Іван Боднарук

НЕЗАЛЕЖНИЙ БОРЕЦЬ ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Степана Охримовича стрінув я вперше навесні 1927 року в час іспиту у проф. Славінського на львівському університеті. Склалося так, що до маґістерського іспиту з історії й літератури слов'янських народів зголосилося нас трьох: Степан Охримович, Іван Ґабрусевич і я. Обидвох побачив я тоді перший раз і не знав, що маю сідати до іспиту з „грізними підпільниками". Не знав я раніш ні „Джона", ні Степана, бо чомусь не стрічав їх на викладах; може тому, що не сиділи вони постійно у Львові. З „Джоном" наші дороги після іспиту розійшлися і я більше з ним не стрічався. Щодо Степана, то мали ми стрінутися вдруге вже тоді, коли я, закінчивши університет, поїхав на вчительську посаду до Стрия.

Прийшов Степан до іспиту дуже перетомлений і видно було зразу, що був хворий. Подобався мені відразу своєю зрівноваженістю, спокійною вдачею та лагідною усмішкою, яка майже ніколи не сходила з його обличчя, коли розмовляв з людьми. Зробив на мене дуже корисне враження й воно залишилося в мене незмінним до кінця його життя. Хоч мало ми тоді говорили, я відчув у нім людину сильної волі і криштального характеру. Схвильований іспитом, я навіть не запитав Степана, звідки він родом і де живе постійно. Не прийшло мені тоді на думку, що буду незабаром учителювати в рідному місті Степана і що там удруге стріну Покійника.

Коли в вересні 1928 року поїхав я до Стрия на посаду вчителя, побачив я там Степана вдруге. Вже не пам'ятаю, де ми себе знайшли; може це було в „Касині", а може на якомусь зібранні в „Народному Домі". Побачивши мене:, він усміхнувся до мене тією своєю привітною усмішкою, яка в моїй пам'яті залишилася назавжди. Видно, пригадав собі мене зразу, а я був радий, що працюватиму в Стрию, в якому Степан бував майже щоденно, бо його батьки жили в Завадові, всього кілька кілометрів від міста.

Хоч обидва ми, зайняті працею і своїми клопотами, не стрічалися часто, то все ж мав я багато нагод пізнати наскрізь ту небуденну молоду людину. Передусім я відразу зауважив, що вся студентська молодь Стрия дуже любила Степана, а старше громадянство цінило його й поважало. Бо й було за що його любити й шанувати! Коли він промовляв чи дискутував, його слова були неначе викуті з криці; всякі пусті фрази були йому чужі. Завжди скромний, не любив він штучних і неприродних поз. Ще й нині стоїть мені часто перед очима сл. п. Степан у пластовому однострої й бачу його, як змістовною промовою відкриває пластове свято в Олексичах та вітає стрийських громадян, що взяли участь у святі. Його промова, надихана глибокою поезією, полонила нас усіх.

Дедалі я мав змогу стрічати Степана частіше, бо, як член стрийського Пластприяту й опікун пластового куреня семінаристок, бував я на всіх імпрезах, що їх улаштовували дуже рухливі стрийські пластуни. І за кожним разом те корисне враження, яке зробив він на мене в час нашої першої зустрічі на львівському університеті, поглиблювалося. Серед тодішньої молоді Стрия було чимало гарних та ідейних одиниць, але Степан завжди був для мене не такий, як усі інші. Був майже все поважний і задуманий; в його очах я бачив завзяття, невгнутість і сильну волю. А над усе притягала мене його велика скромність, якою він умів з'єднувати собі серця молодих і старих. І скільки разів згадую сьогодні Степана, родиться в моїй душі гордість, що він, майже мій одноліток, загально відомий, люблений і заслужений провідник молоді, вийшов із рядів студентства Стрийщини, з якою зв'язала мене доля на довгі роки. І я щасливий, що можу скромною згадкою вшанувати пам'ять мого ідейного друга.

Сл. п. Степан Охримович прийшов на світ 18 вересня 1905 р. у Сколім. Походив із вельми заслуженого священичого роду, який дав Україні багато визначних людей. Його дід, сенечольський парох, о. Юліян Охримович, вславився як ідейний романтик-діяч. Він залюбки брав участь у прогулянках, які влаштовувала академічна молодь львівського університету, а які таку велику ролю відіграли в нашому національному житті 2-ої половини минулого століття. В домі о. Юліяна в Сенечолі бувало завжди на вакаціях багато визначних людей і студентів університету. Частим гостем у Сенечолі був також Іван Франко, серце якого тягнуло до одної з місцевостей Долинщини. Син о. Юліяна, адвокат Володимир Охримович, це загально відомий колись заслужений діяч Галичини. Батько Степана, о. Богдан, довголітній парох Завадова, здобув собі велику пошану серед широких кіл Стрийщини.

