Розділ 26. ПРОРИВ З ОТОЧЕННЯ

Другий день Великодніх Свят добігав до кінця. Вечір був дуже ясний і теплий, тож більшість повстанців полягала спати на подвір'ях і в садах, їх присипляло різноголосе кумкання жаб і спів соловейка в кущах над потоком. А через кілька годин стійкові вже будили кухарів готувати каву на сніданок і варити обід.

Від Сяну, який лежав на віддалі біля п'яти кілометрів, доносилося сильне гудіння панцерів і вантажних автомашин. Приїхав кінний зв'язковий і подався до квартири сотенного, де звітував, що через Сян переправляються важко озброєні ворожі частини, з танками й артилерією включно. Цивільні, санітарні й господарські відділи заметушилися, почали відносити до замаскованих бункерів усю літературу та підозрілі ромі.

Сотня Громенка маршувала до лісу, на ті самі позиції, які займала вчора. По дорозі командир Лагідний говорив, що він ніколи більше в житті не полізе до підземного бункеру і взагалі не заздрить тим частинам, котрі не можуть успішно боронитися, але в підземелля йти мусять. Йому одного разу довелося боротися у викритому ворогом бункері. Ця боротьба тривала кілька годин, і в ній згинуло кільканадцять повстанців, а Лагідний урятувався лише завдяки своїй великій відвазі та швидкій орієнтації. За цю акцію командування УПА нагородило його золотою медаллю бойової заслуги.

Сотня дійшла до лісу, й дальший марш відбувався конспіративно: останній вояк тягнув за собою велику галузку дерева, яка затирала всі сліди. Дотримання конспіративних умов у лісі не є легкою справою. Адже до нього цивільне населення рідко або й ніколи не ходить, тому кожна зламана гілка, стоптана трава, зрушене зігниле листя чи кинутий на землю недокурок або сірник зраджують присутніх у цьому лісі людей.

Одержавши відомості про концентрацію великих ворожих сил, відділи УПА були змушені змінити тактику своїх дій. Деякі командири плянували кращі способи наступу, відступу й оборони самі, але в більшості випадків тактичну ділянку повстанських акцій опрацьовувала головна квартира. Часто траплялося так, що вжита успішно якимсь командиром у бою тактика записувалася на папір, відповідно розроблялася і в тактичному обіжнику надсилалася упівським відділам для користування.

Сьогодні третій день Великодніх Свят. Сотня Громенка впродовж їх таборувала на тому самому місці. Стежі зайняли обсерваційні становища на узліссі, а стійки стояли поблизу відділу. Згадуючи свята, вояки жартували, а найбільше згадували Катрусю у криниці.

Терен виповнився ворожими формаціями. Поруч із польською мовою, тут і там чулася мова «старшого брата», який, очевидно, керував акцією й давав накази. Польські війська повільно посувалися до сіл, розставили в них артилерію й почали обстрілювати ліси.

Над Дилягівським лісом закружляли два малі совєтські літаки, які скидали призначені для відділів УПА листівки. Вони були надруковані українською й московською мовами, обіцяли тим повстанцям, які складуть зброю, амністію, а непокірним і командирам — смерть. Інші описували «щасливе» життя в Україні та пригадували невигоди й муки повстанських буднів. Якщо повстанці не скористають із пропонованої нагоди н не складуть зброї, — говорилося в листівках, — усіх чекає страшна кара.

Закрутивши в одну летючку совєтської махорки, Когут затягнувся міцним димом, потім скривився і сказав:

— Чи не могли ці ідіоти скинути трохи кращий папір?..

Новоприбулі ворожі війська повели сильний наступ на українське селянство, розбивали комори, шафи, скрині, печі й навіть зривали підлоги. Недаремно в ті часи українці співали: «...Лізуть до комори, розбивають старі скрині, шукають Бандери...»

Ворожі вояки ґвалтували жінок і дівчат, арештовували багатьох українців та тортурували їх, щоб здобути цінні для себе інформації. Але нарід, після кількох років безугавної боротьби, не заломлювався й був дуже відпорний.

По селах, у підземних бункерах, перебувало багато революціонерів і поранених. В одному селі знаходилася підпільна друкарня, у другому був магазин, у третьому — шпихлір, але їх місця не зраджував ніхто, й московські дорадники натискали на польських старшин, щоб вони атакували ліси. Облави переводилися досить часто, проте не мали успіху. Не раз багатолюдні військові частини «прочісували» ліс дуже старанно, метр за метром, але у ньому не знаходили жодної душі. Інколи в часі облави повстанці навмисне запалювали спорохнявілий пень і лишали його в такому стані. Він цілий день курився й, побачивши дим, ворог негайно скеровував на те місце гирла гармат або оточував ліс і вів наступ на пеньок.

Сьогоднішня справа виглядала далеко поважніше. Дилягівський ліс, у якому квартирувала сотня Громенка, був оточений силами двох полків. З усіх кінців лісу стежі подавали однакові звідомлення: великі ворожі з'єднання розвивають наступ.

Коли б це була пообідня пора, то існувала можливість звести з ворогом кількагодинну битву, а ввечері відступити. Та на превеликий жаль щойно доходила десята година ранку. Сотенний ходив широкими кроками по лісовій стежці, курив цигарку й напружено думав. Повстанці мовчки стежили за командиром і чекали його наказів.

— Я тепер не хотів би бути в його шкірі, — тихо промовив Чумак до своїх вояків.

— Друже Залізняк! — звернувся зненацька сотенний до чотового. — Негайно скличте до мене всіх старшин і підстаршин! Через кілька хвилин Громенко вже говорив до них:

— Друзі! Сьогодні застосуємо кільцеву оборону і з неї вийдемо пробоєм. Ворог не сміє зауважити нас далі, як на кілька кроків від себе. Ніхто не окопується, лише добре маскується. Бойові становища займаємо тут, на горі. Коли б ворог помітив нас на віддалі кількох сотен кроків, то заліг би, створив кілька оборонних ліній, і ми були б знищені вогнем його гранатометів, а евентуальний пробій крізь ці лінії потягнув би за собою великі жертви. Дійте так, як я сказав. На становища!

Сотня зайняла кільцеву оборону, при якій вояк від вояка знаходився на відстані кількох кроків і добре замаскувався. З однієї сторони гори був стрімкий схил до потоку. Довкола росли переважно грубі букові дерева, де-не-де береза, ліщина і ялиця, а також осика, яка тепер нервово трясла своїм листям, неначе передчуваючи страшну небезпеку. Передпілля можна було добре й далеко бачити, тому кожний відчув, що сотенний вибрав для оборони чудове місце.

Наблизившись до лісу, ворог для кращої відваги відкрив по ньому сильний вогонь, а його підхопили всі частини, оточуючі цей ліс. Таким чином повстанці довідалися, в якому місці ворог підійшов ближче, і на цьому відтинку Громенко вирішив зробити прорив. Дотичні становища одразу були значно підсилені.

Польське «гур-рра!», змішане з московським «ур-ра!» донеслося вже з віддалі кількох кілометрів. Пройшовши хвилин із двадцять і не зустрівши ніякого спротиву, ворожі підрозділи набрали відваги, їхні вигуки слабшали, а постріли рідшали. Багатьом із ворожих вояків напевно довелося йти до такого бою перший раз, і тих, які наслухалися страшних вісток про якусь бандерівську УПА, політруки мусили в ліс заганяти. Коли вороги пройшли велику його частину й не побачили навіть зайця, то ще більше посмілішали, але разом із тим утратили чуйність, тим більше, що їхнє коло звужувалося і ступнево густішало.

Постріли залунали зовсім близько. Неначе прилиплі до землі лежали добре замасковані повстанці, стежили за передпіллям і чекали появи ворога. Кожний МРВ уже відбезпечену зброю, щоб пізніше не клацнути непотрібно забезпечником і передчасно себе не виявити. Загрозлива ситуація вимагала максимальної обсрежности, бо підо впливом напружених нервів чиясь рука могла потягти за спуск автомата, й один такий необережний постріл був би здатний викликати катастрофу.

Нарешті здаля між деревами замаячила ворожа лава. Ні повстанські командири, ані вояки назовні не виявляли страху, але людське життя, особливо тоді, коли зближається смерть, стає стократ дорожчим, тож навіть у найбільше загартованих ветеранів нап'ялися м'язи на обличчях. Друзі знали, в якому важкому положенні сьогодні знаходиться оточена звідусіль сотня, й були свідомі того, що пробій із цього смертоносного кінця коштуватиме великих жертв, хоч ніхто не міг сказати яких. Очікуючи наказів, кожний нишком думав про своє.

