М. А.

СПОМИН ПРО БРАТА

Коли думками повертаюся у наш родинний край, тоді пригадую, що Степан у гурті решти молодших моїх братів і сестер був неначе духовим провідником та останньою інстанцією у всіх спірних питаннях, що їх несло життя. Ми вважали його ходячою енциклопедією і ніколи не було в нас сумніву, що є речі, на які він міг би не дати нам задовільної відповіді. Крім того він був наче тим добрим духом, що мимохіть сповняв нас своєю добротою та ідейністю.

Подібно як у родині, так само в школі всі його дуже шанували та любили. Його визначність в науці у шкільних роках, а при тому велика скромність і привітність з'єднували йому друзів. Він мав для кожного щиру усмішку та готовість помогти, чим треба. В гімназійних роках віддав себе всеціло для праці в Пласті, читальні „Просвіти" та в Сокільських гніздах. Під час ферій мандрував з пластунами по Карпатах або таборував на Соколі, біля Підлютого, де в першому році таборування був одним із тих піонерів, що будували перші курені гуцульського стилю. На селі підготовляв аматорські вистави, концерти, давав виклади. Організував сільських хлопців і дівчат у ряди Сокільства, а завершенням цього був величавий здвиг у Стрию в 1929 році.

Загал селян і сільської та робітничої молоді з цілого повіту ставився до нього з вийнятковою пошаною та запалювався тим вогнем ідейности, яким він горів.

Отже нічого дивного, що я, маючи такого брата, плекала в своїй душі ще більшу любов до нього і до всього, що він робив, що писав та чим жив. Так дуже хотілося мені піти його слідом та бути хоч трішки до нього подібною. Це поєднання доброї, скромної вдачі, кришталево чистого характеру та глибокої і постійної ідейности давало цей образ сильної духовости, що впливає на оточення.

Степан Охримович

З виїздом Степана на студії до Львова мій контакт із ним зосередився на листуванні. Чи це була порада мені, як тодішній пластовій курінній, як найкраще підготовити свято в честь Лесі Українки, чи матеріяли про княгиню Ольгу, патронку нашого куреня, чи просто лист із запитом, що нового дома, завжди його листи були для мене окремим переживанням, бо з них так і відчувалось його сильну особовість.

Крім діяльности в студентських товариствах у Львові, він також працював у науковій ділянці, а саме в НТШ, як асистент проф. В. Сімовича, та в Українському Національному Музеї під проводом проф. Свєнціцького. Але з тієї праці, яку він так дуже любив, як також із студій мусів скоро зрезиґнувати та віддати себе всеціло праці в підпіллі, яка згодом спричинила часті арештування. Під час побачень з ним у в'язниці в Стрию чи в Бриґідках у Львові, я бачила його зрівноважену поставу та гідність (з якою навіть в'язнична сторожа мусіла числитися), а заразом велику віру у краще майбутнє України.

Однак допити та методи поліційної польської держави були неперебірчиві і ця система знищила його фізично дуже скоро.

Він згас як метеор на 26-му році свого життя, повного посвяти для визвольної ідеї. За два тижні після того, як його хворого, з гарячкою звільнили з в'язниці, — він помер.

Його похорон у селі Завадові, біля Стрия, був маніфестаційно-жалобним здвигом цілого повіту. Прийшли всі ті, що його знали, а знали його і старі і молоді, і пластуни і соколи, і просвітяни і друзі з підпілля. На домовину поклали пластовий капелюх, хустину та терновий вінок.

З того часу рік-річно на Великдень з'їздилися з усіх сторін повіту тисячі людей на Панахиду, незважаючи на те, що на роздоріжжях поза селом стояли поліційні стійки та розганяли людей.

Він мав сильний духовий вплив на тих, що з ним співпрацювали і цей вплив діяв на них і по його скоропостижній смерти.

Я вийшла з хати, щоб як завжди після повернення домів, заглянути в садок і до городу (ми приїхали з чоловіком пізно ввечері зі Львова), як на подвір'я вбіг Петро З., той зі сусідства й кликнув:

— Степан помер!

— Який Степан? — запитала я, але серце моє завмерло, бо я вже знала про кого була мова.

— Ой, пані, лиш один був такий Степан на світі! Дивіться, село неначе запалив!

Я зробила рукою знак хреста, але моя свідомість не сприйняла цієї вістки; чи це можливе?

