Зенон Коссак

УКРАЇНСЬКЕ РОБІТНИЦТВО І УСДП

Маркантний розподіл суспільности на кляси став основою для завзятих клясових боротьб. Боротьба ця охоплювала кожну суспільність з тією тільки різницею, що в одних ставала вона домінуючою — а в других підпорядковувалась загальнонаціональним цілям. Нічого дивного, що є народи, які в наслідок надто сильних клясових боротьб не розвивалися та не могли удержати чи добути своєї самостійности. Клясовий принцип і клясова боротьба довели врешті до того, що кожна суспільна верства намагалася перебрати у свої руки керму над цілим суспільним життям, — а свій інстинктовний гін до влади оправдувала всякими гуманними ідеями чи хотіннями здійснити свій суспільний ідеал, як систему цінностей, що принесе добро й волю усій суспільності.

Очевидно, що такий підхід до справи поглиблював, а не усував клясової боротьби.

В українців, якщо взяти на увагу тенденцію піднесення клясового ідеалу до ваги ідеалу суспільного чи національного, — стверджуємо домінуюче становище ідеї клясової боротьби. Це вказує на певний суспільний деструктивізм і заважує сильно на нашому національно-визвольницькому рухові. Постійна витрата енерґії на взаємну боротьбу в лоні суспільности придавлює позитивну творчість, — а за тим підриває стійкість національної політики. Безперечно, суспільність не має бути чимсь одним, суспільна диференціяція є конечна, хоч і мусить вона йти на співділання поодиноких суспільних верств.

Нічого дивного, коли у деяких наших суспільно-політичних партіях — можна ствердити перевагу деструктивізму над суспільним конструктивізмом, у яких відкидається ідеал нації та конечність підпорядкування йому. Такою партією є м. ін. Українська Соціял-Демократична Партія, якій присвячуємо декілька завваг.

В ім'я демократії та в ім'я української робітничої кляси повела УСДП свою боротьбу. В основу її політики мусів увійти клясовий принцип — у першу чергу для: скріплення клясової солідарности в площині міжнародньої політики робітничої кляси, а відтак — для піднесення клясового ідеалу до становища ідеалу суспільного та національного.

Оці засади політики УСДП стали основними перед світовою війною, коли була вона мало виробленою та мало досвідченою під оглядом політичним і з природи речі лишалися незмінними і після війни.

Цю незмінність бачимо у першу чергу у співпраці УСДП з П.П.С., яка е очевидною, — хоча лідери УСДП так сильно застерігаються від того, — а зрештою УСДП підпорядковувалася ІІ-й міжнародівці, і мусіла б протиставитися їй, коли б усунула співпрацю і солідарність з П.П.С. як рівнорядною робпартіею.

Коли до війни П.П.С. творила супрематію над УСДП і відтягала від неї українських робітників, підсилюючи себе — тоді УСДП згірдливо шкандибала за нею, надаючи більшої сили польській нац.-визвольницькій боротьбі, як своєю клясовою солідарністю, так і тим, що не старалася відтягнути від П.П.С. українських робітників. Тепер та солідарність ненарушена.

Не дивлячись на те, що П.П.С. ставила найбільший опір українству в 1918 р., що вона доставила найбільш активний протиукраїнський елемент, що вона і тепер боронить стан посідання, — УСДП закріплює солідарну зв'язь. Все те вказує на незмінність відношення УСДП до суспільно-політичних проблем; хоча життя пішло вперед і ввело цілу низку змін та поправок у верстві українського робітництва, — але виключно в низах, що створює свого роду дуалізм між УСДП-ською верхівкою і низами, які вона намагається вести.

В історії соціялдемократичних партій західньої Европи завважуємо зовсім відмінний підхід до політичної боротьби, як зробила це УСДП, бо в основу їхньої, навіть клясової боротьби, входив принцип національний, або вони навіть із самого соціялізму робили сильну імперіялістичну ідею, за яку заступався м. ін. німецький космополіт Моріц Ернест Арндт.

Ідея антимілітаризму, що росте в парі зі зростом соціялгзму і є одною із найважніших квестій у соціялістичній політиці — дістає по лобі, як німецькі соціялдемократи пішли на війну і позволили нищитися робітничій клясі мимо свого антимілітаризму в програмі (Гл. Е. Дарґо, „Ді Соціялдемократішен Партайєн"). Це бачимо і у Франції, Англії та інших державах, в яких соціялізм входив у життя своїми організованими формами. В залежности від потреби хвилі організовані соціялісти пішли на услуги своїй нації та її державницькій ідеї, коли марива упадку, перемога ворога, гидке пониження та неволя навіть від соціялістів стояли перед ними. Все бачимо підпорядкування клясового ідеалу ідеї нації, яка є все одною, хоча і суспільне життя і суспільні ідеали зміняються.

Програма соціялдемократів узнає державу, а коли виступає проти держав, то в ім'я зміни суспільного порядку, соціяльно-економічних основ і системи правління. Соціялдемократи боряться за такий тип держави, щоби вона служила, як їм здається, народові, а не навпаки. Уявляють собі її не клясовим утвором — тільки чимсь, що стоїть понад клясами.