Навала різних думок охопила й Чумака, але можливість смерти він сприйняв холоднокровно й навіть потиху вилаявся. А потім сам собі поставив запитання: яка різниця — сьогодні чи завтра? Що, властиво, несе завтрішній день? Якби українці краще були постояли за свою державу вчора, а не висилали дітей під Крути, то сьогодні все виглядало б інакше. І його думка блискавично полетіла по сторінках історії. А що було за гетьмана Мазепи? Московський цар зумів привести своїх напівдиких ординців аж під Полтаву, а українці спромоглися виставити лише шість тисяч оборонців!.. І знову думка перескочила на інше. Чому такі добрі ідеї Донцова й Міхновського не прийнялися масово в часі Визвольних Змагань, а український уряд очолили слабодухи, які, замість підтримувати організацію власних збройних сил, їх поборювали? Цікаво, що зараз роблять ці люди на еміграції? Вони сьогодні напевно змінили свою думку...

М'язи й нерви напружувалися щораз то більше. Все ближче чувся необережний, хаотичний та зовсім нефаховий підхід ворога. Ось він уже зовсім близько, на віддалі яких семидесяти кроків, «Поспішайте, чорти!.. Щоб швидше почати!» — думав кожний. А перстень смерти повільно зближався. Аишилося тридцять кроків... двадцять, а ніхто з повстанців не поворушив навіть пальцем.

Громенко лежав за густим кущем, біля рою Лози. Ройовий подивився на сотенного питальним поглядом:

— Чому не б'ємо?

— Ще ні! — хитнув заперечливо головою Громенко. — Чекайте наказу!..

Вояки замислилися. Хто їхній командир? Як його прізвище і звідки він родом? Уже на протязі довгих років командує сотнею, а друзі так мало знають про нього. Сьогодні він знову зайняв становище в найнебезпечнішому місці, й усі журяться за його життя. Коли б, не дай, Боже, згинув, то його смерть не тільки послабила б загальний стан сотні, а була б невіджалуваною втратою улюбленого командира.

Кожному пригадалися його повчальні слова:

— Творім спільно одне ядро, але кожний мусить думати. Не будьте ніколи покірними ягнятами, а палкими революціонерами й бойовиками. Пам'ятайте, що навіть відлучена в боях двійка чи трійка вояків повинна творити самостійну бойову одиницю. Коли не вмітимете думати самостійно, то вам буде важко вив'язатися із складної ситуації...

Чи можна уявити собі кращого генерала української армії, як він?! І коли друзі не знали нічого про цивільне життя Громенка, то його військовий шлях багатьом був добре відомий. Він пройшов через військову референтуру ОУН, легіон Шухевича та низку боїв на Поліссі, й ось уже минає п'ять років його командування сотнею у вирі жорстокої боротьби з ворогами України. Чи все це, разом узяте, не являється, може, найкращою військовою академією для старшин? А взяти хоча б сьогоднішній день. Які перспективи має сотня ? Таж кількісне відношення ворожих сил до складу сотні становить приблизно двадцять до одного, а, крім того, ворог добре забезпечений постачанням під кожним оглядом. Що ж торкається упістів, то вони перевищують ворога у двох аспектах: по-перше, мають добрий бойовий вишкіл і повстанський гарт, а по-друге, — велику ідейність.

Сотенний зайняв становище біля ланки кулеметника Дуба. Цей Дуб направду здоровий і кремезний хлопець. Коли ходив, то за кожним зробленим кроком перехиляв своє тіло на боки й хоч мав уже двадцять чотири роки, чомусь виглядав на дітвака. Але, поминувши це все, Дуб майстерно володів німецьким скорострільним кулеметом типу «МГ-42». Це такий «дідько», що коли випустити із нього добру серію, то можна скосити кулями досить грубе дерево. На кінці його цівки зараз «росло» кілько листків папороті, недавно «посадженої» кулеметником.

Ворожа лава на мить затрималася. Якийсь старшина щось крикнув до польового радіоапарату, й тоді почулася поновна команда:

— До пшоду!

Розташовані на цьому відтинку повстанці вже добре бачили ворожі обличчя. Деякі з них мали зляканий вигляд, на інших, після півторагодинного маршу, видніла впевненість, що в лісі нікого немає. Лише з віддалі не більше п'яти кроків наступаючі зауважили повстанців і грізне виблискування цівок їхніх автоматів. Завмерли, наче спаралізовані, й тільки один крикнув несамовитим голосом:

— Бандєровци!..

На його крик, немов би на команду, заговорила повстанська зброя. Першими почали вогонь рої Лози й завзятого Рубача, а їх підтримала ціла сотня.

Ясноволосий, пристійний Рубач, дуже серйозний і з добрим військовим вишколом, завжди тримав у своєму рою зразкову дисципліну. Він постійно мав успіхи на двох фронтах. По селах до нього «липли» гарні дівчата, а в боях йому припадали найважчі відтинки, й він справно з усього вив'язувався. Так сталося і сьогодні — його рій розпочав стрілянину перший, і автоматні цівки одразу зробилися гарячі. Коли ж до нього приєднався рій Лози, то ворожа лава одразу порідшала. Кільканадцять трупів уже лежало на землі, й перстень смерти був прорваний. Лави наступаючих залишилися тільки на флангах оборонних становищ сотні, але й вони потрапили під гураганний обстріл інших роїв.

У ворожому середовищі зчинився переполох. Ті частини атакуючих, які були ще далеко від позицій сотні, відчинили страшний, але безладний вогонь, а на відтинку прориву він припинився. Одні ворожі вояки були забиті, другі втікали, мов сполохані зайці, а поранені, ще вчорашні запеклі комуністи, зараз плакали, кличучи на поміч Бога й рідну маму.

Використавши ситуацію, сотня посувалася розстрільнею в напрямі на схід, готова щомиті прийняти новий бій, якщо появиться вороже військо, а по якомусь часі півколом звернула направо.

По лінії пішов наказ:

— Маскувати сліди й посуватися дуже обережно!

Обійшовши досить велику дугу, сотня знову наблизилася до ворожих вигуків і пострілів. Зробила це з цілевим розрахунком, бо на випадок другого наступу ворожі сили напевно пішли б у напрямі відходу повстанців. А, по-друге, ворог і в гадці не мав, що сотня, замість відступати далі, підійшла під його позиції і займе знову добру колову оборону на тій самій горі, яка ним недавно була перейдена. Виславши стежі й виставивши підслухувачів, повстанці вже спокійніше відпочивали на нових бойових становищах.

Таку тактику кільцевої оборони і прориву сотня застосувала сьогодні перший раз, а вислід битви показав, що вона була надзвичайно успішною. Виховник Зорян пояснював осяги сотні такими словами:

— Уявіть собі, що ми відкрили вогонь по ворогові з віддалі кількох сотен метрів. Як виглядало б наше положення зараз? Ворог зайняв би сильні оборонні позиції, а нам треба було б на нього наступати й намагатися їх прорвати. Ви знаєте, скільки такий пробій міг би нас коштувати?! А так ми вийшли з оточення без ніяких утрат, і навіть жодного пораненого не маємо. Все це виглядає неймовірним, і мені навіть важко повірити самому, але це факт.

Когут, який сидів на землі, прислухаючись до пояснень Зоряна, заперечив його твердження, хоч зробив це так, щоб Зорян не почув:

— Він веде велику пропаганду. Це неправда, що не було втрат, бо я сам утратив два ґудзики й каблук від чобота.

З цими словами Когут скинув чобіт і почав обертати на всі боки, не знаючи, як його направити. Завжди винахідливий, він тепер мав до розв'язаная важку проблему.

— Цікаво, які ворог має втрати? — запитав хтось із гурту.

— Від сорока до п'ятидесяти вояків, — почулася відповідь Іменного.

Бартель і Калина вважали, що набагато більше, а перший із них звернув загальну увагу па те, що прорив ворожого персня стався на ширині двох сотен метрів.

— Візьміть по три метри на особу й обрахуйте, — сказав Іменний. — На цьому відтинку ми всіх не вистріляли. Багато з них лежало із запханими у траву від страху головами, неначе справжні струсі. Можливо, що було більше як сорок. А зрештою, хто цікавий, нехай іде й порахує!..

Поміж горою, зайнятою сотнею, й горою, де відбувався прорив, була недалека відстань. Там зараз лунали постріли й голосні крики, але сотня, готова до нового бою кожночасно, лежала спокійно на своїх становищах. До вечора було ще далеко, й існувала можливість, що доведеться звести ще один бій, але повстанці почували себе бадьорими й гордими за свій сьогоднішній успіх. Про нищівну атаку ворога вже не було мови. Надавній удар по ньому мав таку силу, що навіть заломив його наступ, і то впродовж кількох хвилин. А якщо нинішні ворожі з'єднання були заангажовані в бою перший раз, то їх краще цілковито відтягти з бойових позицій, а то й розпустити до «цивіля».

