Розділ 16. СВЯТО ГЕРОЇВ

По другому боці Явірника Руського у Грушівському лісі помічалася велика активність упівських відділів. Ішла велика підготовка до Свята Героїв. Крім сотень УПА, тут були сконцентровані всі боївки СБ та санітарні, господарські й технічні частини, а також прибуло багато визначних осіб із теренового проводу ОУН.

Перебравши цілий курінь, сотенний Ластівка готував його до дефіляди. Поставив одного стрільця на амуніційній паці, як символічний почет, і наструнчений курінь переходив попри нього кільканадцять разів. Тримаючи свою руку безперервно біля дашка мазепинки, стрілець відчув, що вона у нього заболіла, й тоді вдався до хитрощів, Зняв шапку, виструнчився сам і тримав руки притиснені до боків. Це означало, що своєю особою ній репрезентує цивільного «провідника».

Поміж деревами розносилася голосна команда сотенного Ластівки:

— Почесть дай! Прямо глянь!

Стримавши зненайьуа цілий курінь, він, жартуючи, заговорив:

— Ви «батяри»! Ми ж не йдемо на відпуст до Кальварії! Я вам пригадую впоряд. Тут мусить дудніти земля!

Вій викликав одного упіста, й той виступив три кроки вперед. Спитав його:

— Що то є впоряд?

На щастя, трапив на такого, який знав, і той почав йому деклямуватиі

— Впоряд — це збір точно описаних рухів, які виконуються на команду...

— Дякую! — перервав сотенний. — Як бачу, то тут не так зле! Біля тисячі маршуючих вояків тепер виглядали так, немовби цілий курінь ішов лише на двох ногах.

— Ну, добре, — сказав командир Ластівка при розході, — щоб завтра ви маршували не гірше!

Далеко складнішу справу мав політвиховник Зорян. Із кількатижневої підготовки Чумака до деклямації Шевченкового «Кавказу» нічого не вийшло, й він передав її Вишні, з яким тепер мучився. а, крім того, перечитував іще й ще свій реферат. Доктор Шувар на скору руку творив курінний хор, а робоча бригада будувала поміст для почту, вкопувала щогли на прапор, декорувала польову сцену. Інша група, очолена капеляном Кадилом, впоряджувала польовий престіл.

24-го травня 1946 року, біля десятої години ранку, святково виглядаючі сотні в добре вичищених уніформах і чоботях та при зброї, маршували з поблизьких сіл до місця, де мало відбутися Свято Героїв. Кухарі також ішли зі своїми відділами, бо святочний обід сьогодні готувала господарська сітка.

Відібравши звіти по сотнях, командир Ластівка перебрав команду над цілим куренем і впровадив його на Богослуження. Дві сотні стали з лівого боку престолу, дві — із правого, а боївка й решта учасників зайняли задню сторону. До них долучилася юнацька сотня Любка. Сотенний Любко — дуже здібний хлопець років п'ятнадцяти, а його вояки віком від дванадцяти до шістнадцяти літ. Хтось міг би подумати про них, що це звичайна дитяча гра. Одначе воно так не було. Ці хлопці вели велику розвідку, магазинували ворожу зброю, проходили вишкіл і добре зв'язали себе дисципліною.

Почет стояв біля престолу. На команду сотенного Ластівки з рядів виступив курінний хор, а до нього підійшов диригент, доктор Шувар. Вгорі на щоглах маяли прапори, а над символічною могилою красувався гарно прибраний великий портрет полковника Євгена Коновальця.

Спочатку співав лише курінний хор, а потім підтримали його повстанські лави. Молитва «Вірую» й «Боже Великий» вийшли так маєстатично, що присутнім аж кров застигала в жилах. Такої проповіді, яку виголосив курінний капелян, не зміг би сказати жодний інший священик, котрий не переживав на собі всіх епопей повстанського лісу й не знав небезпек важких буднів УПА.

Після Богослуження відбувся обід, на цей раз холодний. Складався він із багатьох м'ясних страв, ковбас, ясць, хліба й саморобної чорної кави. Якийсь догадливий господар поставив, замість салати, міх цибулі, мовляв, може хтось захоче покуштувати. Та, на жаль, із цієї цибулі скористали тільки дві сотні, а решта задовольнилася її запахом.

Біля другої години після обіду була заряджена нова збірка куреня, цим разом на доріжці в лісі, звідки до трибуни він мусив пройти кілька сотень метрів. На цій трибуні стояло біля двадцяти осіб, між ними командир Байда, отець Кадило, доктор Шувар, політвиховники Євген і Зорян, сотенні й решта почту.

Доктор Шувар, перепросивши друзів на трибуні, пішов на місце, де збиралися сотні. Там він про щось поговорив із командиром Ластівкою, вибрав собі двадцять співаків і з ними підійшов до трибуни на віддали кільканадцяти кроків. Д-р Шувар упродовж довгих років працював на культурно-освітній ниві й напевно подумав, що без оркестри дефіляда може не вдатися, тому вирішив заступити її хористами.

На умовлений знак хор почав бадьору маршову пісню «Із гір Карпат несеться гомін волі», й рівночасно почулася голосна команда на доріжці в лісі. Незабаром із лівої сторони трибуни з'явилися перші лави маршуючих. Попереду на віддалі шести кроків ішов командир Ластівка, гарна й міцно збудована постать якого була б вимріяною моделлю старшини для скульптора. За ним рівною ходою крокували сотні Громенка, Бурлаки, Ластівки і Крилача, а позаду них маршувала юна сотня Любка, насилу тримаючи повний військовий крок. Потім пройшли боївка СБ і всі інші групи. Дуже гарно репрезентувала себе група Червоного Хреста, складена із струнких і гарненьких сестричок. Курінь маршував уповні озброєний, навіть кулеметники несли на плечах свої кулемети.

Дефіляда вдалася набагато краще, ніж була плянована. Вона піднесла на дусі не лише вояцтво й почет на трибуні, але також сотні глядачів-селян, які під час перемаршу апльодували безперервно. Після дефіляди пролунала команда «Розхід!», і вояки розпливлися поміж цивілями.

А потім почалася святочна програма. Вступне слово мав політвиховник Зорян. і він також був запшидачсм. Слідували деклямації, виступав курінний хор, і всі виконанні програми одержали від захоплених глядачів рясні оплески. На закінчення демонстрували ще й веселі точки, які стрілець Павук називав «ревією без сміху», хоч у дійсності було зовсім інакше. Деякі з них вдало наслідували поведінку командирів, але до найкращих належали виступи друзів Біди й Гуцула.

Ввечері горіли ватри, й настрій у таборі був дуже веселий. Аж раптом до почту прийшла вістка про те, що ворожі сили виступили з Перемишля й посуваються в нашу сторону. Вчора вони квартирували в Явірнику Руському, а сьогодні рушили далі.

Сотенний Бурлака звернувся до командира Байди, жартуючи:

— Здається мені, що я муситиму відійти у свій район. Там по моїй хаті лазять миші...

Командир Байда відповів з усмішкою:

— Завтра маємо відправу й, може, щось придумаємо для тих мишей...

Командири відділів, які завжди мусили бути чуйні на небезпеку, очолюючи їх по теренах, сьоіодні почували себе набагато вільніше, бо знаходилися у великому товаристві й мали зі собою курінного, який ніс відповідальність за все.

Вже була темна ніч, коли сотні відходили на постій до сіл, забираючи зі собою прекрасні спогади про сьогоднішній незабутній день. Не один повстанець напевно збереже їх у своїй нам'яті на довгі роки. Петя розіслав есбістів по терені, а сотня Громенка відійшла до поблизького села Гути, де перебула ніч.

Переночувавши в різних селах, курінь таборував другого дня в тому самому лісі біля галявини, на якій учора відбувалося свято. Вояки з різних сотень, зійшовшись разом, оповідали один другому про свої бойові пригоди, а старшини зібралися під розлогим дубом на відправу.

Раптом десь в околиці Явірника Руського залунали постріли, а через півгодини з'явилася боївка Петі й позвітувала про стан у цьому селі.

Сотенний Бурлака заговорив перший:

— Коли ми сьогодні не втремо носа цьому зарозумілому полковникові, то завтра сюди напхається стільки ворожих груп, скільки їх було в часі переселенчої акції!

— Друже Бурлака, — відізвався курінний Байда, — питання полягає в тому, коли й де їх прийняти.

Командир Громенко сидів осторонь і накреслював плян бою. Скінчивши, показав його своєму заступникові, командиру Лагідному, який переглянув плян і на знак признання моргнув. Тоді Громенко звівся з місця й почав реферувати свій проект:

— Ворог квартирує в лісі над селом Явірником Руським, і він там напевно трохи окопаний. Пропоную вислати три сотні, які конспіративним шляхом повинні обійти ворога ззаду, а одна сотня нехай іде безпосередньо на Явірник Руський і розпочинає наступ...

— Як же вона має наступати? Чистим полем? — перебив його командир Ластівка.

— Так! — відповів Громенко. — У цьому власне й полягає ціла штука. Сотня починає наступальні операції з чистого поля, втягаючи ворога в бій, але фактичний наступ роблять три сотні іззаду, з лісу. Концентрична атака найбільше здезорієнтує ворога, в котромусь місці його оборона трісне, а тоді справа піде легко.

Плян усім подобався, й через тридцять хвилин курінь уже вирушив. Сотня командира Громенка маршувала на Явірник Руський і мала вести наступ зі села, а три інші — Бурлаки, Ластівки та Крилача — почали обхід попри Гуту, Ясенів і Поруби до Дилягівського лісу, щоб ним потім підійти під ворожі становища. Віддаль становила біля чотирьох кілометрів, отже, обхід потребував майже двох годин часу. Зараз була одинадцята година, тож сотні не могли розпочати наступу з лісу скоріше, ніж о годині тринадцятій.

В долині села Рибного сотенний Громенко зарядив перерву в марші й покликав до себе всіх старшин і підстаршин.

— Друзі! — почав він. — Наш плян такий: ідемо потоком під ліс до цієї доріжки, яка ось тут, на мапі, й займаємо позиції за цією високою межею, на віддалі біля чотирьох сотень метрів від лісу. Початок акції роблю я, й це буде о дванадцятій сорок п'ять. Чота Бартля посуватиметься перша й під час бою підійде якнайближче до лісу, щоб замкнути перстень і нав'язати контакт із сотнею Крилача. Чота Залізняка замкне кільце від заходу і сконтактується зі сотнею Ластівки, а рій Чумака піде на заставу від Бірчі на доріжку, що веде до Явірника Руського. Чи всім ясно? — Й, не чекаючи відповіді, додав: — На ліс не наступатимемо, доки не буде подана команда. Є якісь питання?

Запитав чотовий Іменний:

— Коли брати під увагу ощадність амуніції, якою має бути сила вогню?

— До часу наступу наших із лісу — сильний вогонь і часті зміни становищ кулеметів для дезорієнтації ворога. Чи ще є питання? Всім зрозуміло?