Другий Інтернаціонал знову об'єднує у собі соціялдемократичні партії пануючих народів, або народів, що пануючими бути бажають. Відси, перед УСДП мусить стояти постулят повного самоозначення націй, а це повинно привести до конфлікту з П.П.С., яка в данім випадку того постуляту не визнає. УСДП одначе зрікається так далекосяглих концепцій, не теоретично, але практично. Це привело до звуження її політики, до реформатсько-пепесяцького становища і повело українських робітників до змагання за „демократію" в країні та за владу Латинського, Нєдзялковськбго і Борицького. Звужуючи свою боротьбу до мінімальних вимог мало рухливих пропаґандистів й сальонових провідників, УСДП говорить радо про гуманність, захоплюється ним, а не бачить як інтерпретують ті засади інші. В часах післявоєнних, коли у нас говориться про політичне вироблення та суспільну диференціяцію, при чому кожна суспільно-політична партія виступає як певна сила і використовує всі можливості для охоплення в організації та залучення усього елементу приналежного до неї по своєму соці-яльному оприділенні, то УСДП під тим оглядом не грішила ніякими досягненнями.

Автор книжечки п. н. „Професійні Спілки та їх завдання" Л. К-р. каже, що нац. момент також відіграє важливу ролю в профспілчанському рухові. В країнах з різними націями „повстають дуже часто окремі національні спілки з національно-шовіністичною ідеологією... В Польщі є окремі польські і жидівські (бундівські й поалєйсіонські) профспілки". Стверджуючи такий спосіб організації проф. союзів — необхідно було й УСДП підійти до проф. союзів на національному принципі, та організувати, коли не власні профспілки то відділи хоча. УСДП стверджує, що профспілчанський рух не є політичним рухом і що він змагає виключно до поліпшення умов праці та матеріяльного забезпечення робітництва, що вказує на чисто економічний характер профспілок і тому саме потрібно сходитися з іншими та вести спільно боротьбу. Не знати одначе, чому така ситуація і такі завдання виключають можливість організації Українських Профсоюзів — чи відділів тільки.

УСДПівські провідники глядять дуже короткозоре на суспільний політичний рух та не уявляють собі, що сама організованість і боротьба за економічний інтерес — це вже політика і то велика політика, яка підсилює одну суспільну верству чи політпартію, а ослаблює другу. Коли УСДП підходить до проф-союзу, як організації наскрізь аполітичної, тоді й не може бачити на чолі його Квапінського, Жулавського чи інших, які стоять на чолі політпартії ППС, а давніше як бойовики сиділи по царських тюрмах за самостійницьку ідею, і які все підуть на все аж до самовідречення, щоби не дати нарушити існуючий стан свого посідання. УСДП не хоче розуміти того, що ППС веде політичну боротьбу в лоні своєї держави і що в її інтересі лежить так повести політику профсоюзу, щоб скоріше добути владу у свої руки. А цього ми ніяк не можемо назвати аполітичністю. Тому коли польський профсоюз охопив українських робітників, тоді він скерував їх у політборотьбу за інтереси ППС, і в тому якраз лежить суть співпраці під оглядом політичним в межах профсоюзницького руху — на яку пішли українські робітники за своїм проводом.

Все це треба відкинути зовсім, коли йде мова про необхідність підсилення організації українських робітників, про по-ведення їх самостійними руслами згідно з вимогами модерної суспільности, про оборону перед настирливою денаціоналізацією зі сторони самої ж П.П.С., про вироблення українського робітництва, як української суспільної сили, а не якої іншої, про конечність створення українських профсоюзів та вироблення українського робітництва під оглядом національним і політичним.

Річ ясна, що така назадницька робота проводу українського робітництва мусіла дістати по лобі самим життям і самими робітничими масами. Творчість, активність і бойовість українських політичних маc випередили назадництво керуючої верхівки.

Національний момент, цю в наші часи переважає клясовий, проходить у колену ділянку робітничого життя і ставиться, як принцип — тоді, коли шовінізм ППС намагається скріпити денаціоналізаційну акцію. Органічна реакція проти зліквіду-вання природного розросту національної свідомости, яка необхідна навіть для клясової боротьби, набирає конкретних форм: як неґація недогідної клясової солідарности і, як постулят скріпити силу українського робітництва та усвідомити його національне і виробити політична. Це вводить українське робітництво в площину відмінних, а заразом і поступових змагань.

Коли глядимо об'єктивно на життя робітництва, — тоді й бачимо, що було воно все активне й здібне до боротьби і до творчої праці у суспільному житті. Воно все уміло годити ворохобний деструктивізм, як неґацію нездібного — з конструктивізмом, як доказом творчої здібности. І тим виявляло свої цін-ности. Одначе підпадаючи під невідповідні впливи, не в силі витворити нічого позитивного ні для нар. суспільности, ні для себе самого. Вина цього лежить у його проводі, який чомусь певний, що монополь для ведення робітництва лежить у його і тільки в його руках — хочби праця його була шкідливою і для самого ж робітництва. УСДП, як провід робітництва, ставив вище всього клясовий ідеал, але оминає основні моменти, без яких і самий клясовий ідеал існувати не може. Вона оминає національні цінності, які являються основними і при клясовкх рухах, які дають запоруку того, що робітництво даної нації не піде у вислужництво.

