ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Коли 13 лютого 1989 р. в Києві в Будинку кінематографістів проходив установчий з'їзд Товариства української мови ім.Тараса Шевченка, в якийсь момент слово було надано делегатові від Луганщини. На сцену вийшов молодесенький хлопчина, судячи з усього, ще навіть не студент, а школяр, і почав виступ дуже незвичним на той час звертанням: «Шановні добродії і добродійки!» Потім він розповів про ситуацію на Луганщині, і ситуація ця була невтішною. «Коли на вулиці розмовляєш українською мовою, на тебе озираються, можуть бандерівцем обізвати», - поскаржився хлопець.

Звичайно ж, ті, хто обзивав його бандерівцем, зовсім не вважали при тому, що цей народжений на Луганщині десь у першій половині 1970-х рр. хлопець є членом Організації Українських Націоналістів, яку в 1940-1950-х роках очолював Степан Бандера. Так уже повелося, що людей, які насмілювалися демонструвати свою належність до української нації, називали бандерівцями, і це мало означати щось дуже погане, гірше як «ворог народу». Ще живі люди, які можуть підтвердити, що від початку 1920-х років і до початку Другої світової війни таких людей у Радянському Союзі обзивали петлюрівцями. А ті, хто цікавився історією як не України, то бодай Росії, напевно, знають, що від часу Полтавської битви і до Лютневої революції людей, які хоч трохи усвідомлювали себе українцями, називали мазепинцями. І, мабуть, лише одиниці, спеціалісти-історики, знають, що після розгрому російського царського війська під Конотопом у 1659 р. козаками під проводом Івана Виговського з'явився вираз «виговці». Не доводиться сумніватися, що якби не нагла і, певною мірою, загадкова смерть Богдана Хмельницького і якби він спробував розірвати стосунки з Московією (вона тоді так офіційно називалася, назву «Россія» ввів лише Петро І), то називали б нас «хмелями», або «хмельниччанами», або ще якось у тому дусі, і це теж було б чимось на зразок тавра, яке в той час випалювали на лобі злочинців.

Як бачимо, мінялися лише назви поняття, але зміст його не мінявся. Москві, - я маю на увазі не саме місто, а уряд, який у ньому перебував, - був необхідний отакий залякуючий символ - символ зрадництва, нечесності, жорстокості, продажності та всяких інших мислимих і немислимих гріхів.

Але повертаюсь до того хлопчини з Луганщини: я певна, що ані він, ані той, хто його обзивав бандерівцем, нічогісінько про Бандеру не знали, окрім того, що він «родіну продал». А де і коли народився Степан Бандера, хто були його батьки, чи мав братів і сестер, чи був одружений і мав дітей, як він прийшов до українського націоналізму і яку роль відігравав в організації, відомій під абревіатурою ОУН, нарешті, де, коли і як він помер, - про це дуже мало хто знає навіть зараз, у незалежній українській державі, коли можна читати які завгодно книжки, від «Майн кампф» Гітлера до «Основ ленінізму» Сталіна, і нічого за те не буде. Справа в тому, що такої змістовної біографії Степана Бандери просто не існує. Щоправда, у Львові недавно вийшов двотомник Петра Дужого «Степан Бандера - символ нації», але навіть у цій об'ємній, ґрунтовній і солідній за обсягом інформації праці в основному йдеться про ідеологію українського націоналізму і про роль Степана Бандери в цьому русі і значно менше про Степана Бандеру як людину.

Отож я поставила перед собою завдання: написати біографію Степана Бандери, книгу, де б він зображався, в першу чергу, як людина, а не прославлявся як вождь українського народу чи, навпаки, «гнівно таврувався» (широковживаний штамп у радянській публіцистиці) як ворог народу й іноземний наймит.

Я ніколи не бачила живого Степана Бандеру і не належала до ОУН. Іноді думаю, якби була старшою років на 10, то, напевно, б до неї належала і при так званому «першому розколі ОУН» пішла б за Бандерою, бо його програма виглядала значно романтичнішою. А якби була старшою на 20 років, то залишилася б у тій частині, яку очолював Андрій Мельник. В усякому разі, люди, які мені зараз найбільше імпонують, - Олег Кандиба-Ольжич, Олена Теліга, мій земляк з Кременця, провідник молодіжної організації ОУН на Волині Ігор Шубський, і взагалі, більша частина наукової і творчої інтелігенції залишилася з Андрієм Мельником.

