В. Щербій

ЗЕНОН КОССАК-ТАРНАВСЬКИЙ — ПОРУЧНИК КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ

Чим більше років відрізує невмолимий час від нашого життя, тим частіше звертаємо зір на пройдений шлях. Як на фільмовій ленті мчать одна за другою знані нам події. На їх тлі виростають з мрячного минулого люди, творці та учасники, ті всі, які заплатили найвищу ціну, бо віддали життя за вітчизну.

Зупиняємось на одному з відтинків пройденого шляху.

Назва цієї зупинки?

Це найзахідніший клин України, яким вона увігналась у центральну Европу. Срібною Землею цю частину української землі називають.

В тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому уквітчалась Срібна Земля краплями гарячої молодої крови, як гронами червоної калини.

І червінь ця витерла геть з пам'яті мешканців Срібної Землі згірдливі назви: рутенці, русини, Подкарпатская Русь...

І закріпилась Карпатська Україна. Прийшов надлюдський змаг молодих, які з просвітян виросли на історичні постаті, — змаг, що за час п'яти місяців перечеркнув фальшиву історію тисячоліття, яку творили вороги Срібної Землі.

Керманичами змагу були люди молодого покоління, їхні душі були вщерть виповнені змістом, що відображав те все, що має Україна. Вона сталась для них вихідною й кінцевою їх життя.

Ці рядки присвячуємо одній з великих постатей Української Національної Революції, одним із етапів життя якої був змаг за відродження Карпатської України. Це поручник Карпатської Січі, Зенон Коссак, якого знали в той час як поручника Зенона Тарнавського.

Кажуть, що людська індивідуальність є неповторною. А неповторність ця позначується наймаркантніше у людей, що інтелектуальними та духовими вартостями виростають понад пересічних. Інакше — стаються виразно замітними, хоч би з якими гуртами вони не змішувались.

...„Він генерал у краватці, який і тут, на лаві підсудних очима наказує своїм підвладним"... — казав про Зенона Коссака польський прокурор на одному процесі членів Організації Українських Націоналістів. Це дуже влучна характеристика індивідуальности Зенона Коссака, великого революціонера, тонкого політика і неповторного тактика.

Бо Зенон таким був. Без слів, достойністю своєї поведінки, хоча закутий, проте вільний — міг примусити противника висловити правду про українського революціонера. І тією правдою представник окупанта розбивав польську насмішку над українським революційним рухом — ОУН, яку займанці висловлювали в безрадній дитинкуватості: „украінскі молойци"...

Але і тією характеристикою польський прокурор нівечив також опінію землячків, що то підговорювали: ...„хлопчаки", „з мотикою на сонце"...

„Генерал у краватці"... Чомусь саме таким залишився в моїй пам'яті Зенон Коссак-Тарнавський, один з найвидатніших провідних членів Організації Українських Націоналістів. Кілька зустрічей з ним під польською окупацією були достатніми для того, щоб назавжди його пам'ятати, а вже близька співпраця із сл. п. Зеноном Коссаком в часі між груднем 1938 та пам'ятним березнем 1939 в Карпатській Україні утвердила в моїй пам'яті на все життя портрет великого революціонера.

Зенон Коссак у мундирі поручника Карпатської Січі

Його постать бачу, як живу. Виразність шляхетного, інтеліґентного обличчя, сині, розумні очі, якими вмів наказувати (як це твердив польський прокурор), з яких промінювала завжди лагідна усмішка (деколи з полиском сталі) виринають, як живі в споминах про роки, коли якась непереможна сила заставляла прямувати „з мотикою на сонце"...

„Знайомтесь з поручником Тарнавським", — казав мені сл. п. Ольжич-Кандиба, рекомендуючи мене Зенонові Коссакові, який, стискаючи руку, пригадував: „Ми знайомі".

Ольжич-Кандиба продовжував: „Будете працювати з пор. Тарнавським по лінії інформації в Головній Команді Січі, а теж по лінії ідеологічного вишколу в Хустському Січовому Коші".

І таки того самого дня, присівши в кутку кімнати в приміщенні Гол. Команди Карпатської Січі, Зенон Коссак-Тарнавський, мій новий зверхник переглядав пильно започаткований вже до того часу архів інформації, роблячи ділові завваги та коректи.

Пізно вночі, усміхаючись, запитав: „В якому часі ви зможете опрацювати плян лекцій з ідеологічного вишколу в Коші?"

Вже давно минула північ, а ми все ще сиділи при столі. Чай вже був холодний. Розмова велась якось по-приятельськи, не „напушено". Я прислухався проектам лекцій, які начеркував мій зверхник.

Коли я добивався до мого „апартаменту" (клуня приходства. в якому жив о. президент А. Волошин), конспекти моїх лекцій з ідеологічного вишколу мали вже готові рамці. Я цілком не відчув того, що їх „майстрував" не я, а мій зверхник Зенон Коссак — пор. Тарнавський. Мало людей, з якими доводилось працювати, мали хист саме так унапрямлювати роботу, як це вмів робити „генерал в краватці", Зенон Коссак.

