УПА У ВИРІ БОРОТЬБИ

Літо 1944 р. Поміж горами, лемківськими долинами, по болотистих доріжках, простувало на Захід багато німецького війська. Військом його можна було назвати лише тому, що вояки були одягнені в уніформи, бо військового порядку в ньому вже не існувало. Колишня, добре споєна пруською дисципліною, армія перетворилася в товпу панічно втікаючих людей. По дорогах і ровах запримічувалися численні військові автомашини, залишені напризволяще, часто навіть у доброму стані, лише без палива. Тут і там важка вантажна машина тягла за собою кілька інших доти, доки їй не скінчилося пальне, а тоді військо кидало їх усіх й посувалося далі пішки. Вояки різних формацій, підстаршини, старшини, навіть дуже високих ранг, змішані з валками українських політичних емігрантів, творили справжній натовп, який поспішно сунув шляхами. А за ним на віддалі всього кількох кілометрів уже марширували московські орди. В довкіллі чулася канонада, інколи з'являлися літаки і всюди панувала напружена атмосфера.

На високій горі біля села Волосатого, таборували відділи ще однієї армії. Вони також були змучені, різнотипові однострої на вояках понищені, а їхні ряди після дворічної завзятої боротьби з німецькими частинами й червоними бандами Ковпака дуже проріджені. Це курінь Української Повстанської Армії під командуваням полковника Рена. Його вояцтво походило з різних частин України. Були у ньому й волиняки, й галичани, й наддніпрянці, й лемки, й буковинці. Настрій у таборі бадьорий, а вояки почували себе певно, неначе були на прогулянці.

Два рої вийшли з табору до поблизького села на організацію й магазинування зброї. Вони затримували перехідні німецькі та мадярські відділи, забирали в них озброєння, амуніцію та інший військовий виряд і перевозили все це до магазинів. Спротиву німці й мадяри вже не ставили, але дивувалися, що то за люди, які в такому небезпечному часі замість утікати на Захід у прифронтовій лінії відбирають від них для якоїсь цілі зброю.

У штабі командира Рена розроблялися пляни пробою через большевицький фронт. Через два дні цей курінь звів кількагодинний бій і на великій галявині біля лісничівки таки прорвався. Вже поза лінією фронту командування УПА дало наказ деяким відділам відійти на територію Галичини, а решта з командиром Реном на чолі залишилася в Лемківщині. Сотня командира Громенка одержала призначення в четвертий район Перемищинп.

Великій і жорстокій німецькій імперії вже приходив кінець. До її упадку спричинилися також, у значній мірі, відділи УПА. Протягом двох років вони висаджували в повітря мости, паралізували транспортову сітку ворога, нищили ворожу адміністрацію, перешкоджали у стяганні контингентів тощо. Не дивно, отже, що для боротьби проти українських повстанців німецьке командування мусило стягати із фронту численні військові частини.

Та ось ціла Україна поновно опинилася під попередньою окупацією. Напівдикі, брудні, обдерті, засмерджені дьогтем орди москалів, пригадуючі часи Боголюбського, перекотилися лявиною по українських землях і скерувалися на Захід.

А тим часом у Ялті Сталін, Рузвельт і Черчіль, попиваючи запашне грузинське вино, ділили світ. І дарма, що цю війну плянували тисячі найкращих мілітарних фахівців, що в ній брали участь багатомільйонові армії, — Європу поділили Сталі Рузвельтом, за вимушеною згодою Черчеля. Грузинське вино робило своє, і Рузвельт віддавав країну за країною Сталінові. Про свободу народам і людині не могло бути й мови, бо панувала сваволя, а нащадки московських царів одразу взялися до опанування одержаних здобутків. Для окремих країн Москва вже заздалегідь створила уряди, складені з яничарів кожної із них, тому й Польща одержала від неї такий «уряд» під проводом Ванди Василевської. Ведучи спеціяльну політику нищення України частинами, Москва приділила комуністичній Польщі частину українських земель, до яких входили Лемківщина, Перемищина, Ярославщина, Любачівщина, Холмщииа та Підляшшя, так що її східний кордон проходив по колишній т. зв. лінії Керзона.

У 1939—1941 рр. ще під час першої окупації Галичини большевиками тисячі українських націоналістів перейшли на згадані терени, й після кількох років організаційної праці їхнє населення вже було готове до боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Але новий комуністичний уряд у Варшаві, будучи під постійним натиском Москви, розпочав масове винищування й відділів УПА, які тут оперували, й українського населення взагалі. Поляки забули, видно, про те, що ця сама Москва була спричинницею кількакратного розбору Польщі, що вона вимордувала тисячі польських старшин у Катині, що втопила у крові варшавське повстання, що довжелезними ешельонами вивозила польських патріотів у Сибір, — ці поляки й далі сліпо виконували московські накази та винищували український нарід усюди, де тільки могли.

Коли весною 1945 року світ уже тішився тим, що війна незабаром закінчиться, то українці готувалися до нової боротьби — боротьби на життя і смерть. Для цієї мети поспішно переорганізовувалися формації Української Повстанської Армії, а також сотні більших і менших частин — Самооборонних Кущових Відділів (СКВ). Час наглив...

Розділ 1. У РІДНОМУ СЕЛІ

У березні 1945 року навіть природа була збаламучена. Сніг, який падав безперервно вже третій тиждень, покрив цілу Лемківщину і все Засяння, а великі мокрі сніжинки й далі летіли з насупленого неба на землю, вкривали її пухнастим килимом, наче хотіли заховати від людського ока брудні звірства московсько-польських катів.

Не заховали ... хіба могли? Адже дикі московські орди й польські комуністичні банди шаліли в докіллі, винищуючи дощенту українські села, хутори, містечка. Сліди їхньої брутальности видніли на кожному кроці...

Населення села Павлокоми зігнали до церкви, обставили її скорострілами, а потім зачинили двері й живцем спалили близько 350 осіб...

У містечку Динові в той час жило десять українських родин, і їх усіх вимордували. Юркові Прокопу, його дружині та п'ятьом дітям зв'язали руки за спиною і втопили в маленькому ставочку...

Такі масакри відбувалися в кожному селі на Засянні. Тут поляки вимордували майже всіх українських священиків, учителів, солтисів, дяків. Вистачило банді знайти в хаті український молитовник, і він уже був причиною для знищення цілої родини.

В селі Лубній на подвір'ях і на дорозі лежало 70 жертв. Чотирьом членам родини Воловників підрізали горла серпом. Тут ґрасувала банда, складена із 120 горлорізів й очолена фольксдойчем Барцом, який іще з німцями воював на Волині проти українського населення, а тепер діяв під кличем: «Пімста за Волинь!».

До цієї банди належало польське шумовиння: колишні двірські форналі, злодії, жебраки, які виконували одночасно дві роботи — шовіністично-національну і суспільну (під комуністичними гаслами прагнули змінити суспільний лад). Вимордувавши українську родину, ці бандити навіть не ховали своїх жертв — залишали їх на місці злочину, а потім грабували все, що потрапило під руку.

Власне тоді, коли в Лубній лунали постріли й чувся лемент жінок та плач дітей, у маленькому ліску ггід сосною кочували чотири вояки. Вони розклали ватру, відгорнули сніг, добре втоптали його своїми військовими чобітьми і, ставши з позакладаними руками спиною до вогню, робили одночасно три справи: гріли замерзлі кінцівки і спини, сушили свої однострої і пильно обстежували передпілля, кожної хвилини готові до пострілу.

Маскувати дим не було потреби, бо сніг падав безупинно, а поле зору сягало лише туди, де закінчувалися конарі сосни. Далі видніла суцільна сніжна пелена. Час від часу мокра брила снігу зривалася з гілок і падала на плечі задуманих вояків. Але вони не були задумані, вони розраховували радше на свій слух, а не на зір. Коли б хтось підглянув цих вояків, то не вийшов би з дива, він побачив би в одному гурті двох большевицьких солдатів, одного німецького вояка й одного польського. Всі четверо добре одягнені, взуті та озброєні, в кожного машиновий пістоль, перевішені! через груди, а на паску ще один пістоль і кілька фанат. З якої вони армії — не вгадаєш, по мові також не пізнати, бо дуже мовчазні. Й тільки коли глянете на шапки та пояси — побачите тризуби.