— Як неможливе! Пригнав хлопець зі Завадова на коні і сказав нашим. Чуєте, як жінки голосять! Поліція вже є в селі — сказав Петро стишеним голосом — не буде, кажуть, пускати на похорон. Бояться бунту. Замучили його, а тепер бояться. Та наші хлопці збираються і Бог один знає, що з того буде... Щоб так пан директор промовили до людей...

Я пішла до батька. Він довгу хвилину мовчав, як це було його звичаєм у хвилинах сильного потрясення.

— Поклич усіх, — сказав.

За хвилину вся наша родина, разом зі службою зійшлася в гостинній кімнаті.

— Діти — сказала мама — Степан помер.

* * *

Батько пішов на село. Всі плакали. Я не могла плакати. Передо мною стояв Степан живий, такий як він був ще недавно, у Львові це було, усміхнений і разом з тим смутний, ніжний і разом з тим сильний, сильний як криця. Два тижні тому вийшов з тюрми. Ми всі були щасливі, що його випустили. Волею він не тішився, бо захворів. Але його недугу після тюрми ми вважали майже самозрозумілою, хоч ці сильні болі цілого тіла не ворожили швидкого видужання. І він говорив про смерть. Але ми в це не вірили.

Ми познайомилися з Охримовичами вперше в день, коли аматорський гурток, що його щойно заложив батько при читальні „Просвіти" в Нежухові, ставив „Наталку Полтавку".

На виставу з'їздилися гості теж зі Стрия і з поблизьких сіл і між ними була теж „Тета Влодзя", сестра пані Охримовичевої з трьома хлопцями, Осипом, Степаном і Юрком і дівчинкою Марійкою. Вдома, на наше розчарування, вони залишили ще Дозя, Маркіяна, Зеня.

З усіх гостей, хлопців і дівчат, дітей і старших найбільшу увагу викликали очі одного молодого Охримовича. Всі наче б то дивувалися: „Такі сині очі!" Та це не була синь, що говорила до людей; синіх очей було багато. А в цьому погляді була мова душі, подив 16-літнього хлопця для всього, що гарне й величне. Діти Охримовичів не були на себе похожі. Особливо вражав контраст двох старших братів, що звичайно були разом, два сіямські брати, Осип і Степан. Осип мав подовжнє, бліде обличчя, темні як вугілля очі і був вічно незадоволений чимось. Степан був круглолиций, синьоокий і золотоволосий і усміхнений, неначе б світ кругом нього був одним раєм.

Пізнати краще його не було легко. Він завжди мовчав і здавалося, що кожне до нього сказане слово викличе муки соромливости. Дівчатам, що звикли до хлопців-джиґунів зі Стрия, чи синів дооколичної інтеліґенції, було дивно з хлопця, що цілий вечір не промовив слова, а „розмовляв" з оточенням одним лиш поглядом і усмішкою, що з'являлася і зникала на його милому обличчі. Але ми швидко відкрили в обох старших Охримовичів цінні для нас вартості: вони співали. Осип басом, а Степан тенором. Тодішня молодь співала. При кожній нагоді, або й без нагоди. Здавалося, що ми тільки того й сходилися у колену, вільну від школи, годину, щоб поспівати.

Хто краще співав, хто знав більше пісень, хто міг принести нову пісню в товариство, хто мав різноманітний репертуар у поодиноких родах пісень, побутових, жартівливих, історичних, стрілецьких, народніх і не народніх — тому була відповідна ціна в нашому молодечому крузі.

Поза співом, Степан у товаристві був не лиш маломовний, але й наче б то незамітний, як усі Охримовичі зі своєю дивною скромністю. Та часом він заскакував якимсь вчинком. Одного разу (це було в нашому домі) роздавали гостям каву. Степанова філіжанка була швидко порожня і я поспішила її наповнити. Гості при столі гримнули голосним сміхом, що мене дуже збентежило. Тоді п-і Охримовичева, Степанова мама пояснила:

— Він не любить кави, тому так швидко її випив! Нещасний вигляд Степана, коли одержав другу філіжанку кави, викликав сміх.

— Чому ж він не скаже?! Я вже подаю чай!

Та нім я встигла взяти його чашку з нещасною кавою, він уже підніс її до уст і випив, не відриваючись, одним ковтком. За те він одержав від гостей грімкі оплески. Коли ж я запитала його пізніше, чому змушує себе робити те, що йому немиле, відповів:

— У житті треба пити все, і гірке й солодке.