Так зачалась моя співпраця з одним з найчільніших провідних членів ОУН в періоді державного будівництва Карпатської України.

Хіба тонкий мистець зміг би передати вірно найхарактерніші риси такої або іншої постаті, змальовуючи її, як таку, без додатків, без окруження.

Передати профіль Зенона Коссака в короткому нарисі — це завдання, яке переходить наші сили. Тому то, відтворюючи декілька подій з праці на Срібній Землі, які глибоко врізались у пам'ять, спробуємо показати бодай деякі риси непересічної людини, якій сором за програну батьків з тисяча дев'ятсот вісімнадцятих палив душу, яка пройшла тверду школу в УВО-ОУН і яка заприсяглась перед Богом і нацією віддати весь труд свого життя й себе самого справі привернення Україні її державности.

Період еволюції автономного уряду Карпатської України від моокво-мадярофільських ступайків, Фенцика, Бродія і до пробудителя Закарпаття, монсеньйора о. А. Волошина — це найважчі хвилини в державному будівництві Срібної Землі.

Зовнішні сили: Мадярщина, підтримувана гітлерівською Німеччиною, „моцарствова" Польща, яка домагалась спільної з мадярами границі, та чеські шовіністи, мегаломани, яким увижалась „потужна чехословацька імперія", із скаженою злістю всіляко поборювали наростаючу волю закарпатських українців. Мадярські диверсанти, озброєні німецькою автоматичною зброєю та динамітом, і банди польських терористів, якими проводили офіцери польської армії, переодягнені в цивільну одіж, майже кожної ночі переходили кордони Карпатської України. Вони зривали мости і шляхи, підпалювали будинки, в тому й церкви, чи нападали на мирне населення.

Чеська адміністрація бойкотувала доручення автономного уряду. Жандармерія та військові залоги „не добачали" мадярсько-польської диверсії. Мадярам та полякам ішлося про те, щоб показати світові, що автономія, яку виборов український народ на клаптику своєї землі, — це безладдя і хаос, та щоб приготовити опінію того світу для мадярсько-польського збройного нападу на Карпатську Україну. Про що йшлося чехам, яких душили Третій Райх Гітлера та „союзник" Польща, — напевно ніхто не зможе й тепер відгадати.

Мадярсько-польські диверсійні банди знаходили опертя внутрі країни в жидівському населенні, яке творило чи не дві третіх в українських містах Закарпаття та частинне в тій частині українського населення, яке не змогло звільнитись від москвофільсько-мадяронського, чи московсько-большевицького дурману. Місцеве жидівське населення в подавляючій більшості ставилось крайнє ворожо до визвольного руху закарпатських українців та до всього, що українське, дарма, що показувало назовні пристосуванство до нової влади, виставляючи з вікон синьо-жовті прапори, чи заголосно кричачи: „Слава Україні", коли переходив січовик в уніформі.

До такого положення внутрі країни треба додати й те, що творцям чину Срібної Землі була видна вже тоді й міжнародна ситуація, яка мала розгорнутись у світовий буревій у сорокових роках. Гітлерівський Третій Райх не міг вдоволитись лише анексією чеських Судетів. По Віденському арбітражі було видно, що Гітлер купує собі союзників, виплачуючи їм кусками України, інакше — приготовляє „Дранґ нах Остен" по „золоте руно".

„Майн Кампф" показав, що тим руном є Україна. Увесь трагізм нашої вітчизни сорокових років зарисовувався вже в тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році в Ужгороді.

З цього виростали у всю широчінь два основні питання:

— Чи Карпатська Україна задемюнструє волю всієї нації вже на початку нової трагедії України — не бути предметом, а разом з цим, — якими силами проведе Карпатська Україна цю демонстрацію проти своїх довкільних ворожих зовнішніх сил.

„Холодний розум", до якого завжди відкликаються всі „реальні політики", мусів би „а пріорі" засудити такі питання, бо, з погляду того „холодного розуму", не було в тодішніх обставинах ніяких реальних передумов для існування української самостійної держави на Закарпатті.

Існування того „холодного розуму" можна було відчувати десь за кулісами автономного уряду Карпатської України навіть по упадку обох ставлеників ворожих Україні зовнішніх сил, Бродія і Фенцика. Ходили поголоски про те, що „хтось там" обмірковує всі автономістичні концепції. „Хтось" все таки був за автономією в складі Чехо-Словацької Республіки, чи — як зачали цю республіку називати — державою чехів, словаків і українців, хоч та республіка стояла вже в черзі біля ковбана брунатного різника, а хтось „більше реальний", беручи до уваги близький упадок Чехо-Словаччини, „орієнтувався" на корону св. Степана, леліючи надію, що ця корона погодиться на автономні права карпатських українців. Офіційно цих концепцій не висловлювано.