Це — вояки УПА. Напевно від часів Святослава, а відтак Хмельницького цей терен не бачив українських вояків. А він дуже небезпечний. Головні сили далеко за Сяном, тут же їх тільки четверо.

Перший — Сова з Явірника Руського, належить до Служби Безпеки командира Петі — високий, поставний і вродливий.

Другий — Міша, син Житомирщини, від 1941 року мешканець Галичини, член ОУН. Відбутих ним волів не списати на воловій шкурі.

Третій — Журба, колишній комендант української поліції з-під Ярослава. Має зріст 190 сантиметрів і народжений власне в цій Лубній, де сьогодні відбувається ця страшна масакра.

Четвертий — Чумак, також уродженець Лубної, колишній купець із Димова, а теперішній вояк УПА в сотні Громенка. Він далеко нижчого росту, плечистий і має кучеряве волосся.

Всі четверо не раз мовчки уже заглядали чортові в зуби. В сьогодні стоять мовчки підсосною й нічим не можуть допомогти своїм рідним та знайомим, яких немилосердно мордують бандити. Вчора ввечері командир Громенко й комендант Петя на вечірній збірці в селі Володжі викликали чотирьох охочих на акцію до Лубної. Тоді-то Чумак і Журба відгукнулися перші, а Сова й Міша, які дуже любили війну, також піднесли руки.

Комендант Петя дав їм чіткий наказ, виконуючи який вона мали зв'язатися з лісовими ОУН Лубної, зарядити на місці збірку й магазинування зброї, зібрати добровільців і перевести їх за Сян до Самооборонних Кущових Відділів. Частину зброї та амуніції треба було забрати зі собою, а, крім того, зловити польського опришка Барца, прочитати вирок і покарати його на смерть за мордування українського населення. Кінцевим завданням було залишення в селі упівської літератури, яка закликала поляків припинити винищування українців і разом із ними виступити проти спільного ворога — большевиків.

Зголошені перевірили свою зброю, взяли по скибі чорного хліба й по кусневі солонини, як запасну залізну порцію, й за півгодини вже переправлялися малим човном через ріку Сян, готові на все. Адже безпосередньо за Сяном був головний шлях, яким часто проїжджали большевицькі відділи, й це вимагало максимальної пильности.

Висадивши вояків на західному березі ріки, перевізник завернув човна на східній, а чвірка сміливців швидко перейшла дорогу й щезла у Варському лісі. Перехід до Лубної через Ніздрець, Вару та Глідну в нормальний час не потривав би більше п'яти годин, але упівці витратили на нього аж шістнадцять, поки не опинилися під згаданою сосною.

Обсушивши трохи себе, Чумак підібрав із землі недавно кинуту ним шкуринку зі солонини й почав натирати нею свої чоботи. За кожним пострілом чи вибухом жіночого лементу він ледве не до крови кусав долішню губу, а вкінці не витримав:

— До чорта! Я не можу більше цього зносити! Ходімо!

Зібралися разом, вишикувалися й рушили в напрямі села, хоч їхній чин скидався на божевілля.

Сніг усе рідшав і рідшав, а згодом цілковито перестав падати, наче б хотів бодай на хвилину відкрити перед Чумаком і Журбою панораму рідного села. Вони ж ішли суворі й насуплені, подібні до хмар, які звисали так низько, що, здавалося, їх можна було досягти рукою. Чумак вів перед, протоптуючи стежку, а за ним гусаком на віддалі кількох кроків один від одного ступали його друзі, насторожені, мов готові до скоку тигри.

Село лежало в долині, розкинувшись по обидвох берегах річки. Його населення складалося із 500 українських родин і 400 польських. Раніше у ньому жило ще й 6 родин жидівських, але їх вимордували в часі німецької окупації.

Рідне село... Перед Чумаком наче на екрані проходили у спогадах прожиті тут веселі й щасливі літа юности. Ось тут він полював на зайців із парохом О. Капустянським, там бігав на лещатах, а он видно стареньку церкву, недалеко від якої стоїть його хата. В ній батьки, родина. Щось несамовито здавило груди. Чи живуть іще?!.

А потім пригадалася Марійка. Вона була така жвава й активна всюди — в кооперативі, в аматорському гуртку при читальні, серед юнацтва. Що з нею сталося?

Роздуми Чумака перервав різкий вигук Міші:

— Увага!

Друзі доходили до малого потічка, над яким знаходилося кільканадцять хат. У кущах раптом заметушилися люди й почали тікати. Чумак миттю здогадався, що це свої люди втікають від переслідувань банди, й голосно гукнув:

— Не бійтеся! Свої!

Люди остовпіли. Що то за свої можуть бути тут? А може, і свої, бо не стріляють, та ще й говорять по-українськи! Стояли перелякані до краю, не знаючи, що чинити, а тим часом упівці вже підійшли до гурту.

Пізнавши Чумака й Журбу, жінки й діти заплакали з радощів, а чоловіки почали оповідати наввипередки про пережиті страхіття. Всі були певні, що вони вже врятовані, й нікому навіть на думку не прийшло, що рятівна сила — це тільки чотири упісти.

— Говоріть тихше, — попрохав Журба й почав розпитувати про кількісний стан банди.

Знову почали оповідати всі нараз. Виявилося, що в ній є польські вихідці з Динова, Горти й Казимирівки, а також багато й лубнівських поляків. Усіми керує й верховодить Барц.

— Кого тут замордували? — похмуро запитав Журба. Відповідь була, що багатьох, бо стріляли цілий день. Із сусідів забиті Пудлик, Троян і Шевчик...

За той час Міша й Сова провірили кілька хат. В одній із них Міша сів на стілець, а Сова закликав до неї всіх людей. Намоклі діти, позамотувані ганчір'ям, тряслися від холоду, а старші розгублено ступали з ноги на ногу. Господиня заметушилася.

— Чоловіче, розпали вогонь, — сказала вона, — дивися, які всі мокрі й перемерзлі.

Через кілька хвилин на дубовому столі з'явилася велика житня хлібина, цибуля, сіль і глечики з молоком. Вони були останніми на господарстві, бо корову вже забрали напасники.

Випивши горнятко молока, Чумак став біля вікна і глибоко замислився над тим, що робити далі. На них розраховували люди, шукали порятунку, а їх було тільки четверо. Та тут майнула думка, що ці люди гинуть за свою приналежність до української нації, гинуть, бо не мають зброї, а їх четверо — це загартовані повстанці та ще й озброєні по зуби. Якби так...

У цю мить молодий хлопець Андрій Пудлик приніс до хати кріса, якого витягнув десь зі стодоли. Сова почав перевіряти, чи він забезпечений, а думка Чумака шугала далі: «Якби так зорганізувати хлопців! Зброї в селі багато. Але як із ними сконтактуватися?»

Стрілянина в селі рідшала. Більшість пострілів доносилася з його горішньої частини, де жили Чумакові батьки, й Чумак іще більше нахмурився. Глянув на Андрія, на його споважнілий вигляд, на затнснений у руці кріс і зрозумів, що їх уже п'ятеро. Двері знову відчинилися, й до хати ввійшов сусід Щепко, учасник Визвольних Змагань. Наблизившись до Чумака, він розгорнув поли досить витертого старого кожуха, й перед упівцем блиснула ціпка мавзера.

— Скільки набоїв? — запитав Чумак.

— Вісімнадцять, — почулася спокійна відповідь. — Що робимо далі?

Таке питання подобалося Чумакові. Воно означало піднесення стану боєздатности групи до шести.

