ОФІЦІОЗ ОУН ПРО СТ. ОХРИМОВИЧА

Заприсяжений член „Організації Українських Націоналістів", член „Конгресу Українських Націоналістів" і редактор „Бюлетеню Крайової Екзекутиви ОУН західньо-українських земель", помер 10 квітня 1931 р. в Завадові, коло Стрия, невдовзі по виході з ляцької тюрми.

Степан Охримович, син о. Богдана і Анни, народився 18 вересня 1905 р. в Сколім, у Галичині. Дитячі літа провів у своїх родичів у Корчині, п. Сколе, де скінчив народню школу. Нижчу гімназію скінчив у „Академічній гімназії" у Львові, вищу в Стрию, де в 1923 р. здав іспит зрілости з відзначенням. По матурі студіює один рік на Українськім Університеті (таємнім) у Львові, однак тяжка недуга змусила його перервати студії. Щойно по видужанні записався на філософічний відділ Львівського університету й цього року мав одержати магістерський диплом.

Небіжчик помітно вирізнявся серед галицької молоді, як її організатор і ідеолог. Будучи ще членом давнього „Союзу Української Націоналістичної Молоді" працює в ньому на ідеологічній ділянці і є одним з редакторів „Юнацтва". Заразом працює в станових студентських організаціях та в „Пласті". Редаґує „В дорогу" (1927 р.), е головою „Українського Студентського Товариства" в Стриї, осаулом „Загону Червона Калина", членом II Конґресу УУСП, делегатом крайового студентства на з'їзди „ЦЕСУС"-а в Празі (1928, 1929), головою філії „Товариства Наукових Викладів ім. П. Могили у Львові", ініціятором І Крайової Студентської Конференції (1929), що покликала до життя І УСК, членом ред. гурта „Студентський Шлях". У р. 1929 бере участь у „Конгресі Українських Націоналістів" у Відні, по чім як заприсяжений член ОУН працює в „Крайовій Екзекутиві ОУН західньо-українських земель", спочатку як організаційний референт, потім як референт пропаґанди і редактор „Бюлетеню". Крім цього був організатором Стрийщини, й не тільки серед націоналістів, але й на культурно-освітнім полі. Майже не було свята чи неділі, що не застали б його на селі; зокрема робота серед сокільства визначилася таким успіхом, як величавий сокільський здвиг у Стрийщині, що його Охримович підготовив у 1929 р.

Не дивлячись на велику активність на громадськім і політичнім полі, небіжчик не занедбував і наукової праці. Ще з часів Українського Університету досліджував деякі наукові питання, м. ін. під час кількалітньої праці в Національнім Музеї; деякі студії, як, напр., про стару українську книгу, про петрифікування тощо, оголошено вже друком. Останніми часами підготовляв більшу монографію про творчість Леся Мартовича.

Активність Охримовича, а зокрема праця в нелегальних організаціях, була причиною, що кількома наворотами попав у ляцьку тюрму. Останній кількамісячний його побут у тюрмах, у Стриї і Львові, підірвав надзвичайно й без того слабе здоров'я та приспішив його смерть.

Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий і послідовний у змаганні за ідею, визначний своєю муравлиною і безкорисною працею, безпретенсіональний, а проте ризикуючий своєю особою, коли йшло про загальну справу, загальнознаний і люблений і між крайовою молоддю, і між еміґрантами, небіжчик належав до тих нечисленних одиниць, які з самопосвятою віддали себе в цілості ідеї, змагаючися за її здійснення в перших рядах та кидаючися в найбільш загрозливі місця, або там, де треба збільшеної напруги, самозапертя і виїкової витривалости в праці, то знову там, де показувалися прориви, недостачі, брак людей чи охочих до діла, або там, де треба було дати ініціятиву, нову думку й почин, рушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінить на вагу золота, бо вони є її підпорою та запорукою її існування та розвитку. Тому велику, велику втрату понесла „Організація Українських Націоналістів" і за останні бурхливі й тяжкі часи на Західніх Землях смерть Степана Охримовича це найтяжчий для неї удар.

Похорони Степана Охримовича відбулися на самий Великдень, 12 квітня 1931 р., в с. Завадові, коло Стрия, при участи тисячних мас і стрийської інтеліґенції, головно молоді. По відправі в хаті, винесли товариші небіжчика домовину, і на подвір'ї попрощав небіжчика мец. д-р Калуський від стрийської громади. Потім при звуках стрийської сокільської оркестри та селянських хорів із Завадова й Конюхова, рушив жалобний похід до церкви. По Богослужбі в церкві рушив похід далі, на цвинтар, за селом.

Хор співає „Христос воскрес". Востаннє прощають небіжчика о. Матковський, студ. Дармохвал від „Загону Червона Калина", студ. Петріна від стрийського студентського товариства, проф. Кобат від громадян Голобутова, Завадова й Нежухова, де працював небіжчик, та студ. Гладкий від загалу українського студентства.

Похорон, що був величавою національною маніфестацією, закінчився піснями: „Ви жертвою в бою", „Видиш, брате мій" та „Гей у лузі".

Заходяче сонце кидає останні лучі на домовину, на якій зложено пластовий капелюх, хустину і терновий вінець...

Так не стало одного з юнаків, отих „дітей сонця і весни", що літом бачать їх полонини Карпат, ріки Волині й Підкарпаття. Так не стало одного Вірла-скоба, що хотів „знятися над хмари, проміряти тернистий шлях України і ввести Вітчину на дорогу щастя", як кажуть слова пластової присяги. Так не стало одного „лицаря абсурду", що з вірою в краще майбутнє Української Нації вів українську молодь по шляху праці, пожертви і відданости Батьківщині. Так не стало одного шляхетного, доброго Сина України, що впав при праці на шляху реалізації великої ідеї — Самостійної Соборної України.

Він вмер... вмер лише тілом. Бо дух його буде далі жити між нами, що залишилися здійснювати нашу спільну мету.

Вічна Тобі пам'ять, Друже!

(„Розбудова Нації", річник IV, Прага, травень-червень 1931. Ч. 5-6 (41-42).)