АКЦІЇ І АТЕНТАТИ

Отже, як ми вже знаємо, займатися підпільною роботою Степан Бандера розпочав ще у Стрийській гімназії, але ця робота значно розгорнулася під час проживання у Львові. Тому було багато причин: і остаточне створення в 1929 р. ОУН, і статус студента - людини вже дорослої, незалежної, яка не змушена звітувати перед батьком чи дідом, де вона буває в позалекційний час чи чому не ночувала вдома.

Перша обгортка місячника Проводу Українських Націоналістів 1929-31; друга - 1932-34 років.

Першим серйозним і постійним завданням Степана Бандери, коли він став членом ОУН, було розповсюдження підпільної націоналістичної літератури, і вже тут проявилися його видатні організаційні здібності. Частина преси видавалася за кордоном - місячники «Сурма», «Розбудова нації», «Український націоналіст» - і треба було налагодити нелегальну доставку її через кордон і таємне поширення серед населення (вже сам факт виявлення під час обшуку «Сурми» був достатньою причиною для арешту і віддачі під суд). Друга частина - «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ» і «Юнак» - виходили нелегально в самій Польщі. Цей процес відбувався так: у Львові під наглядом редакційної колегії виготовлялися матриці, потім вони перевозилися до законспірованої криївки, де вже друкувався тираж. Спочатку ця підпільна друкарня містилася в с. Завалів, біля Стрия, під наглядом Степана Охримовича, потім у с.Конюхові, під наглядом Олекси Гасина, а після її викриття друкування організував Петро Мірчук у с.Добрівляни.

Доставка літератури з-за кордону була організована наступним чином. Було три пункти на кордоні, через які переправлялися пачки з нелегальною літературою: на Гуцульщині, на Бойківщині й у Тешині на Шльонську. Були ще запасні лінії зв'язку: через морський порт Данціг, який мав статус вільного міста, і через Литву, в якої були свої територіальні рахунки з Польщею (зокрема, Польща захопила древню литовську столицю Вільнюс). В умовленому місці і часі з'являлися окружні кур'єри, які займалися винятково цією справою,
Перший націоналістичний журнал у Львові. Виходив 2 рази на місяць у 1923-24 роках.
забирали літературу і передавали її повітовим кур'єрам. Знаючи, який вплив має на людей слово, польська поліція збилася з ніг, щоб викрити мережу розповсюджувачів. Проводилися численні арешти «всліпу», зокрема кілька разів був арештований і Степан Бандера, але у невисокого худорлявого студентика був такий невинний вигляд, він не нервував, як це буває з людиною, що відчуває за собою «грішок», і його по кількох днях арешту відпускали.

У книгах радянського видання можна прочитати, що ОУН від самого свого створення була під протекторатом абверу (німецької розвідки) і навіть особисто Гітлера, і тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресивні санкції супроти членів ОУН. Облишимо для майбутніх істориків першу половину цього твердження, оскільки досі не були опубліковані якісь автентичні документи з цього питання. Та й Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. А от відносно польських репресій супроти ОУН існує дуже багато різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, збереглися газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із зали суду». Щоб не вдаватися в деталі, зазначимо лише, що перший провідник Крайової Екзекутиви Богдан Кравців був арештований уже через кілька місяців після обрання. Другий, Юліан Головінський, теж арештований через кілька місяців свого «провідництва» і 30 жовтня 1930 р. застрелений польською поліцією начебто при спробі втечі. Через кілька місяців був арештований третій по черзі провідник, Степан Охримович, і так побитий у тюрмі, що помер 10 квітня 1931 р. у батьківському домі через кілька днів після звільнення. Лише четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і був залишений Проводом там для праці, а п'ятому, Богдану Кордюку, через те, що його звільнили з цієї посади після невдалої
Журнал «УН» виходив за кордоном у 1934 році і нелегально розповсюджувався в Західній Україні.
акції в Городку, про що мова йтиме далі. Шостим, протягом чотирьох років, провідником став Степан Бандера, його арештували 14 червня 1934 р. - отже, як бачимо, він протримався на цій «посаді» найдовше. А всього лише протягом 1929-1934 рр. було арештовано більше тисячі членів ОУН, з них 4 засуджено до страти, 16 - на довічне ув'язнення і останні - на 2000 років ув'язнення в сумі.