Накази були ясні, й сотня рушила в дальшу дорогу, її бойовий дух був дуже високий. Іще ніколи дотепер відділи УПА на цьому терені не практикували концентричного наступу на ворожі сили в лісах. Тактика носила переважно оборонний характер і полягала на засідках або пробоях з оточення. Це ворог добре знав, був свідомий того, що любої миті може потрапити в повстанську засідку, але йому ніколи не приходило на думку. що упівські з'єднання зважаться його оточити и на нього наступати. Такий наступ вимагав би великих жертв, і вороже командування мало певність, що на такий крок УПА не піде.

О годині 12.30 сотня Громенка вже була на становищах під високою й довгою межею, досі ще не зауважена ворогом. На узліссі можна було бачити його стежі й обсерваторів, які не помічали повстанців під носом, а обдивлялися Грушівський ліс далеко за селом, до якого вже раніше пішла боївка Петі. На полях уже виросло досить високе збіжжя. Поміж ворожими позиціями й сотнею пролягали два лани гарного жита й декілька ланів вівса та ячменю, а решта лежала облогом, покритим густою травою. Вона марнувалася, бо селяни не мали достатньої кількости худоби для випасу.

Рій Чумака відійшов на доріжку, з якої недавно вороги хотіли наступати на Явірник Руський, і тут створив добру заставу. Звідси можна було вести добрі спостереження за селом Липою й лісом, де зараз розташувався той «геройський» полк, що прирік пімститися на УПА.

Оцінюючи ситуацію, Чумак виключав можливість прибуття негайної допомоги полкові з Бірчі. На це не дозволив би собі амбітний полковник, який воював із «бандами бандеровцуф» уже другий тиждень так успішно, що не було жодного пострілу.

Але Чумак добре знав і те, що по таку допомогу завзятий полковник звернеться лише за кільканадцять хвилин, а якщо ця допомога й відважиться виступити з Бірчі, то прибуде на місце не скоріше як через три години. Сівши біля кулеметника Смика, ройовий розглядав крізь далековид ліс і перед ним добре бачив розтягнену на бойових становищах сотню Громенка. В певному моменті під носом у ворога зацокотіла коротка автоматна черга, й почався сильний вогонь з автоматів повстанців, а кулеметники після кожної пущеної серії зміняли свої становища. В заскочених такою тактикою ворожих частинах зчинилася паніка, бо наступ відділів УПА виглядав дуже ударним, з участю принайменше кількадесяти кулеметів. Чванькуватий полковник бігав по всіх-усюдах і гнав своїх вояків на бойову лінію.

Ворог відповів сильним вогнем також, але його кулі летіли, як то кажуть, «Богові у вікна». А тимчасом три упівські сотні закінчували свій обхід. Знаючи цей ліс як рідну хату, вони йшли котячою ходою, минали кожну суху гілку, потім звернули вправо й повільно наближалися до ворожих становищ. Не сподіваючись оточувальної операції, ворог не зайняв колової оборони, а всі сили стягнув на край лісу й у ньому залишив тільки кількох стійкових. Але й вони, будучи ще, може, недосвідченими або взагалі перший раз у бойовій акції, звертали більшу увагу на перебіг бою, ніж на зону своєї обсервації.

Повстанським сотням удалося підійти на дуже близьку віддаль. Побачивши, нарешті, їх, один із ворожих стійкових дав остерігаючий постріл угору й чимдуж почав утікати до своїх. За ним рушили в атаку сотні. Оскільки кількісний стан ворожих сил був докладно відомий, повстанці застосували необхідну і єдино правильну тактику — атакувати їх якнайшвидше, щоб не дати можливости зайняти становищ, бо у противному разі це викликало б між наступаючими великі жертви.

Польський полковник, очевидно, був знавцем воєнного мистецтва, бо вів бій стовідсотково згідно з мілітарними приписами. Він розставив полк у три лави, вояк біля вояка, щоб чинити спротив упівцям на випадок їхнього наступу із села. Але атака повстанських сотень іззаду була настільки швидкою й несподіваною, що загнала ворожі частини в бехвихіддя, мовби череду худоби в загороду. Ось одна група вибігла на поле, де її «привітала» гостинно Громенкова сотня. Кільканадцять вояків звалилося на землю, мов підрізані косою збіжжеві стебла.

— Стримати вогонь! — наказав сотенний і рівночасно піди< сеним голосом звернувся до ворога: — Руки догори!

— Ренце до гури! — ще голосніше крикнув котрийсь із повстанців уже зрозумілою полякам мовою.

Ворожі вояки кинули зброю й із піднесеними руками покірно пішли до позицій сотні.

Стрілянина на узліссі рідшала. Глибоким, зарослим колючим ожинням потоком, що вів у напрямі П'яткови, збиваючи один одного з ніг, неначе хорти, панічно втікали ворожі вояки, губили зброю, шапки й торби. На протязі довгого часу після цього бою ввесь курінь не міг віджалувати, що повстанці не доглянули однієї справи й не обсадили глибокого потоку. Тоді можна було б узяти в полон цілий полк.

Але успіх і так був маркантний. В акції згинув 51 польський вояк, 34 було захоплено в полон і здобуто велику кількість зброї та амуніції.

Так скінчилася пімста завзятого полковника.

Як, звичайно, після кожного бою. так і після останнього, повстанці часто пригадували його й жартували, але найбільше насміхалися з полковникової зарозумілості і чванькуватости.

— Яка шкода, що ми його не взяли в полон, — сказав одного разу стрілець Павук сотенному.

— Може, і краще, що так сталося, — відповів Громенко, — бо я особисто, будучи на місці цього невдахи, волів би згинути в бою, як обдертим, без шапки і зброї, вернутися до Перемишля, а особливо після такої заяви, яку він зробив...

Розділ 17. СОЛОВЕЙКО СПІВАЄ

Літо 1946 року було тепле й погідне. Це давало можливість відділам УПА відбувати досить часті рейди, й сотня Громснка вже третій раз із черги загостювала до першого району Перемишчини, де оперувала сотня Бурлаки. Майже всі упівські з'єднання Закерзоння практикували ці рейди — дальші і ближчі: одні на польську територію, другі на словацьку. Рейдуванням займалися також і ті відділи УПА, які знаходилися на схід від лінії Керзона.

Маршуючи вдень селами, якими недавно переходив «елітарний» польський полк, повстанці одержували від українського населення цікаві інформації про нього. Коли поляки йшли в напрямі Явірника Руського, то привселюдно заявляли, що УПА приходить кінець, а підчас повороту чи радше панічної втечі, розбитими групами тихенько питали, як далеко до Сяну...

Горді українські селяни з Руського, Бахови, Іскані, Ясениці й Купни, які недавно пережили окупацію мстивого полку й у яких тепер квартирував курінь Байди, вітали й гостили своїх героїв чим тільки могли, дякуючи їм за те, що дали польським нахабам добру науку.

Сотня Громенка стаціонувала в селі Купні вже кілька днів підряд, і повстанці захоплено любувалися довкільною природою. Це село оточував півколом густий шпильковий ліс, а дещо нижче по другому боці, розливався широкий Сян. Витративши всі свої сили в бігу з гір біля Сянока, він тече тут поволі, й тільки час від часу дзеркальну поверхню води потурбує сплеск риби. І знову тиша. А обабіч ріки густа стіна верболозів, які своїм пишним зеленим гіллям намагаються сховати її красу від людського ока.

Не так-то й легко. Он при вузькій стежинці над рікою застава з кулеметом. Тут вечорами повстанці влаштовували собі «пляж» й «опалювалися до місяця», як говорив стрілець Когут. А стрілець Павук додавав:

— І топили воші...

Все відбувалося конспіративно, але зовсім не дотримувався конспіративних правил соловейко. На котромусь із дерев співав невпинно і вдень, і вночі. Вернувши із застави, стрілець Когут твердив, що ця пташка співає без перерви 24 години.

— Не грай грека, — відізвався стрілець Павук. — Це неправда!

— Бігме, правда, — настоював на своєму Когут. — Цієї доби я вже відбув три зміни на заставі, по дві години кожну, а він ніколи не переставав співати.

— Чисті теревені! — махнув рукою Павук. — Не роби з тата вар'ята!

— А на, маєш! — насміхався Когут. — Чи ти щось знаєш про фльору й фавну?

Ці незнані йому слова трохи заскочили Павука, але він не здавався.

— Ти мені тут не філософуй про якусь там «каляфйорку»! Я тобі докажу, що ніяка пташка не може співати безперервно цілу добу!

— А дзуськи! Недокажеш!..

Відтепер застава пильнувала й сотню, й соловейка. Вислід «студій» про соловейка був дуже цікавий, бо вояки сотні Громенка встановили, що в червні соловейко співає двадцять три години на добу і вриває свій спів лише між дванадцятою й першою годинами ночі.

Дальші «студії» перервав вимарш сотні до лісу, де знову зібрався цілий курінь і розтягнувся в кільцеву оборону, щоб на випадок наскоку можна було негайно зайняти бойові становища. Лише годі затаборував на місцях. Застави і стійки охороняли курінь ізвідусіль, а вояки відпочивали. Одні вигрівались на сонці, другі лежали на м'якій траві в тіні, дивлячись угору на височезні ялиці, які, здавалося, досягали своїми верховіттями хмар. Тут і там велися розмови, декотрі вояки грали в шахи або читали книжки. Тут сьогодні було багато визначних людей з адміністративної сітки ОУН, а між ними провідник Григор. Про займоване ним становище знали тільки одиниці, але всі ставилися до нього з респектом, бо він був зразком провідника-революціонера.

До Чумака підійшов Міша й вони, усміхаючись, радісно стиснули один одному руки. Чумак розпитувався про те, як йому живеться в новій сотні, й чи він задоволений.

— Яка різниця? — відповів Міша. — Ворог той самий, а приятелів можна знайти скоро. Але я маю інші проблеми...

— Які саме? — зацікавився Чумак.

— Чумаче, я дуже закохався!

— Котрий уже раз?

— Ти не смійся! Я кажу поважно!

— В кого? Чи не в Катрусю?

— Так, — признався Міша й чомусь почервонів.

Чумакові було досить смішно, й він мало що не спитав Міші, де буде брати цивільний шлюб, скільки матиме гостей на весільному прийнятті, а якому місці будуватиме хату й чи велику сім'ю плянує, знаючи який тепер час і здаючи собі справу з того, що буде завтра. Але здержався й тільки сказав:

— Міша! Любитися ніколи не гріх, а женитися хіба не мусиш?..

Розмову перервали несподівані постріли, і друзі побігли до своїх роїв. На відтинку сотні Бурлаки виникло маленьке замішання, але вже за хвилину вона лежала на становищах і вела завзятий бій. Згори летіли градом збиті кулями гілки. Чумак дістався до свого роя й побачив сотню Бурлаки в наступі. До неї долучилася сотня Громенка. Наступ вівся не стрибками, а бігом, і був скерований у напрямі Бірчі. Така гонитва тривала на відстань кількох кілометрів. Пізніше, вернувши на свої місця, вояки розпитували один одного, що. властиво, сталося і як, бо багато з них нікого не бачили. Кожний пояснював цей випадок по-своєму, аж урешті заговорив командир Бурлака:

— Ворог пересікав ліс із наміром заскочити сотню Громенка в селі Купні. Хтось із-за Сяну її там бачив і зголосив про присутність УПА. В часі маршу через ліс поляки наштовхнулися на наш курінь...