Щастям Карпатської України, а з цим і всієї української нації було те, що її автономний уряд, а зокрема прем'єр, о. монс. А. Волошин, чи, як його всі популярно називали — Батько Волошин, взявши до рук спонтанно виявлювану волю закарпатських українців жити самостійним життям (о. Волошин, до речі, і був найбільшим формотворцем такої волі народу), сперся на самостійницькій силі, якою була Карпатська Січ. Залишивши Ужгород після рішення представників осі, Ріббентроп-Чіяно у Відні, Карпатська Січ практично зачинала народжуватись у містечку Хусті, яке обрано столицею Карпатської України.

Празький центральний уряд домагався від автономного уряду Карпатської України розв'язання цієї української самостійницької сили вже в початках її організації. Перед гуртом людей, в більшості членів Організації Українських Націоналістів, який взявся формувати військово-політичну силу, здатну обороняти молоду волю народу, виросла ще одна перешкода. І ця перешкода, як мариво висіла над Карпатською Україною весь час її існування аж до нападу на неї чеської військової залоги в Хусті напередодні нападу мадярів на Карпатську Україну. Коли до такого загального положення додати і те, що молода військова сила Срібної Землі не мала ніякої можливости озброїтись, та „вичікуюче" становище Проводу ОУН з полк. А. Мельником на чолі, мовляв, „не дражнити німців", — тоді стає видною вся безвиглядність змагу за самобутнє життя Карпатської України.

А проте...

„Хлопчаки з мотикою на сонце" таки попрямували, озброївшись найціннішою зброєю — любов'ю до Вітчизни і створили ще одне непроминальне кільце в ланцюгу тяглости української державности.

Ніяка сила, що наростає стихійно, не може добитись успіхів, коли немає її формотворців, які знають, як доцільно ту силу спрямовувати й наставляти. У випадку Карпатської України мозком і сіллю стихії був невеликий гурт людей тієї породи, що їм дано кермувати. Серед гурту відданих Україні людей, що пройшли школу в ОУН: Юрко Тацинець, якого колись чеський суд засудив за атентат на творця „граматики" потворного закарпатського воляпіку, Саба, Юрко Блистів, провідник Українського Пласту на Закарпатті, Роман і інші. Керуючим і унапрямлюючим осередком була квадриґа людей, що своїм талантом переросли епоху, які бачили завтрішне і для реалізування того завтрішнього України віддали своє життя. Ця чвірка — це: полк. М. Гузар-Колодзінський, шеф штабу Карпатської Січі, пор. Щука (пізн. ген. Т. Чупринка) старшина для окремих доручень, Зенон Коссак — пор. З. Тарнавський (політичний мозок Гол. Команди Карпатської Січі, як його там називали) та Ольжич-Кандиба, науковець, поет і письменник. Ця провідна клітина творила таку гармонійну спаяність, так органічно себе доповнювала, що годі кого-будь з-поміж них окремо відзначувати. Проте всім було видно, що Зенон Коссак, уроджений політик, дипломат і тактик був цементом тієї спаяности.

Цю людину великої особистої культури, непересічної інтеліґенції та тонкого знання проблем, які Коссак так вміло розв'язував, ціхувала безпосередність, прямолінійність та щира невдавана скромність. Він ніколи не вмів позувати, не створював умов, в яких треба б було вказувати на нього, як на „кращого", серед окруження був такий зовнішньо, як і те окруження, але на кожному кроці було видно, що це

Зенон Коссак. Відзначався якоюсь непересічною здібністю переконувати у правильності його поглядів на таку, чи іншу проблему, яку треба було саме так розв'язувати, як він суґерував.

Не терпів честилюбства ні в себе самого, ні в інших. Всі акції, які він запляновував, вписував на конто інших. Справі і Україні віддавав себе цілого, не бажаючи для себе ніякої компенсати. Псевдонім — пор. З. Тарнавський закрив відомого широкій українській громаді Зенона Коссака і в Срібній Землі створив невмирущу леґенду, як невідомий вояк. І таким, невідомим вояком був тоді, коли мадяри, не шануючи ні лицарськости, ні міжнароднього права, яке стосується до полонених вояків, — відбирали йому життя. Не почуваємось на силах змалювати цілу силюету незвичайної особистости великого революціонера, інтеліґента, політика й тактика, Зенона Коссака. Тому покажемо лише декілька деталів, які увертілись у пам'ять. Можливо ті деталі насвітлять постать „генерала в краватці".

Якось раз пізнім вечором, вертаючись „до дому" від фотографа, який викликав мені фотознімки, що їх враз з інформативним матеріялом я висилав до Відня, Риму, Берліну, Лондону, до США, Канади і Манджурії, — я стрінув Зенона Коссака біля приходства, звідки він тількищо вийшов. На приходстві жив Батько Волошин. Він, задоволене усміхаючись, привітався й запропонував зайти до редакції.

„До якої редакції?" — я здивувався.