Цю філософію Павук пояснював Когутові по-своєму:

— Коли ти запряжеш молодого коня перший раз до тяжкого воза, то цим зіпсуєш його на ціле життя. А, наприклад, візьми молодого пса й починай привчати його на сторожа біля хати. Знаєш ти, що з цим псом станеться, коли твій сусід, замість із ним легенько дрочитися, «заїде» його ціпом?

— Бігме, ти часом і мудре слово телепнеш, — схвально закивав головою Когут. — То виходить, що сьогодні ми тих «антків» зіпсували? Яка ж то шкода!

Сонце вже підбилося на височину найвищої ялиці. На сільських дорогах без угину гуркотіли ворожі машини, а в багатьох місцях палали хати. Величезні стовпи димів зносилися в піддашшя неба, й це свідчило, що хати горять десятками. Минулої зими ворожі частини, застосовуючи несподівані наскоки, спалили кільканадцять сіл, але як тільки стріхи загорялися — миттю відступали, бо боялися відділів УПА. Так вони спалили в четвертому районі П'яткову, Жогатин, Котів, Явірник Руський і Волю Володзьку, а подібне явище відбувалося і в інших районах. В одних селах деякі з підпалених хат селянам удалося погасити, в інших неушкодженими лишилося тільки по декілька хат, але селяни були загартовані й ідейні, тож одні другим допомагали. Часто в одній хаті жило по три-чотири родини, дехто копав землянки або переносився до пивниць. У селах, розташованих поблизу лісів, уцілілих хат було більше, бо ворог до них рідше заходив, а, крім того, відділи УПА, таборуючи в околиці, відганяли напасників і помагали гасити пожежі.

Але це було колись. Тепер ситуація виглядала цілковито інакше.

Про відігнання ворога й гашення хат не могло бути й мови, бо його відділи мали велику силу. Це дуже турбувало повстанців, які знали, що положення змінилося, й під теперішню пору вони могли вести лише оборонні бої.

Якщо після першої переселенчої акції ворожі з'єднання не відважувалися ночувати в селах, то нині вони це робили без ніякої надуми, виставляли сильні застави й зупинялися на нічліг там, де хотіли. Упівські відділи й далі мали доступ до багатьох сіл, ночували часто в сусідньому від зайнятого ворогом селі, а їхні кулеметні застави не раз були на віддалі лише кількох сотен кроків від ворожих. Інколи ворожі частини квартирували в котромусь із сіл по кілька днів і нічого не знали про те, що під землею йшла підпільна праця або відбувалося лікування поранених. Не дивлячись на ворожі підкупи, допити й тортури, не було випадку, щоб хтось зрадив і видав підземні таємниці. Дуже часто перед наїздом ворога мешканці села втікали з худобою і заздалегідь приготованими клунками до лісу й там таборували по кілька днів, а деякі ховалися у приготованих завчасу криївках. Такий стан додавав упістам іще більшого завзяття, й вони часами поривалися на дуже небезпечні бої.

Вир боротьби крутився шалено...

Розділ 27. РЕЙД КАЛИНИ

Через два дні після пробою з оточення в Дилягівському лісі сотня Громенка таборувала в маленькому ліску над селом Рибним. Рій Калини творив заставу на узліссі й пильно стежив за рухом ворожих військ. Як тільки вони наблизилися, селяни почали втікати до лісу. Останньою бігла якась жінка, несучи на плечах великий клунок, на руках дитину, а за собою тягла насилу корову. Побачивши це, ворожі вояки побігли за нею, й залунали постріли. Бідна жінка часто спотикалася, падала, вставала знову, пригортала до себе Міцніше дитину й била кінцем шнура корову, не бажаючи залишити її ворогам. До лісу було вже зовсім близько, але задихана втікачка падала щокілька кроків, і з кожним разом усе важче й важче зводилася на ноги. Тягар клунка давався взнаки.

А поляки зближалися. Друзям роя Калини застигала кров у жилах, коли дивилися на цю трагічну картину, але вогню відчинити не могли, бо поміж ними й ворогом була стероризована жінка з дитиною. Полякам залишилося ще біля ста кроків до неї, й вони голосно кричали:

— Стуй! Стуй!..

Почувши їхні голоси, жінка зібрала останки своїх сил і побігла знову, а перелякана пострілами корова вирвалася їй із рук, задерла хвоста й погнала під ліс сама. Тут ворожа куля трапила її, і нещасна жінка впала на землю разом із дитиною, голосно ридаючи.

Ройовий Калина уважно приглядався до жінки цілий час, але в останньому моменті його нерви не витримали. Звівся на повний зріст і голосно крикнув:

— Уперед!!!

Він був із сусіднього села Ясенова, яке сполучувалося з Рибним, і цю жінку добре знав, тому у слушному часі вирішив стати в її обороні.

Рій вискочив на галявину, й повстанські автомати запрацювали повною парою. Кілька сотень ворожих вояків спостерігали із села гонитву їхніх колег за втікачкою й ніколи не очікували наступу упівців, і то дуже рішучсго. Ті вояки, які знаходилися на галявині, не ставили ніякого супротиву, завернули й почали втікати до села, а в селі виникла паніка, й дійшло до загального відступу ворога. Повстанці вперто переслідували втікаючих вояків і кількох поклали у траву своїми серіями.

Раптом Калина пригадав собі, що їх тільки тринадцять, і зупинив рій. Завернув його до потоку, а потім наказав відступити до лісу. Поранену в ногу жінку повстанці забрали зі собою.

Положення упівських відділів ставало щораз то важчим. Бракувало харчів, медикаментів, білизни, взуття та інших конче потрібних речей. Бої і сутички з ворогом були на порядку денному й усе частішали, але бойовий та моральний стан повстанців аж ніяк не знижувався. Й хоч загальна ситуація все більше й більше погіршувалася, зв'язки з командуванням утруднялися, а втрати в людях збільшувалися, то все ж таки упівські відділи були добре озброєні, вели успішні оборонні бої, і ворог їх далі жахливо боявся.

Багато важчу боротьбу вело цивільне населення. Воно мусило переносити ворожі знущання й тортури, арештування й розстріли, але, незважаючи на ніщо, селяни ще тісніше співпрацювали з відділами УПА і всіми секціями революційного підпілля.

— Коли б усе населення України було таке віддане нашій справі, як ці, недавно ще малосвідомі лемки, — твердив отець Кадило, — то ми давно прогнали б ворогів з України, які б сильні вони не були.

— Так, отче, цілковито погоджуюся з вами, — похитав головою Чумак.

Довкільний терен, виповнений ворожими військами, був подібний до мурашника. Щоб дати хоч один день відпочинку своїм воякам, командир Громенко переправив уночі сотню через Сян і повів її на ворожу територію до Варського лісу. Опинившись над ранком у ньому, серед чужого оточення, сотня почувалася знаменито, бо була певна, що матиме спокійний день. Поблизу могли пройти тільки цивільні особи або в найгіршому випадку ворожа стежа, якої повстанці не боялися. Командир сказав, що коли сьогодні піхто не з'явиться, то сотня таборуватиме у цьому лісі кілька днів.

Розташувавшись на високій горі, повстанці мали перед собою добрий образ теренів за Сяном, який вони переходили вже десятки разів. Он напівспалене село Володж, а там ліси. Наліво Дилягівський, сьогодні, видко, спокійний, а направо Грушівський, що тягнеться аж до Кузьмини. В у ньому тепер напевно дуже «гаряче». До Варського лісу цілий ранок долітали звуки розривів артилерійських стрілен, а за кожним вибухом над лісом розкочувалися хмари чорного диму.

В полуднє артилерійська канонада втихла, зате через півгодини почувся сильний кулеметний і крісовий вогонь. Спочатку він шалів довкола лісу, а відтак перенісся в ліс. Постріли ставали щораз то густіші, а на шляху Селиська—Поруби снували десятки вантажних автомашин і панцерів.

Командир Громенко слідкував крізь далековид за метушнею ворожих частин. Він довго мовчав, потім зиркнув на Чумака й нарешті відізвався:

— Щоб чортові сини хоч наших не знайшли...

Він мав на увазі тих, які знаходилися в підземних бункерах. Чумак цілий час думав про той підземний шпиталь, у якому перебував колись, і запитав сотенного:

— Чи наші є ще й в інших криївках, крім того шпиталю?

Громенко мовчки кивнув головою й показав Чумакові чотири пальці. Чумак догадувався, що там є багато бункерів, але не знав, чи в них знаходяться люди. Після твердження командира виходило, що наші є ще у п'ятьох підземеллях, і Чумак подумав, що краще було б не питати ні про що, бо тепер він переживатиме за долю й безпеку друзів.