Глядимо на робітництво, як на суспільну силу, розуміємо його клясовий світогляд, на якому з природи речі мусіла побудуватись міжнародня солідарність робкляси усіх держав чи народів, що пішло в основу соціялістичної політики під кличем: „Пролетарі всіх країн єднайтеся!". Але ми бачимо, що яке б не було теоретичне обґрунтування міжнародньої солідарности робкляси, але практика приносила повне заломання й сьогоднішню кризу соціялізму. Міжнародня єдність робкляси має штучну пов'язаність, а її підбудовою є затаєний клич боротьби за вплив і панування одного народу над другим. Практика доказує, що ні разу в ім'я солідарности не пішли солідарні інтервенції за кривди робітників у деяких державах. В 1926 році під час страйку вуглекопів в Англії — Польща збільшила продукцію вугілля, а робітники польські пішли до праці, свідомі, що підривають силу страйкуючих товаришів. Член „Лейбор Парті" прем'єр Мек-Доналд продовжує традиційну імперіялістичну політику Англії в Єгипті та Індії чи не краще, як уряд лібералів. Клясова солідарність найшла своє примінення в Сов. Союзі — при чому шовінізм московського робітництва та його вічна супремація над українським робітництвом упосліджує це останнє.

Всі ці практичні висліди клясово солідарної роботи створюють потребу серед української робітничої маси, хоча і проти волі проводу УСДП, піти на шлях позитивної розбудови робітничого організованого життя, але вже у повному відмежуванні від інших неукраїнських організацій.

Причиною цього є те, що при співпраці робітників різних народностей вичувалося постійне шовіністичне наставлення інших робітників до українця, що зрештою діставало повну санкцію інженерів та керівників і підносило їх до кращих привілеїв та запевняла стале місце праці. Це виробило такі напружені відносини, таку велику нехіть до всього що пепесяцьке, що він перестав вірити й в клясову солідарність, взагалі у клясову боротьбу. Безперечно, що цей момент психологічної натури відразу прибрав і свої практичні форми: Коли ж українець станув поруч робітника жида, то і той мав краще становище від його, а беручи під увагу жидівський капітал по деяких фабриках — тоді й становище його було досить сильне. Хитра калькуляція робітника жида — переносила при деяких працях його пайку роботи на українця, на яку мусів витрачувати подвійну енерґію його робочої сили і т. д. Такі практичні прориви клясової солідарности при одному варстаті праці, при недокладному поставленні умов фабричної роботи не можуть мати місця в індустріяльних країнах, але за те там йде прорив вищої натури.

Пориваючи з клясовою солідарністю, ступаючи на шлях національного поступу, українське робітництво осталося без проводу.

Здається немає на світі більше покривдженої, покинутої та незорганізованої робітничої кляси, як українська — тому й всякі зазіхання так дуже відбиваються на ній. Звідси ставиться вимога самим життям, що українське робітництво мусить покинути дотеперішній клясовий тип своєї організації, бо вона заважила чимало на його стані.

Зваживши факт суттєвої кризи II-ї міжнародівки, мимо голосних меморіялів, факт, що ця криза стає більше наглячою, і клясова боротьба в одному народові в площині міжнародної солідарности робкляси — мусить уступити місце солідарності і співділанню кляс одного народу.

І ця суттєва та наскрізь життєва зміна буде доказом назрівання нових суспільних сил, нового світогляду та нових соціяльно-економічних основ, що дістають назву націоналізму, як системи життєвих цінностей.

Це безперечно вводить українське робітництво у площину зовсім відмінних змагань — клич соціяльного поступу дістає своє доповнення у тому, що у боротьбі за соціяльну ідею українське робітництво бореться у першу чергу за ідею національну.

Сам той факт являється запереченням суспільного деструктивізму, клясово-партійної політики та її амбіції.

Важним є те, що українське робітництво виявляє свою охоту бути тісно зв'язаним з цілим народом та розуміє, що його соціяльна ідея мусить здійснятися з цілим народом, перед яким стоїть конечність боротися за ідею національну.

Пориваючи всяку клясову солідарність, українське робгтництво повинно ступати на шлях самостійної організації з узглядненням усяких сходжень з другими робітничими кля-сами, коли цього вимагатиме інтерес українського робітництва.

Українське робітництво повинно підпорядкувати себе волюнтаризмові, що на практиці являється збірною та дисциплінованою волею й охотою співпрацювати та підпорядковуватися вічній ідеї нації.

Це мусить зробити українське робітництво, коли перед ним стоїть постулят боротьби за соціяльну й національну ідею народу.