Він не докінчив. До групи, серед якої стояв командир Бурлака, підлетів поблідлий і захеканий чотовий Макар, вигукуючи:

— Друже командир! Друже командир! Бунчужний Біс убитий!

— Як? Де? — стрепенувся Бурлака.

— В першій лінії! На цей відтинок наскочили вороги, й коли Біс пустив першу серію, то сам дістав кулю просто у груди!

Біс був бунчужним сотні Бурлаки, а, крім того, ще й бунчужним цілого куреня. Служив старшиною в Українській Дивізії й чудом вирвався з-під Бродів. Ростом невеликий, досить сухорлявий, носив сильні окуляри. Будучи господарем сотні, він дуже нею опікувався й за це користувався великою популярністю серед повстанців. Усі його любили, й тому смерть Біса нанесла болючий удар цілому відділові, а найболючіший — сотенному Бурлаці.

Курінний штаб вирішив поховати бунчужного на одному із кращих упівських цвинтарів біля Волі Володзької. Його тіло поклали на коня командира Бурлаки і прив'язали до сідла, після чого курінь рушив у дорогу, що нараховувала майже тридцять кілометрів. Розтягнувшись на три кілометри, він проходив стрілецьким рядком через села. Спереду йшла стежа, за нею стрілець вів коня із тілом бунчужного Біса, потім ішов отець Кадило й курінний почет, а тоді вже довжезний ряд повстанців.

Після відбуття повільного десятигодинного маршу, курінь зупинився на відпочинок. Вояки заснули на кілька годин, і тоді похоронна процесія почала готуватися в безпосередню дорогу до кладовища, яке лежало на віддалі п'яти кілометрів. Тіло бунчужного тепер поклали на палатку, яку несло восьмеро повстанців, за ними йшов отець Кадило, почет, курінний хор. а відтак у трьох лавах курінь.

Хор співав похоронні пісні, й найбільше «Вічную пам'ять». Процесія йшла ще поволіше, а пісні лунали щораз то голосніші й голосніше. Покійний був дуже скромною людиною, але своєю невпинною працею для друзів здобув собі велику пошану серед усіх.

Нарешті процесія дійшла до кладовища УПА на високій горі. Ті вояки, котрі залишили місце постою куреня ще вранці, тепер уже мали готову викопану могилу. Біля тіла стала почесна варта, отець Кадило відправив Панахиду, а хор знову відспівав «Вічную пам'ять». Недалеко вже лежав березовий хрест із написом: «Курінний бунчужний Біс». Тут було вже кілька рядні таких хрестів. А скільки могил узагалі без хрестів, де друзів закопали вороги?!..

Чумак мимоволі пригадав полковника Коника, командира Орського й інших. Глянув на хрести, що стояли поблизу свіжої могили, й почав читати написи на них: «Чотовий Чайка», «Підстаршина Ярий». «Стрілець Ворон»... А далі вже тяжко прочитати, бо написи були невиразні, далекі. І знову подивився на новий хрест, прочитав напис: «Курінний бунчужний Біс»... Хто був цей чесний, ідейний герой українського народу, який заснув навіки?.. В одній розмові з Чумаком бунчужний сказав, що є кревним отця Капустянського, — оце й усі Чумакові відомості про Біса. А як розбере цю справу майбутні історик?.. Чи збережуться закопані архіви й зашифровані списки поляглих упівців?.. Чи знайдуть їх?..

Думки Чумака перервали почесні крісові сальви, і вкрите квітами тіло бунчужного Біса обережно опустили в яму. Полетіли грудки землі.

Після похорону всі сотні переночували в четвертому районі, а потім вирушили до першого. Тут квартирували в таких селах, як Молодовичі, Красівці, Конюшня, Асмановичі п Керманичі. Деякі повстанці із сотні Громенка були уродженцями цих сіл, тож тепер мали нагоду відвідати своїх рідних чи знайомих.

Погостювавши добре в першому районі, сотня Громенка ввечері мала відходити у свій район, але її затримав командир Байда для виконання спеціяльного завдання цілим куренем.

По другому боці Перемишля, біля Журавиці, лежало кілька українських сіл, мешканці яких були дуже свідомі і тримали добрі зв'язки з УПА. Озброєні повстанські відділи там не стаціонували, а існувала лише сітка ОУН і велися зв'язки поміж заходом та УПА. Генерал Свєрчевський плянував повне знищення українського населення на Закерзонні й де тільки міг знайти село чи присілок, замешкалі українцями, їх ліквідував. Однакова доля стрінула такі села, як Вуйковичі, Ковичі, Мальковичі, Батичі, Оріхівці й Дуньковичі. Виселивши на протязі двох днів українців із тих сіл, ворог плянував заселити їх своїми колоністами. На такий чин не могло дозволити командування УПА безкарно й вирішило ці села спалити ще перед тим, як до них прийдуть нові поселенці.

Після проведення доброї розвідки, плянування й підготови, курінь рушив у дорогу. Перебрів Сян біля Сливниць, перетяв головне шосе Сянік — Перемишль, а потім, спритно маневруючи між польськими селами, подався до маленького лісу. Місце призначення курінь мусив осягнути конспіративно, що було досить важко зробити у цьому терені. Проте, лісом і полями, йдучи форсовиим маршем попри села Вапівці й Бовино, уже майже над ранком він дістався до іншого лісу поблизу села Малькович, де отаборився на цілий день. Ліс великим не був, тому всі його краї обставили застави і стежі. Настрій вояцтва відзначався бадьорістю, а пляноване завдання виглядало більше на прогулянку, як на небезпечну акцію. Повстанці жартували, що для виконання цієї акції треба було вислати лише друзів Бурого, Зеленого, Козла й Зенка. Вони походили з цих сіл, то могли б спалити свої власні стріхи самі.

Із причин конспірації був даний наказ, щоб кожного, хто зайде до лісу з поблизьких польських сіл, притримати до вечора, а тоді пустити на всі чотири сторони.

Біля лісу після майже щогодинного ремонту на колгоспному полі їздив старий совєтський трактор. Він гуркотів так несамовито голосно, наче працював тільки на одному циліндрові, а хмара чорного диму заслонювала цю незграбну потвору від очей повстанців. Тракторист переорював озимину, тепер зарослу травою.

— Цікаво, чи вони посіють щось цього року? — переговорювалися між собою повстанці.

— Якщо дістануть наказ із Варшави, — втрутився Запорожець. — Але цей наказ може спізнитися, й доведеться на другий рік знову орати. Свого часу на Запоріжжі я орав такі облоги впродовж чотирьох років. Але що ж... Це модерний соціялізм, і тут нічого не вдієш. Та й причин до журби також немає, бо за кожного «думає» партія...

Під покрученим від вітрів грабом сиділо біля двадцяти повстанців, споживаючи сніданок — чорний хліб, м'ясо й чорну каву, здобуту від «завзятого» полку. Трактор, який хвилево перестав гуркотіти й пахкати димом, став причиною цікавої дискусії. Почав її Буркун:

— А я от сиджу й думаю про те, який то соціяльний лад мав би бути у вільній Україні?

— Тільки не соціялістичний! — вмішався Журба.

— Чому б ні? — зиркнув на нього Буркун і додав: — Не треба мішати соціялізму з московською комуною.

— А я і проти соціялізму, і проти великих землевласностей, — відізвався есбіст Терка.

До дискусії втрутився Чумак.

— Друзяки, — заговорив повчальним тоном, — чи не бачите, що комуністично-соціялістична ідея вже збанкрутувала за чверть століття? Нарід голодний, босий, а московська імперія без американської допомоги лежить на лопатках. Феодальний лад в Україні також неможливий, бо ні московські царі, ні польські королі української землі нікому роздавати не будуть. Я — за приватну власність. Землю треба буде собі викупити від уряду. Вона оподатковуватиметься, й коли даний господар не зуміє її обробити корисно, він буде змушений відпродати її, подібно до того, як продає свою крамницю купець або ремісник верстат. Приватна власність дає людині ініціятиву й заохочення до праці. Всі працюють як мурашки, й держава має більше мільйонів годин праці. А коли ця держава добре оподаткує приватні доходи, то за одержані прибутки можна завести добрий соціяльний лад.

Чумак говорив так запально й переконливо, наче б виступав на передвиборчій кампанії якоїсь політичної партії, тому всі слухали його з великою увагою.

— Ну, добре, — по хвилині надуми почав Запорожець, — а який мав би бути наш політичний лад?

— Брате, в нас політиків не бракує! — сконстатував Павук.

— Друже Павук! Ви, здається, не є «вдома»! — промовив усміхнений Журба й додав: — Я проти всякої демократії! З нашим народом без твердої руки нічого не вдієш!..

Більшість присутніх не погоджувалася із Журбою.

— Чому «не вдієш»! — вперто переконував Буркун. — Демократія не мусить бути розкладовою, а сильні закони, надані нашому урядові, будуть ефективніші від диктатури якогось «цьолка», який не має народнього мандату. — Він на хвильку зупинився, щось обміркував, тоді продовжував далі: — Я не маю на увазі нашої «демократії» з часів пам'ятних Визвольних Змагань, очоленої московськими поплентачами! Коли б Петлюра й Коновалець зліквідували їх, ми сьогодні мали б вільну Україну!.. Перебив Журба:

— Ти, брате, щось поплутав! Говориш про демократію, а пропонуєш ліквідацію вибраних представників.

— Вибраних ким? — уїдливо запитав Буркун. — Уяви собі Петлюру, Коновальця й Міхновського з його ідеями. В загальних виборах їх напевно підтримав би ввесь нарід!

— Ну, добре! Засудили комуну! А чи комуніст може бути добрим українцем? — запитав хтось.

За відповідь знову взявся Буркун, злегка підсміхаючись:

— Ех, ви, смішні «галічмени»! Ви не маєте найменшого поняття про те, яким було наше життя на протязі останніх двадцяти років під проміннями «ясного сонечка»! Нам комуністи не страшні! До речі, їх у нас є зовсім мало, а якщо вони є, то тільки із причини «корита». Коли б в Україні можна було провести цілковито вільні вибори, їх нараховувалося б не більше як п'ять відсотків. Але дуже небезпечними є власне тих п'ять відсотків українських яничарів, які вислуговуються Москві і мстяться над населенням!

— Чи ж може бути комуніст добрим патріотом? — насмішкувато запитав Журба.

Запорожець аж підскочив, блиснувши очима, й заговорив гарячковим голосом:

— А чому б ні?.. Скільки їх, колишніх комуністів, сьогодні в УПА, й навіть на високих становищах. Правда, люди з підсовєтської України втратили надію на визволення власними силами. але на це є ми, упісти! — він із гордістю показав пальцем на свої груди.

