А. Гладилович

МИРОСЛАВ ТУРАШ

Наступник Зенона Коссака

Польська поліція й адміністрація на Дрогобиччині, а з ними задурманені шовінізмом польські кола, тріюмфували: безстрашні українські націоналісти з відомого курорту Трускавця — Василь Білас і Дмитро Данилишин згинули на шибениці, а їхній провідник — Зенон Коссак, що тільки чудом уникнув такої самої долі, опинився з іншими революціонерами за тюремними ґратами.

Насправді ж полякам не було чого радіти, бо геройська смерть обох патріотів зміцнила в Нафтовому басейні позиції українських націоналістів. Тут треба було тільки людини, що заступила б ув'язненого Коссака і зуміла б з успіхом продовжувати почате ним діло. Така людина знайшлася. Це був молодий юрист з оспіваного Іваном Франком Борислава — Мирослав Тураш.

Влітку 1933 року ми — кілька молодих дрогобицьких студентів — дістали таємний наказ зійтися одного понеділка в полудень у приміщенні Студентської секції, куди в цій порі, звичайно, ніхто не заходив. В понеділок в Дрогобичі відбувався торг і тоді з'їжджалися до міста люди з цілого повіту. Ми догадувалися, що на скликані в такий день сходини прибуде хтось з-поза міста. Ми вгадали — нашим гостем був Мирослав Тураш. До того часу з Турашем я не був особисто знайомий, але чув про нього, як про активного студента, і був раз на студентському вечорі, де він мав доповідь. Своїм симпатичним зовнішнім виглядом, спокійним голосом та інтеліґенцією Тураш нагадував Коссака. З перших його слів на нашій зустрічі ми зрозуміли, що це говорить наш новий провідник. Привітавшися з нами, як зі старими знайомими, він зразу перейшов до справи. Про наші зустрічі з ним ніхто не сміє знати. Наше алібі — підготовка студентської забави. В організаційних справах ніяких записок не робити — все зберігати в пам'яті. Поза сходинами не цікавитися, з ким він зустрічається. Коли б когось арештували, називати себе націоналістом, але до членства ОУН в жодному випадку не признаватися.

Першим завданням нашої підпільної студентської ланки була праця над собою — ідеологічний вишкіл. Кожному з нас Тураш казав підготовити доповідь на визначену ним тему. Ці доповіді читали ми на сходинах нашої ланки й над ними дискутували. Щоб не тримати в себе в хаті непотрібно нелегальні публікації, яких посідання було для поліції й суду, звичайно, доказом членства в ОУН, ми для своїх доповідей користувалися легальними націоналістичними виданнями: „Націоналізмом" Дмитра Донцова і брошурою „Розвиток української національно-політичної думки" Юліяна Охримовича, а далі статтями з журналу „Вісник", що його кожний член Організації зобов'язаний був передплачувати й читати. Згодом організацією таких доповідей для своїх членів, отже, й для нас, займався провід легальної Студентської секції, влаштовуючи кожної середи ширші сходини з доповідями на різні актуальні теми.

Підготовляючи нас до практичної роботи в організації, Тураш деколи згадував про внутрішні організаційні труднощі.

— Наш закордонний провід, — сказав він нам раз, — не завжди гаразд орієнтується в ситуації в краю і тому деколи тут приходиться зміняти директиви, що приходять згори.

Іншим разом я спитав Тураша, як нам ставитися до величавого здвигу молоді, який саме мав відбутися у Львові під гаслом: „Українська Молодь Христові". Буваючи часто у Львові, я знав від своїх товаришів-студентів, що в деяких повітах іде аґітація проти участи в цьому святі.

— Організація, — пояснив нам Тураш, — має застереження до деяких світських діячів, які хотіли б використати це свято для своїх політичних цілей і відтягнути молодь від революційної боротьби з окупантом, але з уваги на релігійний характер свята, дає своїм членам і прихильникам вільну руку, коли йде про їхню участь у з'їзді. Той, хто аґітує проти свята, робить це на свою руку і, очевидно, в добрій вірі.