По хвилині ця шістка вже опинилася на вулиці. Чвірка упістів ішла попереду, зайнявши цілу широчінь дороги, а за нею слідували Щепко й Андрій. Про українських повстанців Щепко вже багато чув, але бачив їх уперше й тепер із захопленням дивився на їхні кремезні постаті, на приготовані до пострілу автомати. Затиснув сильніше мавзер у руці й собі.

Раптом іззаду форкнув кінь, і всі рвучко обернулися. Дорогою їхали сани, на яких сиділо двоє чоловіків. Сова наказав Щепкові й Андрієві провірити, хто іде, й по хвилині виявилося, що в санях є три трупи українців, яких везли на кладовище.

Упівці підійшли до саней, а поляки, впізнавши Чумака й Журбу, зблідли й, може, вперше у своєму житті почали говорити українською мовою.

— Я бачу, в нашому селі ще є чесні поляки, — сказав Чумак, а в голові вже снував плян дії і зненацька запитав:

— Ви нікого не зустрічали? За нами йде дві сотні бандерівців. Чи далеко вони?

— Я ... я не відєв, — промимрив старший віком поляк. Хотів сказати «не видів», але це у нього не вийшло. Чумак обернувся до хлопців:

— Мусимо зачекати, доки не підійдуть наші. А ви, дядьку, везіть ці жертви на кладовище й не бійтеся. Ми будемо стріляти лише бандитів.

Селянин тремтячими руками вхопив батіг, ударив ним конятину й досить швидко від'їхав, так немов би мерцям спішилося.

Тим часом Чумак роздумував над тим, як діятиме вигадана ним історія про дві сотні бандерівців. Про них знала тоді ціла Східна Європа, а велику рекляму їм зробила й червона армія. В поході на захід червоноармійці питали перш за все, де бандерівці, а щойно пізніше цікавилися тим, де є німці. Одного був Чумак певний, що про цю новину бандити знатимуть у найкоротшому часі.

На підтвердження цього не довелося довго ждати. Зайшовши у глиб села, повстанці побачили худобу, яка злякано бігала по вулиці, а на снігу мішки з награбованими речами. Ліворуч, провалюючись у заметах і падаючи, втікали до лісу людські постаті. На більший пострах Журба послав їм услід автоматну чергу.

Ще кілька коротких серій із повстанських автоматів майже зовсім припинили стрілянину в горішній частині села. Та його дільниця, якою проходили повстанці, була замешкана переважно самими українцями, але їх не помічалося. Лише час від часу в котромусь із вікон з'являлося людське обличчя, але, уздрівши озброєних вояків на дорозі, миттю зникало. З деяких хат доносилося голосіння жінок і жалібний плач дітей, — то був знак, що в цій хаті не стало батька або когось із членів родини.

Вже вечоріло, коли повстанці дійшли до середини села. Тепер вони почували себе далеко певніше, бо нічка — це партизанська мати. Певности додавав іще й той факт, що бандити панічно повтікали. Гарячковий Андрійко вже кілька разів опинявся попереду повстанців, аж поки далекий постріл не пригадав йому, що його місце позаду них.

Надворі було видко як удень. Хмари розійшлися, на небі з'явився місяць, замиготіли тремтливі зорі, закліпали безпорад но, мовби плакали, спостерігаючи те жахливе злодіяння, яке сьогодні пережила Лубна, а потім знову зникли за хмарами. Ще один закруг дороги, яка пролягала попри саму річку, й у поновному місячному світлі показалася Чумакова хата. Вона шальована дошками і крита бляхою, стайні і стодоли під солом'яними стріхами, а поруч великий, гарний садок. Та світла у вікнах немає...

За хвилину повстанці опинилися біля воріт, а Чумак ускочив на подвір'я. Ніде ні сліду життя. Двері стайні відчинені, ста: порожня, хатні двері також наростіж, усе, що залишилося, не пограбоване, поперевертане. Всюди пустка. А де ж батьки, рідня?..

Він оббіг довкола обійстя, потім стрілою вилетів на вулицю знову й наказав Андрійкові, наче старому упістові:

— Заведи Журбу й Сову до Пашківського над потічок, а потім навідайся до Онуфрія Трояна, з яким я конечно мушу бачитися й говорити. Якщо він іще живий, скажи йому, щоб зібрав якнайбільше наших хлопців.

Андрійко миттю зрозумів Чумака, блиснув очима і звернувся до Щепка:

— Ви ведіть їх далі, а я побіжу.

І, не чекаючи схвалення, зник між хатами. Вулицею не користувався, й це було дуже мудро з його боку.

Чумак і Міша залишилися на дорозі. Повісивши автомат на груди, Міша крутив цигарку, а Чумак сумно дивився на свою порожню й пограбовану хату. Про його щасливе життя в ній, починаючи від малого хлопця й на 18-річному парубкові закінчуючи, можна було б написати грубезну книгу, але її, ненаписану, Чумак перечитав удруге за кілька секунд. Упродовж того часу Міша вже мав дві готові запалені цигарки й одну з них устромив Чумакові в зуби.

За іронією долі якраз навпроти Чумакової хати за річкою жив Барц, ватажок польської комуністичної шушвалі. Десь у 1931 році він приїхав до Лубної як управитель двірських маєтків. Тут оженився з Фуксовою дочкою, на початку 1939 року переїхав на Волинь, звідки вернувся в 1943 році без нічого й оселився в цій самій хаті, біля якої Чумак і Міша обговорювали плян дальших дій. Адже вони мали завдання зловити Барца.

— Ти обійдеш хату і станеш під грушею, а я піду до передніх дверей, — сказав Чумак.

Міша швиденько перебіг через кладку й почав обхід хати, а Чумак повільно наближався до дверей, перевісивши автомат упоперек грудей і тримаючи в руці пістоль. Постукав. За хвилину двері відчинила жінка, та сама, чоловік якої на цьому терені був паном життя і смерти, але перелякана вкрай. Тремтіла цілим тілом.

«Це значить, що вістка про бандерівців уже дійшла й сюди», — подумав Чумак і, кинувши коротке слово «Обшук!». переступив поріг. Заглянув до однієї кімнати, до другої, до кухні, потім засвітив лямпу й поліз на горище, хоч був певний, що Барца там немає. Зате знайшов там частину товарів, які колись привіз зі своєї крамниці в Динові на переховання до батьків, їх пограбувала банда кілька місяців тому.

Вернувся до кімнати, в якій лишив жінку. Вона стояла на тому самому місці, тільки тепер біля неї були два хлопці. Побачивши у дверях повстанця, менший прилип до матері і вхопився за її спідницю, а більший застиг там, де стояв, широко відкривши очі.

— Де ваш чоловік? — суворо запитав Чумак.

— Ннн-нема, — дрижачими устами відповіла вона, й на здивування Чумака почала говорити досить доброю українською мовою, якої, певно, навчилася на Волині. — Ви ж нас знаєте... Я... тобто мої батьки... завжди жили добре з вашою родиною... У них... у них сьогодні переховувалося... багато українців.,.

— А де мої батьки?

— В сестри вашої мами...

— Чоловік знає про це?

— Ні.

— Де ж він тепер?

Жінка безрадно підкинула плечима й почала плакати, а малий синок, дивлячись на матір, заплакав і собі. У старшого очі закліпали також.

— Чи ви знаєте, що в селі є бандерівці? — впало поновне питання Чумака.

— Ттт-так.

— Від кого довідалися?

— Войтек сказав...

— Багато їх?

— Близько тисячі...

Чумак підсміхнувся в душі. Його вигадка зробила своє діло. Нашвидку переглянув шафи, забрав літературу АК (Армії Крайовей) і БХ (комуністичних «Батальйонуф Хлопскіх»), а також три пачки амуніції до автомата, які знайшов під паперами. Вже у дверях обернувся і промовив, підкреслюючи кожне слово:

— Я — один із бандерівців. Перекажіть вашому чоловікові, що коли згине ще бодай одна українська родина, то він висітиме на першій міцній гілляці!