Акції ворога зараз були дуже рухливі й масові. Чумак порівняв їх із німецько-большевицьким фронтом у 1941 році. Тоді на цьому терені було вдесятеро менше німецького війська, як тепер є польського й московського. Цікаво, як довго вони тут знаходитимуться? Хіба не можуть бути довше як кілька місяців, бо це ж відділи регулярної армії і в лісах та на полях довготерміново не стаціонуватимуть.

Командир Громенко застосував дуже мудру тактику: коли ворог лізе в наші терени, то на відпочинок ми йдемо до нього. Виспавшись, вояки почували себе набагато краще й гутарили між собою, аж раптом стійковий привів двоє десятилітніх дітей. Вони не боялися повстанців і почали розказувати Рубасі все про своїх батьків, про домашніх псів та котів, про міліцію, яка стаціонувала в селі, тощо. Про бандерівців чули й навіть бачили їх. Вони приходили до їхньої хати, і їхній тато мусив їм щось у місті купувати, а також давав їм «слоніну».

Рубаха забавляв дітей як міг, щоб тільки протягти час до вечора. Щойно з його наближенням діти пригадали собі, що їм пора до хати, й навіть почали плакати. Петя взяв їх за руки й попровадив до краю лісу, наказуючи по дорозі:

— Ви нікому не кажіть, що бачили бандерівців у лісі, а приходьте ще завтра. Будемо разом збирати ягоди й ловити білок та пташок.

Через годину сотня знову форсувала Сян, прямуючи до Грушівського лісу. Комендант Петя не дуже розраховував на підроблений із дітьми плян і мав слушність. На другий день стрільна польська артилерія перевертали дерева у Варському лісі...

Втрати в людях збільшувалися з кожним днем, але найбільше їх мали малі групи, виконуючи різні спеціяльні завдання. Часто потрапляли у ворожі засідки зв'язкові, постачальники харчів або санітари. Коли біля села Брижави друг Когут із двома стрільцями був післаний на обстеження місцевости, в міжчасі із протилежної сторони надійшов загін ворога. Звівши з ним короткий бій, сотня відступила, а Когут із друзями залишився у ворожому запіллі й уже ніколи більше не долучився до відділу. Його доля невідома. Із втратою Когута в рою Чумака забракувало не лише доброго вояка й патріота, але й повсякчасного гумориста. Група СБ Петі, яка тепер виконувала найнебезпечніші зв'язки, також утратила кількох вояків.

22-го травня 1947 року сотня таборувала в лісі біля села Нетребки. Вже в ранніх годинах ворог, який звідкілясь довідався про присутність повстанців у лісі, оточив його й почав концентричний наступ, ведучи сильний вогонь і кидаючи в лісову гущавину гранати. Поляки підходили дуже обережно вже на протязі кількох годин і своєю повільністю лише псували упівцям нерви. Стежі донесли, що ворог звертав найбільшу увагу на кожну височину чи гору, займаючи їх одну за другою.

Коли командир Громенко довідався про це, одразу зарядив зміну позицій. Сотня надійшла ближче до ворога й зайняла становища безпосередньо за горбком, на рівному місці, добре замаскувавшись. Над лісом безперервно кружляв малий московський літак і скидав листівки в українській мові.

Взявши одну з них до рук, чотовий Бартель іронічно відмітив.

— Ці комуністи ставляться до вас із повагою й далі, якщо скидають листівки в українській мові в той час, коли ціла адміністрація на Рідних Землях ведеться московською мовою. Та послухайте, як вони жаліють нас. Кажуть, що ми бідні, не маємо харчів, убрання, ані мила. Врешті додають, що війни з Америкою не буде, й закликають упістів, щоб не слухали наказів своїх командирів, а здалися в полон, покаялися й щасливо зажили в Совєтському Союзі. Аж дивно стає: Лемківщину хочуть віддати новій Польщі, а повстанцям пропонують щасливе життя в СССР, під «всесправедливим» і «добрим» батьком народу — Сталіном!

Ворожі постріли зближалися. Поляки зайняли поблизький горб й у цьому місці їхній перстень був до сотні найближче. Опинившися другий раз у смертельному кільці, вона нервово чекала початку акції. Кожний упівець мав зброю відбезпечену й заздалегідь приготував собі плян ведення наступу. Коли б ворог заліг, то на нього мусили б летіти гранати, а у противному випадку всі вже мали обраховані стрибки поміж окремими деревами. Та, як на злість, поляки посувалися дуже повільно й обережно, хоч шарудіння їм годі було уникнути. Воно все ближчало й навівало здогад, що сьогоднішні ворожі сили с. набагато більші, як звичайно.

Невдовзі за кількадесят кроків перед сотнею, на відтинку Бартлевої чоти, між рідкими кущами показалися ноги кількох ворожих вояків, які підходили так, що кожний їхній крок тривав кілька секунд. Треба було діяти, але як? У минулому тактика прориву завжди приносила успіх, проте сьогодні повстанці почували себе більше напруженими, бо положення було гірше, а ворог повільніший та обережніший. І хоч на становищах лежали, чекаючи страшного бою, добре загартовані вояки, котрі мали за собою десятки великих боїв, то кожному з них у гарячій молитві до Бога ворушилися уста. Між ними не було кар'єристів, які прагнули здобути медалі або ранги. Ці люди жертовно проливали кров і віддавали своє буйне молоде життя за свободу українського народу на його землі. Й часто, зовсім непоказні, вони проявляли велику скромність, не демонструючи свого безмежного патріотизму назовні навіть колись, у цивільному житті.

Коли згадати передвоєнні роки й переглянути колишні підготовчі кадри, то можна б ствердити, що інколи ті, на яких покладалися великі надії, на думку про ворожий фронт, забували за своє завдання й виїжджали в чужину. Правда, багато з них їхало виконувати накази або творити зв'язки, одначе далеко не всі.

Напруження зростало, й бажання кожного повстанця було дочекатися вечора чи бодай наближення його, бо в цій порі ворог був би змушений залишити ліс. А тут всі стрілки на годинниках показували дванадцяту годину, сонце ніби застигло в небі й ніяк не хотіло рухатися з місця. Так, нічка — це неправду повстанська мати, але хто з вояків дочекає до неї?.. Кожний сподівався, що сьогоднішнього заходу сонця не побачить.

Ось на відтинку Бартлевої чоти затріскотів кулемет, і його підтримала всіми наявними вогневими засобами ціла сотня, зриваючись до атаки. Кулеметні серії та автоматні черги змішалися з криками «Слава!» й «Гур-рра!». Розпочався жахливий бій, і сотня залягла знову. Голосна команда сотенного «Вперед!» пригадала друзям, що коли вони сильним ударом не прорвуть кільця смерти, то згинуть усі. Тому рвонулися в наступ левами.

Крики й зойки поранених залунали по обидвох сторонах. Пробили першу лінію атакуючих і, перескакуючи через тіла ворогів, побігли далі. Зав'язався кривавий бій із другою ворожою лінією. Бук заліг біля вбитого поляка, спер на його тіло десятизарядку й бив із неї на всі заставки. Ще хвилину тому якийсь «Зигмунт» був небезпечним, а тепер став Букові у пригоді своїм мертвим тілом, як охорона.

Довкілля зарясніло ворожими трупами. Спереду ще одна ворожа лінія, а звідкілясь чутно брудну московську лайку. «Старший брат», оточений кількома відданими польськими політруками — московськими яничарами — підганяв автоматом поляків до бою.

Пробій затягався. Ворог поставив сильний спротив, а деяких польських вояків, які почали втікати, затримала серія з автомата московського підганяча. Ситуація виглядала безвихідною, і власне у цьому моменті командир Громенко звівся на повним зріст. За ним пішла ціла сотня й ударила на ворога з такими силами й упевненістю, що ворожий перстень тріснув, і вона вирвалася з оточення. На цей раз п'ятеро повстанців залишилися навіки у цьому лісі, між ними добрий сотенний господар, а три легко поранені вояки пішли із сотнею.

Пройшовши значний шмат дороги лісом, сотня зайняла друге оборонне становище, а тим часом і сонце, й годинникові стрілки неспостережено посунулися досить далеко. Повстанці очікували вечора й міркували над ситуацією, яка створилася. Крім великої активности ворога проти відділів УПА по лісах, діялися макабричні речі й по селах. Довкола було чути плач жінок і дітей, неслася сороміцька московсько-польська лайка, лунали постріли, гуркотіли мотори, ревла перелякана худоба. Ясно було, що ворог веде акцію проти українського населення.