„О, забув вам, Марку, сказати. Знаю, що ви перетяжені роботою, але... чи не змогли б ви взяти ще одну?" Він на хвилину замовк, а тоді: „Йдеться про те, що ми мусимо мати національну газету. Ця зброя нам буде дуже потрібна й помічна в підготовці до неминучих подій, що надходять. Чи не зможете зредагувати Січової сторінки в газеті „Наступ"? Я не відповідав нічого, дивлячись прямо в його обличчя. На все погідному, усміхненому обличчі я завважив, наче хмарку. Під очима ще темнішу відтінь. Це наслідок неспаних, у праці проводжуваних ночей, а мабуть і докучливий біль від ревматизму, який одержав „в дарунку" від польських тюрем. „То, що? Підемо в редакцію?" — усміхаючись, прикликав мою увагу до зачатої теми пор. Тарнавський-Коссак.

„Редакція" тижневика „Наступ" — це кімнатка в жидівському домикові, який вже осідався в землю саме тим боком, звідки був вхід до „редакції". Власникам домику плачено досить високий чинш.

Головний редактор „Наступу", Ф. вже влаштував приміщення для редакції і адміністрації, яке було водночас і його помешканням.

Зенон Коссак присівся біля стола й, здавалося, ще раз перевіряв свої арґументи, якими підтримував єдино правильне розв'язання скомплікованих проблем, перед якими станула Карпатська Україна. Це розв'язання з його погляду було таке: Автономістичних концепцій (чеської, чи мадярської) не можна було брати до уваги, бож вони ніяк нереальні. Чехія розвалюється, а мадяри, яких купує Третій Райх ціною Карпатської України для своєї розигри в Европі, ніколи не погодяться, хоча б на найменші вільності для карпатських українців.

Залишалось єдине і, це лише єдине розв'язання: проголошення Карпатської України самостійною державою, хоч не можна було не вчисляти того, що українська держава за Карпатами не мала шансів існування. Московія й Польща кинуть всі сили для її знищення зі страху перед українським П'ємонтом, а брунатна Німеччина дасть повну допомогу мадярам для анексії Карпатської України.

Але...

Чи горстка української молоді під Крутами вісімнадцятих років мала будь-які шанси здержати навалу нащадків Джінґісхана і забезпечити існування Української Держави?

Проте пролилась кров українських термопільців, щоб була живою традиція безперервности української державности. Боротьба Карпатської України — це одна ланка змагу нації за її найвищий ідеал.

Світова буря тільки що розвивається. Вона захопить у свій крутіж нашу Вітчизну, яка в ніякому разі не може бути предметом торгівлі. Вона вже тепер, тут поцейбіч Карпат мусить визначити свою підметну ролю в надходячій бурі. А ще: ворожі зовнішні сили через тисячоліття управляли жахливий ґеноцид на душі народу Карпатської України. Вилікувати ці глибокі рани зможе лише міт самобутности народу, почуття його підметности. Нам треба дати кров, щоб здійснити ці постуляти.

Ф. робив якісь записки, я і без того мав глибоко в пам'яті думки пор. Карпатської Січі, Зенона Коссака-Тарнавського, співпрацюючи з ним і зустрічаючись з ним днями і ночами.

Після того, як ми обговорили напрям газети, Зенон Коссак, звертаючись у мою сторону, лагідно завважив: „Ми не можемо цієї дійсности закривати перед нашою ідейною молоддю, яка прийшла зі всіх кутків нашої Батьківщини. Коли вони не готові до такого завдання, треба їм дати можливість повернення до своїх родин". І не було ні однієї години ідеологічного вишколу, щоб я не підкреслював дуже виразно мети, завдань і наслідків нашого змагу. Але ж не було ні одного випадку, щоб бодай один юнак скористався з даних йому можливостей повернення до нормального родинного життя.

Весь апарат Карпатської Січі почав інтенсивну підготовку у всіх ділянках, щоб відповісти постулятам, що їх креслив З. Коссак.

Найпершим питанням цієї підготовки була повна організація збройних сил, Карпатської Січі, яка мусіла забезпечити країну перед хаосом, що його витворювали мадяри та поляки, висилаючи постійно банди диверсантів, а теж чехи, які явно саботували доручення автономного уряду, передаючи диверсантів їхнім країнам, або „примикаючи очі" на їхню диверсійну роботу.

Чеський центральний уряд наполегливо домагався розв'язання Карпатської Січі, як мілітарної організації, погоджуючись на існування спортового товариства „Січ", щось, як чеські Соколи. Це питання знову десь там за кулісами автономного уряду якось розважалось. Домагання чеського уряду було, щоб усіх тих січовиків, які прийшли в Карпатську Україну з різних земель України, передати їхнім окупаційним урядам. Січовики це питання широко обговорювали, турбуючись. Цей Дамоклів меч висів над головами січовиків увесь час аж до ганебної пам'яті нападу військової чеської залоги в Хусті на Карпатську Січ.

Я заторкнув це питання в розмовах з пор. З. Коссаком-Тарнавським. Він з усмішкою на устах, але з полиском сталі в синіх очах відповів: „Живими не здамось. Нашу роботу доведемо до кінця".