Вийшов, і коли вже на кладці розповів Міші про свою розмову із жінкою Барца, той похитав головою.

— Уяви собі цей випадок із протилежного боку. Коли б на нашому місці були поляки, а замість Барцової українка, то ні вона, ні її хлопчаки вже не жили б.

— Напевно, — процідив крізь зуби Чумак.

Розділ 2. ОБОРОНА СЕЛЯН

В хаті Пашковського над потічком зібралося вже біля двадцяти людей. Одні приходили, другі відходили і зникали поміж хатами, шукаючи когось. Коли Чумак і Міша зайшли, то застали Сову й Журбу, оточених селянами. Про упівців вони досі тільки чули або читали в підпільній літературі, тож розглядали їх тепер з усіх боків.

До Чумака підійшов Онуфрій Троян, його дуже добрий приятель. Це був кремезний, міцно збудований чоловік, один із провідних членів ОУН цього терену — псевдо — «Камінь». Вони тепло привіталися, і Камінь запросив Чумака до іншої кімнати, так званого ванькира (тобто спальні чи дитячої кімнати). Чумак скинув мазепинку, поклав на стіл принесену літературу й набої та зняв із себе біленький кожух колишнього гештапівця.

Тим часом Камінь ходив широкими кроками по кімнаті й сам собі робив закиди, що дійшло до такої масакри. Як це могло статися? Таж у селі є ледве не тридцять членів ОУН, є зброя, й ці члени вміють нею володіти, бо пройшли військовий вишкіл.

Роздумування Каменя перервав Чумак, який відчинив двері до кухні і спитав Мішу, чи виставлені стійки. Почулася стверджуюча відповідь: на стійці стояло чотирьох хлопців Каменя, один із кулеметом Дехтярова. Чумак закликав до ванькари Мішу, Журбу, Сову й Щепка. Він чомусь цього чоловіка дуже поважав. Коли друзі ввійшли до кімнати, господиня внесла тепле молоко, хліб, масло й сир.

Чумак поспішав.

— Де ж це Сова? — запитав, побачивши, що його немає.

— Жартує в кутку з дівчиною, — почулася відповідь.

Саме в цій хвилині до ванькира ввійшла дівчина в чобітках і кожусі, замотана чорною хусткою. За нею ступав на голову вищий Сова.

— Що ж ти, Чумаче, — жартівливо загув Сова, — проміняв дівчину на тютюн та люльку?

В інших обставинах його жарт напевно викликав би сміх, але в цю мить він був цілковито недоречний. Правда, довідавшись від людей, що Марійка була нареченою Чумака, він не знав нічого про жахливу подію в її житті: того самого дня Марійчину рідню — батька, матір і сестру Ганнусю — зарізали посіпаки Барца...

Веселу і струнку Марійку ледве було впізнати, так вона змарніла за цей страшний день. Побачивши Чумака, кинулася до нього й упала йому в обійми. Хотіла щось промовити, але не могла, бо уста конвульсійно здригалися від безперервного схлипування. Притулилася міцно до свого обранця, й Чумак відчув на щоці нестерпний біль дівочих сліз. Пробував її потішити, але надаремно. Всього того, що вона пережила, для неї було забагато.

Чумак випростався.

— Андрійку, заведи її в безпечне місце й зараз же вертайся! Нас чекають пильні справи.

Пригорнув дівчину до себе востаннє, провів рукою по кучерях, які вибилися з-під хустки й легенько від себе відхилив. Супроводжувана Андрієм, вона вийшла з хати, так і не сказавши ні слова. Чумак закусив правий кінчик долішньої губи, блиснув очима й сів на ліжко.

Нарада в кімнаті тривала понад годину. Обговорювалися всілякі можливості, висловлювалися різні пропозиції, а Чумак сидів нерухомо на ліжку, курив одну цигарку за другою і, здавалося, не чув нічого.

Пораючись біля столу, господиня хати раз у раз поглядала на похилену постать Чумака. Знала його ще змалку, але найбільше вбилося їй у пам'ять, як він приїздив до села з Динова й у неділю із книжками під пахвою водив пасти батькові коні біля її хати. Пригадувала й пізніші роки, коли ходила до містечка на закупи й попри цілий ряд жидівських крамниць неодмінно простувала до однієї, яка мала українську вивіску «Склад мануфактури». Власне тут вона не раз купувала кілька метрів полотна чи матерії для себе і своєї дитини. Якою ж гордою відчувала тоді себе, що це українська крамниця Чумака!

А тепер втирала сльози й сама не знала, що з нею. Чи жаль їй Чумака, чи вона й далі горда за нього.

Вже була пізня ніч, коли Камінь запитав Чумака:

— А що ти думаєш? В цю мить почувся стукіт до дверей, без одержання відповіді вони відчинилися, й до кімнати ввійшов Андрійко, а за ним Кос, який одразу заговорив стурбованим голосом:

— Друзі, біда! Сьогодні, коли почалося насилля, я прожогом побіг до Динова. де стоїть восьмий запасний полк червоної армії. Говорив із майором, але він помогти нам не може нічим. Казав, що тут буде польська влада, й радив усім тікати до Сянока, а відтак їхати на схід...

Камінь зиркнув на Чумака і знову запитав:

— Що ж ти думаєш. Чумаче? Чумак рвучко підвівся.

— Друзі, ми прийшли сюди з особливим завданням, одначе у створеній ситуації мусимо пристосуватися до обставин. Коли польські банди й боївки довідаються, що в околиці немає сотень УПА, вони знову почнуть мордувати наше населення. — Хвильку помовчав, а потім, дивлячись на Каменя, продовжував: — Тому я наказую: наш збірний пункт на Кривулі. Висилай туди людей, але тільки таких, які надаються до Самооборонних Кущових Відділів і УПА. Харчів треба брати на один день, зате якнайбільше зброї та набоїв. Постарайтеся сконтактуватися з юнацтвом і в найкоротший час поширити наказ про виїзд на схід, бо інакше банди виріжуть ціле село, так як зробили в Павлокомі.

Кинувши головою, Камінь вийшов із кімнати, й через кілька хвилин люди розбіглися по селі.

На другий день показалося тепле березневе сонце, пригріло, й почав танути глибокий по пояс сніг. У лісі на Кривулі, зламавши трохи правила конспірації, горіла маленька ватра, біля якої три упісти сушили свої однострої, а четвертий вартував на узліссі, змінюючись щодві години.

Час від часу сюди приходили люди, навантажені зброєю, набоями та іншим військовим вирядом. Вулицями села тяглися валки саней, запряжені кіньми, волами, коровами. Подекуди люди тягли їх самі. Це довговікові автохтони залишали свої оселі, багато з них перший раз у своєму житті. Залишали, йдучи в невідоме, не знаючи куди й навіть не маючи часу поховати тіл свої замордованих близьких.

Коли валка вже вийшла з села, над'їхало кілька сотень червоноармійців. Але вони були байдужі до людського горя й поневірянь, вони не шукали банд озвірілих убивників — питалися за бандерівцями

А в той самий час у Кривульському лісі готувалася до вимаршу інша група, складена із тридцяти осіб: двадцять сім дебелих молодців і три дівчини.

— Трохи заважкий багаж, — промовив Сова до Чумака, глянувши на двадцять шість таки добре навантажених людей. — Терен також нелегкий.

— Нічого, подужаємо, — підсміхнувся Чумак. — Хлопці бойові.

Відмовили спільну молитву, ще раз перевірили зброю й рушили в дорогу. А вона справді була важкою з огляду на глибокий сніг. Ішли «шнурком». Зробивши кілька кроків, передній відступав, той, що був за ним, ставав першим, і так, цілий час міняючись, протоптували собі стежку.

Коли вже розвиднілося, всі, до знемоги помучені, стояли у Варському лісі. Перед ними Сян, за ним село Володж, де квартирує сотня Громенка, а перед рікою головний шлях Перемишль — Сянік, де дуже легко можна зустрітися з большевицькими відділами, бо вони иим безперервно їздять. Така зустріч не віщувала б нічого доброго, й це примусило Чумака замислитися.