Прислухаючись до дискусії, Чумак почувався задоволеним. Добре, що нарід вихований і вміє думати. Дуже мудро зробив Коновалець, що не організував політичної партії, а поклав натиск на Організацію Українських Націоналістів, завданням якої є здобуття Української Держави!

Перед вечором, коли трактор знову почав торохкотіти, до штабу куреня покликали місцевих друзів — Бурого, Зеленого, Козла й Зенка. Вони мали виконувати функції зв'язкових.

Увечері відбулася збірка й був даний наказ, призначаючий кожній сотні й деяким чотам терен їхніх акцій. Подано також час початку загальної акції та місце збірного пункту й пояснено, що у випадку, коли деякі села вже є заселені поляками, їм треба наказати вибратися з хат, і лише тоді ці хати підпалювати. Командир Байда ще раз підкреслив і пригадав повстанцям, щоб у часі акції поводили себе так, як личить воякам Української Повстанської Армії. Якби десь вони зустріли ворога й він ставив опір, то його треба вигнати бойовим ударом, а тоді продовжувати виконання дорученого завдання.

Розділ 18. ВИСЕЛЕНІ СЕЛА

Вже добре стемніло, як курінь вирушив на призначені місця, по чотах. Чота Залізняка нараховувала тепер 56 осіб і виглядала більше на сотню, ніж на чоту. Вона мала почати акцію на якомусь присілку, поміж селом Дуньковичами й містом Журавицею, де у військових касарнях стаціонувала велика ворожа залога.

Зв'язковий Козел вів чоту до призначеного місця. Перехід відбувався польовими доріжками, але ніч була дуже темна, й із поведінки Козла помічалося, що він не має цілковитої певности щодо напряму, Військова карта тут не допомагала, бо на ній не були позначені лани жита й вузькі межі. Направо у віддалі кількох кілометрів маячила заграва освітленого Перемишля, який на протязі кількох останніх років пережив кількох окупантів, і кожний із них мав до старовинного княжого міста однакові претензії. Здалеку доносився гуркіт пролітаючих потягів і виття льокомотивних сирен. А довкруги темні села, попри які проходили повстанці, їхніх мешканців переселили й розсипали по території колишньої Німеччини, яка після війни була прилучена до комуністичної Польщі.

Акція мала розпочатися через п'ять хвилин. Зв'язковий Козел вів чоту приспішеним кроком, але непевно. Звертав то вліво, то вправо. Всі бачили, що він зблудив. Уже надійшов призначений для акції час, а ніякого присілка й поблизу не було. Аж раптом поміж деревами з'явилися якісь світла.

— Бігом! — скомандував чотовий.

За кільканадцять секунд здивована чота опинилася під якимсь високим муром, їх пізнав зв'язковий Козел і сказав, що це військові кошари в місті Журавиці. Чота відступила яких сто кроків назад, і почалася дискусія над тим, що робити. Адже ж цілий курінь чекав на початок акції, а чота знаходилася на віддалі майже трьох кілометрів від призначеного їй місця.

— Биймо по кошарах, — запропонував Чумак, і кулеметники вже поставили кулемети на становища.

— Вогонь! — наказав чотовий.

Смик перевісив свого кулемета через рамено й навстояка сипав серії по мурах. Сік по кошарах хвилин із п'ять, а потім чота відійшла в ту сторону, де вже горіли села...

В кошарах зчинилася велика паніка, полетіли в темряву неба ракети й тисячі куль.

Чота долучилася до своєї сотні між палаючими хатами, де ще не було ні чужого населення, ані ворожого війська. Сотня спалила одне село, а потім перейшла до Мацькович. І коли вже горіли перші стріхи, зв'язковий Козел раптом побіг до своєї хати й задиханий зупинився на подвір'ї. Хата була порожня, двері повідчинювані, вікна вибиті, а на дворі лежав стіл, що мав тільки три ноги. Козел побіг до стодоли, яка разом із стайнею була під одним дахом, а трохи осторонь стояла мурована з каміння пивниця. Не застав нікого й тут — побачив тільки порожнечу й руїну. Зупинившись біля стодоли, задумався. Перед очима замиготіли далекі, незабутні картини... Мати втирає запаскою сльози, а батько, міцний і суворий, говорить їй із докором: «Перестань, стара...». Пригадалися брат і братова, які також жили в цій хаті, сестра, що завжди приїжджала на вакації з Ярославської гімназії, і побачив навіть себе, запрягаючого коні до плуга... Які дорогі й болючі спомини!..

В довкільних селах і в Журавиці все горіло. Палахкотів по стріхах вогонь, стелилася хмара диму, а Козел був байдужий до всього. Голова йшла обертом, і сам він почувався ніби п'яним. Спершись однією ногою на дошки порізаного стовбура під стодолою, почав прикурювати цигарку, а потім відрухово підніс до стріхи сірник. Солома загорілася, і за хвилину сильний вогонь примусив його відступити. Побіг до хати, але її підпалити не міг, бо була під бляхою. Тоді вбіг до середини, похапцем скинув усі меблі на купу, підклав під них сінник і підпалив. Тоді метнувся до сусідньої хати й підпалив її також.

До Чумака підійшов стрілець Зенко й запитав:

— Друже командир! Чи не бачили ви стрільця Козла?

— Ні. А в чому справа?

— Він родом із цього села, і я хотів би його побачити.

— А де його хата? — спитав Чумак.

— В середині села.

— То ходімо туди, — стрепенувся Чумак, й обидва побігли. Може ніхто краще від Чумака не розумів зараз друзів Козла й Зенка, бо подібну історію сам пережив у своєму селі і її не забуде до смерти.

Повстанці пройшли мимо багатьох хат й опинилися біля кількох, які горіли. Біля однієї з них побачили друга Козла, й він, уздрівши прибулих, сказав із силуваною усмішкою:

— Знаєте, я спалив татову і стрийкову хати... Відвернув лице від друзів, неначе хотів щось скрити, але сильний вогонь палаючої хати освітив його й виявив, що старий, загартований партизан може заплакати також.

Чумак хотів покласти край цим переживанням і сказав:

— Друзі, ходімо до свого відділу!

Козел на мить завагався, а потім промовив глухим голосом:

— Тут є ще одна хата. Вона недалеко.

Всі троє пішли скорою ходою, але не встигли проминути й кількох хат, як Козел вказав рукою: — Це тут.

За хвилину Козел уже підпалив стріху, й вона спалахнула яскравим полум'ям. Друзі стали під якимись корчами, спостерігаючи як вогонь охоплював хату все більше й більше. Раптом Козел зітхнув і торкнувся рукою гілля.

— Дивіться, — заговорив сумно, — з корчів цього бузка я не раз виламував китиці пишних квітів і приносив їй, але вона ніколи не догадалася, що ці квіти з її городу.

— Де ж дівчина зараз? — співчутливо запитав Чумак.

— Не знаю. Останній раз я бачив її в Динові в 43-му році.

— В Динові? — здивувався Чумак. — А як вона називалася?

— Ганнуся.

— Чи не працювала секретаркою в кооперативі?

— Так, — у свою чергу здивувався Козел. — А звідки ви знаєте?

— Друже Козел, я її дуже добре знаю, навіть танцював із нею, і ви можете бути горді за цю дівчину. Правдоподібно, вона виїхала на еміграцію з директором Дзюбановським.

Решта сотні вже минула палаючу хату Козла, й усі разом пішли далі. Хтось розказував, що досі лише два поселенці спровадилися до села. Вже хотіли скеровуватися на збірний пункт, як раптом почувся якийсь звук, аж земля задудніла. Розляглося іржання коня, й повстанці насторожилися. Невже ворожа патруля?.. Затиснули в руках зброю, готові на все.

Поміж палаючі хати вбіг великий расовий чорний кінь. Буйна грива, крутий і грубий карк, порода чистокровного араба, рід перегонового коня, тільки трохи затовстий. Злякавшись вогню, він здибився й голосно заіржав. Добре вигадуваний огер виглядав дуже небезпечно. За собою тягнув грубий довгий шнур, щоразу підносився на задні ноги й іржав наче скажений. Зауваживши цей шнур, Чумак скочив і вхопив його в руки. Кінь почув, що хтось хоче його затримати, хвицнув задніми ногами й почав утікати. В той час уже три повстанці держали шнур, але кінь потягнув їх за собою, наче горобчиків. У недалекій загороді він зупинився. До шнура підбігло ще трьох друзів, і почалося змагання між конем й упівцями. Воно тривало добрих чверть години, аж поки обидві сторони не втомилися та не спітніли. На гарній гладенькій шерсті коня, може, вперше в його житті з'явилася біла піна.

Вкінці кінь піддався й заспокоївся до тієї міри, що Чумак уже їхав на ньому до збірного пункту. Спокійно йдучи під гору, кінь зненацька зірвався на задні ноги так високо, що втратив рівновагу і звалився на землю разом із Чумаком, сильно придавивши йому ногу. Зірвалися обидвоє, але Чумак шнура не випустив. Уже не раз він змагався з добре вигодуваними кіньми свого батька, особливо навесні, та цей чортяка був страшніший від усіх. Заспокоюючи коня, Чумак міцно тримав його на шнурі, а на всякий випадок Бук тримав на другому.

Коли прибули на зібраний пункт, кінь зробився великою атракцією. Командир Бурлака сказав:

— Шкода, що він не скастрований — був би чудовим конем під сідло.

Тим часом заалярмований ворог у Перемишлі, Журавиці, Красічині, Дубецьку й Димові вислав на дорогу Перемишль — Сянік стежі в панцерних возах. Курінь таборував у ліску, недалеко від цієї дороги і спалених хат. Це ж був терен ворога, і треба було перебути день досить конспіративно, щоб не наразитися на артилерійський вогонь або не прийняти бій із ворогом у невигідному місці. А цей чортовий кінь іржав мов скажений.

До роя Чумака підійшов сотенний Громенко й дещо гострішим як звичайно голосом сказав:

— Чумаче, чи ви здаєте собі справу з того, які можуть бути наслідки через вашого коня? Мусите його втихомирити!

Це був перший наказ, що його Чумак не знав як виконати. Повстанці, які чули слова Громенка, також не знали, й кожний почав роздумувати над тим, що треба зробити. Одні казали, щоб обвинути шматами пістоль для приглушення пострілу й коня застрілити, інші — що коня можна легко забити ударом патика поміж вуха, але треба знати, де вдарити. Та Чумак хотів конче мати його живим.

У той час, як усі ламали собі голови, що робити з конем, Бук і Когут зав'язали йому тонким, але сильним шнурком горішню губу, й кінь до вечора навіть не «писнув». Увечері курінь перейшов через Сян у свою «республіку», а з ним із запухлою губою гарний чорний кінь.

На другий вечір до відділу дійшла польська газета з Перемишля, на першій сторінці якої редакція ставила міністерству оборони такі запитання:

1) Коли нарешті вже буде покінчено з бандами УПА?

2) Як працює наша розвідка, коли тисячі бандерівців ходять непомітно по наших теренах?

3) Яка є безпека польського населення, коли УПА атакує військові касарні?