Отож написати біографію Степана Бандери я могла лише на основі доступних мені публікацій і розмов з тими, зрештою, вже нечисленними, людьми, які хоч трохи спілкувалися з Бандерою. В процесі роботи я уважно, з олівцем у руках, простудіювала біля сотні книжок, щоб переконатися, що корисними мені можуть бути лише половина, а ще різні публікації в періодиці. Найбільше - це книжки, видані у радянські часи в СРСР; трохи книг, виданих уже в роки незалежності України, причому не лише в західних областях, а й у Києві, Харкові, Чернігові, на Хмельниччині; решта - діаспорні видання. Написані ці книги різними авторами і з різних позицій: комуністичних, націоналістичних, поміркованих, прихильниками Степана Бандери, прихильниками Андрія Мельника, так званими «двійкарями», нарешті, колишніми членами ОУН, які, потрапивши до рук радянського правосуддя, виступили з покаянними писаннями. Навіть трапилися мені три книги польських авторів, видані у Кракові, Парижі і Лондоні, отже, як можна думати, людьми різних політичних поглядів.

Читаючи їх, я намагалася бути якнайприскіпливішою до кожного автора, незалежно від його політичних позицій. Так, коли в книжці Олега Багана «Націоналізм і націоналістичний рух» натрапляю на фразу: «Очоливши Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, С.Бандера відразу взявся за зміцнення організаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби», - я вже розумію, що в цього автора не знайду нічого про недоліки Бандери, які в нього, безсумнівно, були, про помилки, які він, напевно, робив. Отже, я нашвидку пробігаю абзаци з дифірамбами Бандері і зупиняю свою увагу на фактах: де, коли, яка конференція проходила, прізвища тих, хто був обраний до Проводу, і т.д.

Коли у Володимира Бєляєва, одного з основних свого часу борців з націоналістичною ідеологією, я читаю, що в 1930 р. у Львові за наказом Бандери в приміщення антифашистської газети «Праця» була кинута бомба, я розумію, що це неправда. В 1930 р. Степан Бандера, хоч уже і був членом ОУН, але займався лише поширенням націоналістичної преси, а не віддавав такі накази. Інша річ, що вже через три роки Бандера очолив так званий Крайовий Провід (тоді це називалося Крайова Екзекутива, слово «екзекутива» походить від латинського «executio» і означає «виконавчий»). Тоді він віддавав подібні накази, але про це йтиметься в іншому місці книжки.

Коли в книжці Миколи Руцького «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали» автор, судячи з усього, прихильник націоналістичного руху, вкладає в уста свого героя, вояка УПА, фразу: «...сьогодні-завтра емгебісти завітають, сто чортів їм у печінку» - я розумію, що в цього автора навіть до фактів треба ставитися обережно і перепровіряти їх за іншими джерелами. Бо перша фраза повісті: «Стояла рання весна 1944 року», а міністерства в Радянському Союзі були створені лише на початку 1946 р.

Але найбільшої втіхи, - якщо тільки можна тішитися, коли ловиш автора на помилках, - мені завдала книжка Андрія Мазанька «Шлях шпигунства і зради». На стор.55 автор пише, що керівник референтури служби безпеки ОУН Мирон Матвієйко, за завданням Степана Бандери в 1957 р. нелегально пробирається на Вкраїну, а сам Мирон Матвієйко у книзі «Чорні справи ЗЧ ОУН», виданій у Львові 1962 р., пише, що прибув в Україну 1951 р. Ту ж саму дату вказує в своїх мемуарах «Спецоперации» генерал МДБ Павло Судоплатов, який займався цією справою. Гаразд, думаю, це могла бути механічна описка автора, або помилка друкарки, або недогляд коректора.

Далі в того ж Мазанька на стор.33 читаю, що Андрій Мельник оголосив себе у 1939 р. головою військового штабу в уряді Августина Волошина, але вже з інших джерел знаю, що Андрій Мельник був проти того, щоб члени ОУН їхали на Закарпаття і воювали з мадярами, захищаючи самопроголошену державу Карпатську Україну. Очолюваний ним Провід ОУН прийняв навіть постанову з цього приводу. Інша річ, що чимало членів ОУН не підкорилися цій постанові, пробралися через кордони і взяли участь у боях. Багато хто з них там загинув, зокрема такі видатні постаті в ОУН, як автор воєнної доктрини Михайло Колодзінський або Зенон Коссак.