Тим часом на умовлений світловий сигнал з Володжі до Сяну прибіг рій УПА, і по хвилині два великі човни вже пересікали ріку.

— Друзі, — звернувся Чумак до членів групи, — надійшла дуже небезпечна хвилина. Над самою рікою проходить головна дорога, по якій вештаються большевики. Якби сталося так, що вони з'являться швидше, ніж ми встигнемо сісти до човнів, тоді всі муситимемо вертатися до лісу. А коли б застали нас уже в човнах, то всім треба буде лягти на дно. Пам'ятайте, що переправа через ріку триватиме біля десяти хвилин. — Озирнувши групу, він розділив її на дві рівні частини, тоді продовжував: — Важкенько буде вміститися, але якось порадимо. Ця трииадцятка йде до лівого човна, а ця — до правого. Ми ж четверо будемо на стійці. Зрозуміло?

Чумак запитав, маючи на увазі, що говорить до цивільних людей, для яких до вчорашнього дня революція була тільки романтикою. А от Журба й Міша вже вартували по обидвох сторонах дороги, їх ні про що не треба було запитувати — вони свою справу знали досконало.

Човни пристали до берега, й Чумак наказав:

— Бігом!

Побігли так швидко, як тільки могли, й через кілька хвилин усі вже сиділи в човнах. Легенький свист зняв Журбу й Мішу з варти, вони зайняли свої місця, й човни рушили. Веслярі запрацювали на повну пару, а решта гребла руками воду, яка мало що не сягала вершка човнів.

«Чи можна собі уявити гірше поле до оборони, як на середині ріки», — подумав Чумак і завзято запрацював руками.

Коли човни увігналися носами у протилежний берег, Міша вискочив перший і промовив урочисто:

— Ми на українській землі!

Розділ 3. СОТНЯ ПЛЯНУЄ

Сотенний Громенко зі своїм почтом квартирував у гарній хаті, критій бляхою. Переступивши її поріг, Чумак виструнчився й почав звітувати. Сотенний чесав свою буйну кучеряву чуприну лівою рукою, бо правої не міг піднести вище підборіддя. Його рам'я було важко поранене в боях на Волині. Почувши голос Чумака, він відвернувся від малого дзеркала, яке висіло під образом, й уважно слухав. У зеленій елегантній уніформі виглядав дуже пристійно, був злегка усміхнений, але мав поважний вигляд. Ніяких відзнак на уніформі не посідав, і тільки пістоль при поясі та перевішений через плече мапник зраджували. що це старшина.

Вислухавши уважно звіт, сотенний Громенко подякував, почастував Чумака цигаркою, а тоді звернувся до бунчужного, який сидів при столі й щось наполегливо писав, щоб той заопікувався прибулими з-за Сяну людьми.

Як же сотенний Громенко опинився в цій хаті, звідки прибув сюди й що тут робив?

Деяким відділам УПА, які оперували в Карпатах під німецькою окупацією, перехід большевицького фронту пройшов гладенько, а іншим формаціям, як куреневі Рена, сотні Байди й сотні Чорного, довелося вести важкі бої з большевиками, що перли, — як вони всі тоді казали, — на Берлін.

На новій мапі Східної Європи з'явилася тоді додаткова лінійка, яка означала границю Керзона, тобто новий кордон поміж Совєтським Союзом і «людовою» Польщею. Однак він існував хіба тільки на мапі, бо всі ці терени знаходилися під контролем УПА. Ні поляки, ані большевики в тому часі не могли обсадити і границі, бо її забезпечення вимагало численних дивізій війська. Тому по багатьох селах були заквартировані бойові упівські сотні, а, крім них, також й інші частини, як Самооборонні Кущові Відділи, підрозділи польової жандармерії (ПЖ), Служби Безпеки (СБ), сітки ОУН й адміністрації. Від 1944 року почавши, їм селення не платило наїзникові ніяких податків, унаслідок чого в 1945-46 рр. матеріяльний стан господарів дещо покращав.

Гірша справа була на західних теренах, де знаходилися мішані українсько-польські села. Шовіністичні польські банди своєю сваволею перевищували татарські варварства, й вистачило на польському терені промовити одно слово українською мовою, щоб за це дістати кулю. Ці банди нападали на українські родини, й такі наскоки траплялися щодня.

Правдивим тогочасовим кордоном для большевицько-польських банд від Ярослава, Перемишля й Динова до Сянока був Сян. Ця чудова ріка визначила своє русло фізичною силою, не раз борючись із тією чи іншою скелею. Коли не могла її подолати, одразу звертала від неї вліво або вправо. Щокілька кілометрів ріка мала броди, але навіть і там її води не сягали нижче пояса людини, тож перебрести міг лише добрий знавець околиць.

А за Сяном розлягалися численні села, українські назви яких були добрим доказом того, куди колись сягала на Захід Українська Держава, хоча тепер у деяких із них панувала повністю польська мова. Рука окупанта сягала й до міст і містечок. Тут і там старовинна мурована церква була перероблена на костьол. але її правдиву приналежність можна було пізнати з віддалі кількох кілометрів.

Ця частина української території, тобто Засяиня й Лемківщина, зі своїм підкарпатським рельєфом, зеленими лісами, в яких потопали чепурні села, й бурхливими потоками, що впадали до Сяну, творила справжню красу.

Якраз на цьому терені поміж Перемишлем і Сяноком упродовж кількох років стаціонував курінь УПА під командуван полковника Коника, маючи у своєму складі п'ять сотень: Громенка, Бурлаки, Крилача, Ластівки і Яра.

Село Володж Сян оточував півколом, воно було розташоване на прибережній рівнині й нараховувало біля сотні господарств. Мало гарні й великі муровані хати, церкву, школу та читальню. Населення було дуже національно свідоме й відзначалося гостинністю. За Сяном, на досить підвищеному терені, починався величезний ліс, посеред якого лежав маленький присілок, що називався Воля Володзька. Згодом цей присілок дістав від ворога ще одну назву — «бандерівський Берлін». І от із тактичних міркувань, щоб не стягнути артилерійського обстрілу на Володж, сотенний Громенко зарядив перемарш сотні до Волі Володзької.

Ввечері сотня маршувала по танучому снігу на нове місце. Спершу стежа, за нею зв'язковий, відтак сотенний і його почет, потім зв'язковий сотенного, а за ним стрілецькими рядками чоти. Розташувавшись у тому гарному присілку, в якому після війни бунчужний Соколенко збирався будувати свою «дачу», вояцтво одержало несподіваний відпочинок. Адже деякі вояки мали за собою вже понад два роки служби в УПА. Вони залюбки використовували тепле проміння весняного сонця й тільки час від часу мусили виконувати чергову службу на стійці чи заставі. Проте на повну пару працювали всілякі верстати, а найбільше шевський і кравецький.

Не було відпочинку лише на квартирі командира Громенка та його почту. Сюди щодня приходили різні люди, одні звичайні, зв'язкові з естафетою, інші, як тоді говорили, прибували «згори». Вони приходили з різних частин Західньої України: Коломийщини, Львівщини, Грубешівщини, Криниччини та Трикутника. Конференції чи паради часто тривали по кілька днів. Після закінчення однієї з таких конференцій друг Орлан, член Проводу ОУН Закордонного Краю, сказав:

— За винятком більших міст, усі терени Західньої України є в наших руках.

Вийшовши з конференційної кімнати, він підійшов до друзів, які були під грушею, та з гумором почав оповідати їм про успіхи і труднощі піших відділів УПА.

А колесо життя котилося далі. Два рази на тиждень службовий старшина збирав сотню на політично-виховні години. Політвиховник коротко оповідав про світові Події, після чого переходив до виховних справ, які в більшості починалися від Шевченка, потім досить довго зупинявся на Міхновському, а іншим разом торкався Біласа й Данилишина, варшавського та львівського процесів ОУН, Акту 30-го Червня у Львові тощо.