І це швидко розійшлось між січовою братією. Якби для підкреслення такої постанови провести намічене діло до кінця, З. Коссак якось запропонував мені: „Завтра вибираюсь у недалеке від Хусту село. Хочеться бути певним, чи місцеві відділи Січі справді серйозно готуються до зустрічі подій". Погоджуючись радо на пропозицію, я роздумував: Звідкіля черпає ця людина стільки сил, стільки енерґії, щоб усе унапрямлювати, всюди бути...

А він і дійсно був „всюди сущий". Його приявність відчувалося в ідейно-політичному формуванні української політичної партії (Українське Національне Об'єднання), його було видно при праці організування жіночих відділів Січі, які школились у несенні першої помочі воякам, він був частим відвідувачем автономного уряду і поодиноких референтів, він був любимцем Батька Волошина, словом, не було ділянки в державному будівництві Карпатської України, де не було б видно поручника Карпатської Січі Зенона Коссака. Обсервуючи його в дії та людей вишколених в Організації Українських Націоналістів, що враз з ним проводили подіями в Карпатській Україні, зауважувалось виразно гармонійну синтезу прикмет революціонера й державного будівничого. Заміт ненависників ОУН, наче б революціонери не є державнотворчим елементом, видавався недоречним дотепом.

В Хусті кожного дня снувалась зграя всяких кореспондентів і „кореспондентів", різних „аташе", чи „офіціялів" таких, або інших дипломатичних представництв. В більшості це були чужинні аґенти: московські, польські, мадярські та німецькі. Українська добродушність та довірливість дозволяли тим „представникам" часом задалеко входити у справи державного будівництва. І це вони пізніше використовували по-своєму.

Одного разу рання пошта принесла, як завжди, між стосами журналів та преси і французький „Мач". На обгортці цього журналу були зображені два січовики з неголеними обличчями, з револьверами в руках.

Між ними цивільний. Під фото підпис: „Члени банд, що називають себе „Січчю", ведуть на місце страти цю людину". На першій сторінці журналу була світлина прем'єра о. Волошина й під нею підпис: „Це „прем'єр" держави голодоморів". А далі світлина коменданта К. Січі, Д. К., з піднесеною вгору рукою. Під нею підпис: „Це найновіший байстрюк Гітлера". Польський „Ілюстровани Курєр Цодзєнни" того дня писав: „Січовики бомбардували безупинно двадцять чотири години Мукачів важкою артилерією". Насправді ж озброєння січовиків було: чеські дев'ять міл. пістолі і невелика кількість крісів, часто без набоїв до них. Такі „ревеляції" ворожої преси мали на меті виправдати пізніший напад на Карпатську Україну мадярів і чехів. Я показав це З. Коссакові. Він, стиснувши свої тонкі губи, процідив: „Шваль". Помовчавши, продовжував: „Треба ще більше натуги". Перестерігав Команду Січі й уряд, щоб були обережні, подаючи інформації.

Власний український державний апарат функціонував все краще коштом надлюдських трудів нечисленних будівничих того апарату. Глибокі рівчаки все глибше врізувались у молоді чола. Погідне обличчя пор. З. Коссака заслонювала все густіша хмарка, а під синіми очима появилась темна відтінь. Очі червоніли від недоспаних ночей. Він все частіше тримався за лівий бік, якби хотів здержати дошкульний біль. Проте ніколи не нарікав, все був веселий, привітний. Від нікого нічого не хотів. Самого себе віддавав справі, для якої жив без натяку на яку-будь компенсату. Це вплив школи ОУН, і його особиста культура.

Карпатська Україна готувалась до святкувань річниць 22-го Січня. З. Коссак зайшов до мене до Січової Книгарні, де був приміщений Відділ інформації. Саме я упорався з поштою, яка мала відійти наступного дня у всі сторони світу, де жили скупчено українці. Була вже пізня пора. Він з властивою йому лагідністю передавав свої проекти: Всі допоміжні частини Січі з Хусту й цілої країни мусять провести рішучу акцію для відовяткування, яке не може в ніякому разі обмежитись до стандартного відмічення історичних дат. 22-ий Січень в Карпатській Україні в цих умовах мусить бути переглядом наших сил, здатних стрінути недалекі важливі події, а разом з тим це святкування має дати спрагненим волі закарпатським українцям посмак осягненої волі. Вони повинні відчути власнопідметність як одвічні господарі цієї землі.

І Зенко Коссак не завівся в своїх сподіваннях. Він вложив всю свою душу в те, щоб саме так це свято відбулось. Поява генерала Курмановича на цьому святкуванні ще більше зміцнила інтенцію З. Коссака. З пасма гір: Ясінь-Рахів-Богдан-Луги та із залишених при Карпатській Україні долів маса народу всілякими засобами транспортації плила до Хусту. Уніформована, при зброї Січ маршувала вулицями столиці з маршовими піснями на устах. Старші плакали від радости і турботи: „Нашу, малу Україну вже маємо, а коли визволимо „май" (велику) Україну?" Народ хотів бачити свого символа волі, свого Батька Волошина. Неслись голоси: „Батько Волошин".