Нарешті, на стор.38 написано: «Ще задовго до початку війни... гестапо створило шпигунсько-диверсійну організацію. Очолили її Коновалець і Бандера». Це написано в ті роки, коли люди нічого не знали про Коновальця, про Бандеру та ОУН і не могли б перевірити правдивості того твердження. Але зараз я беру спочатку «Энциклопедический словарь», виданий у Москві ще в 1953 р. (але вже по смерті Сталіна, бо хоч він ще там є, але Берії вже немає), і там написано: «Гестапо - тайная гос. полиция в гитлеровской Германии. Создана нацистами в 1933 г.» Після того я беру «Енциклопедію українознавства», том 5, і там читаю: «Організація Українських Націоналістів (ОУН) була формально утворена на І Конгресі укр. націоналістів у Відні 28.01 - 3.02.1929.» Яким же чином гестапо, яке буде створене лише через 4 роки, могло створити ОУН? І це ще не все! Коновалець, дійсно, очолив ОУН з моменту її створення, а Степан Бандера в той час ще навіть не міг вважатися її членом, бо згідно зі статутом в ОУН приймали лише з 21 року, а стільки Бандері виповнялося аж через рік.

Щоправда, в незакінченій автобіографії «Мої життєписні дані» сам Степан Бандера пише: «Коли на початку 1929 р. постала ОУН - Організація Українських Націоналістів, я став одразу її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи». Що ж, у книгах про війну часто пишеться про підлітків, які прибавляли собі літ, щоб потрапити на фронт. Пробачмо ж Бандері, що він прибавив собі рік, тим більше, що він уже був членом УВО.

І взагалі, що б не робили націоналісти, все викликає в Андрія Мазанька категоричне несприйняття. Наприклад, на стор.19 він пише про львівського економіста і кооперативного організатора Євгена Храпливого, який вимагав «створення сильних селянських господарств, що мали б поважну кількість землі і творили б ядро нашого здорового селянського землеволодіння». Виявляється, це теж погано, і за це Євген Храпливий отримує звання «націоналістичного лакузи». Невже було б краще, якби селяни були бідними?

Але найбільший «шедевр» чекав мене на стор.60, де чорним по білому надруковано: «Світогляд Шевченка сформувався в значній мірі під впливом видатних російських революційних демократів - Герцена, Чернишевського, Добролюбова». Я знову звертаюся до «Советского энциклопедического словаря» (вже трохи новішого, бо з 1990 р., але то не має принципового значення) і з'ясовую, що Герцен народився в 1812 р., Шевченко - в 1814 р., Чернишевський - в 1828 р., а Добролюбов - аж у 1836 р. Який вплив на сімнадцятилітнього Шевченка, який жив у Петербурзі, міг мати студент Московського університету Герцен? Тим більше, який вплив на формування світогляду Шевченка міг мати Чернишевський, якому в 1847 р., коли Шевченко був арештований, було аж... 19 років! І вже зовсім смішно говорити щось про Добролюбова, якому було 11 років.

Я так довго зупинилась на невеликій, - усього 77 сторінок, - книжці Андрія Мазанька, бо вона, мабуть, рекордсмен по числу помічених мною помилок (а ще ж могли бути й такі, що я їх не помітила). Так само, мабуть, можна було б проаналізувати видану в 1949 р. брошуру С.М.Білоусова «Возз'єднання українського народу в єдиній українській державі», але я зупинюся лише на одній її особливості. В ній розповідається про створення радянського уряду в 1917 р. на Україні, створення Угорської Радянської Республіки в 1919 р., про боротьбу західноукраїнських і буковинських комуністів за приєднання цих земель до УРСР, але... Але не називається жодного прізвища, окрім Леніна і Сталіна (зрештою, ще згадуються Молотов і Хрущов). Ще б пак! Адже всі керівники революційних виступів були потім розстріляні за наказом Сталіна.

І я думаю: радянські автори дозволяли собі бути такими неточними, коли йдеться про справи, які легко перевірити за радянськими ж виданнями, то як їм можна повністю довіряти в таких випадках, які неможливо перевірити?

Не менш прискіпливою я намагалася бути і до авторів з протилежного табору. Наприклад, книжку Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру» я не сприйняла від назви, - Бандера - не естрадна поп-зірка, щоб його любити, - до бібліографії, - бо яке відношення до Степана Бандери має книжка Богдана Завадки «Серце чистеє подай», присвячена аналізові творчості Тараса Шевченка, а тим більше «Катехизм Католицької Церкви»? І коли автор пише, що сестри Бандери «... розповіли мені, що Степан Бандера мав за дружину Ярославу», то як він міг написати: «У ті самі дні, коли гестапо вивезло Степана до Берліна, у Києві КГБ розстріляло батька і вивезло до Сибіру трьох сестер Марту, Володимиру і Оксану»? По-перше, Володимира була арештована лише в 1946 році, а, по-друге, КГБ був створений лише в 1953 році після арешту Берії.