„Що він може говорити про життя?" — подумала я, сама ще дитина. Хоч навіть трохи старший за мене, здавався нам усе молодим, несвідомо здивованою дитиною. Не лиш я так думала.

Одного разу розглядалися ми за актором, що взяв би ролю аманта в нашому гуртку. Дотеперішній амант, Петро О. був нікудишній актор. Хоч гарний, мов намальований, він на сцені стояв як дерев'яний автомат. Хіба що часом переступив з одної ноги на другу, від чого його безуспішно відучував наш режисер, актор (неперевершений Микола в „Наталці Полтавці") і декоратор Едвард Козак-ЕКО, тоді учень стрийської гімназії. До того Петро О. не співав, не міг взяти одного чистого тону. У конечних випадках виводив за нього любовні арії М. Бігун за сценою, аж доки одного разу це не створило прикрої, хоч і комічної ситуації; „співак" преспокійно стояв на сцені, переступаючи з ноги на ногу, тоді як згідно з текстом арії, він мав „вмирати з кохання", включно зі самогубством. Отже ми шукали аманта. Хтось згадав Степана Охримовича з його чудовим голосом і музикальним слухом.

— Степан любовника?! Та ж то дитина! — кликнули всі хором.

І всі помилилися. Бо швидко прийшов час, що виявив Степана, не лиш доброго актора й співака, але й діяча й революціонера, великого сина України.

Охримовичі в Завадові — це була скромна, багатодітна, священича родина, що прибула сюди з гір, з Корчина б. Сколього в 1921 р. Отець Богдан Охримович обняв парафію з трьома селами, Завадовом, Голобутовом і Нежуховом. Батько о. Богдана, о. Юліян Охримович був парохом села Сенечола б. Долини до 1908 року. А його батько був парохом Велдіжа і там помер. Також священиком був дід Юліяна Євстахій і прадід Григорій, обидва парохи Гущанок біля Тернополя.

О. Богдан Охримович мав п'ятьох братів та три сестри. Найстарший із них — Володимир був адвокатом у Львові, Роман і Остап були священиками, Любо-мир суддею, а наймолодший Юліян був публіцистом, автором книжки „Розвиток української національно-політичної думки"; був розстріляний большевиками в Києві в 1918 р. Сестри: Оля, Слава і Олена (Залізняк). Всі були українськими патріотами, а Володимир відомим громадським діячем. Сам о. Богдан був людиною доброти й вийняткової привітности до всіх. До людей і до природи. Коли приїздив до Нежухова на лекції релігії до школи, то все мав у руках квітку. Пам'ятаю, як мама одного разу післала мене за браму пошукати на возі квітку, що її о. парох загубив і безупину за нею оглядався. Я не могла знайти її. Зірвала на нашому городі гілку щойно розцвілого жасміну.

— Вона така сама, як була та! — запевнювала я.

— Ні, — сказав о. парох — той квіт мав на пелюстках темніші лінії, але цей теж дуже гарний і я дякую тобі.

Лагідна, добра й працьовита була теж мати Степана Анна з Мартинкових Охримовичева. Сестра її Володимира Ганкевичева, молода вдова, жила теж у Завадові, а брат, о. Мартинків був катехитом стрийської гімназії. Та найбільшу увагу в нас збуджувала сестра о. Богдана Олена Охримович-Залізняк. її участь у міжнародніх жіночих конгресах на терені голосної тоді української Секції Ліґи Миру й Свободи у Відні, де йшла боротьба за членство українок в Лізі після втрати державности, була в нас живо обговорювана ще перед приїздом Охримовичів до Стрийщини. Хоч ми молоді не багато знали про громадську працю Олени Залізняк, ані не здавали собі справи з ваги цієї праці, яка займає визначне місце в історії українського жіночого руху, студентському та загально-громадському житті початку 20-го століття, то нам страшенно імпонувало те, що сестра нашого священика була одною з трьох перших українок, які здали гімназійну матуру та мали університетські студії. І коли, кілька років пізніше, п-і Олена Залізняк по поверненні із заграниці, побувала в Завадові й відвідала і нас, — ми були заскочені і майже розчаровані її безпретенсійною звичайністю. Свою особу ставила в тінь перед широким діяпазоном загальної справи. Такою вона є й сьогодні, як голова Світової Федерації Українських Жіночих Організацій.