В кінці 1933 р. та в першій половині 1934 року я перебував здебільшого у Львові, але ввесь час тримав зв'язок із Дрогобичем. У той час на Дрогобиччині, як, зрештою, і в інших повітах Західньої України, широко розгорнулася керована Організацією Українських Націоналістів акція проти польських шкіл, що їх влада силою й підступом насаджувала по українських селах. Боротьбу з чужою школою вели й самі діти: відмовлялися відповідати учителям по-польськи, дерли польські шкільні підручники, нищили портрети тощо. Шкільна акція, а побіч неї акція сипання символічних могил Борцям за волю України поширилася на найдальші села Дрогобиччини — доказ, що організаційна мережа ОУН за Мирослава Тураша охоплювала ввесь повіт.

Коли ж улітку 1934 року я повернувся зі студій, Тураша не застав — він сидів у слідчій тюрмі — обвинувачений у державній зраді.

В кігтях зрадника

Тураша видав поліції таки наш чоловік — провокатор Осип (по-дрогобицькому — Юзько) Постойко. Пізніше виявилося за іншої нагоди, що й брат Юзька — Нестор був на послугах польської поліції, але чи й він був провокатором під час арешту Тураша, чи, може, став ним пізніше, — мені невідомо.

Обидва брати були членами спортового товариства „Сокіл", де гуртувалася свідома реміснича молодь. Обох їх Тураш особисто залучив до ОУН. На одних сходинах нашої студентської ланки він принагідне згадав, що йому заімпонувала постава Нестора Постойка, який у розмові з ним витягнув револьвер, підкреслюючи таким чином своє бажання активно боротися з ворогом.

Юзькові нога посковзнулася цілком випадково — мабуть через глупоту поліції. За дорученням повітового організаційного діловода він передав більшу кількість підпільної літератури Романові Лаврову з Тустанович. Коли ж Лаврів з напханим літературою наплечником ішов додому, на нього чекала на горі Тептюжі поліція. На допитах Лаврів ні до чого не признався. За кольпортаж нелегальної літератури його засудив суд на кілька років тюрми. Крім Тураша, Лаврова, організаційного діловода й Юзька жоден інший член Організації не знав про передачу літератури. З Юзьком порвано негайно всі організаційні зв'язки — за ним почали слідкувати дівчата з нашої внутрішньої розвідки.

Побачивши, що Юзько здемаскований, поліція подала його як свідка, який мав доказати слідчому судді вину Тураша. В суді Юзько заявив, що мав організаційну зустріч у підміському селі Млинках Шкільникових, а на підтвердження цього покликався на маленьку дівчинку Веселу, яка в цьому селі жила і, за словами провокатора, була свідком їхньої зустрічі. Дальша доля Тураша залежала від дівчинки. Яке ж було здивування поліції й її вислужника, коли маленька Весела рішуче заявила в суді, що вона „того пана", тобто Тураша не знає й ніколи не бачила. Завдяки їй він вийшов на волю через брак доказів. Його виснажене тіло й жахливо худі ноги виразно свідчили про його недавнє перебування в слідчій тюрмі.

Нерозв'язана таємниця

На одній організаційній зустрічі у Львові влітку 1939 р. я несподівано довідався, що Мирослав Тураш не живе. Він їздив за кордон для обговорення важливих справ з Проводом Українських Націоналістів (ПУН). Повертаючись з цієї поїздки, перейшов нелегально чесько-польський кордон і пропав. Невідомо, чи згинув на цьому боці кордону від польської кулі, чи, може, впав у безодню; в усякому разі, тіла його не знайдено.

Цікавий коментар на тему цієї таємничої смерти почув я в Ярославі на Засянні в 1940 році від двох представників Організації, з яких одного я знав особисто. Інформуючи мене про причини відомого конфлікту в ОУН, вони між іншим твердили, що особою, з якою зустрічався за кордоном сл. пам. Мирослав Тураш, був член ПУН Ярослав Барановський, який теж знав, в котрому місці Тураш переходитиме чесько-польський кордон.