Коли стемніло, сотня вирушила в напрямі села Гут. Вислана розвідка донесла, що у ньому немає ані живої душі. Коли повстанці вступили в порожнє село, то побачили жахливу картину. В хатах розкидані ліжка й розбиті шафи, на столах миски, ложки й часто недоїджені страви, людей і худоби не видко ніде, тільки кури сиділи на плотах і дахах, а голосне нявчання котів і виття собак іще більше підкреслювали гнітючість атмосфери. Ворог ґвалтом забрав усіх мешканців села, й то протягом дуже короткого часу, а їх мізерні резерви збіжжя й картоплі полив нафтою, бо забрати не мав змоги. Щойно тепер стало зрозуміло, чому вдень тут були такі крики...

О, Боже! Скільки тут треба пімсти! Пімсти й іще раз пімсти! Що за підлість цієї брутальної комуни, яка береться перебудувати лад у цілому світі! За її страшні злочини відповідає також і Америка та її президенти. Й це діється у XX столітті, в тих країнах, які на своїх прапорах мають гасла «соціялістичних демократій». Що за іронія!..

Сотня перейшла до села Рибного й побачила такий самий образ. Два старші віком чоловіки, які сховалися в лісі, оповідали страшні історії. Вивезення людей тривало всього кілька хвилин. Багатьом людям навіть не дали забрати зі собою білизни, посуду та інших першої потреби речей. Виселенців зганяли до вантажних автомашин і вивозили за Сян, до Динова. Тут на відкритому полі, за колючими дротами вони чекали кілька днів на потяги, якими везли їх далеко в німецькі терени, прилучені після війни до польської комуністичної держави.


Карту Надсяння, надруковану в газ. «За вільну Україну» 6 травня 1992 р., підготував Мирослав Падовський.

Коли б якась західна держава схотіла зробити переселення 3/4 мільйона свого населення на віддаль 800 миль, то після кількамісячного плянування міністерства транспорту вона одержала б звіт, що така переселенча акція коштуватиме мільйонові суми й забере кільканадцять місяців часу. Але «найдемократичніша» Польща при допомозі «старшого брата» і його автомашин марки «Форда» зуміла перевезти Любачівщину, Ярославівщину, Перемищину й цілу Лемківщину за десять днів. Багато людей утікало до лісу, їх ворог стріляв, а потім хвалився у своїх військових звітах і пропагандивних брошурах, скільки то він знищив бандитів УПА. Й усе ж таки ліси були повні втікачів. Вони ховалися, як у часи давніх татарських нападів, по гущавинах, потоках і ярах разом із своїми родинами й худобою, сподіваючись, що ворожа навала пройде, й вони знову зможуть вернутися до своїх сіл. Деякі з них далі містечка Динова чи Бірчі ніколи не були. Тут жили їхні прадіди й діди, тут і вони хотіли доживати свого віку. Але ворог був нещадний. Він не звертав уваги на ніщо — на плач, на розбиття родин, на загублених дітей чи не похованих батьків — ловив кожного й вивозив за Сян.

Щойно після кількох років завзятої боротьби ворог почав тепер мати успіхи. Правда, він їх здобув дуже підлим способом, але цим не журився так само, як не журилася Москва нищенням багатьох мільонів українців голодом, вивезеннями на Сибір чи розстрілами. Поляки знали добре, що знищити відділів УПА вони не зможуть, тому рішилися на цей підлий крок виселення

Командування УПА на Закерзонні добре здавало собі справу з ворожої акції, бо мало про неї добрі інформації. Воно заплянувало пропагандивний рейд кількох відділів на Захід, інших вислало до Галичини, а деякі малі групи мали залишатися на виселенчому терені. З огляду на велике скупчення ворожих військ, ці накази не прийшли на час, бо багато зв'язкових, несучи їх, згинуло в переходах.

Лишившись без населення, упівці щойно тепер зрозуміли, що повстанська боротьба — це не тільки боротьба відділів УПА, а всієї української нації. Відчувався брак не лише харчів та інших засобів, але чогось бракувало й у самій боротьбі. Навіть її ціль уже не мала повного змісту, бо довкілля без українського населення перетворилося в пустелю.

В найгіршому положенні знаходилися шпиталі УПА. Про деякі з них знали тільки санітарні відділи, в яких за останні два тижні багато погинуло. Видужуючі поранені, які хотіли нав'язати контакти з відділами УПА, потрапили у ворожі засідки або чекали у шпиталях на зв'язок, котрого не було. Одні гинули із браку ліків, інші з голоду, а деяких віднайшов ворог.

Не у кращій ситуації опинилися адміністративні сітки ОУН. Найтяжчі завдання зараз виконували боївки СБ і польова жандармерія, їхні бойовики мусили часто ходити на розвідки, налагоджувати зв'язки або достачати харчі й військовий виряд. У найкращому положенні були відділи УПА. Й хоч уже почав докучати голод, а їхні ряди були помітно проріджені, але Громенкова сотня, як інші, творила далі сильну бойову одиницю, на саму тільки згадку про яку ворог дрижав.

Трохи харчів знаходилося по магазинах, частину їх здобувалося поза Сяном, а решту принагідно можна було знайти по спорожнілих селах. У них лишилося ще багато курей, які зараз стали дикі й ночували по деревах, а подекуди траплялася й напівздичіла залишена господарями худоба.

Були ще й інші люксуси, лише треба було про них догадатися, й таким догадливим у сотні Громенка був стрілець Рубаха. Найстарший її вояк, він походив з-під Коломиї, вважався добрим стрільцем, виглядав більше на багатого німецького фермера, як на повстанця, володів сенсом гумору й користувався величезним успіхом у жінок. Його торба завжди була навантажена всілякими присмаками. Кілька місяців тому одна гарна молодиця народила близнят, і коли командир Громенко довідався, що їхнім батьком був Рубаха, хотів покарати цього 45-літнього молодця, але жінка заявила, що вся вина по її стороні, це саме підтвердив Рубаха й уникнув кари.

Одного разу він побачив у саду кілька бджолиних вуликів, і йому захотілося меду. Садиба заросла травою, бо господар уже давно був десь на Заході, але бджоли, не звертаючи уваги на страшне оточення, працювали дуже інтенсивно. Рубаха відчинив вулик і витягнув майже цілу рамку з медом. Але бджоли боронили своє майно так, як його боронять українці, й оголосили Рубасі війну. Він також захищав свою здобич, утікаючи з нею в корчі, а потім упродовж кількох днів у маршах і боях мусив одчиняти пальцями свої цілковито запухлі очі, щоб щось побачити, і став темою глузувань цілої сотні.

Розділ 28. У СЛАВНИЙ РЕЙД

Ворожі сили продовжували прибувати на терен Лемківщини й застосовували подвійну тактику, їхні з'єднання щоденно «прочісували» ліси, робили в них засідки, а також виставляли застави по дорогах і селах. Дуже часто, не маючи досвіду в партизанській боротьбі, вони зводили бої між собою, і їхні облави приносили ворогові набагато більше втрат, як відділам УПА.

Примінення другого роду тактики для уггівських з'єднань і зв'язкових приносило щораз то дошкульніші наслідки. Маючи до диспозиції велику силу війська, яке тепер тижнями квартирувало по всіх дорогах, стежках і галявинах, ворог дуже обмежував іще донедавна вільне маневрування відділів УПА. Чимраз то частіше їм треба було вести бої, часто по кілька денно в часі перемаршів із місця на місце або з лісу в ліс.

Відібрана ініціятива дій по лісах впливала дуже від'ємно на повстанців, і мимоволі підкрадалася думка, що в такій ситуації сотня не збереже себе довго. Другим негативним для її вояків являлася присутність поранених, яких уже не було де примістити, й вони мусили ходити зі сотнею, а тяжче поранених треба було носити із собою. Бракувало ліків, бандажів і харчів. Харчування один раз на два дні було на порядку денному, а в додатку до цього виснажені голодом і боями повстанці мусили носити на собі подвійний запас набоїв.

Перемаршувавши в лісок над селом Добрянкою, сотня зайняла добрі оборонні становища на гірці й тут отаборилася. Цей лісок оточував село Ляхову й поєднувався з великим Кузьминським лісом. Бунчужний Соколенко післав вояків до виселених хат Кузьмини і завданням розшукати яких-небудь харчів, але наказав їм бути дуже обережними, бо ворожі частини стаціонували на кожному кроці.

Вояки наповнили свої торби всім, що лише можна було зужити на харчі: зерном, виметеним із кутків скринь, вівсом, зміни ним із пшеницею, картоплинами, буряками, морквою або шматками запліснявленого хліба. Таку дивовижну суміш господар Гупало розділив обережно по роях, і при цьому добре вважав, щоб якась зернина бува не загубилася.