Як уже згадувалося, в революційну діяльність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по Стрийській гімназії Степан Охримович. Але у Провід Крайової Екзекутиви Степан Бандера ввійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні преси, призначив його референтом відділу пропаганди. Очолювати цей відділ зовсім молодому юнакові було почесне, але разом з тим нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов'язано багато освічених і здібних людей, які стали згодом видатними публіцистами:

Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Отже, ця робота вимагала такту і вміння налагоджувати стосунки з людьми, які в певних відношеннях стоять вище тебе: за віком, життєвим та підпільним досвідом, навіть за інтелектом.

Степан Бандера добре заявив себе на цьому місці, і вже на початку 1933р. Євген Коновалець розглядав можливість призначити його на посаду провідника. Але Бандера в цей час знову був арештований, вийшов на волю лише влітку і тоді ж почав виконувати обов'язки провідника Крайової Екзекутиви на ЗУЗ, а у грудні того ж року був затверджений офіційно.

Іван Габрусевич, Крайовий Провідник ОУН у 1931-32 рр.

У деяких книгах прихильників Бандери зазначається, що саме за його провідництва ОУН у Галичині зміцніла, організувалася, а її активність досягла найвищої точки. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були значною перешкодою у створенні міцної організації, але вже за Габрусевича було закладено тривкі її основи.

А проте саме Степан Бандера зініціював проти-монопольну акцію, шкільну акцію, а також за його наказом відбулися два найголосніші замахи 1930-х рр.: убивство працівника радянського консульства у Львові А.Майлова і міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Перш ніж детально розглянути ці акції, вернімося трохи назад і розглянемо так звану справу Біласа і Данилишина, щоб сучасний читач зрозумів, як вони сприймалися українським населенням Галичини того часу.

Один із радянських публіцистів писав, що в 1930-х роках ОУН стала на шлях терору. Це не зовсім так, оскільки ОУН утворилася на базі об'єднання кількох націоналістичних організацій, головно УВО, про що ми вже говорили, а УВО замахи на тих, кого вважала ворогами України, мала за головний метод своєї діяльності. Вбивали поляків, які особливо переслідували українців, а також українців, які погоджувалися на співпрацю з поляками. Тепер ми можемо засуджувати ці вчинки з моральної точки зору, але так було, а історію не можна змінювати ні в кращий, ні в гірший бік. Український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам'янці-Струмиловій 1922 р., після чого Євген Коновалець, який видав наказ про цей замах, змушений був виїхати з Галичини за кордон.

Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував своїми грішми мільйонер Савва Морозов (потім наклав на себе руки), а легендарний Камо і тоді ще нікому не відомий Коба (він же Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків пограбуванням банків. Не доводиться дивуватися, що тим же шляхом пішли націоналісти в Галичині, тільки вони переважно нападали на пошти чи поштові підводи, коли ті перевозили гроші. Кілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали гроші і зникали безслідно. Польська поліція збилася з ніг, але не змогла знайти жодних слідів. І от трапилась невдача в невеличкому містечку Городок, що переросла в національну трагедію.

Напад на пошту в Городку старанно готувався на протязі кількох місяців, займалися цим провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції підібрали 12 бойовиків, з них Дмитро Данилишин і Василь Білас повинні були зайти на пошту і забрати гроші, а інші мали забезпечити відступ. Стріляти дозволялось лише за крайньої необхідності.