Був страх, що ці спрагнені волі люди не зможуть його побачити, бо він саме терпів атаки грипи. Але... Голосний гомін „Батько Волошин" потряс товпою, коли Зенон Коссак впроваджував прем'єра на трибуну, піддержуючи його під руку.

Пізніше я говорив З. Коссакові: „Святкування 22-го Січня зробило більше для січовиків, ніж мої всі докупи взяті лекції ідеологічного вишколу".

Він, стискаючи руку, говорив: „Всі деталі, додані до себе, дають прекрасну цілість".

Поява ген. Курмановича в Карпатській Україні в час святкування 22-го Січня піднесла мораль населення і Січі, але не змінила ситуації.

При цій нагоді ще раз далось відчути, що старання Проводу ОУН, очоленого полк. А. Мельником все те саме: „вичікувати, не дражнити німців".

Хоч я мав запевнене інтерв'ю з генералом, про що мені пригадував З. Коссак, — „цербер" — письменник У. С. не допустив мене до генерала. Лише переказав його думки. Коли я говорив про це із З. Коссаком, він, помовчавши, говорив: „Ми, тут, у Хусті вип'ємо чашу до кінця".

І ми готувались „випити цю чашу" так, щоб гіркість не ранила населення Срібної Землі.

Події згущувались. Мадяри готувались до окупації Карпатської України. Поляки підносили все голосніший вереск: „Вспульна ґраніца". Шовіністи чехи готували військовий путч з метою проголосити військову диктатуру. Треба було діяти блискавично. Готувати легальне тіло, яке мало б з уповноваження народу проголосити Акт Державности. В цій гарячковій роботі ніхто не знав, коли кінчається день і починається ніч. А вже невтомним був пор. К. Січі Зенон Коссак. Опрацював пляни для пропаґандивних „звен" Січі, які „проникали" країну, кудись „зникав" із своїм приятелем з молодих літ, пор. Л. Крісом, що завідував транспортом, про щось конферував з проводом єдиної політичної української партії, УНО, з прем'єром, з членами уряду, словом був „всюди сущий".

Знайомі казали: „Він має якусь силу чарівника, йому годі опертись"...

Ці надлюдські труди не пішли намарне. В день виборів села — одне по другому виставляли білі прапори (умовний знак, що населення віддало 100 процентів своїх голосів на лісту У.Н.О.)

Законодавче тіло Карпатської України було створено.

І сталось це саме в пору. Найменуванням празьким урядом без відома автономного українського уряду ген. Л. Прхалі міністром Карпатської України, — Прага мала намір перекреслити осягнену карпатськими українцями волю. Ген. Прхаля, обнявши рівночасно команду над військовою хустською залогою, готувався до військового путчу з наміром проголосити в Карпатській Україні військову диктатуру.

Мадяри підтягнули під кордони Карпатської України свої армії, готуючись до нападу. Команда Карпатської Січі робила всі можливі в тих умовах протизаходи, настоюючи на тому, щоб не протягувати з проголошенням Карпатської України самостійною державою, яка легалізувала б свої військові сили. З. Коссак, видавалось. ..гонив" рештками сил, щоб довести до реалізування того, ще поки розпічнеться кривава трагедія Срібної Землі.

І ця трагедія почалась скоріше, ніж український загал того сподівався. Насвітанку 14 березня 1939 р. чеська військова залога в Хусті ненадійно напала на всі державні українські установи та на К. Січ. Цього безглуздя ніхто не очікував, бо кожний здороводумаючий мав на увазі, що чехи, маючи німецький ультиматум роззброїтись, не будуть зражувати собі карпатських українців, з якими жили дві декади літ.

Коло десятої години ранку того дня вогонь ущух. Ми віднаходили ранених та вбитих. Відбирали від чехів наших полонених.

Коло полудня я стрінув в будинку Уряду, який вже знову опинився в наших руках, Зенона Коссака. Він у поспіху сказав мені, що маю обсадити січовиками, які не відходять покищо на протимадярський фронт, обі радіовисильні та поштово-телеграфічний будинок. Додав: „Ще сьогодні мусять приїхати до Хусту всі посли. Для цього треба призначити всі засоби транспорту".

Я ще бачив, як він щось коротко передав пор. Л. Крісові. Треба було справжнього чуда, щоб посли, розсіяні від рахівсько-ясінських гір і до мукачівської долини могли з'явитись у Хусті в такому короткому часі і при такій комунікації, яку мала обкроєна Карпатська Україна. І вони таки з'явились.

Видавалося б, що в такій ситуації мусів би панувати хаос, а що найменше поденервування. Та нічого з того не помічалось. Було видно порядок, хоч було багато причин для того, щоб той порядок ламати. Насамперед військова чеська залога, взнавши, що Прага піддалась Гітлерові без пострілу, кудись тягнулась довгою валкою, то знову поверталась. Пограничники й жандармерія покидали свої пости й прямували до переповненого Хусту. Наші пропозиції йти враз з нами захищати кордони Карпатської України згірдливо відкидали. Відмовлялись теж передати нам їхню зброю. Січовики „позичали" від них, як уміли.