У глибокому добре замаскованому потоці горіли вогні й варився з усіх назбираних «присмак» дотепно кимсь названий «чир». Одержавши його разом із перевареною картоплею й недовареним зерном, вояки трохи заспокоїли свої вже добре збунтовані шлунки. Колишню тему дискусій про гарних дівчат, забави чи політику тепер замінили на білий хліб, молоко і м'ясо. Павук безперервно згадував завуджену солонину, яка колись висіла в його коморі на бальку. Й хоч кілька одержаних кальорій зовсім не вгамували голоду, вони ще мали додати кожному повстанцеві фізичних сил на слідуючий день, а радше на сьогоднішній, бо вже було далеко за північ. Та свіже лісове повітря, холодна гірська вода й молодий вік, як на злість, іще більше додавали апетиту.

День 1-го червня 1947 року заповідався чудовий. Коли кухарі погасили вогні, вже розвиднювалося, і птахи прокидалися до щоденного життя. Одні будували гнізда, інші годували своїх ненажерливих малят, а повстанці щойно починали свою ніч, накрившись чудовими проміннями сходячого сонця, їх охороняли застави, стежі і стійки.

Цього дня Чумакові припала служба на сотні. Провіривши все, він повернувся на місце її постою й застав усіх сплячими Тільки виховник Зорян щось переглядав у своїх паперах, а командир Громенко, сперши маленьке дзеркальце на похиле дерево, голився якоюсь тупою бритвою. Перед тим вони, очевидно, вели дискусію, бо Чумак почув невдоволений голос Зоряна:

— Пропагандивний рейд у такому стані? Коли б той наказ прийшов бодай три тижні тому, коли ми ще виглядали як люди! Але сьогодні?!..

Його мову перервав командир Громенко:

— Мене найбільше мучать поранені. З ними нам буде важко добитися до кордону.

Чумак саме зняв чоботи й сушив на сонці онучі, промоклі від роси крізь діри. Почута дискусія, хоч і не зовсім зрозуміла, його дуже зацікавила. Сотня спала на становищах кільцевої оборони, а почет розташувався посередині. Сотенний глянув довкола, щоб переконатися, чи хтось іще не прислухається до цієї розмови, а тоді спинив свій погляд на Чумакові, підніс палець до уст і промовив «Псс-с-ст», що означало — про це нікому ані слова — тоді продовжував.

— Тим немає чого журитися. До кордону ми можемо дійти в будь-яких мундирах — польських, мадярських чи чеських, — але питання в тому скільки нас до нього дійде.

Останні слова сотенного ще більше заінтригували Чумака, й хоч він утішався повним довір'ям своїх зверхників, то все-таки вирішив, що про такі фантастичні новини йому краще нічого не знати. Тему дискретно відійшов, розбудив ройового Чорного, передав йому службу по сотні, а сам подався спати.

Але почута дискусія, хоч не мала ні початку, ні кінця, не давала йому спати. Пригадувалися слова командира про якийсь наказ і про те, «що ми можемо дійти до кордону в будь-яких мундирах — польських, мадярських чи чеських». Куди дійти? До якого кордону?.. Вчора він знайшов у лісі польську газету, в якій писалося про велику працю новоствореної Організації Об'єднаних Націй. На іншій сторінці говорилося про страшну кривду, заподіяну західніми капіталістами населенню їхніх країн, та про арештування нефів, доконані колонізаторами. Виходило, що цю кривду робили західні капіталісти, а проти них розпочала боротьбу демократична комуна на форумі ООН. Але чи знає ця Організація Об'єднаних Націй, що діється зараз в Україні? Чи свідома вона того, яку жахливу війну виповіла комуністична Польща разом з її сусідами українському населенню?..

Подібного роду думки лізли в голову одна за другою й відганяли сон з очей перемученого Чумака. От хоч би взяти Лемківщину. Спочатку її знищили німці, вивезли половину молоді на важкі роботи до Німеччини й виарештували всю інтелігенцію. Потім ці терени зграбувала переходом червона армія, влучуючи насильно частину молодих хлопців до своїх орд, такі самі грабунки доконували польські банди, а наприкінці вже цілий апарат комуністичної Польщі, користуючись масами військ, викінчує і цю гарну українську територію, і її безталанних мешканців.

Роздумуючи над цим, Чумак щиро побажав, щоб червона лінійка кордону на карті сьогоднішньої Польщі вела через ріку Збруч і походила б поза Хустом. Тоді комуністична польська держава обороняла б Варшаву і Краків, а не гуляла по лемківських лісах. А із другого боку, він був гордий за своїх геройських друзів і цілий визвольний рух, на поборення якого ворог стягнув численні дивізії військ.

Тут він пригадав собі слова свого батька, який не раз говорив йому:

— Сину, як ти перейдеш у житті те, що я пройшов, то говоритимеш інакше. Я був три рази у фронтовій лінії, а наостанку брав участь у штурмі. Довелося мені побувати й у петлюрівській армії, але в ній був балаган, і я подався додому.

Чумак подумав про те, де зараз перебуває його батько. Чи ще живе? О, як хотілося б із ним тепер поговорити! Або мама. Скільки разів вона ховала його пістоль, тримаючи двома пальцями й кажучи до Чумака:

— Сину, чи ти здурів? Чи знаєш, що тебе за це чекає?..

З цими думками Чумак заснув і прокинувся від туркотіння літака, що кружляв над лісом, Проте ранок був спокійний. Повстанці ходили довкола своїх бойових становищ, збирали гриби і їли їх сирими. Сотенний звернувся до службового Чорного з наказом, щоб стежі добре пильнували околицю, бо повинні прийти зв'язкові. Чумак збагнув, що прихід зв'язкових напевно матиме щось спільного з цим незрозумілим йому досі рейдом.

Увечері кухарі знову варили воду, до якої докидали кілька залишених зернин, мов би на якісь чари. А потім почалася жебранина того зілля, що зветься бакуном. Коли хтось звертався за листячком до ощадного Павука, то часто втрачав охоту до куріння. А Павук усе повторював:

— Якщо дід був удома дідом, то і в УПА ним залишився...

При цьому він демонстративно крутив маленьку цигарку, завиваючи дрібно порізані корінчики й листочки в гарний листок.

Довкола панував сильний ворожий рух, а в лісі було спокійно, мовби сотня мала відпочинковий день. У цьому лісі вона промела другу з черги червневу ніч, що в таких небезпечних часах було рідкістю. Очевидно, сюди мав прийти умовлений зв'язок, якщо місце простою не змінювалося. Біля потоку палало велике вогнище, і крім кухаря крутилося багато повстанців. Переславшись удень, вони тепер не хотіли спати, а в додатку до всього перешкоджав докучливий голод. Деякі познаходили в лісі гриби і тепер варили їх у їдунках над вогнем.

Літак з'явився над лісом знову, й повстанці почали швидко гасити вогонь, носячи воду з потоку. Одні твердили, що ворог вогню не зауважить, другі думали якраз навпаки.

В той час, коли курінний Байда, сотенний і решта почту відбували осторонь свою нараду, біля пня, на якому сидів стрілець Мороз, стояв високий курінний дентист Зубенко, тримаючи у руці дентистичні кліщі. Колишній пристінний, завжди гарно убраний дентист із Динова, тепер був зарослий і тонкий, як палець. Усі дивувалися, як на ньому могли триматися штани. Він уже приготувався до вирвання зуба. Мороз щось булькотів і показував пальцем, котрий із зубів хворий, а довкола стояв гурт повстанців, жартуючих чи радше «натягаючих» Мороза.

Без ніякого знечулення дентист Зубенко почав рвати зуба. Санітар Зірка тримав Мороза за голову, але його клятий зуб був такий же, як і пень, що на ньому він сидів, — ніяк не хотів податися. Морозові текли сльози, змішані з потом, Зубенко також упрів, а зуб ніяк не хотів податися.

— Ти що, маєш кінські зуби? — нарешті запитав Зубенко. Мороз не відповів нічого, тільки з усієї сили тримався руками за пень. А Павук радив Зубенкові:

— Докторе, сложіть собі великий камінь у штани, для балансу й ваги...

І хоч Мороз страшенно терпів од болю, то повстанці реготалися без упину. Павук уже робив із кимсь заклад на цигарку, що виграє зуб, а не Зубенко. Але доктор не здавав своїх позицій. Узявши голову Мороза під пахву, він таки зуба вирвав. Через хвилину, шепелявлячи, Мороз уже жартував:

— Докторе, чи не маєте часом келішка горілки для дизенфекції?

Тим часом ворожий розвідувальний літак поновно закружляв над лісом. Не було ніякого сумніву в тому, що про присутність сотні у цьому лісі ворог уже знає, і командир Громенко зарядив гостре поготівля. Оборонна позиція сотні була погана, бо вона квартирувала в маленькому ліску, та ще й на його краю, а стежі вже доносили звідусіль, що ворожий наступ розпочався.