Операція почалася з невдачі: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести добу у випадковій клуні, а був кінець листопада. Далі невдачі продовжувалися: судячи з усього, поліція була попереджена. Пізніше стало відомо, що в рядах ОУН діяв польський агент Роман Барановський, якого, зрештою, наступного року самі поляки запідозрили у «подвійній грі», і на суді виявилася його провокаційна роль. В усякому разі, всупереч відомостям, що на пошті немає озброєної охорони, тільки бойовики зайшли туди і наказали присутнім підвести руки вгору, як пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але коли бойовики вийшли з пошти, пролунали постріли з прилеглого будинку. Один з бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, майбутнього
Володимир Старик, згинув у бойовій акції ОУН в Городку 30 листопада 1932 р. на 22 році свого життя
головнокомандувача УПА, поранений застрелився, іншим вдалося втекти. Проте коли Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на поїзд, вони натрапили на поліціянтів, які вже знали про напад в Городку і перевіряли документи у всіх пасажирів. Замість документів, Данилишин вихопив з кишені револьвер, застрелив одного поліціянта, поранив іншого, і вони кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів самі ж українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох розбійників.

Зараз, мабуть, найдоцільніше буде навести свідчення на суді священика с.Розвадів о.Киндія: «Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними і почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я подумав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий! Забий!» На гостинці я почув постріли. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!» Зі зворушення я не міг бігти і пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, шоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому їх треба убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відібрати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один з лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів їм текла кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я ще в житті не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати». Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли стояли люди з дрючками, а вони на горбу, пригадала мені, що так мусіло бути, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови і не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».

22 грудня у Львові засуджено до страти Дмитра Данилишина, Василя Біласа і Маріяна Жураківського, причетність Зенона Коссака не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі змінив кару смерті на 15 років ув'язнення. Білас і Данилишин були повішені наступного дня о 6 годині 30 хвилин у дворі львівської тюрми «Бригідки». Перед смертю матері Біласа, яка була рідною
Ю. М. Березинський, поранений у бойовій акції ОУН в Городку, застрілився, щоб не попасти в руки ворога.
сестрою Данилишина, дали дозвіл побачитися з кожним окремо по 5 хвилин (пригадаймо долю Сороки і Зарицької). Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже жаль, що я не можу ще раз умерти за Україну». Білас вигукнув: «Хай живе Укр...» - далі не встиг. Свідчення про таку їх поведінку зберегли адвокати, які були присутні на страті. В цей момент по всіх львівських церквах та й по всій Галичині задзвонили дзвони, правилися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючися спонтанних масових бунтів.

Автором задуму перетворити фактичний провал акції в високу національну трагедію був саме Степан Бандера, і, мабуть, саме це зупинило вибір Євгена Коновальця на ньому.

У такій ситуації до Проводу прийшов Степан Бандера, і слід визнати, що при ньому діяльність ОУН стала різноманітнішою і захопила ширші кола людей. Продовжувалися замахи на окремих осіб, поширювалась націоналістична література, але й розпочалися інші акції, які виходили за межі суто підпільної роботи.

Найперше слід назвати культ стрілецьких могил. Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, чим були. для галичан того часу полеглі січові стрільці (їх чомусь називали «усусусами» - через три «с»), треба було б написати окрему книгу. Зрештою, такі книги вже написані, хто зацікавиться, може спробувати їх розшукати, а тут зазначимо лише, що для мешканців кожного населеного пункту на Західній Україні могили січових стрільців на місцевому кладовищі нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які полягли за незалежну Україну, а могили їх невідомі.

Отже, ті стрілецькі могили почали впорядковувати: ставили на них пам'ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не було таких могил, насипали символічну і встановлювали на ній хреста.

Польська влада швидко зорієнтувалася, чим це їй загрожує, і повела боротьбу: поліція і шовіністичнії елементи нищили могили, скидали пам'ятники, зрубували хрести. Не раз це робилося вночі (згадайте, як у 1990 р. в с. Старий Угринів «спеціалісти підривної справи» за наказом військового міністра СРСР Язова вночі двічі знищували пам'ятник Степанові Бандері).