Вже на кордонах Карпатської України гриміли гармати, як післанці народу, обрані репрезентантами до першого парляменту, проголошували Акт Державности Карпатської України. Карпатська Січ стала легальною військовою силою Української Держави за Карпатами.

В будинку Уряду, де примістився Штаб К. Січі, я зголошував пор. З. Коссакові-Тарнавському, що обі радіостанції й поштово-телеграфний уряд обсаджені, але біда в тому, що я не міг підшукати фахових людей, українців, для обслуги телеграфу та радіостанцій. Він казав мені перевірити ситуацію в короткохвильній станції, яка містилась таки в будинку Уряду, на піддаші. Керівником тієї станції був чех-мадярофіл. Коли я вже мав відкривати ковані залізом двері до радіостанції, хтось міцним поштовхом звалив мене з ніг. В цьому моменті посипалась серія з машинової пістолі. Я бачив біля мене пор. З. Коссака-Тарнавського. В його синіх очах я бачив щось, як виправдання. Він дуже лагідно сказав: „Пробачте, забув попередити, але який я щасливий, що ще на час вспів"...

В тому моменті я й не думав, як близько смерти я був, не думав і про те, що З. Коссак, на якому тяжіли великі обов'язки, мав час і на те, щоб рятувати життя однієї людини в той час, коли треба було натужувати всю енерґію, все знання, щоб рятувати сотні тисяч...

Через пів години від того випадку пор. Штабу Карпатської Січі, Чорний, читав з тієї радіостанції перше комюніке Штабу, в якому була з'ясована ситуація на фронті та заклик до населення Карпатської України зберегти взірцевий лад.

Полчища гонведів звужували перстень довкруги Карпатської України, їхню навалу здержували лише сотні молодих карпатців та „пришельців" з різних кутків України. Між карпатською молоддю були цілком „жовтодзюбі" школярі. Озброєння К. Січі не можна було ніяк рівняти з мадярським. Єдиною найціннішою зброєю Січі були молоді гарячі серця, сповнені вщерть Україною, якій вони ті серця віддали.

В Штабі Січі діловий спокій. Перший президент Карпатсько-Української Держави, о. монс. А. Волошин конферує з начальником Штабу, пол. М. Гузарем-Колодзінським та штабовими старшинами, пар. Щукою (Р. Шухевич), пор. З. Тарнавським (Зенои Коссак), пор. Чорним і іншими. Очікує відповіді від нім. уряду, куди вислав прем'єра (і мін. закордонних справ). Німецький консул у Хусті повинен кожної хвилини таку відповідь передати.

Коло півночі консул привіз депешу... Уряд Третього Райху „не має заінтересування в самостійності Карпатської України"... Радить „піддатись мадярам без зайвого проливу крови"...

У Штабі була тиша, але така, що за нею слідує буря. Ця буря пронеслась якось дуже лагідно.

Поручник Карпатської Січі, Зенон Тарнавський-Коссак якось невдавано, з питомою йому культурою спокійно проказав:

„В УКРАЇНСЬКОМУ СЛОВНИКОВІ НЕМАЄ УКРАЇНСЬКОГО ВІДПОВІДНИКА ДЛЯ СЛОВА КАПІТУЛЯЦІЯ".

Поручник Щука, який вдивлявся крізь вікно в темінь березневої ночі, повернувся в пошані до Президента і ще додав: „МИ НЕ ЧЕХИ"... Це прозвучало, як відгомін слів З. Коссака, як доповнення. Завжди нахмурене обличчя Шефа Штабу роз'яснилось якоюсь погодою.

Цей спокій і достойність людей, вишколених в Організації Українських Націоналістів, які вміли бачити наперед, здавалось потрапили в найчулішу струну душі Президента.

Брунатна Німеччина, що готувалась німецьким плугом орати простори Европи і її плодами годувати расу „надлюдей", мусіла прийняти перший постріл у своє обличчя від тих, від кого найменше очікувала, від українців.

А міжнародня мафія, що ненавидить непокірну Україну, ще й нині підкидає нашій Вітчизні „коляборацію з наці"...

Гонведи підступили під столицю молодої держави, платячи власною кров'ю за кожний їхній крок вперед.

Уряд Карпатської України евакуйовано в безпечне місце. А такі, як Зенон Коссак, який завжди підкреслював: „Хтось мусить впасти, щоб жила Україна", обороняли столицю. Річка Тиса приймала молоду кров оборонців. Під хустським замком впав поручник Ю. Блистів, провідник Українського Пласту на Закарпатті, там же загинув смертю хоробрих Ю. Тацинець, зразковий провідний член ОУН. Багато впало. Гонведи не шанували міжнароднього права, що стосується полонених. Вони розстрілювали їх. Зв'язкова з-під Ясіня розповідала, витираючи сльози, що скочувались по її обличчі: „Поставили їх рядом... Було їх десять... І вони не дозволяли зав'язувати собі очей... Стояли „на струнко" і співали: „Ще не вмерла"... А полковник мадяр, той, що дав наказ стріляти, говорив до своїх гонведів: „Так вмирають лицарі"...