Родина Охримовичів, що з нею ми зв'язалися нитками приязні, здається мені тепер символом українського народу, його глибокої духовости, любови краси, здібности до терпіння від ударів долі, що падали на неї у бурхливу передвоєнну добу на українській землі, а при тому несхибної прямолінійности і незламної сили в обличчі жорстокости й дикости ворога. Чиста спокійна безжурність, працьовитість, надмірний індивідуалізм, що проявлявся у повній свободі думки й вчинків кожного члена родини — це добрі й злі прикмети цієї родинної спільноти, що в ній кожний мав своє питоме обличчя, а в цілому одне п'ятно: шляхетність характеру і патріотизм, що не знав ніяких меж. І Степан Охримович не був випадковою появою, твором якогось зовнішнього впливу, хвилевим захопленням якимись переконаннями. Він був прямим нащадком старого українського роду, що сягав у глиб століть і якого українство було органічне, активне й незмінне.

З кінцем 1921 р. наш аматорський гурток в Нежухові зазнав важкого удару; більшу частину „акторів" арештувала польська поліція і тримала в стрийській тюрмі. Тоді вийшла на світло денне приналежність до УВО (Української Військової Організації) багатьох наших знайомих. Безпосередньою причиною арештів був бойкот польських виборів. У дожиданні на рішення

Ради Амбасадорів щодо долі західніх українських земель, український політичний провід вистерігався визнати передчасно польську владу і не взяв участи в перших виборах до польського сейму та сенату. Бойкот виборів був загальний, постава українського населення одностайна. Поляки відповіли репресіями. Ще не загоїлися народні рани після розгрому української армії, що вимирала в польських концентраційних таборах та після масових арештів в 1920-21 рр. перепроваджуваних поляками по зайнятті Західньої України, — як прийшла нова хвиля переслідувань, арештів членства УВО.

Українці захвилювалися. Гарячково були схвалювані одними й оспорювані другими дії УВО. Не всі здавали собі справу з того, що нова революційна організація звернула на себе увагу окупанта, а тим самим давала невеликі можливості існуванню легальних організацій та розвиткові громадського й культурного життя. Не було однозгідности й щодо становища супроти ворога стосовно засобів боротьби з ним. Більшість активної молоді, зорганізованої в Пласті, горіла бажанням підносити революційний настрій мас, творити кадри активних борців. Даремно старші громадяни закликали до розумової, обережної, систематичної і легальної дії. Наші батьки поручали нам освітню працю в масах, розбудову економічного життя, кооперацію та економічні установи. Вони закладали кооперативи, крамниці, олійні, бібліотеки, спортові та драматичні гуртки, творили оркестри, хори та інші культурницькі установи. В хаті йшли постійні запальні розмови на громадські теми. Але мало хто звертав увагу на нас, щоправда, дуже ще зелених, молодих. „Тендітним панночкам" не говорилося про такі речі. Арешти навівали паніку, особливо вісті про побої політичних в'язнів. Причини арештів ховали перед нами. І ми самі переварювали суперечності тодішнього громадського та політичного життя, ускладненого вимогою зайняти становище до окупаційних режимів Польщі та УССР. Найбільше ломили ми собі голови над завданням Пласту — тоді єдиної молодіжньої організації. Завдання Пласту, можливості його розвитку й межі нам не зовсім були ясні. Ми чомусь вперто шукали нових можливостей. Однієї неділі мала я на цю тему реферат, (якщо це можна так назвати...) на сходинах 5 Куреня дівочого Пласту ім. кн. Ольги в Стриї, і говорила в ньому про організацію Пласту на селі. Моя думка, приступати до закладання пластових гуртків на селах, не викликала ніякого відгуку. Дуже нещаслива із-за такої невдачі я поверталася у понеділок зі школи в поганому настрої. На Дрогобицькій вулиці приступив до мене Степан Охримович. „Бричка", що нею він доїздив зі своїми братами до школи зі Завадова, поїхала раніше додому, а він залишився, бо мав у Стриї пластові гурткові сходини і тепер повертався пішком домів. Прибита невдачею, я зовсім не мала охоти до розмови „з хлопцями". Всі вони звичайно точили баляндраси, що були мені, зокрема сьогодні, зовсім не по-нутру. То ж я мовчала. Натомість Степан виявив зовсім незвичну в нього балакучість, яка мене страшенно заскочила. Він чув про мою доповідь на курінних сходинах. З неї хлопці посміхалися, але його зацікавила ідея сільського Пласту. Він щойно мав реферат у читальні в Завадові про виховання молоді і буде мати його теж в Голобутові та інших селах. Ми стояли на Великому мості. Найближча дорога до Завадова вела через Грабовець, тому я сказала йому на прощання „Скоб" і подала ліву руку, але він сказав, що піде через Нежухів. Отже ми продовжували розмову. І він не відкидав у засаді пластової роботи на селі, його навіть дивувала байдужість міської інтеліґенції до мас сільської молоді, резервуару наших національних сил. Очевидно, що пластової форми ми не можемо ще сьогодні примінити на нашому селі, але виховну ідею українського Пласту, її національний пер-вень ми можемо й повинні ширити в наших масах. Він від якогось часу працює над сільською молоддю і переконується, що до неї не так уже трудно знайти дорогу. Вона відгукується на позитивні гасла, вона є готова шукати шляхів до національної роботи, так як і міська молодь. І вона в основному є більш етична, а сприймає ідею українського націоналізму без непотрібних ускладнень.