Повстанці добре посміялися з тих проблем ворога, а особливо з випадкового наскоку на військові касарні, що зробило добру пропаганду УПА.

А потім у селі Вильшанах сотенні зголосилн курінному відхід, і кожна сотня відійшла на місце призначеного їй постою. Сотня Громенка, перетинаючи терен, квартирувала по кілька днів у селах Березці і П'ятковій, а після цього зупинилася в Котові.

Ібер (так зараз називався чорний кінь Чумака), перейшовши кільканадцять підкарпатських гір і сотні річних стежок, став спокійний, мов мала дитина, й тільки при зустрічі товаришки зі свого роду робився неможливий. На ньому вже кілька разів пробував їхати командир Громенко й одного разу сказав до Чумака:

— Знаєте що, — він дуже добрий під сідло.

Чумак одразу зрозумів, куди веде стежка, й зажартував:

— Скільки даєте?

Жарт був досить вдалий, бо, крім бунчужного, який заряджував грішми різних держав, жодний вояк по мав при собі ані цента, оскільки на це не було потреби. Не чекаючи пропозиції командира Громенка, Чумак сказав:

— Я вам його дарую!

— Дякую, друже Чумак! Після закінчення війни вам заплачу! Коня забрав стрілець Перець і при відході докірливо пробубонів:

— Чи ви мусили привести сюди цього чорта?

Ввечері сотня відійшла до села Доброї, а рій Чумака висланий був до села Кузьмини привести кілька штук худоби. Вже від довшого часу Чумакового рою нікуди не висилали, але майже щодня котрийсь із роїв ішов на виконання всяких небезпечних завдань, часто зводячи завзяті бої.

Перехід до Кузьмини відбувався по своєму безпечному терені. Від часу акції у цьому селі ворожі війська не квартирували, а льокальні бандити забралися також. Тепер тут мешкали тільки польські селяни.

Рій Чумака ввійшов спокійно до села й почав розпитувати, чи у ньому є якийсь солтис, щоб призначив дві штуки худоби для вояків УПА. Селяни відповіли, що такого немає. Провіривши стайню одного господаря, Чумак переконався, що у цьому, колись багатому господарстві зараз є лише дні корови й мале теля. Польський господар не боявся повстанців, бо, видко, не мав причини, й Чумак нав'язав із ним розмову. Господар витягнув із шухляди велику папушку бакуну й подарував стрільцям, а потім підійшов до шафи, видобув із неї пляшку польської «Зубрівки» й хотів частувати.

Чумак зупинив його:

— Дякую дуже, але ми у службі пити не будемо. Побачивши напіввідчинену торбу Когута, господар поклав туди пляшку. Когут очима запитував Чумака, що має робити, й Чумак відповів йому коротким «Дякую», зверненим до господаря. Поляк навіть не намагався говорити по-українському, як це робили деякі його фальшиві співвітчизники, почував себе зовсім свобідно, й аж приємно було з ним балакати. Чумак подумав, що якби Польща мала багато таких людей, то наше сусідство з нею виглядало б цілковито інакше, а тоді звернувся до господаря:

— Ну, добре. Я вас сьогодні вважаю солтисом, а ви призначіть мені дві штуки худоби.

— А в мене не берете? — здивувався поляк.

— Якщо немає ніде більше, як у вас, то візьмемо.

— Гаразд, я вам скажу, де можна взяти, але прошу вас відвідати більше хат, щоб той чоловік не знав, хто вас до нього вислав.

— Відвідаємо, — погодився Чумак, не знаючи, чому господар виявляє таку обережність.

— Шоста хата звідси, — поінформував господар. — Цей чоловік має досить багато худоби, але він не тримає її в себе. Його стайня маленька, тому худоба знаходиться у стайні сусіднього виселеного українця.

Подякувавши господареві, рій пішов від хати до хати й переконався, що в кожного селянина худоби є подостатком. Підійшов до хати вказаного «типа», але його вдома не було. Видко втік. На запит, чи можна забрати дві штуки худоби, жінка відчинила двері до маленької стайні, прибудованої до хати, і провокативно сказала:

— Беріть!

Стайня, де колись стояло, може, дві кози, була порожня.

— Більше худоби не маєте? — запитав Чумак.

— Ні.

— А де ваш чоловік?

— Не знаю!

Рій залишив жінку й пішов до сусіднього господарства. Тут світлиця й сіни були заложені сіном і збіжжям, а у стайні стояло вісім штук худоби. Одна з корів була дуже гарна і кругленька.

— Візьміть шість штук, — наказав Чумак, — і не забудьте забрати цю кругленьку.

Тут прибігла жінка й наробила крику, не дозволяючи брати корів.

— Таж ви перед тим говорили, що можемо брати, а тепер не дозволяєте! Зрештою, навіщо ця балаканина, худоба й так не ваша, бо належить вивезеним українцям! Беріть!

Вперта жінка зняла ще більший галас, і треба було настра шити її розстрілом, щоб відійшла.

Марш із худобою був дуже повільніш, а найбільше труднощів справляла ця кругленька корова. Йшла надто ліниво, й цілий час повстанці мусили її пхати або тягти. Минуло півтори години, вже було далеко поза північ, а рій пройшов не більше одного кілометра. Вояки пропонували цю кругленьку залишити, але завзятий і впертий від народження Чумак навіть слухати не хотів. Так посувалися крок за кроком, аж поки яких два кілометри за Кузьминою. на присілку Ляхова, не зійшло сонце. Приглянувшись до корови, стрілець Бук голосно засміявся.

— Чого регочеш! — запитав Чумак.

— А як не реготати? Чи не бачите, що ця ваша кругленька через два дні отелиться!

Зненацька в Кузьмині залунали ворожі постріли. Поляк, який був власником цієї забраної худоби, побачивши повстанців у селі, сів на коня, майнув до Бірчі й повідомив залогу. Ворог, будучи свідомим того, що в селі є тільки мала група упівців, рушив двома сотнями на Кузьмину. Тепер ворожі постріли чулися щораз частіше і ближче. Щоб дістатися до своєї сотні, рій мусив пройти майже шість годин. Перед роєм знаходився малий лісок, і створена ситуація була дуже невигідною та небезпечною.

— Прив'язати чотири корови у стодолі, а дві забрати зі собою й маршувати далі! — наказав Чумак.

Зайшли до ліску, в якому з одного кінця було видно другий, і почали плянувати оборону, а на випадок сильної атаки — відступ. Тепер Чумак жалував, чому не взяв лише добрі корови, бо зараз уже доходив би до постою сотні, а так може прийдеться втратити кількох вояків через дурну тільну корову і свій розум.

Ворог уже обстрілював ліс і підійшов до хат. Польські вояки забирали чотири залишені корови й тепер мали клопіт із цією кругленькою, а дві, прив'язані в лісі, ревли на ціле горло.

Обставини вимагали швидкого вирішення. Вихід із ліска через чисте поле до сотні був би безглуздям. Не набагато краще виглядала й оборона — тринадцять вояків проти двох сотень. Стрільці дивилися на Чумака й чекали наказу, а він не виявляв своєї розгублености, але й розв'язки ще не мав. Неспокійні корови зраджували місце постою роя, а ворог сік із кулеметів по лісі, аж листя сипалося, й повільно посувався до нього. Ситуація ставала загрозливою, і треба було приймати бій.

— Вогонь! — на ціле горло крикнув Чумак.

Повстанці лежали за грубими деревами й цільним вогнем змусили ворога відступити за хати. Тут Чумакові прийшла добра думка: ворог напевно не знає, що у цьому лісі не таборує сотня, тому треба дією доказати, що тут є багато війська. Не потрібно нічого нового видумувати, лише згадати перебіг кількох минулих боїв. Чумак звернувся до Смика:

— Біжи краєм лісу й час від часу пускай серію з кулемета. Треба створити враження, що ми маємо їх багато.

Смикові не потрібно було говорити вдруге, і його кулемет заторохкотів по всіх-усюдах. В одному місці був маленький зарослий кущами потік, що доходив майже до хат. Смик скочив у потік, підсунувся до них і пустив несамовиту серію. Це виглядало на наступ, і ворог почав відступати.

Стрілянина втихла. Сонце й годинники сьогодні посувалися дуже поволі. Ще далеко до обіду, а де вечір?

— Цікаво, чи прийде з Бірчі більше ворожих сил? — запитав Ворон про те, про що думала ціла тринадцятка.

Нарешті вже третя година по обіді. Друзі повеселішали, а стрілець Когут заявив, що він сам уже може боронити цей ліс до вечора й не допустити до нього ворогів.

— Лише дайте йому кривого кріса і змініть мокру білизну! — додав Павук.

Після заходу сонця бадьорий рій із двома коровами рушив у дорогу. Долучилися до сотні біля півночі, а звіт про прихід Чумак здав командирові Громенку наступного ранку. Вислухавши його, сотенний голосно засміявся й запитав:

— Чумаче, чи не походите ви, бува, з багацької родини?..

Розділ 19. ПОЛЮВАННЯ

Минало вже друге літо повоєнної боротьби з ворогом на Закерзонні. Бойовий і моральний настрій сотні був прекрасний. На її терені щораз частіше помилялися ворожі батальйони, але вистачало вислати їм назустріч рій чи чоту, й по малій перепалці ворог відступав за мури Бірчі або Динова, а у своїх звітах рапортував: «Знищено сотні банд УПА».

Щоб не тримати упівських відділів бездіяльними, комусь прийшла думка йти на полювання диких свиней. Тут поле до попису мали «старі равбшіцери», а сотенний почет лише прислухався до того, як плянувалася акція. Головну ролю тепер відігравали один із найстарших упістів у сотні Громенка — Рубаха і стрілець Макар. Правда, Рубаха був дуже відважний у боях, але Макар тією прикметою похвалитися не міг.

Сотня поділилася на дві частини: одна зробила засідку, а друга виганяла «ворога». Не знати, скільки у цьому лісі було диків колись, але зараз підлісні поля були так пориті, що сто коней із плугами не змогли б того зробити.

Макар розставив засідку недалеко потоку, біля якого було багно, й наказав чекати. Незабаром по другій стороні залунали крики виганячів. Засідка очікувала спокійно. Велика частина її складу ніколи не була на полюванні перед тим, і їй та ціла акція виглядала досить смішно. А ще смішніше виглядав у цьому моменті стрілець Макар, який приклякнув за грубим деревом і цілий час до чогось прицілювався, хоч ніде нічого не було видно. Вояки дивилися на нього і, сміючись, жартували:

— Він навіть дика боїться!

Макар підносив палець до уст і тихим «пст ... пст» втихомирював друзів. Раптом спереду почувся страшний шум. Затріщало галуззя, зателепало листя, ломилися кущі. Очевидно, звіри зближалися до засідки, але їх іще ніхто не бачив, бо поле зору між густими корчами й засідкою було невелике.

Та ось дев'ять диків налетіли на засідку з такою неймовірною швидкістю, що на протязі двох-трьох секунд пробігли через неї і зникли в лісі. Ніхто й оком не встиг моргнути, тільки одинокий Макар вистрілив двічі й забив одного дика перед засідкою, а другого, обернувшись, положив уже за нею.