Але тієї лицарськости не вмів пошанувати той полковник. Його гонведи добивали ранених січовиків...

Ми залишали дорогий нам Хуст. Скориставшись з хвилини, коли я міг спокійно говорити із Зеноном Коссаком, я пропонував йому: „Ви ж не раз говорили, що події, які захоплять у свій жорстокий крутіж Україну, тількищо починаються. Україна буде потребувати людей таких, як ви"...

В його все лагідних очах було видно полиск сталі. Він, стиснувши до болю тонкі уста, мовчав. Я здогадувався, що не хотів мене образити.

По хвилині, стискаючи мою руку, говорив: „Гадаю, що я правильно вас розумію... Але ж, невже хочете, щоб залишити тих, кого ми виховували, тих прекрасних хлопців, що гинуть заради завтрішньої України... Ні! Ми враз з ними вип'ємо нашу чашу до кінця!"

Таке було наше прощання. Зенон Коссак з начальником Штабу, Гузарем-Колодзінським та почотом прямували в напрямі Солотвини. З. Коссак вже майже тягнув свою ліву ногу. Мусів дуже терпіти від нестерпного болю. Я з групою січовиків ішов у напрямі Бичкова. Там ми мали чекати на зв'язок.

Ми пробивались до Бичкова, ощаджуючи колений такий для нас дорогий набій. Група все меншала. Лишалися вбиті. Легше поранені допомагали тим, що їм важко було рушитись. Уплив крови з ран спричинював у мене часте умлівання. Все таки ми дійшли до Бичкова, де вже гуляли озброєні мадярські банди, серед яких було багато місцевих жидів. В будинку Горожанської школи ми зустріли місцевого коменданта Січі та пор. Щуку (сл. п. Р. Шухевича). Хтось „робив операцію", розтинаючи мій чобіт та відриваючи присохлу до ран одіж. Залишені уламки шрапнелі у ранах пекли вогнем.

Вже темніло, коли до кімнати ввійшов Горліс-Горський. Всі були певні, що він приніс якусь відомість. А він повільно проказав:

„Мадяри розстріляли в Солотвині полк. Гузара і пор. З. Тарнавського-Коссака".

Мені видалось, що нестерпний біль від ран ущух. Та в грудях щось давило, підсуваючись до горла. Я зовсім не відчув стиду від того, що на моїх устах я відчув солоні краплі, які спливали з мого обличчя...

Поручник Щука відкрив вікно, як би хотів прогнати з кімнати гнітучу задуху. Оперся однією рукою об раму вікна й дивився в темінь березневої ночі. Я знав: він мав продістатись на Захід з важливою місією.

В перервах пострілів з гармат доходив шум Тиси, що збільшила свої води з топніючого льоду.

Очима уяви я вдивлявся в дорогу постать, що явилась, як жива. Лагідне, усміхнене обличчя, сині, як волошки, розумні очі, мазепинка, трохи перехилена доправа, з-під якої виставав жмут русявого волосся. Пам'ять підказувала: „Комусь треба віддати життя, щоб жила нація"... „Ми вип'ємо чашу до кінця"... Я намагався відтворити останню хвилину трагедії людини, слова й діла якої творили нерозривну одність. Я був певний того, що поручник Карп. Січі, Зенон Коссак-Тарнавський був міцніший тоді, коли зграя гонведів зв'язувала його руки, коли їхні дула були спрямовані в його грудь...

Його сині очі певно дивились понад кучку гонведів та їхніх старшин, які не знали вояцької чести. Я був певний того, що його зір сягав і понад цю сторінку трагедії Срібної Землі, якій віддав своє життя. Він бачив завтрішню Україну. Його груди були сповнені гордістю за доконаний чин, якого він був одним з головних творців. А чин цей — це міцно вбудоване кільце в нерозривний ланцюг змагу нації за її найвищий ідеал, за державу. І він вложив у цей чин свою велику особисту культуру, свою вроджену інтеліґенцію, своє набуте знання, всю свою непересічну особовість. Віддав цілого себе вітчизні. Діяв для неї, як невідомий воїн і загинув за неї. Це прикмета героя.

Увійшов в пантеон героїв, яких так багато зродив насичений кров'ю рідний чорнозем.

Темну ніч прорізували блискавки вогню гармат, які розорювали Срібну Землю. Вся Україна опиниться в шаленому крутежу буревію, що тут розпутується. Україні буде так дуже бракувати таких людей, як поручник К. Січі, Зенон Коссак... Але він вже випив до дна чашу свого призначення. Та діло його лишається живим. Життя, яке віддав вітчизні, його діла освічуватимуть, як незгасаючий смолоскип тернистий шлях прийдешнім...