Василь Білас, 21-річний бойовик ОУН, повішений поляками у львівській в'язниці «Бригідки».

Наступною за важливістю була антиалкогольна акція. Потребуючи грошей для зміцнення державності, польська влада оголосила державну монополію на тютюнові вироби й алкоголь. У відповідь ОУН закликала всіх свідомих українців кинути палити і не вживати алкоголю, щоб, по-перше, не руйнувати свого здоров'я, а по-друге, не підтримувати своїми грішми ворожу владу.

Третьою була шкільна акція, неоднозначно сприйнята навіть щирими патріотами-українцями.

Наново створеній після двохсотлітнього небуття польській державі, якщо дивитися з точки зору її інтересів, зовсім ні до чого були якісь українці, які пам'ятали, що колись Україна була незалежною державою. І в першу чергу треба було виховати молоде покоління в дусі відданості Польщі, її державним символам, її вождям. З цією метою скорочувалася кількість українських шкіл (чи ж не так було в повоєнні роки по всій Україні, понадто після того, як Микита Сергійович Хрущов сказав, що чим швидше ми всі перейдемо на російську мову, тим швидше збудуємо комунізм). В інших школах вводилося викладання двома мовами: українською і польською (знову таки дуже схоже на намагання деяких сучасних сил влаштовувати в одній школі російські й українські класи). А ще у школи присилалися вчителі-поляки, заборонялося учням спілкуватися межи собою українською мовою, влаштовувалися урочисті відзначення польських державних свят.

Провід ОУН зрозумів небезпеку такої ситуації і влаштував шкільну акцію протесту, яка справила тим більше враження, що відбулася в один день у всіх українських землях під владою Польщі. Звичайно, це вимагало великої попередньої організаційної роботи, і слід сказати, що вона була проведена блискуче, польська поліція до останньої миті ні про що не знала. Акція була така: у школах понищено державні емблеми, діти з синьо-жовтими прапорцями марширували вулицями, скандуючи: «Вимагаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» Одночасно поширювалась велика кількість раніше видрукуваних листівок і брошур. За даними «архіву Сеника», брошур було виготовлено 6 тисяч, а листівок - аж 92 тисячі. Польська газета «Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни» визнала, що у шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.

Дмитро Данилишин, 24-річний бойовик ОУН, повішений поляками у Львові 23 грудня 1932 р.

Звичайно, діти з захопленням брали участь у цій акції, чого не можна сказати про деяких батьків і українських політиків поміркованого напряму, які вважали боротьбу за незалежну Україну безнадійною і бачили сенс своєї діяльності у захисті національно-культурних прав українців під владою Польщі. Все ж ця акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а потім і УПА.

Не маючи змоги детально розповідати про всі події 1933-1934 рр., зупинимося лише на двох так званих атентатах: убивстві радянського консула у Львові і вбивстві міністра Перацького, причому цю другу акцію буде винесено в окремий розділ.

Вже загальновідомо, що в Україні у 1932-1933 рр. панував жахливий, свідомо спланований Сталіним і його оточенням, голод. Доходило навіть до непоодиноких випадків канібальства, від голоду померла велика кількість людей (орієнтовно називається цифра 8 мільйонів). Це не заперечують навіть комуністи. Більше того, поет-комуніст Борис Олійник став ініціатором спорудження пам'ятника жертвам великого голодомору. Але в той час радянська влада офіційно категорично заперечувала будь-який голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості.