Повторюю: до жодного з авторів я не підходила з безоглядною довірою, і якщо в різних джерелах про одні і ті ж події з життя Бандери розповідається по-різному, я далі буду наводити всі ті розповіді з тим, щоб читач зміг робити сам свої висновки.

Хочу ще зазначити, що мені дуже не до душі, коли замість аргументованої полеміки з політичним противником автори починають обігрувати ім'я чи зовнішність свого опонента або переходять на відверте зубоскальство. Ну, що це таке: «Першу премію дістав сам фюрер самостійної дірки Степан Бандера. Текст він подав справді знаменитий. Ось його текст:

Ой, гакнемо з гаківниць
Та й блиснемо п'ятами».

Що це таке? Це гумореска «Дуже самостійний гімн», написана Остапом Вишнею в 1944 р. Що ж, пробачимо Остапові Вишні це злослів'я - йому дуже не хотілося повертатися в Комі, де він уже провів в ув'язненні 10 років. Адже він, напевно, навіть не знав, що Степан Бандера одночасно з ним відбував ті ж 10 років, спочатку в польській тюрмі, а потім у німецькій.

Або читаю у вже згадуваного Бєляєва в памфлеті «Останнє сальто «Сірого», як Степан Бандера, навчаючись у Львові, по міжміському телефону дзвонив батькові, і коли телефоністка не могла зрозуміти його прізвища, то він кричав: «Пані не розумє? Бан-де-ра! Ну, як банда!» Цікаво, звідки Бєляєв чув, як Бандера дзвонив додому, він що - у той час стояв за плечима? Ні, це так званий «художній домисел», який має засвідчити, що вже від самого народження Степан мав прізвище, яке в подальшому визначило його долю - бандит. Але тут автор допускає великий «ляп». Польській телефоністці не треба було перепитувати прізвище, бо слово «бандера» існує в польській мові і воно означає... прапор. Ось так!

Так само мені не подобається, коли, начебто, прихильники Мельника обзивали Бандеру «карликом з червоними очима». Пишу «начебто», оскільки безпосередньо в мельниківських виданнях я цього не читала, а цитата наводилася в радянських виданнях без посилання на джерело. Дійсно, Степан Бандера був дуже невисокий зростом, це добре видно на фотографії, де він стоїть у групі біля могили Коновальця в Роттердамі: він там найнижчий. Ну й що? Перший з королівської династії Каролінгів, засновник давньої франкської держави, ввійшов в історію під іменем Пипін Короткий. Один з найславніших королів давньої Польщі отримав ім'я Владислав Локєтек, мабуть же, не за високий зріст. Дуже невисоким був, як відомо, Наполеон. Та й творець першої у світі держави робітників і селян Володимир Ленін не відзначався високим зростом, і тому художникові, який малював популярну картину «Ленін і Горький в Горках», було над чим поморочити голову, щоб не принизити вождя світової революції. Зрештою, він знайшов вихід, розташував їх на східцях, причому Леніна поставив вище. Одне слово, роль людини в історії не визначається сантиметрами її зросту чи кілограмами ваги, погодьмося з тим. А якщо у Бандери були червоні очі, то хіба що від недосипання і перевтоми, бо він не пив і не палив.

Так само неприємно мені було, коли в мемуарах уже згаданого Судоплатова я читаю розповідь про те, як вони висліджували Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, і натрапляю на фразу: «Нам удалось установить личность четырех его телохранителей-женщин, которые одновременно были и его любовницами». Тут, по-перше, відразу згадується російське прислів'я: кожен на свій аршин міряє. А по-друге, це мимохідь вихлюпнуте відро помий на людей, які вже не можуть себе захистити.

І останнє, що я хотіла б сказати у своїй передмові від себе особисто, бо далі вже будуть говорити лише факти. Є така чи то байка чи дійсна історія. Одна жінка чомусь дуже не любила свого сусіда і все обзивала його злодієм. Нарешті це сусідові набридло, і він подав на сусідку в суд за наклеп. Суддя питає жінку: «Які у вас є конкретні докази, що ваш сусід - злодій?» Жінка наводить якийсь приклад, сусід доводить, що він до того не має ніякого відношення. Жінка наводить інший приклад, сусід і його спростовує. Більше аргументів у жінки немає, і вона вигукує: «Все одно він злодій!»

Отже, якщо ви, подібно до тієї жінки, ладні повторити: «Все одно він злодій!» - можете відкласти мою книжку, не читаючи її далі. А якщо ви просто хочете знати біографію Степана Бандери, то я запрошую вас до читання і до розмірковування над прочитаним.

А висновки робіть самі.