Ми не дуже добре розуміли себе; він говорив про молодь, а я мала до діла з дітворою, тією, що на неї кинули хмари польських учительок, з наміром ширити „польскосць" у народній школі. Українські директори шкіл мали багато клопотів з учительками і дітворою, що її підбурювала свідома молодь.

— Чому не даєте вже ваших театральних вистав? — запитав несподівано Степан.

— Навіщо їх? — сказала я замість відповіді, сповнена песимізму до всього кругом.

Степан не думав так зле про ці вистави. Лиш... чи не краще впровадити інший репертуар? Напр., історичну п'єсу. Що я думаю про те?

Що я думаю? Я була захоплена.

Нашим спільним ділом була незабаром вистава „Невольника" в Завадові, у стодолі. Вистава не мала мистецького рівня, але мала численну публіку й молодечий запал.

* * *

1923 рік був неспокійний. Спалахували вогнем стирти збіжжя на полях, горіли двори польських поміщиків. Уся Стрийщина була напружена, немов підложене динамітом поле, готове вибухнути в повітря за малою іскрою полуменю. Так кипів народній гнів проти рішення Ради Амбасадорів у Парижі, яким затверджено окупацію західніх українських земель Польщею. Надія на міжнародню справедливість принесла ще одне розчарування і ще раз усвідомлювала, що покладатися треба лиш на власні сили, на власну боротьбу на життя і смерть.

Цього року Степан Охримович здав матуру і по феріях поїхав до Львова, де записався на філософічний відділ, очевидно українського таємного університету, що його існування підсичувало революційну атмосферу міста. Виклади відбувалися по таємних приміщеннях, поліція ганяла за студентами й професорами. Ми, дівчата, хоч ще в середній школі, були горді на наших українських студентів і демонстративно бойкотували тих, що записувалися на державний польський університет.

Степан приїздив домів лиш на ферії і бував часом на селах з доповідями, або закладаючи сокільські гнізда для молоді, але головним осередком його праці, так бачилось мені, стало студентське та пластове середовище. Він здав матуру з відзначенням, цебто з найкращим поступом, і була підстава сподіватися швидкого закінчення його університетських студій. Тим часом серед розгару студій і організаційної праці — Степан захворів. Недуга була важка, коли прийшла криза, виглядала безнадійною. Та після місяців лікування Степан повертався до здоров'я. Тоді можна було вже його відвідати. Він змінився й було очевидне, що йому потрібно було ще довгого відпочинку. Замість того він незабаром потім поїхав до Львова. Мовляв, його студії були невідкладні. Але коли я, в 1927 році приїхала до Львова на університет, Степана рідко коли можна було там побачити. Частіше ми зустрічалися на сходинах Гуртка Україністів, де члени Гуртка, студенти славістики, обговорювали тематику доповідей, та становище української літератури на львівському польському університеті, що її професори вперто називали „руською", а поза граматикою, не хотіли впровадити літератури як предмету в рамці славістики. Степан Охримович не мав часу на студії. Хоча він не належав до тієї молоді, що гайнувала роки на університеті з недбальства та веселого життя гульвіс, то він занедбував студії через свою громадську й політичну працю. Він був головою Студентської Громади в Стриї, головою „Товариства Наукових Викладів ім. Петра Могили" у Львові, редактором видань ОУН, осаулом II Стрийського Куреня Старших Пластунів, прелеґентом на сходинах Гуртка Україністів, організатором численних акцій на терені Стрийщини і Львівщини...

