпраці" стероризованого і підкупленого ключника, бо він, мабуть, усю справу „всипав".

Революціонер, мислитель, поет

Усім відомо, що Зенон Коссак був революціонером, багатьом відомо, що він був мислителем, але мало кому відомо, що він був також і поетом.

Не пригадую сьогодні всіх обставин, але знаю, що „44 заповіді українського націоналіста" були оформлені і вийшли з Вронок. Рішальну ролю в їх оформленні відіграв Дмитро Мирон-Орлик, думаю, під проводом і вказівками та за порадою Зенка, бо тільки Зенко міг оформити, наприклад, таку засаду, як: „Що робиш, роби так, якби це мало бути останнім ділом твого життя". Це ж і була засада його життя. Опісля ці „заповіді" були вписані між рядками на багатьох сторінках підручника англійської мови Ланґеншайта і так переслані „на світ".

Щодо поетичної творчости Зенка, я познайомився з нею під час нашої „спільноти" в його келії у Вронках, в додатку на сам Свят-Вечір 1935-го року. Того дня Зенко, вигравши кілька партій в шахи, вийняв з кишені скравки всіляких папірців і почав з них — на моє велике здивування — відчитувати свої поезії. Пам'ятаю, що одна з цих поезій починалася фразою: „О, мій Боже-Воле!..." Не знаю, чи яка з поезій Зенка будь-коли була надрукована і чи взагалі збереглася...

Зенка вивезли з Вронок, як я ще там залишився. Але майже два з половиною років часу на одній келії, чи „на спільноті" під час дня і на проходах, давали дуже багато нагод, щоб людину пізнати. І коли після такого часу і такого примусового співжиття все ж ця людина залишається леґендою, а її ім'я поняттям — бо таким Зенко в моїй пам'яті і в моїй свідомості залишився, — то це направду виїмкова людина. І завжди чомусь виникає питання: що було б сталося з організацією і яким шляхом пішов би її розвиток, а з цим і українська політика, якби мадярська куля в Карпатській Україні не прошила грудей і не припинила життя цієї людини, великого патріота та прикладного революціонера?

На жаль, так сталося, а історія не признає й не відповідає на питання, що було б, якби було...