Сотня Громенка начисляла в той час біля 220 вояків, її склад виглядав приблизно так: сотенний Громенко, заступник Лагідний, бунчужний Соколенко, сотенний лікар Німець, сотенний дентист Гузар, політвиховник Зорян, сотенний господар, ад'ютант Лоза. Тоді сотня мала чотири чоти по чотири рої в кожній із них, а пізніше була додана ще одна чота — п'ята. В кожній чоті був чотовий, його заступник, санітар і політвиховник, а рій складався з ройового, його заступника, кухаря, одного кулеметника, двох амуніційних стрільців і шістьох вояків.

Озброєння рою становив один кулемет, один або два машинові пістолі, чотири автомати й сім крісів. Особовий склад і озброєння були майже однакові в кожній сотні, лише деякі з них мали додаткову чоту гранатометів. Однострої практикувалися різні: одна чота мала польські, друга — большевицькі, а решта — мішані.

Власне тоді, коли Чумак прибув до квартири Громенка зі звітом, двотижневий відпочинок сотні скінчився. На вечірнім молитві під проміннями заходячого сонця стояла вона вирівняна на струнко, а службовий старшина Чайка здавав Громенкові свій звіт. І коли пролунала команда «Спочинь!» — вояки зауважили, що улюблений ними сотенний, завжди веселий та усміхнений, сьогодні виглядав надто серйозно.

— Друзі! — почав командир. — Ситуація виглядає не дуже весело. Війна добігає до кінця, а перед нами, може, ще н тяжчі роки боротьби. Коли б котрийсь із вас хотів звільнення з відділу, може його сьогодні одержати. Хто такого звільнення бажає, прошу виступити!

Тут він замовк на хвильку, пильним поглядом пробіг по вишикуваній у трьох лавах сотні й побачив, що охочих до звільнення немає. Тоді продовжував далі:

— На думку нашого Проводу, загальна революція під теперішню пору неможлива. Большевики обплутали своїм соціалістичним дурманом англійський та американський уряди й від них дістають мільярдові допомоги. Коли б не ця допомога, а Захід став морально по стороні поневолених народів, ситуація зараз виглядала б цілковито інакше. Наше становище дуже просте. Ворог хоче нашої землі, але ми йому покажемо, як будемо її боронити. До такої боротьби треба бути добре підготованим, і тому Провід виготовив далекойдучу програму, за реалізацію якої беремося від завтрішнього дня. Нам потрібно будівельних кадрів до спорудження багатьох підземних бункерів для магазинування збіжжя й амуніції. При цьому ми муситимемо будувати якнайбільше криївок, щоб у разі викриття ворогом однієї з них не пропало багато зброї. Друга важлива справа — це вишкіл, інтенсивний вишкіл вояцтва, й найбільшу увагу ми звертаємо на повстанську тактику. Крім цього, будемо давати кращий вишкіл Самооборонним Кущовим Відділам і дбатимемо за військовий вишкіл цивільного населення. Ми мусимо звертати максимум уваги на конспірацію, і нам треба буде вчитися тримати язик за зубами. Повідомляю також про те, що з нашого відділу буде вислано кількох вояків до підстаршинської школи.

Скінчивши свою промову, Громенко наказав службовому старшині провести молитву.

— До молитви! — пролунала команда, й голосне «Отче Наш», далеко голосніше за всі попередні, промовило разом понад двісті друзів.

При розході службовий старшина попередив:

— Завтра рано молитва о п'ятій годині!

У стодолі зашуміла стелена вояками солома, забрязкотіла зброя й амуніція. Повстанці вкладалися спати, причому кожний із них іще раз відмовляв молитву, але вже пошепки.

Запала глибока ніч. Звідусіль чулося сильне хропіння друзів, а знадвору доносилося кумкання жаб. Та Чумак не міг заснути. Крізь відкриті широко двері стодоли він бачив мільйони ясних зірок, а крізь шпари пробивалося срібне сяйво місяця. В потоці шуміли весняні води, а з поблизького шпилькового лісу долітав дратливий запах живиці.

Чумак звільнив пояс, розіпнув шинелю, провірив ще раз свого автомата. Поклавшись на спину, він заложив руки за голову і пробував заснути. Але думки, які роїлися в голові, відганяли сон, їх було так багато, що аж боліли скроні, якась гнітюча хвиля перекочувалася у грудях.

Цілий час Чумака мучило питання — чому неможлива революція ? Адже сама лише Лемківщина може дати кількадесят тисяч вишколених та озброєних повстанців. Коли сьогодні на території Закерзоння оперує всього кілька тисяч повстанців, але ворог не відважується опанувати Лемківщину, то в чому, властиво, справа? Яка причина?

Ще до вчора, до Другої світової війни, й Лемківщина, й Посяння були цілком пасивні. Минуло кілька років, і, завдяки великій активності рейдуючих частин УПА, сьогоднішня Лемківщина пише чудову історію оборони своїх земель. Зараз московські орди поперли на Захід, а їхні менші частини обминають лемківські терени десятками кілометрів. Що ж робить тепер Захід? Яка його політика? Невже у разі революції альянти допомагатимуть большевикам? З нами вже сила поневолених народів, і ми боремося. Але які перспективи нашої боротьби? Що станеться тоді, коли московські полчища викінчать гітлерівську Німеччину й усі свої сили кинуть проти нас? Чи витримаємо довше як два тижні?.. Невже ж доля судила нам бути революціонерами ціле життя?!..

Такі важкі і гнітючі своєю неясністю думки, переплетені безліччю питань, на які не можна було знайти відповідей, мучили Чумака довго-довго. А потім перед очима пропливли весняні краєвиди. Яка вона гарна ця весна! Та де ж родина, кохана дівчина, колишні друзі, щасливі роки?

Аж над ранком Чумака охопив глибокий сон.

Розділ 4. БУДОВА ШПИТАЛІВ І МАГАЗИНУВАННЯ ХАРЧІВ

Надворі щойно почало сіріти, а вартові вже заходилися будити повстанців. З убиранням не було ніякої проблеми, бо всі спали в повних одностроях. Коротка руханка, миття, голення, чищення чобіт, зміна свіжих онуч, молитва, а потім сніданок, приготований ройовими кухарями.

Найбільша праці мав тепер бунчужний Соколенко, який займався господарським плянуванням. Його зустріли великі труднощі. Адже під рукою поки що не було ні цвяха, не говорити вже про інструменти та будівельний матеріял. Та вкоротці завдяки добрій організації праця кипіла і через кілька місяців було видно промовисті висліди чину мозолистих рук.

Подібного роду працю, скеровану для забезпечення відділів УПА й цілого підпілля всім необхідним на довгі роки, вів кожний охоплений підпіллям терен. Що ж торкається Громенкової сотні, то вона займалася форсовним будуванням криївок, при чому один рій кожної чоти був на будівельних роботах, а решта відбувала щоденний військовий вишкіл.

Рій Міші розпочав будувати кришки біля села Бурівниці в малому ліску, який лучився з великим лісом. Саме у цьому зливалися дна шумливі потічки, а поміж ними починалася досить висока гора, покрита великими соснами й ліщиною.

Підбір місця для спорудження криївки був дуже добрий, коли брати під увагу ті завдання, які вона мала виконувати. А їх не бракувало. Треба було подбати про магазинування зброї, амуніції, ліків і харчів, про пристосування на шпиталь, про забезпечення теренового проводу та його адміністрації, які цілий час до даного терену були прив'язані, про місця постою для боївок Служби Безпеки чи зв'язкових тощо.

Тому, врахувавши всі можливості й завдання криївки, включно з порами року, а спеціяльно дбаючи за осінньо-зимовий період, Міша вирішив будувати її таки між тими двома потоками Тут не було жодних стежок, які загрожували б конспірації під час будови, а потоки забезпечували підхід чи відхід із криївки без залишення за собою слідів. Коли б ворог цю криївку викрив, то все ж таки можна було бодай частині перебуваючих у ній дістатися пробоєм до котрогось із потоків і потім прорватися до лісу.