Велика частина сил ворога зайняла становища в чистому полі, інші відділи наступали півколом на сотню трьома лавами. Відступ сотні через поле до більшого лісу був би справжнім безглуздям, але пробій через три ворожі лінії не виглядав набагато краще.

Сотня тихенько підходила розстрільнею і, зробивши біля двохсот кроків, зупинилася над досить стрімким та високим берегом за малим потічком. За ним, на високій гірці почулися ворожі крики. Командир Громенко показав рукою вниз, і відділ заліг поміж рідкими корчами, немов мертвий. Бракувало кільканадцяти секунд, і сотня була б на горі, на кращих становищах. А тепер ворог мав добре поле обстрілу, і якщо займе позиції на горі, то знищить повстанців гранатами.

Але іншого виходу не було, й сотню лякав не так ворог, як зайняті нею нікудищі становища. Та й вороги нині наступали інакше, як перед тим. Вони не стріляли, а підходили тихо, прагнучи заскочити сотню на позиції. Кожний думав над тим, чому командир дав наказ залишити кращу бойову лінію, а Чумак у думці з ним погоджувався й був свідомий того, що така тактика добра, хоч дуже небезпечна.

На березі за потоком з'явилася перша ворожа лава. Наступаючі зупинилися між деревами й дивилися через долину на гору, де ще кілька хвилин тому таборувала сотня. Там на галузці висіли чиїсь онучі, колись білого кольору, а тепер бронзового, й коли Чумак зауважив їх також, подумав, що за них комусь належить золота медаля.

Зійшовши повільно з берега, ворожа лінія рушила вперед й опинилася на віддалі кількох кроків від оборонних становищ сотні. Частина першої ворожої лави залишилася на горі, й це зараз було найнебезпечнішим, а коли до неї приєдналася друга лінія, сталося щось неймовірне. Відчинивши по ворогові сильний вогонь, ціла сотня зірвалася з місця без наказу і рвонула в наступ під гору, щоб зайняти кращі позиції.

Кільканадцять ворожих вояків упало, й коли ці позиції були опановані повстанцями, розпочався вирішальний бій. Третя ворожа лінія залягла між деревами, а перша і друга розпочали втечу, потрапивши під перехресний вогонь. Хоч сотня вже мала успіх, бо зліквідувала дві лави ворога, то перед нею була ще третя лінія, й дуже небезпечна, бо знаходилася досить далеко від сотні. Щоб її досягти стрибками, треба втратити багато своїх сил, але рятунку іншого немає, лише наступ.

Пролунав голосний наказ Громенка:

— Друга чота сильний вогонь! Перша і третя в наступ!..

Швидкі короткі стрибки, й чоти опинилися за деревами. Тепер почала наступ друга чота, а перша і третя своїм гураганним вогнем не давали змоги ворогам піднести голови.

За сотнею почулися голосні ворожі крики і знялася сильна стрілянина.

— Вперед!!! — наказав Громенко, і його наказ повторили чотові та ройові. Свідомість того, що ворог ззаду й незабаром сотня опиниться в котлі смерти, підірвала її до пробою. Грімке «Слава!» прорізало повітря.

Цільний вогонь повстанців чірвав третю ворожу лаву з місця, й вона почала втікати. За нею побігла сотня, а позаду вже свистіли ворожі кулі. Ліс у цьому місці був дуже вузький, з обидвох сторін до нього прилягали поля, й це утруднювало акції сотні, а тут іще з'явилися й поранені, яких треба було нести. Друзі насилу тягли ройового Калину. Йому щось сталося з ногами, й він самостійно не міг зробити ані кроку.

Ще кількасот кроків, і вузепьким переліском сотня досягла великого Кузьминського лісу. Тут виставила сильні застави й почала себе упорядковувати. Доктор Шувар ствердив, що нерви відібрали Калині на короткий час владу в ногах, а сотенний господар Гупало оповідав, як у першій бойовій лінії він стягав із польського капітана пояс із пістолем, а той сам допомагав його розпинати. Забравши зброю, Гупало відійшов, а поляка лишив живим.

Останній лісовий бій був у відношенні сил понад сорок на одного в некористь сотні. І якби ворожа сторона була ідейна, то ні один вояк УПА не вийшов би із цього лісу. Але вояк без ідеї — це танк без палива, — як твердив колись виховник Зорян.

Поміж високими й густими соснами вже цілком стемніло, а змучені повстанці стрілецьким рядком простували на південний захід. Вони справді були виснажені до краю, але ніхто з них не нарікав. Деякі молилися, а може й усі. Ворожі листівки з різноманітними пропозиціями й далі не мали ніякого впливу на упівців, але дошкульний голод був тепер більшим ворогом від польського комуністичного війська. Адже воно могло знищити в бою лише кількох вояків, а голод викінчував усіх.

На узліссі сотню стримали, а по лінії пішов наказ дотримуватися обережности, бо спереду знаходився ворог. В інших обставинах його привітали б кулеметним вогнем, але сьогодні зробити цього не могли, щоб не зрадити напряму свого маршу. Пройшовши понад кілометр, сотня звернула наліво й обійшла таборуючий ворожий відділ. Виглядало на те, що ціла Польща, включно зі своєю армією й міліцією, переїхала на лемківські терени. Ворожі частини зустрічалися на кожному кроці, вони стаціонували по всіх усюдах, і повстанці із приємністю з ними повоювали б, та зліквідували б той чи інший табір, якби було де примістити поранених і розв'язати харчову проблему.

Сотня дійшла до лісу біля Крецьківської Волі. Командування вислало до виселеного села вояків за харчами, але вони вернулися з порожніми торбами, бо поляки перед тим усе у ньому пограбували. Вже розвиднялося, і треба було зайти у глибину лісу, щоб перебути день. Десь біля полудня через ліс пройшов сильний ворожий відділ, але не знати на чиє щастя становища сотні проминув.

Увечері сотня маршувала далі на захід, у напрямі Сяну. Але чому вона звертала до Сяну направо? Адже з лівого боку йшла дорога через свої села й великі ліси, а із протилежної сторони були тільки польські селища й маленькі ліски. Напрям маршу сотні скеровувався на Хрещатий ліс, віддаль до якого становила біля восьмидесята кілометрів, але власне тут командир Громенко ще раз виявив свої блискучі стратегічні здібності.

Вже було досить пізно, коли сотня дісталася до сіл Ліпші й Дембни. Наліво на відстані кількох кілометрів лежало місто Сянік, яке було переповнене ворожим військом. Та ворог думав тільки про ліс за Сяном, де оперували відділи УПА, а тут упівська сотня відважилася пройти поза його плечима. Коли б ця траса була до подолання за одну ніч, то з таким риском можна було б погодитися, але на марш поміж польськими селами й маленькими лісками міг відважитися тільки такий старшина як сотенний Громенко.

Сотня скерувалася до Сяну, а комендант Петя зі своїми бойовиками подався до села Лішні роздобути трохи харчів. Два рої перейшли Сян першими й зайняли обсерваційні пункти на обидвох боках шляху Сянік — Димів, а тоді почав переправу цілий відділ. У цьому місці ріка не була глибока, тільки по пояс, але досить широка. Рвучка вода збивала з ніг схудлих, вимучених повстанців, і лише зброя та амуніція додавали їм рівноваги. Голод — ворог число два й далі був небезпечнішим від першого. Він цілковито змінив у вояків гумор, відібрав настрій і силу носити зброю, занедбав гігієну і, як твердив командир Бартель, зруйнував гарний вояцький животик та заплодив ці чортові воші.

Перейшовши Сян, сотня затрималася в ліску й очікувала прибуття Петі та його друзів. Аж тут раптом у селі, до якого вони пішли, пролунали численні постріли. Всі були переконані, що коли чорт не вийде з халепи, то Петя таки вийде, але дехто сумнівався, чи цим разом йому вдасться вийти.

Та по якомусь часі висланці прийшли і привели зі собою дві штуки худоби. Село було заалярмоване, й ворог почав обстріл близького лісу, а не Сяну. Видно, Петя зумів добре замаскувати свій відхід.

М'ясо поділили швидко між роями, не змарнувавши ані краплини крови, й вояки почали його смажити над вогнищами та бенкетувати. А потім посипалися жарти.

— Цікаво, чому я це м'ясо припікаю, коли воно ще тепле? — казав Петя, тримаючи його великий кусень на патику над полум'ям.

Ніч була тепла й зоряна. Потім зорі затяглися густими хмарами, небо прорізали блискавиці, вдарив грім і почав падати густий дощ. Він лляв безперервно кілька годин, і виглядало, що заноситься на довгу слоту.