Степан Охримович у пластовій уніформі

Дитячі роки провів Степан у Корчині і там закінчив народню школу. До гімназії ходив у Львові і Стрию та закінчив її іспитом зрілости в 1923 році. Після матури вписався на таємний український університет у Львові, але важка недуга приневолила його на якийсь час перервати студії. Потім студіював українську філологію на гуманістичному факультеті львівського університету й мав закінчити її маґістерським дипломом 1931 році, але польська тюрма, в якій сидів кількома наворотами, і спричинена нею смерть перервали нитку його життя.

Після трагічної смерти сотника Ю. Головінського став Степан Охримович Крайовим провідником ОУН. Були це, мабуть, найважчі часи в житті Організації, бо польська влада, після кривавої пацифікації Галичини, масовими арештами стероризувала українське населення, щоб нанести нищівний удар нашому підпіллю. Був тоді арештований і Степан, але поліція не мала доказів, що він був Крайовим провідником, і мусіла його звільнити. Хоч поляки били його й тортурували, не вдалося їм видобути від нього потрібних їм зізнань. Все ж тюрма й тортури підкосили сильно його слабке здоров'я та спричинили передчасну смерть.

У 1929 р. брав Степан Охримович участь у Конгресі Українських Націоналістів у Відні, а після того працював у Крайовій Екзекутиві ОУН, спершу як організаційний референт, а далі як референт пропаґанди і редактор „Бюлетеня".

Покійник відзначався як добрий організатор та ідеолог. У 1929 р. підготовив величаве сокільське свято у Стрийщині. Багато працював у студентських організаціях і в Пласті, у Львові і Стрию. Був головою Студ. Товариства у Стрию, членом II Конґресу УУСП, делегатом студентства на з'їздах ЦЕСУС-у у Празі в 1928-1929 роках, організатором першої Крайової Студентської Конференції у грудні 1929 р. Всюди репрезентував гідно українську молодь взагалі, а стрийську зокрема.

Окремо слід підкреслити ідейну працю Покійника в Пласті, де був осаулом загону „Червоної Калини". Стрийщина тепло згадує його сьогодні, як ідейного і зразкового члена другого куреня старших пластунів і організатора численних рефератів. У своїй статті „Пластова і громадянська робота" порушив С. Охримович питання взаємовідносин Пласту й різних громадських установ та участи старших пластунів у громадській роботі. В тій статті відповів на такі питання: Чи Пласт як організація має брати участь у громадському житті і в якому характері? Чи силою моральної вищости повинен він монополізувати у своїх руках усі ділянки громадської праці? Яке має бути відношення Пласту до українських політичних партій?

Без громадської й культурно-освітньої праці не міг С. Охримович жити. І на цьому полі він виявив себе як знаменитий народній робітник, який увесь свій вільний час віддавав безкорисно для народу, особливо для студентів і селян.

Великі теж заслуги Покійника як редактора, співробітника та ідеолога різних студентських і молодечих журналів. Був він редактором „Юнацтва" і „В дорогу" та членом редакційного гуртка „Студентський Шлях". Чимало займався теж науковою працею. Був у 1928-1929 роках головою філії „Товариства Наукових Викладів ім. П. Могили" у Львові. Працюючи в Національному Музеї у Львові, досліджував деякі проблеми, зв'язані з староукраїнськими друками, і висліди своєї праці оголосив друком. Перед смертю підготовляв монографію про творчість Леся Мартовича. Разом із Є. Ю. Пеленським, Б. Кравцевим і В. Волицьким зібрав для Національного Музею бібліографію статтей із музейництва й мистецтва та помістив її в „Ділі".

Дня 10 квітня 1931 р. в Завадові перестало битися серце незабутнього Степана Охримовича. Помер кілька днів після виходу з польської тюрми, у Великодню П'ятницю. На самий Великдень відбувся його похорон, у якому взяло участь кілька тисяч людей із Стрия та околиці. Похорон був величною національною маніфестацією. На домовину Покійника зложено символи його жертовного й працьовитого життя: терновий вінок, пластовий капелюх і хустину. Прощали його в останню життєву дорогу сумні звуки сокільської стрийської оркестри та жалобні пісні селянських хорів із Завадова й Конюхова.

Незвичайно працьовитий і завжди поважний, був Степан Охримович живим втіленням тієї ідеї, для якої з ентузіязмом і посвятою все життя трудився. На тлі пригноблення і зневіри, яким підпала була значна частина нашого громадянства після катастрофи наших визвольних змагань у першій світовій війні, була постать сл. п. Степана Охримовича небуденним явищем. Завжди працював безкорисно й з посвятою, даючи цим гарний приклад своїм товаришам. Відзначався широкою ініціятивою, рідкою скромністю й постійними переконаннями. Його смерть була великою втратою для української громади.