Кожного ранку, після розставлення підслухувачів, починалася завзята праця. Коли ці підслухувачі зауважували когось у лісі, то негайно повідомляли друзів про небезпеку і праця миттю припинялася, щоб не зрадити місця криївки. Така конспірація стосувалася до всіх повстанців, аби у випадку потраплення до полону ніхто, навіть під тортурами, не виявив, де саме ця криївка знаходиться.

Знайшовши в горі природну заглибину, повстанці розкопали її, поширили, й незабаром криївка була готова. Вона мала 6 метрів довжини, 4 метри ширини і 2 метри висоти. Стіни й підлога були виложені деревом, а підшкірна вода спливала під підлогою замаскованими рурами. Далеко тяжче пішла справа з дахом. Тут треба було давати грубі бальки й ізолювати нутро криївки від води шляхом накладання грубого (понад один метр) шару каміння і глини.

Праця була надзвичайно важка. Часом необхідно було витратити цілий день на те, щоб розбити й вивезти тачками кубічний метр каміння. Але, незважаючи на ніщо, не обходилося без гумору.

Стрілець Павук, удаючи невдоволеного, сердито буркотів:

— Ця робота для «цивіль-банди», а не для моїх панських рук! На це одержував повчальну заувагу стрільця Когута:

— Не бійся! Краще доїтимеш корови після війни! Павук відпалював:

— Ніхто тобі не винен, що ти «селепко», але не всі такі. Хтось і війтом повинен бути!

— Пане «бурміщ», тачка чекає! — відповідав знову маленький на зріст і комічно повільний Когут.

Будова доходила до кінця. Залишилася найважливіша річ — маскування. Треба було все замаскувати так природно, щоб виглядало, що у цьому місці ніколи не ступала людська нога. Все галуззя, забруджене глиною під час розкопів, обмили, потім провірили, чи десь немає зламаної деревинки або гілки, чи не лежить поблизу зрадливий недокурок або якесь інше сміття. Отож накриття поверхні й маскування тривали кілька днів.

Рій Міші збудував іще дві криївки. Одну в Дилягівському лісі, цілком подібну до першої, а другу — в Грушівському лісі, але вже іншого вигляду. Вона була зовсім простенька, квадратова: 4x4 метри і 3 метри глибини. З усіх сторін її виклали досить грубим шаром соломи та забезпечили вентиляцію і сплив підшкірної води під підлогою. Призначалася для магазинування збіжжя, а пізніше виявилося, що воно зберегло свою якість навіть після двох років, бо зіпсувався лише кількасантиметровий поверховий шар.

Коли робота скінчилася, пляни розташування трьох криївок, позначених конспіративними знаками, були передані до канцелярії сотні. Одні рої повернулися на постій, а їх заступили свіжі й почали нову будову.

Відпочивши два дні, рій Міші долучився до своєї чоти, якою командував чотовий командир Залізняк. Почалися військово-вишкільні вправи, що тривали кожного дня сім годин: половину часу забирала теорія, а другу — практика. Найбільша увага присвячувалася повстанській тактиці. Підчас відбування вправ часто можна було чути, як старі бойовики, які мали за собою вже кілька років гарту й по кількадесят боїв кожний, нарікали на новаків, котрі щойно були долучені до чоти із СКВ. Безперечно, вони мали рацію, бо хоч до УПА приділяли найкращих членів СКВ, одначе їм було далеко до упівських ветеранів.

Самооборонні Кущові Відділи мало майже кожне село, й вони були зорганізовані на взірець Відділів УПА. Найменшою одиницею СКВ одного села був рій, але великі села могли мати до двох чіт. Під адміністративним оглядом СКВ належали до Проводу сітки ОУН, а під тактичним — командуванню УПА даних теренів, їхнім завданням була оборона цивільного населення перед нападами комуністично-польських банд, і з нього вони вив'язувалися прекрасно. Лише час від часу треба було вислати рій або чоту УПА котромусь із СКВ на допомогу.

Деякі СКВ відбували свою службу тільки вечорами, бо вдень їхні члени працювали на господарствах, але були й такі, які несли військову службу постійно, їхнім вишколом займалися інструктори з упівських формацій.

Часом відбувався два рази на тиждень загальний вишкіл, ведений упівськими інструкторами, який проходили всі здорові мужчини у віці від 18 до 50 років. Інколи приходив усіми люблений і поважний командир Громенко, щоб провести вишкіл із цілою сотнею. Тоді все йшло чомусь краще, всі були рухливіші і слухняніші. Коли ж кінчався практичний вишкіл, командир виводив сотню на галявину й викладав топографію.

Після таких кожноденних військових вправ сотня відходила на місце свого постою, причому майже щоразу вибирала інше село. Адже все Закерзоння знаходилося під контролем УПА, на десятки кілометрів довкола ніхто не бачив ані сліду ворожого війська. Всюди панувала тиша. Але це була тиша перед великою бурею...

РОЗДІЛ 5. ВИШКІЛ БОЄВИКІВ

Трьома лавами сотня маршувала до села. Спереду, як завжди, почет на конях. Сотенний лікар, доктор Шувар, який також керував сотенним хором, подав голос першій трійці чоти командира Чайки. Вона почала, а за нею із двох сотень міцних вояцьких грудей вихопилися слова маршової повстанської пісні, й довкілля стрепенулося, наче сполоханий птах.

Спочатку йшли лісовою доріжкою, а потім видісталися в чисте поле і вкерувалися в напрямі Явірника Руського й Рибного. Ця частина терену була досить гориста. Маршуючі повстанці бачили зліва від себе срібну стрічку Сяну, а в долині над його берегом — барвисті плеса сіл із вкрапленими в них біленькими хатками. Яка краса!

Настрій сотні відзначився бадьорістю. Марш відбувався по рідній землі, під звуки рідної бойової пісні, й це окриляло всіх. Навіть баскі коні, дещо підтанцьовуючи, дотримували у своєму кроці такту. Доктор Шувар дбав про те, щоб цей такт часом не попсувався, ходив від чоти до чоти, давав диригентські знаки рукою, й пісня виходила щораз то краще. Ширяючи понад горами й селами, вона перелітала через Сян.

Чумак був іще бадьоріший, як звичайно. Йому було приємно маршувати з цим повстанським відділом, частинкою тієї героїчної армії, яка вела запеклий змаг із ворогами за волю й незалежність України. Дійсно, правдивим є твердження про те, що краще прожити левом один день, як бараном ціле життя!

Сотня доходила до села. Почувши пісню, люди вибігали з хат, стояли біля воріт і привітно махали руками. Деякі жінки плакали. Назустріч повстанцям бігли дівчата, бо не одна з них мала між ними нареченого. Прилюдно вони не цілувалися й виявляли свої почуття тільки ніжними стисканнями рук та виблискуючими від щастя очима.

Почет пішов на квартиру до родини Баків — дуже інтелігентної і заслуженої між українцями. Пані Бак надзвичайно приємна, добра господиня й напрочуд гостинна. Всі діти вже здобули вишу освіту. Один із синів — Теофіль — старий революціонер і колишній приятель Чумака перебував десь на еміграції, де, певно, також виконував добру роботу для української справи.

Чумак задивився на наймолодшу його сестру, веселу й життєрадісну, сповнену чаром юности, яка розмовляла з командиром Залізняком. Знав, що вони любляться, й мимоволі зітхнув. Згадав свою чудову Марійку...

А село вирувало. Всюди розмови, жарти, сміх. І знову пісня, цим разом іще краща, бо до повстанців приєдналися жіночі голоси.

Повстанці...