Провід ОУН вирішив на знак протесту вбити радянського консула у Львові. Ця акція була дуже старанно і продумано організована. Спочатку дівчата з розвідувального відділу провели обстеження зовнішнього вигляду консульства, а один член ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом до консула під приводом, що хоче виїхати до Радянського Союзу. Він подав опис внутрішнього приміщення та зовнішності консула. Оголошений заклик до добровольців. З тих, що зголосилися, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика. Володимир Бєляєв назвав його куркульським сином, але дивний то був батько-куркуль, що рідного сина не хотів, - чи не міг? - належним чином одягнути. Лемикові зібрали грошей, щоб він міг належно одягнутися, йдучи в консульство. В парку на Личакові з Лемиком зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні посад, але розумів, що з ним ведуть розмову керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як він повинен діяти. Лемик мав піти на прийом до консула, застрелити його, а потім здатися польській поліції з тим, щоб було влаштовано суд, на якому він оголосить, що вчинив цей акт за завданням ОУН на знак протесту проти масового голодомору на Україні. Звичайно, Лемик міг чекати смертного вироку - перед ним був приклад Біласа і Данилишина, - але він не відмовився від завдання. Ярослав Галан у написаному в 1942 р. памфлеті «Люди без батьківщини» подає це так: «Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, і він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «Парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов». Не зовсім звичайне прізвище призвело до ряду помилок у публікаціях. Так, у тижневику Українського фонду культури «Заповіт» у 1990 р. воно подано як «Манайлов», а в журналі «Дзвін» у 1992 р. як «Михайлов».

Далі автор розповідає, як переляканий жалюгідний вбивця метався по консульству, намагаючись утекти, але не зміг цього зробити через грати на вікнах.

Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік, зовнішність якого не відповідала отриманому описові, але чи напружені нерви юнака не витримали, чи він вирішив, - і небезпідставно, - що це не обов'язково мусить бути сам консул, досить якогось працівника консульства, бо ж головним у цій операції був подальший судовий процес. Отже, він швидко оголосив своєму співрозмовнику, що має його вбити за завданням ОУН, і тут же вистрелив. Дійсно, після того він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про грати на вікнах він не міг не знати, бо зіркі дівочі очі їх, напевно, помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.

На суді з'ясувалося, що Лемик вбив не простого працівника консульства, як про це писав Ярослав Галан, а спеціального представника Москви, який із інспекційною метою об'їжджав радянські посольства в Європі. Все той же Володимир Бєляєв у памфлеті «Останнє сальто «Сірого» прохопився, що Андрій Майлов був другом родини Дзержинських, отже, можна собі уявити, яка була його справжня місія.

Далі все пішло за передбаченим планом: Лемика судили, на суді він тримався гідно, сказав усе, що слід було сказати, присутні на суді журналісти рознесли його слова по всьому світу. Лемику загрожувала кара смерті, але він за тодішніми мірками був неповнолітній, — повноліття наступало з 21 року, - тому його засудили на довічне ув'язнення. Багатолітній член ОУН, в'язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий деякий час перебував разом з Миколою Лемиком у тюрмі і пізніше згадував, що Лемик був дуже життєрадісною людиною. На питання: «Коли, Миколо, йдеш на волю?» - відповідав з усмішкою: «З неділі, Щоправда, ще невідомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі...» І дійсно, він вийшов на волю в неділю, лише в 1939 р., коли Польща зазнала поразки у війні з гітлерівською Німеччиною. Подальша доля цього хлопця така: з початком війни в 1941. він вирушив у складі похідної групи ОУН «на Велику Україну» і був розстріляний у Миргороді Полтавської області німцями.

Тут доречно навести такий документ в перекладі з німецької мови:

Наказ СД про страту членів ОУН Бандери

Місце постою, 25 листопада 1941 р. Айнзацкоманда Ц/5 Поліції Безпеки і СД П.Н. в щоденнику Команди: 12432/41

До зовнішніх постів: Київ Дніпропетровськ Миколаїв Рівне Житомир Вінниця

Справа: ОУН (Рух Бандери)

Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно знищені як грабіжники.

Протоколи допитів мають бути переслані айнзац-команді Ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання.

Підпис (нечіткий) СС-оберштурмбанфюрер

Документ був використаний на Нюренберзькому процесі.