Всі ті відважні, котрі ще хвилинку тому сміялися з Макара, тепер сиділи на деревах або намагалися видертися на них, а Макар, який волів провадити війну з диками, одразу зробився дуже популярний. Про нього після полювання заговорила ціла сотня.

Один дик важив понад триста кілограмів, але м'ясо його не було добре — відганяло дичиною або, як говорив Макар, «вітром». Він твердив, що м'ясо треба заправити й за кілька тижнів воно буде дуже смачне. Одначе сотенні кухарі мали іншу опінію, і м'яса ніхто не маринував. Макар вирізав дикові два великі і кручені ікла, вичистив їх і носив як трофей на пам'ятку.

Вкоротці після цього командири Громенко, Лагідний і Соколенко розпочали якесь плянування, мабуть, акцію на ворожу базу в селі Шляхетській Добрій, а виховних Зорям цілий час «годував» вояцтво ідеями. На протязі останніх днів ним було подано багато матеріялів: короткі історії УВО, ОУН, УГВР, а також Великих Зборів. До них треба додати матеріяли ідеологічні та програмові, а на закінчення політичний огляд.

На одній із перерв Зорян розказував про боротьбу відділів УПА в Коломийщині. Станиславівщині, Стрийщині та Львівщині. Вояцтво «засипало» його питаннями, а наприкінці виступив комендант Петя. Він ізлегка підморгнув до Зубченка й Чумака, а тоді звернувся до Зоряна з питанням, яке в дійсності було коментарем:

— Друже Зорян! Чому ви витрачасте час на виховні лекції? Чи не бачите, що вояцтво вповні здає собі справу з нашого становища? Кожний добре знає, яка є ситуація і яка наша доля! Вам добре відомо, що в нас немає дезертирства, що всі ми воюємо завзято за честь нації і цим доказуємо напнім ворогам та цілому світові, що боремося за право вільного життя у своїй власній державі. — Очі Петі блиснули, й він заговорив іще завзятіше: — Я думаю, що краще було б друкувати нашу революційну літературу й масово розповсюджувати по безлісних місцевостях і містах, де відділи УПА не мають можливости дійти. Ми мусимо донести ідеї революційно-визвольної боротьби до найдальшої закутини наших земель!

Вояки схвально закивали головами, а політвиховник Зорян був дуже вдоволений. Він бачив, що ця завзята боротьба виховує нову українську людину, людину з міцним «хребтом» і візією на майбутнє. Він бачив, що ідеї, які так гордо несуть мужні воїни УПА, є сильніші від жорстокої Москви з її кровожерними диктаторами. І хоч тепер майже цілий світ пішов на співпрацю з підступною Москвою, то повстанці мають певність, що тільки ідеї УПА, ідеї українського націоналізму й тільки спільний фронт українського народу з іншими поневоленими народами змінять устрій Східньої Европи. Тоді кожний нарід житиме вільним суверенним життям у власній державі, збудованій на руїнах московської комуно-большевицької імперії!..

А в міжчасі до села Шляхетської Доброї втиснувся ворожий батальйон і почав там окопуватися. Це село розташоване на розлогій рівнині поблизу Сяну, за яким півколом тягнеться великий ліс. Селяни-украінці досить багаті й щирі. Ще до війни, — як розказував стрілець Каня із сусіднього села Улючу, — населення було поділене на шляхтичів і простих. Навіть у церкві, часто босі, ці шляхтичі стояли окремо по одній стороні й ніколи не змішувалися із простими. Цей звичай колишніх бундючних шляхтичів тепер викликав лише насміхання, бо населення стало свідомим та ідейним.

Ворог окопався півколом. Шанці тяглися від Сяну довкола села і знову вертали до Сяну. За собою ворог мав ріку і брід, яким на випадок великого наступу можна було відступити за Сян. Оборонні позиції ворога мали чудове положення, і здобуття їх вимагало б понесения дошкульних утрат, тож існування ворожої бази у цьому місці могло б дуже перешкодити діям відділів УПА.

Сотенні обсерватори безупинно стежили за ворожими позиціями з лісу, а командир Громеико час від часу виходив на узлісся й дивився на них крізь далековид, а потім робив якісь помітки на карті. Напевно плянував чергову акцію, лише не знати було коли, як і якими силами, іноді на таку акцію треба було чекати два тижні, а то й довше, бо ясний місяць міг перешкодити їй і послужити ворогові. Тепер місяць сходив біля дванадцятої години, й це потішало ворога, бо хоч півночі освітлював йому передпілля, а це, у свою чергу, зменшувало можливості повстанського наступу.

Громенко хотів цю нагоду використати. До місця акції було недалеко, тож він задумав почати її ввечері й до півночі скінчити. Вже на другий день після обіду прийшов очікуваний наказ, у якому говорилося, що акція рознічнеться ввечері, тому треба було залишити всі дзвінкі та блискучі речі. Подавався збірний пункт і бойова кличка, а на закінчення підкреслювалося, що сьогоднішній підхід сотні до місця акцїї мусить бути тихіший від ходу мишей. Коли сотня переправлятиметься через воду, її не повинна чути навіть риба.

Такий плян атаки багатьом воякам був ясний і виглядав дуже мудрим. При добрій конспірації представлялася можливість зайти в середину ворожих позицій, а на випадок невдачі треба було б відступати рікою на ворожий терен. Це створювало аналогію з польським відділом, який від сотні Хріна втікав на Словаччину, щоб згодом через її територію дістатися до своєї бази.

Певним було те, що наказ про обережність повстанці виконають стовідсотково. При одній думці, що тільки сотня наступатиме на такі великі ворожі сили, до того ще й окопані, поза шкіру проходила дріж, тому відвагу й ризиковність командира Громенка можна було подивляти. Дуже часто й повстанці, й селяни говорили, що сотенний має щастя, а в дійсності те щастя заключалося в його військових знаннях і здібностях. Коли йшло про життя його вояків, то ним він дуже дорожив і часто перед акцією говорив:

— Вживати всі можливі засоби охорони й заслони, знищити ворога й вернути живим!

Раннім вечором сотня вже стояла на краю села Улюча, звідки до місця акції було лише кілька кілометрів. Згуртувалася вона поміж трьома хатами. Не знати, наскільки боявся сотенний за своїх друзів і за себе, бо хіба немає у світі вояка, який не мав би більшої чи меншої боязні перед боєм, але він жартував, казав покурити й додавав усім відваги.

— Хлопці! — звернувся командир до вояків. — Сьогодні йдемо на руках і ногах, а в одному місці муситимемо пройти не далі як за десять кроків від ворожого кулемета незауважені...

Вечір був дуже темний. Сотня поки що маршувала берегом Сяну. Тутешнім зв'язковим був місцевий упіст, який бігав по цих берегах від дитинства і знав околицю як свої п'ять пальців. Перед вимаршем він дав такі пояснення:

— На трасі вашого маршу Сян має різну глибину. Йдіть берегом доти, доки чутимете, що він пливе тихо, Коли почуєте шум води, це означатиме, що вода тут плитка, й далі можете йти рікою. В тому місці, де є шумлива вода, до Сяну впадає потік із Доброї, і там починається ворожа оборона, а висота берега становить два метри. Коли перейдете доплив, опинитеся в середині ворожої оборони.

Перший рій чоти Іменного одержав наказ зайняти оборонну лінію, звернену до села, на віддалі двадцяти-тридцяти кроків за допливом і рушив перший. Спочатку йшов берегом, потім почав іти поміж рікою й берегом, часто по дуже похилому березі та по піску, змішаному з камінням. Нарешті почувся шум води. Вже близько до оборонного персня ворога, й кожний подумав про те, що зараз думає залога ворожого кулемета, яка знаходиться на віддалі кількох кроків.

Сотня посувалася дуже поволі. Кожний легенько пробував ногою дно, чи діткнений камінь не ворушиться, тоді ставив цю ногу й те саме робив другою. Половина сотні вже була в колесі ворожої оборони й, зайнявши становища, звернені у сторонну села, чекала на решту. Невдовзі вже цілий відділ стояв на краю оборонного ворожого колеса й майже замикав його. Провіривши бойовий стан сотні в розстрільні, сотенний наказав тихо й обережно просуватися до села. Позаду ще було чути легкий шум води, а по боках і спереду в окопах наїзник пильнував передпілля, не знаючи, що через кілька хвилин буде на нього наступ із неочікувної сторони. За мить сотня вже посувалася пасовиськом і полем, де невикошений іще овес на чорноземі рівнини досягав повстанцям до грудей.

Село знаходилося на віддалі двох сотень кроків. У таке оточення не бажав би потрапити жодний військовий відділ на світі, а тут сотня УПА, після страшних зусиль, добровільно запхалася в саму середину величезної ворожої підкови. Мимоволі кожний подумав про те, що станеться тоді, коли вся кільцева ворожа оборона зверне свій вогонь у цю середину. Проте такий чин був би безуспішним, бо ворог мав шанці поза хатами, а до них уже доходила сотня. Тут і там у селі блимали світла. Фосфоризовані вказівки годинників показували десять хвилин по десятій.

Зненацька довкільну тишу пронизав постріл ворожого стійкового. Відкривши вогонь, сотня вже добігла до перших хат, а ворог, зовсім не зорієнтований у тому, звідки ведеться атака, почав несамовито обстрілювати ліси. Навіть ті його частини, які стаціонували в селі, побігли на позиції. Але сотня вже ввійшла в село, у ворожий табір, де були вози зі зброєю, амуніцією та іншим військовим спорядженням.

Повстанці почали обстрілювати ворога інтенсивним вогнем. Бій тривав не більше півгодини й затих. Ворог утік до села Улючу і в сторону Сяну. Напевно, не всі його вояки потрапили на брід — декому довелося скупатися у глибокій воді...

Так було зліквідовано ще одну ворожу базу і здобуто багато військового майна, причому сотня не мала ані однієї жертви. Як легко і просто пройшла ціла акція! А як вона виглядала вчора, віч-на-віч із десятками кулеметних гнізд ворога?! Що ж могло подумати його командування, коли цілий батальйон утік із поля бою, залишивши зброю та інший військовий виряд?

Вся Польща знову заговорила про страшні бої з бандерівськими бандами УПА. Тепер вороги чимраз частіше згадували УПА, але слово «повстанська» замінювали на «партизанська». Для боротьби з нею Польща дістала від Сталіна кілька літаків, і вони почали скидати на ліси сотні бомб малого калібру. Вороже командування із кожним днем усе сильніше й сильніше готувалося до знищення упівських відділів та щораз більше натискало на польську підпільну організацію — АК.

Шукаючи поради й допомоги, представники АК все частіше контактувалися з командуванням УПА. У її складі вони бачили загартованих і добре вишколених вояків, тому брали їх як приклад для свого членства.

Про цілковите знищення УПА не було й мови. В це не вірив навіть сам ворог тим більше, що УПА далі була в наступі. Остереження ворогові не нападати на українські села по східній стороні Сяну не помагали, й відділи УПА були змушені часто наступати на ворожі бази за Сяном.