Чумак похитав головою. Коли майбутні історики схочуть усталити число осіб, які брали участь у революційно-визвольному повстанському русі, їм буде надмірно важко це зробити. Адже тільки на терені Лемківщипи в боротьбі брало участь усе населення, а ОУН, маючи за собою роки практики в цій боротьбі, користувалася стовідсотковим довір'ям усього українського народу. ОУНівська сітка сягала сюди, в найдальші закутини Краю, навіть туди, де жило лише кілька українців, не минаючи наших людей у Польщі, Словаччині и Чехії. І всюди, де діяли відділи УПА й ОУН, їхні адміністративні чинності були дуже активними і справними.

Політичні партії, які перед тим були в Галичині, перестали існувати. Що ж торкається другої частини ОУН, яка мала претензії на монополію народження української революції, то про її діяльність не було чути майже нічого. Але до Краю вже встигла прийти її брошура, повна брудних наклепів.

Чумак замислився. Шкода, що так багато наших людей вийшло на еміграцію, коли вдома безмір праці, включно з обсадженням військових і цивільних постів. І просто дивно стає, що все так добре зорганізоване, починаючи під шкіл і на церковних та громадських відтинках закінчуючи. Й коли вся ця революційна машина працює в царстві сатани Сталіна, то якого вміння треба, щоб нею керувати. Хто ж такий той Чупринка, який очолює УГВР, ОУН, УПА? Таж це не колишня кількатисячна ОУН, це кількасоттисячна озброєна армія, а в загальному — кількамільйонова частина визвольного народного руху.

Ще дивніше стало Чумакові, коли пригадав, що зовсім недавно понад сім мільйонів людей гинуло покірно з голоду, а кілька польських поліцистів могло тероризувати цілу околицю. Часи змінилися. Сьогодні московські дивізії обминають нами терени. І знову насунулося питання — хто ж дав тим пасивним масам такий національний хребет?

На цю тему часто дискутували повстанці й у своїх дискусіях завжди вертали до тих самих велетнів духа — Шевченка, Міхновського, Донцова, Петлюри, Коновальця, Бандери, а тепер — Чупринки...

Одного разу кілька підстарший вели завзяту дискусію із сотенним виховником Зоряном, до якої уважно прислухався сотенний Громенко. Видко, що ця дискусія йому подобалася, бо він підійшов до її учасників. Усі зірвалися з місць і виструнчилися, але на знак сотникової руки посідали знову. Чумак не витримав і запитав командира, хто такий Чупринка.

Сотник підсміхнувся й відповів:

— Друзі, вам буде смішно, але я й сам не знаю. Конспірація настільки велика, а вона мусить бути, що пройдуть роки, поки ми довідаємося, якщо житимемо. — Він трохи помовчав, тоді продовжував: — Здається мені, що це Роман Шухевич. Я був під його командою в Українському Легіоні. Ми перейшли Полісся, й останній раз я бачив його на Волині. Це надзвичайно здібна людина, але чи власне Роман Шухевич є Тарасом Чупринкою — у цьому не маю певности...

Так минали тижні й місяці. СКВ поборювали комуністично-польський збрід, відділи УПА магазинували харчі і зброю та переводили вишкіл, а сітка ОУН вела муравлину працю з населенням.

У кожному селі працювали різні робітні й верстати — кравецькі, санітарні, фармацевтичні, виготовлення бандажів, направи зброї тощо. Діяли також численні курси: санітарні, адміністративні, пропагандивні, поліційні, зв'язкові.

Відділи УПА зростали з кожним днем. До цього у великій мірі спричинилися самі большевицькі політруки, ведучи завзяту пропаганду проти «бандерівців». Упівські з'єднання діяли дуже успішно всюди. Вони боролися і проти большевицьких партизанів, і проти регулярних частин червоної армії, завдаючи ворогові на обидвох відтинках дошкульних утрат у людях і мілітарному випосадженні.

Вищезгадана пропаганда совєтських політруків подобалася нашим братам-наддніпрянцям. Вони десятками дезертували з червоної армії і розшукували упівські відділи з метою пристати до них.

Коли московські дивізії прокотилися українськими землями й пішли на Захід, серед повстанців існувало велике побоювання, що при зворотному марші червоної армії на Схід упівським формаціям доведеться воювати з її частинами. Тим більше було здивовання Верховного Командування УПА, коли червоноармійські частини одержали наказ, щоб при відході із заходу обминати ті терени, на яких оперують відділи УПА.

Українські повстанці зрозуміли причину видання такого наказу щойно тоді, коли побачили червоні полчища в поворотному марші. Це була цілковито здеморалізована маса, яка йшла «визволяти світовий пролетаріят від капіталізму», але того пролетаріяту ніде не знайшла й тепер грабувала все, що могла, та насилувала жінок, її поворот уподібнювався до походу татарської орди. Окремі червоноармійські відділи не мали ніякого командування, деякі з них стаціонували по кілька тижнів в одному селі, пили самогон і справляли дикі оргії. Не раз вони, занадто розгулявшись, потрапляли на територію, де знаходилися упівські частини, й тоді їх легко можна було роззброїти.

Через два місяці після закінчення війни почалася відбудова нової Польщі — комуністичної. Найбільшою її проблемою були Грубешівщина, Перемищина й Лемківщина, тобто ті землі, які вона одержала в подарунку від Сталіна, Рузвельта й Черчеля. Поляки страшенно любили ці українські землі, але побороти УПА їм було не під силу, й до «старшого брата» посипалися нарікання та просьби, щоб той забрав собі всіх українців, а полякам залишив тільки їхні землі. Так прийшло до першого виселення українців із Закерзоння в липні 1945 року.

Частини новоствореної польської армії, большевицькі переселенчі комісії у складі спеціяльних відділів і формації НКВД негайно посунули на ті терени, де завдяки наявності упівців на протязі кількох місяців існувала українська самостійність. Розташувавшись ледве не в кожному селі, московські посіпаки розпочали всілякі бешкети. Декілька українських родин було вивезено одразу, решту записали в реєстр, агітуючи до виїзду. Всіх їх цікавило питання — де поділися молоді мужчини?

В той час, коли ворог опанував майже всі села, кожний потік і ліс були володіннями УПА. Побудовані криївки служили за канцелярії і шпиталі, а озброєні повстанські відділи, приведені у стан бойової готовності, цілий час квартирували й харчувалися в лісах. Тепер найінтенсивніше працював зв'язок. Про дію й численність ворога відділи УПА мали найдокладніші відомості, одержувані від зв'язкових, якими часто були молоденькі хлопці й дівчата. Знали також і про те, які родини та звідки вже були вивезені окупантами.

Між повстанцями почалися дискусії на тему теперішньої ситуації. Всі цікавилися тим, чому упівські відділи нічого не роблять і дозволяють московській босячні на цей розгул, але наказів поки що не було ніяких.

Одного разу до сотні Громеика в Грушівський ліс загостювали сотні Бурлаки й Ластівки. Сотенні командири і їхні почти мали довгу конференцію, а вояки тільки обсервували своїх командирів. Після закінчення війни у травні 1945 року до сотень прибуло багато новаків із СКВ, які, за висловом старих повстанців, іще не мали бойового «хрещення», тому й почували себе ніяково, не втручалися до ніяких справ.

Після обіду старшини влаштували на великій галявині кінські перегони, які виграв командир першої чоти Чайка, а хлопці ще більше здивувалися, що це все має означати: ворог під боком, і раптом ці змагання. Питали один одного, але відповіді не міг дати ніхто, бо не всім про все можна знати.

Про становище на Закерзонні пішов точний звіт до «гори», напевно аж у Львівщину, й тепер усі чекали інструкцій, але не дармували. Найбільше праці мали командир-заступник Лагідний, колишній студент ветеринарії, дуже ретельний, безмежно відданий справі й досить суворий, та бунчужний Соколенко. Останній знав докладно не тільки про стан зброї й амуніції у відділі, але і про стан кожного окремого повстанця. Несподівано всі отримали більше озброєння та амуніції, підвищену залізну порцію, санітарний виряд і т. д. Щось готувалося.