Тоді існували серед молоді різні типи суспільних працівників і борців за незалежність України: Діячі — члени пластових і студентських організацій, теоретики й ідеологи націоналізму, що навіть у тюрмі намагалися вести свою письмову працю, науковці, що працювали в ділянці українознавства й боролися за його вступ на польські університети і члени УВО, пізніше ОУН, які вели збройний опір чужій владі.

Степан не належав до одної з цих груп. Він був в усіх. Належав до тих нечисленних одиниць, які у своїй праці бачать ціле поле боротьби, цілість проблеми української справи. Розуміють потребу активної участи всіх елементів національного життя; інтелектуального поступу, росту української культури, вагу духово-ідейної еволюції мас і потребу революційної боротьби — однаково. Тому рамки організацій і навіть ОУН, у якій брали участь сотні й тисячі молоді, були все ще замалі для діячів типу Степана Охримовича. Він прагнув захопити ідеєю боротьби всю українську молодь, для якої писав і виголошував свої полум'яні доповіді. Прагнув піднести рівень селянських мас і зактивізувати їх до боротьби. Тому організував для неї „Січі" й „Соколи". Змагав до створення ідеологічної інтелектуальної верстви в українському студентстві і редаґував для нього листки й журнали. Стояв на відвічальних небезпечних для його життя постах в ОУН, як організаційний референт та редактор „Бюлетеня" організації, вкінці як її Крайовий провідник. Узгоджування цих різних струмів, їхня рівновага й противенства, теоретичні й життєві — займали Степана повсякчасно. Окремі гострі проблеми домагалися розв'язки й він працював над ними серед напруженої атмосфери свого життя. Пам'ятаю так добре один момент...

Я прямо напалася на Степана, зустрівши його на коридорі студентського Академічного Дому при вул. Супінського, за те, що він не написав додому листа й батьки ним турбувалися. Від часу його недуги в 1924 році його родина турбувалася крихким здоров'ям і надміром праці Степана. Побачивши його бліде обличчя і червоні від нічної праці очі, я кинула злосливе: „Як хочете бути національним героєм, то мусите трохи спати, інакше підете знову до ліжечка".

Він відповів своєю лагідною посмішкою і незлобливо сказав: „Ви знаєте, що я не є кандидат на героя".

Ми говорили про родинні справи в Завадові й Нежухові, а потім він несподівано запитав: „Чи думаєте, що Секція Студенток повинна бути лиш становою організацією"?

Це, на вигляд невинне питання було по суті дуже дошкульне, бо я тоді була свіжоспеченою головою Секції Студенток й попереднього дня ходила в делегації до проф. Гальбана, голови „Суспільної Опіки" польського університету, домагатися місць для хворих на легені українських студенток у санаторіях у Микуличині та Закопаному. І вже того самого дня я довідалася, що деякі студенти були обурені на таке „упокорювання" перед чужинцем... Тому я була приготована на цей закид і від Степана, який був незвичайно вражливий на всі кроки супроти ворога. Я насторожилася; чи нам не належаться місця для хворих, коли ми даємо оплати й податки так як і польські студенти, які самі користають з усіх допомог?

Степан злегковажив мою готовість до суперечки; він не бачив нічого злого в тому, що ми домагаємося правно — належного, але чи управа Секції Студенток лили парафіяльний дім у Завадові, пограбували все майно Охримовичів. Навіть плащ здерли зі Степанової матері і кинули в огонь.

Ця родина принесла в жертву Батьківщині побіч Степана й інших дітей. Брат Зенон загинув від польського ножа в 1939 році на 18-му році свого життя, другий брат від большевицької кулі в 1944 р. Помер передчасно цькований ворогами о. Богдан Охримович. Але не вмерла ідея, для якої діяли й гинули вони й тисячі інших борців їхнього покоління. Між ними Степан Охримович — великий ідеаліст, незабутній друг і відважний воїн, що без вагань поклав своє молоде життя в боротьбі за волю, в боротьбі на життя і смерть.