Розділ 20. ЗАСІДКА

Легенький теплий вітерець гнув вершки дерев Порубського лісу. Трохи нижче, поміж селом Порубами й лісом, доспівав лан жита, і цей вітерець, сягнувши до нього, перетворювався у вітер, нагинав збіжжя величезними хвилями у сторону заходу, причому ці хвилі змінювали колір лану з ясно-зеленого на темно-зелений, неначе хтось малював їх величезною магічною щіткою.

В лісі кипіло повстанське життя. Почет, як звичайно, працював олівцями, а між деревами рої переводили військовий вишкіл. Темою сьогоднішнього вишколу було ведення рукопашних боїв і боїв у місті. Ройовий Ворон, який недавно вернув із другого випуску підстаршинської школи, у своїх вправах застосовував японську методу боротьби джудо. Спосіб цих вправ був дуже цікавий, і до роя Ворона долучилося кілька інших роїв.

У терені було спокійно. Над лісом здіймалися кільканадцять клубків диму, які підхоплював зі собою вітер і гнав на захід. Це ройові кухарі підігрівали обід.

Обсерватори, які стояли на краю лісу, мали перед собою велике поле спостереження. Перед ними, за широким пасмом двокілометрової рівнини, була ріка Сян, а за нею дорога, на якій зненацька показалися досить великі ворожі з'єднання. Перед рікою наліво видніло спокійне село Володж, а на віддалі кількох кілометрів направо в селі Селиськах переправлявся через Сян багаточисленний ворожий відділ. Дві його сотні набралися такої відваги, що зайшли на край села Порубів, що лежало на віддалі біля двох кілометрів від Селиськ.

Вислухавши звіт одного з обсерваторів, командир Громенко глянув довкола по лісі на зайняті вправами рої і покликав до себе Чумака.

— Друже Чумак, — сказав швидко, — на Поруби прийшло дві сотні польського війська. Зробіть біля мосту засідку й відітніть їм шлях!

Чумак зголосив свій відхід підійшов до свого роя і через дві хвилини вже маршував із ним на засідку. Таких засідок сотня Громенка робила дуже багато. Деякі переводилися цілим її складом, інші — чотами, але найчастіше в засідках брали участь рої, бо рій міг легше підійти до потрібного місця або відступити від нього, мав кращу можливість маскування, а сила вогню тринадцяти автоматів була вистачальною. Деякі рої мали в засідках величезні успіхи, але рій Чумака ними аж так дуже похвалитися не міг. Остання засідка в Дилягові була майже невдала. Тоді вбили тільки одного бандита і здобули одного кріса. Але сьогодні всі знаки на небі й на землі вказували на те, що засідка матиме успіх, її місце не далі як півкілометра від постою сотні, підхід до мосту зарослим потоком, отже, в разі якоїсь біди, буде добрий відступ.

Ось рій уже в потоці під мостом. Гірський потік був досить глибокий і широкий, але зараз мав мало води. Міст дерев'яний, біля десяти метрів довжини, з обидвох боків дуже добрі позиції, і їх рій зайняв. Спереду тяглася рівна дорога, із правої сторони був лан жита, а дещо вище, паралельно з ланом і дорогою, тягнувся ліс, у якому таборувала сотня. По лівій стороні дороги, на віддалі ста кроків, починалися хати, між якими час від часу лунали постріли.

Чумак замислився. Не знати, як довго доведеться чекати на ворога. Він недавно ввійшов до села й може вертатися аж під вечір. Чи не спровокувати його? Ця думка Чумакові здавалася доброю, і він дав наказ:

— Смиче, ти добре на все вважай! Ти, Буче, триматимеш зв'язок помежи мною й роєм, а я піду на розвідку.

Рів між дорогою й ланом був досить глибокий, і ним Чумак посувався й напрямі села, а Бук у тому ж самому рові займав необхідну позицію між роєм і Чумаком, який повільно віддалявся. Вправним стрибком Чумак перескочив через дорогу і став за деревом біля стодоли. Із-за рогу стодоли вийшла перелякана старша жінка. Побачивши Чумака, вона ще більше зблідла й замахала тремтячими руками, мовби хотіла відіпхати повстанця від небезпеки. Та, замість відступити, Чумак підбіг до жінки, заглянув із-за рогу на подвір'я й остовпів. Там було повно ворожого війська, а совєтський старшина щось викрикував до нього московською мовою. Чумак не здивувався. В той час польська держава носила свою назву тільки для пропаганди назовні в ООН і для польського населення, а насправді знаходилася під московською окупацією. Військом командували москалі, кінцева літера прізвищ яких часто була змінювана на «і».

Ворог провірив три перші хати, виставив сильні застави на шляху, що вів на Ясенів, й, очевидно, мав намір посуватися далі в село. Обдумуючи ситуацію, Чумак не міг вирішити того, що має робити, а налякана жінка тягла його за полу й шепотом говорила:

— Втікайте, бо згинете! Не бачите скільки їх тут є?.. В Чумака з'явилася думка пустити автоматну чергу по ворожому збіговиську, але він здавав собі справу з того, що рій не матиме змоги йому допомогти, і здобуття зброї та амуніції стане неможливою річчю. Але саме в цю мить прийшло щось неочікуване. Коли рій біля мосту зробив засідку і скерував свою увагу в сторону села, щоб зустріти ворога вогнем тоді, коли він вертатиметься, він був приготований на це. Але несподівано ззаду над'їхала ще одна ворожа частина й уже була близько мосту на закруті із села Селиськ. Повстанці обстріляли її і затримали, але поляки залягли по ровах і відповіли вогнем. Перебігаючи на другий бік потоку, Смик забруднив замок кулемета, він при першій же серії затявся, і рій почав потоком відступати до лісу.

На перший постріл біля мосту ворог за хатами зчинив крик: «бандєрофце!». Чумак сипнув на нього серію з автомата і, зробивши кілька великих стрибків, опинився в рові за дорогою, Бук також відступив, а до мосту вже посувалася ворожа лава й вела сильний вогонь. Доступ до потоку, щоб ними відступити, був неможливий, а тут, почувши своїх біля мосту, ворог відважно повів наступ із села.

Для Чумака не було виходу. Він вискочив із рову і, пригнувшись, майнув житом до лісу. Жито було високе й виявляло кожний рух Чумака, на рух збіжжя звернув увагу ворог і посіяв по ньому кулями. Чумак приліг у борозні, вкритий стятим колоссям і стеблами. Йому пригадався вишкіл: «стрибок управо — два вліво». Такими зигзагами він скакав по житі, наближаю чись до лісу. Ворог уже біг крізь лан, але сотня Громенка заявила йому, що до лісу йти не можна. Чумак опинився між двома вогнями, але біг далі. Щось шарпнуло мазепинкою, щось запекло під поясом, та Чумак не зважав на ніщо, поки не дістався до лісу. А ворог, почувши сильний вогонь із лісу, відступив до Селиськ, щоб пізніше відійти за Сян.

Чумак іще довго не міг зловити віддиху. Він узяв під кухаря ферфляшу з водою, напився трохи, а решту вилив собі на голову. Тоді встав, повісив автомата на ліву руку й пішов звітур командирові. Звітувати, але що? Підійшов до почту, став И струнко, підніс руку до дашка й не говорив нічого.

Сотенний по хвилині сказав із докором:

— Щастя, що людей не втратили! Тепер ідіть відпочивати, а на майбутнє пам'ятайте, що командири на розвідку не ходять!

Ввечері сотня зайшла до села на квартири. Після вечері Чумак подався до тієї хати, біля якої стояв сьогодні під час засідки. Тепер господиня вже не була перестрашена й весело сказала:

— Але ви, друже, мали щастя!

— Зовсім ні, — жартував Чумак, — дивіться, як вони мені мазепинку подерли! — І показав діру в шапці.

— А знаєте, що ви трьох поранили?

— Та де? А вбитих не було?

— Ні. Один поранений навіть кріса залишив, і я його кинула у грядку.

— Добре зробили, господине, — похвалив Чумак, а сам подумав: «Дві засідки підряд. Там кріс, і тут кріс. А най то шляк трафить!..»

Та на цьому справа не скінчилася. Через кілька днів у денному наказі бунчужний Соколенко прочитав, що рій Чумака має відійти в інший терен для виконання особливого завдання.

«Чумаківці» стрепенулися. Що ж. кожної хвилини вони були готові на «прогулянку» в будь-яку сторону. Під час вечері стрілець Когут висловив припущення, що треба буде йти знову по ту кругленьку корову.

— Ой, ні, — заперечив стрілець Павук. — Зрештою, вона вже не є кругленькою. Після слів бунчужного виглядає, що нам стелитиметься дальша дорога. Може, навіть до Криму — на пляжу.

— Тебе там бракує, сафандуло, — зміряв зневажливим поглядом Павука Когут. — Якого дідька потаскаєшся на пляжу, як плавати не вмієш?..

Чумак прислухався до жартів, але вістка про виконання особливого завдання його дуже зацікавила. Вбрав мазепинку. підчистив чоботи й пішов до квартири почту. Зголосивши свій прихід, зняв шапку й сів біля стрільця Перця, який займався зшиванням командирового мапника. Громенко склеював мапи. Лагідний щось писав, бунчужний чесав свою гарну бороду, а Байда ходив замислено по кімнаті.

— Друже Чумак, я зараз буду з вами, — перепросив командир Громенко.

— Тим часом до Чумака звернувся командир Байда й запитав:

— Як далеко ви вже бували у світі?

«Еге, тут щось клюється!» — подумав Чумак і на запит відповів запитом: — Ви маєте на увазі ті часи, коли я був «цивіляком»?

— Так.

— У Варшаві, Кракові, Ченстохові, Львові, Перемишлі й Сяноку, — наче із книжки прочитав Чумак і додав: — А чому питаєте про це?

До розмови вмішався командир Громенко:

— Друже Чумак! Командир Рен просить мене, щоб я вислав йому два рої добрих будівельників на Хрещату для виконання спеціяльних завдань. Не знаю, навіщо ці будівельники йому потрібні, але вірю, що з покладеного на вас завдання ви зумієте вив'язатися. Завтра вранці підходите. До вас призначено ще один рій із сотні Крилача. Естафету до командира Рена вам уранці передасть бунчужний, а також повідомить про зв'язок і кличку. Майте на увазі, що ви можете бути у відсутності на протязі кількох місяців, тому провірте зброю, амуніцію. взуття й білизну, візьміть зі собою бандажі, ліки та всі інші необхідні речі.

Карту Сяніччини одержите від бунчужного теж. Будьте обережні й пильнуйте друзів. Бажаю успіхів!

— Дякую, — виструнчився Чумак, потис командирові руку і зголосив свій відхід.

Стрілець Когут запитав Чумака:

— Куди? До Кузьмини?

— О, ні, брате, трохи далі!

