Роман М. Завадович

ПОЛУМ'ЯНЕ СЕРЦЕ

(Спомини про Степана Охримовича)

То був наймиліший хлопець із усіх співмешканців, з якими мені доводилось жити на спільній квартирі за студентських часів у Львові. Стефко — так кликали його ми, пожильці студентської кімнати, Богдан Чехут і я — зголосився до нас на мешкання десь при кінці 20-их рр., можливо восени 1928 р., і ми радо привітали його пропозицію. Обидва з Богданом, закоханим у Пласті юнаком з куреня стрийської „Червоної Калини", проживали ми в тій кімнаті вже попереднього року, і господиня не бажала собі на мешкання нікого іншого, тільки нас та й того, кого собі доберемо. Все складалось якнайкраще: квартира була простірна, складалася з кімнати й т. зв. ніші, вулиця затишна, недалеко до Академічного Дому, Українського Національного Музею, університетської бібліотеки та будинку т. зв. старого університету, де деякі професори ще читали свої лекції.

Степана я знав трохи ще з студій на таємному українському університеті (1923-24) — між іншим, тоді ми вчились початків французької мови в проф. Завадської. Тепер нас обох єднали ті самі слов'янознавчі студії на львівському державному університеті. Вже в перші дні спільного перебування я переконався, що Степан був людиною невсипучої праці, дії й обов'язку. Постійно зайнятий справами, вдома він був за гостя, хіба що треба було засісти до книжок або до писання. Та й не могло бути інакше, коли крім студій, Степан посвятив своє молоде життя ще й другій справі, визволення Батьківщини. Ця ідея непереможно й невідхильно заполонювала його думки й почуття, підкорюючи всю його шляхетну істоту своїй необмеженій владі. Про цього героя обов'язку можна сказати з цілою певністю, що, коли він і занедбував не одну справу особистого характеру, що відносилась до його сучасного й майбутнього, то з цілковитою самопосвятою віддав усього себе на службу вищій, загальній справі.

Ст. Охримович перебув дуже важку недугу. Молодий організм переміг її в першій рунді, і хлопець почав вертатися до здоров'я, але не пощастило основно вилікувати залишок недуги. Найбільше дошкуляла йому незагійна рана в боці — грізна пересторога, що хвороба не зникла, тільки принишкла. Але Степан ніколи не жалівся і не нарікав, він неначе сам не бачив цього — в нього було ще вдосталь фізичної снаги, щоб запрацьовуватись дні й ночі, бути завжди в дії, бути присутнім усюди, де того вимагала потреба. Він був також пластуном і також з-під стягу „Червоної Калини". Пластова ідея захоплювала його, як і тисячі інших молодих людей, і в її ватрах він шукав тієї великої всеобіймаючої любови, без якої не можна стати справжньою людиною.

Був час, коли Степанові треба було сісти до стола й писати. І він писав багато. Найкраще складались йому думки ночами, коли в кімнаті було тихо. Скільки б разів не прокидався хоч на мент котрийнебудь із нас двох, пожильців спільного мешкання, завжди від писального столика в кутку кімнати падав йому в очі відблиск лямпи, і тінява силюета людини працьовито схилялась над аркушами паперу. Працював він не раз далеко поза північ, але вранці підіймався з ліжка разом з нами, бо чекала нова черга справ, і тій черзі не було видно кінця.

Раз я спостерігав з свого ліжка момент, здавалось, закінчення його нічної праці при столі. Вежові годинники в місті вдарили другу по півночі. Степан був утомлений, і думки йому не складались. Він писав і перекреслював, знов писав і знов перекреслював. Врешті відклав перо, пішов до своєї софи й почав роздягатись. Але думка ще працювала, і досить було короткого моменту умового відпруження, щоб у голові постав якийсь добрий помисл. Степан вернувся до стола і в одній нічній сорочці, з босими ногами в розшнурованих черевиках, просидів над рукописом ще додаткових дві години.

Праця вдень і вночі підкопувала й так уже підірване здоров'я нашого друга. На руках та передраменах у нього появились якісь червоно-жовті цятки і плями. Ми настоювали, щоб Степан пішов до лікаря. Лікар сказав, що це наслідки неспання й перевтоми. Можливо, Степан роздобув навіть якісь ліки, але справжнього ліку для себе він не міг найти, як довго його рідний нарід перебував у неволі, а справа визволення була тими великими жнивами, на яких женців ніколи не було забагато. А таких женців, як він, було зовсім мало. Було ясно, велич обов'язку казала йому все особисте викреслити з поля уваги! Не знаю, чи скоро зникли оті хворобливі цятки з його рук, але пам'ятаю, що невдовзі на столі появились виконані на циклостилі публікації з підписом Обуховича — плід пильної праці Степана під час безсонних ночей.

Часом Степан „зникав" (це називалось: поїхав до дому) і появлявся за кілька днів. Тоді його великий шкуряний портфель випинався тонісінькими, як курильна бібулка, примірниками підпільної „Сурми". Степан з усмішкою розповідав, як він з тим вантажем їхав на одній площадці карпатської лісової залізнички разом з „паньствовою поліцією". Раз зник надовше, його шляхи вели на Відень і Прагу, разом із Ст. Ленкавським. Вибиралися в дорогу, власне, з нашої квартири. Пощастило переплисти всі „пороги". Вернувся, може за місяць. Звичайно, справу студій, як занадто особисту, довелося відкласти.

Частими гістьми Степана були Іван Ґабрусевич (той і ночував часом в нас, на одному ліжку із Степаном), Ст. Ленкавський, заходили С. Бандера, Зенон Коссак. Раз чи двічі в нашій квартирі відбулися сходини провідних людей організації — нам із Б. Чехутом Степан радив на той час довше працювати в унів. бібліотеці. Але, вернувшись по визначеній годині додому, ми учасників ще заставали в хаті.

Навесні, коли ми поїхали додому на Великодні свята, прийшла поліція, звеліла хазяйці показати Степанові речі і зробила обшук. Виявилось, що це був наслідок приарештування Степана в пластовій домівці в Стриї, як вертався з об'їзду по довколишніх селах з запрошеннями на свято куреня старших пластунів „Червона Калина".

В тюрмі просидів Степан не довго. Перед вакаціями він ще з'явився в будинку університету — навіть думав про дальші іспити. Після того я не бачив більше того завжди привітного, ніжного й шляхетного хлопну з полум'яним серцем.

Через деякий час я дізнався з преси, що Степан Охримович умер. Згорів у полум'ї власного серця.

Його тіло прийняла Рідна Земля, яку так дуже любив, але жар його полум'яного серця залишився в його ділах і письмовій спадщині, що мають непроминальну вартість.