Повстанці не питали більше нічого, але видно було по них, що пашіли цікавістю. Чумак почав:

— Друзі! Чує мій ніс, що ця прогулянка не буде дуже весела. Йдемо щось будувати в терен Рена. Більше нічого не знаю. Прошу провірити зброю, амуніцію, чоботи, білизну й бандажі. А потім ідіть спати, бо завтра в дорогу. — Він також звернувся до кухаря: — Підіть до господаря, щоб вам приділив більше м'яса на «залізну порцію».

Раненько рій уже стояв готовий до вимаршу. Кухар мав на плечах великий баняк — ройову кухню. До «чумаківців» долучився рій сотні Крилача з ройовим Шулікою. Шуліці вже минув двадцять один рік, але він виглядав на вісімнадцять завдяки своєму дитячому обличчю, хоч говорили, що в бою проявляв досить велику відвагу. Повстанці Шулікового роя були здорові й сильні, але озброєні дещо легше: два автомати й кулемет, а решта кріси Вони пройшли багато менше боїв, як вояки сотні Громенк уже перші дні дискусії виявили, що вояки сотні Громенка ставляться дещо секптично до друзів із сотні Крилача.

Чота, яка тепер складалася із двадцяти восьми вояків, маршувала через Улюч, недавно окуповану Добру й повз Тиряву на захід. За Тирявою, в лісі над Сяном, її застала ніч. Кухар переварив воду, додав до неї ще попередньо зварене м'ясо, й кожному смакувала добра юшка та шматок м'ясива.

Десь у долині чувся спів, і лунали звуки гітари. За кількадесят кроків від місця таборування була велика скеля, а за нею глибоко внизу шумів Сян, оточуючи півколом невелике містечко Мриголод. У ньому колись жило багато українців, але тепер лишилися самі полякі. І хоч із цього лісу, здавалося б, можна було кинути каменем до містечка, відділи УПА сюди не заходили, бо берег був надто високий на великій довжині, й униз із нього можна було спуститися тільки на шнурові. Але й тоді той, хто спустився, опинився б по середині глибокої ріки, яка у цьому місці вже від віків безперервно воює із гранітними скелями.

Сівши на скелі, Чумак і Смик дивилися у страшну прірву.

— Як далеко буде до води? — по хвилині мовчанки запитав Смик.

— Понад п'ятдесят метрів, — відповів Чумак, а потім додав: — Ця скеля виглядає дуже гарно від сторони містечка. Я був у ньому кілька років тому.

Відповів і заслухався у звуки гітари, на якій хтось грав унизу біля ріки. Не знати, що зараз думав Смик, але Чумакові бренькіт гітарних струн дражнив душу і зроджував далекі спомини. Він пригадав собі стільки приємних хвилин, проведених над оцим самим Сяном спочатку в Динові, а відтак у Перемишлі. Той самий Сян, але які різні обставини!.. І перед очима виріс образ незабутньої Наталочки, яка колись грала на гітарі в Перемишлі на Знесінню мелодію «Взяв би я бандуру»... І попливли згадки. Рідна хата... Тепла вечеря... Чиста постіль... Дівчата... Хлопці... Забави...

Чумак стрепенувся, кинув недокурок зі скелі вниз і пішов до друзів. Запитав, чи змінені стійки, а потім поклався спати. Гітара за Сяном уже давно втихла, а її звуки й тієї, з Перемишля, ще довго бриніли Чумакові у сні.

Смик хропів давним-давно.

Коли ранком рушили в дальшу дорогу, недалеко гримнуло кілька пострілів. Чумак зарядив денне таборування в густому лісі, і щойно ввечері чота продовжувала марш попри Тиряву, а потім Голичку Ракову. День перебула на горі в лісі біля Пашови, а вночі перейшла залізничний шлях і Сян коло села Постолова. Вода в ріці була досить глибока, до того ж дуже рвучка, і треба було держатися за руки, щоб когось не пірвала зі собою. Після переправи всі вояки були мокрі. Правда, тут були інші броди, як інформував зв'язковий, але цей набагато безпечніший.

Чумак був замислений і цілий час мав діловито-зосереджене обличчя. Коли ще кілька днів тому він мало звертав уваги на небезпеку, то тепер цілковито змінився. Адже ніс на собі далеко більшу відповідальність, мусив дбати про все, всім журитися, і про все пам'ятати. Вояки тільки зиркали на свого командира — напевно помітили цю зміну також.

Уже поза рікою, замість відпочивати, чота продовжувала марш. Мокрі однострої мусили висихати в дорозі. Траса маршу проходила поміж Ліськом і Загір'ям, тобто двома додатковими Бірчами. Ще дві лишалося на півдні — Балигород й Тісна, куди чота тепер простувала.

Схід сонця застав її на горі Гочев, розташованій на віддалі кількох кілометрів від Бібрки, де вона й отаборилася. Повстанці розпалили вогонь, уживаючи сухих патиків, щоб не було багато диму, з'їли останню залізну порцію, висушили добре уніформи й поклалися спати. Десь біля обіду їх збудив літак, що кружляв над лісом.

Чумак виліз на дерево й через далековид оглядав терен. Відтак вийняв із мапника карту й дивився то на неї, то на просторий ліс. Тут і там було чути кулеметний вогонь, а за Балигородом десь біля Душатина розривалися артилерійські стрільна. Але Чумак зліз із дерева веселий.

— Тут, браття, можна погуляти! — відмітив задоволено. — Це вам не перемиські гайочки. Тут такі лісові масиви, що куди!

Перед вечором чота маршувала далі в напрямі Стежниці. Там вояки поїли картопляної юшки з вівсяними паляницями, а потім у лісі два дні чекали на теренового господарчого, до якого мали зв'язок. Рання осінь була чудова, й вони опалювалися на галявині. Настрій у всіх був бадьорий, лише стрілець Когут цілий час кривився й нарікав, кажучи:

— Я йду назад у Перемищину, бо мій шлунок є заделікатний до вівсяних паляниць.

Як звичайно, Павук не витримав.

— А варений ячмінь тобі вдома не шкодив? — запитав уїдливо.

Когут хотів щось відповісти, але саме в цю мить із недалекого потоку донісся стук якихось бляшанок. Бук пішов на перевірку й, вернувшись, повідомив, що там якась «дама» жене самогон, але навіть покуштувати не дала.

В Павука одразу «заболів» шлунок.

— Я піду туди, може, вона дасть мені цих ліків, — заявив він.

— Ти хворий на голову, й тобі алькоголю не можна питати, — всадив йому шпильку Когут, — то, власне, я розхворівся від тієї паляниці й конечно мушу підлікувати свій шлунок.

— Дідько тебе не вхопить, — віддячився йому Павук. — Твій шлунок як у вола!

За ліками пішли Чумак і Смик. Пройшовши кільканадцять кроків, побачили, як на березі досить великого потічка, настільки зарослого зеленню, що й неба не можна було побачити, сиділа на колоді старша жінка й підкидала під машинерію для виробу самогону сухі гілки. З покручених рурок, які переходили через холодну воду, дзюркотіла рідина. Жінка була досить дрібного росту і трохи кульгала на одну ногу. В очі їй зайшов дим, і вона з великим трудом доливала до діжки велике відро води. Ціла ця «фабрика» разом із «фабриканткою» виглядала дуже мізерно.

— Добрий день, господине! — привіталися друзі, оглядаючи критичним оком устаткування.

Жінка відповіла чемно й напевно знала своїх льокальних повстанців, бо запитала:

— Чи здалеку прийшли?

— Шмат дороги чималий, — відповів Чумак і, звернувши увагу на гарну й чисту українську мову жінки, подумав, що вона аж ніяк не може бути лемкинею.

Тим часом Смик, дбайливо оглянувши всю машинерію, підійшов до бочки й побачив, що вона майже повна. Жінка вимила в потоці два великі кухлі, до них влила самогону й подала друзям.

— Пийте на здоров'я! — й одразу попередила: — Але вважайте, бо дуже сильна!

Смик подивився трохи скоса на «скупу» жінку й одним хлипком потягнув самогону. Одразу закашлявся, заплакався й не міг вимовити навіть слова. Жінка й Чумак розсміялися, а останній сказав:

— Пані добродійко! Здасться мені, що ви до цього підприємства не підходите.

— Чому ні? — знову засміялася вона. — Революціонерка повинна пристосовуватися до всяких обставин!

Чумак одразу зрозумів, у чому справа й запитав:

— Це для санітарного відділу?

— Так. Два рази перегнана, й вийшов майже чистий спирт. Чумак до своєї порції брався дуже поволі.

— Дайте баклажку, — сказала жінка, — наллю і для ваших друзів одноразівки.

Вернулися до відділу з «ліками». Але Чумак почав нетерпеливитися. Вже давно минув полудень, а господарчого як не було. так і не було. Повстанці голодні, кухарі не мають що варити. Коли б знаття, куди йти далі, то тут нема чого чекати. Але, власне, на цьому місці мав бути виділений харч і поданий дальший зв'язок.

Щойно перед вечором до постою чоти прийшла якась жінка з чоловіком у цивільному одязі, але із крісом на плечі. Жінка мала на собі беретку і плащ, була вище середнього росту й повненька, халяви чобіт обтискали її досить грубі, але гарні литки. З-під розіп'ятого плаща виглядав у малій кобурі бельгійський пістоль. Вона кудись післала «цивіля» із крісом, а сама почала розпитувати:

— Як почуваєтесь? Чи дуже змучені? Що нового в Перемишлі? Не відповівши на жодне з її питань, Чумак накинувся на жінку з докорами:

— Що ж то за порядки у вас? Я два дні чекаю з людьми, й раптом ні зв'язку, ані харчів! Коли це все буде?

— Друже, ви мені пробачте. Вина по моїй стороні. Я називаюся Христя, надрайонова господарниця, й дуже перепрошую вас за спізнення.

Чумак волів би був дістати ляпаса. Ніколи не сподівався, що скритикує цілу районову господарку, перед особою, яка цю справу очолює.

Побачивши його розгублений стан, жінка злегка усміхнулася і сказала:

— Не журіться, друже. Критика часами дуже потрібна.

— Але у вас тут справжня революція, й то цікава: жінки женуть самогон, жінки займають господарські пости, — вже жартував Чумак.

— А ви хотіли б, щоб жінки воювали, а мужчини гнали самогон? — відтяла йому жінка.

На галявині з'явилося ще двох озброєних чоловіків. Один ніс у міху вівсяні паляниці, а другий вів здоровенного барана. Кухарі з допомогою цілої чоти негайно взялися за готування вечері.

Провідниця Христя, яка виглядала на двадцятишести-семилітню й колись студіювала у Кракові, одразу стала «душею» чоти. Під час вечері, обгризаючи кістку, вона жартувала з повстанцями, оповідала різні смішні історії та переказувала ті розмови між поляками про УПА, які вона чула недавно в потязі до Кракова. Своїм способом оповідання доводила розсміяних повстанців до сліз, і з кожною хвилиною ставала цікавіша та приємніша.

— Подруго Христе! Нам усім, а мені зокрема, було дуже приємно зустрітися з вами, й вірю, що колись ми стрінемося знову! — сказав на прощання Чумак, салютуючи провідниці.