— Це добре, — затирав з усмішкою руки Бук, — дощ змиє горішню частину тіла, бо долішню я вимив тоді, коли переходив Сян.

Розділ 29. БОЇВ ПО КІЛЬКА ЩО ДЕНЬ

Сотня рушила в дальшу дорогу, пересікаючи ліси й поля, а за нею по п'ятах слідували вороги. Села зустрічалися тут часто, й важко було затерти за собою сліди на мокрій землі. Марш продовжувався вже третій день, у чужому терені, по болотах і між чужими селами, але завдяки тому, що Петя роздобув харчі, повстанці мали піднесений гумор. Учора вони випили по літрові гарячої м'ясної зупи, в торбі кожного лежав добрий шматок м'яса, тож усім було море по коліна. Загальне здивовання викликав лише той факт, що командир Громенко вів сотню дуже обережно. Правда, кількісний стан сотні дуже змалів, але й тепер стрілецький рядок тягнувся майже півкілометра. Сотня була ще добре озброєна й мала велике число автоматів, але для деяких типів зброї бракувало набоїв. Клопіт мав і комендант Петя, бо до його німецької півкрісівки лишилося тільки кількадесят набоїв.

Терен, яким переходила сотня, ще донедавна був мішаний, але пізніше українців із нього вигнали, а польське населення зросло на 100 відсотків. Засіяні українцями поля перебрали поляки, але всіх цікавило питання, що станеться з полями, засіяними там, де жили тільки українці. Там, напевно, цьогорічний врожай збиратиме дичина. А які плоди будуть збирати виселені силою українці, викинені із прадідівської землі комуністичною голотою, яка тепер шаліла по всіх усюдах?..

Разом із сотнею маршував командир Байда із частиною курінного почту, д-р Шувар, дентист Зубенко й інші. Контактів з рештою сотень не було, тож лишалася тільки надія, що «мертві» зв'язки не заведуть. Подекуди в дуплах дерев чи в інших умовлених місцях командування куреня лишало записки. Оскільки про такі місця знала дуже обмежена кількість людей, то було ясно, що на випадок їхньої смерти ці зв'язки втрачали свою вартість. І все ж таки вони лишалися на кожному пункті, бо коли гинули ті, які знали про одні пункти, то жили інші, котрим були відомі другі, іі на це існувала надія.

Своїм маршем сотня фактично розпочала великий рейд на захід. Але перед командирами стояла ще більша проблема — якого із трьох зазначених на мапі маршрутів триматися? Один проходив територією Лемківщини й північними обширами Карпат, два інші йшли через південь, але всі вони вели до Західньої Німеччини. Здавалося, що найкраще було б скеруватися в напрямі Криниці, а потім звернути й перейти словецький кордон, але у Хрещатому лісі командування сотні ще мусило сконтактуватися з командирами Реном і Хріном.

На тактичному відтинку командира Рена у Хрещатому лісі та в обширі Тісна — Балигород оперували чотири сотні УПА й кілька боївок. Усі вони вели важкі бої із трьома ворожими дивізіями під командуванням генерала Мосура, приналежного до генерального штабу польських збройних сил. Втрата одного з найвизначніших комуністичних генералів, Свєрчевського, була великим пониженням для нової комуністичної Польщі перед Москвою, і ворог, кинувши на відносно невелику територію десятки тисяч своїх вояків, мріяв знищити всі відділи УПА, а в першу чергу загін Хріна разом із його прославленим командиром. На цьому терені знаходився також командир тактичного відділу зі своїм штабом, і власне до нього маршувала тепер сотня Громенка.

— Перейшов я півсвіту, а відпочивати вічним сном доведеться-таки біля своєї хати, — жартував командир Бартель, який був родом з околиць Хрещатої.

Маршуючи поза ворожими плечима, сотня була свідком інтенсивного руху польських військ. Цілі його колони часто переїжджали на зовсім близькій віддалі від перебування сотні, й не раз доводилося зустрічати ворожу стежу або більшу розвідувальну групу повстанським вогнем.

Уже цілий тиждень сотня йшла тереном, який зовсім не надавався до партизанських маневрів, але, на диво, дотепер усе відбувалося успішно. Залишилося кілька днів, щоб дійти до більших лісових масивів, у яких буде безпечніше, але безперервний дощ утруднював марш сотні. Він не тільки псував зброю й амуніцію, але розмочив кожний рубець повстанських одностроїв. І коли 8-го червня 1947 року вранці з'явилося сонце, воно викликало на вояцьких обличчях усмішку, а з намоклих одностроїв пішла пара.

Ввійшовши до малого лісу над селом Волицею, сотня зупинилася. На цю околицю команді бракувало військової карти, й вона була змушена послуговуватися штабовою, із скромнішими деталями про терен. Командир Громенко й частина його почту скерувалися до узлісся, на гору, щоб провірити околицю й усталити трасу дальшого маршу.

Раптом позаду сотні почалася стрілянина, й це стурбувало вояків, бо вона знаходилася в дужо невигідному місці, та ще й у похідній позиції. Задній стійковий стояв на віддалі лише кільканадцяти кроків, і ворог мав змогу підійти до сотні зовсім близько. Про зайняття доброго становища не було й мови, а в додатку до всього бракувало сотенного і двох чотових.

Команду перебрав курінний Байда, й під його вказівками сотня впродовж кількох секунд зайняла сильні оборонні становища. Помітивши швидкий розворот її на 90°, ворог подумав, що сотня збирається втікати, і розпочав наступ із думкою вигнати її на чисте поле. Одначе добрий вишкіл і довголітня бойова заправа повстанців перекреслили ворогові пляни. Сотня лежала на становищах, як мур, і своїм цільним вогнем посилала ворожих вояків до святого Петра.

Найінтенсивніший наступ відбувався на відтинку першої чоти, але її перебіг зі стрілецького рядка в розстрільню цілковито здезорієнтував ворога, який пустився за чотою стрімголов і наблизився до неї на віддаль кільканадцяти кроків. Щоб не змішатися з ворогом, чота Іменного розпочала його обстрілювати. Сам чотовий став на ввесь зріст і випустив магазинок набоїв зі свого автомата, поклавши на місці шістьох ворожих вояків. Не витримав і кулеметник Слива, який також звівся на ноги й тяжким кулеметом бив по ворожій лаві, неначе маленьким скорострілом. Ворог почав безладну втечу, залишивши на полі бою десятки трупів.

Втрати сотні не були великі, зате дуже болючі. Згинули відважний чотовий Іменний, заслужений у боях кулеметник Слива й один із найкращих бойовиків СБ Петі, Терка, Оглянувши своє прострілене коліно, він витяг пістоль, у присутності друзів сказав «Прощайте!» і пустив собі кулю в голову.

Це була дуже трагічна сцена, яка свідкам залишилася надовго в пам'яті. Брат Терки, Нічний, приклякнувши біля нього, закрив йому очі, а по обличчі покотилися сльози. Друзі викопали могилу, посипали чатинням і поклали в неї трьох відважних борців за Україну з четвертого району Перемищини. Капелян Кадило попрощав їх на вічний спочинок від усіх.

Залишивши за собою свіжу могилу, сотня рушила в дальшу дорогу. У цьому бою також був поранений у ногу доктор Шувар, але він, шкутильгаючи, ще міг іти. Незважаючи на те, що ворог поніс десятикратно більші втрати, командування сотні не могло собі простити факту, що виломилося з партизанського правильника, не забезпечивши добре її на місці постою.

Ще довго після цього випадку друзі не могли забути обставин смерти бойовика Терки. В інших умовинах він міг би впродовж місяця вигоїти ногу, але зараз не мав іншого виходу. Ще яких два місяці тому його можна було залишити при якійсь українській родині, а потім вислати повідомлення до Українського Червоного Хреста, й Терка був би врятований. Про нього тепер найбільше думали повстанці й боялися його долі. На протязі кількох днів брат Терки не промовив до нікого ані слова, його стан добре розуміли друзі й не вступали з ним у розмову.

Перші слова Нічного вони почули щойно у слідуючому бою, коли він, поклавши трупом ворожого старшину, на ввесь голос крикнув:

— На, маєш, чортів сину!..

Густі хмари знову закрили сонце, й почав падати дрібний дощ. Маршуючи цілу ніч, мокрі й голодні, повстанці над ранком дійшли до Бескидського лісу. Тут заварили окріп, загріли у ньому останні кусники м'яса, а гарячу воду випили також, і ніхто не нарікав, що не було юшки, бо у воді таки грілися і м'ясо, й кістки.

Рушили далі. Через ліс проходив головний шлях, і сотня, виставивши на ньому застави, перейшла його врозсип, а потім ці застави стягла. Та в цю мить не знати звідки посипалися ворожі кулі, й па шлях упав забитий сотенний господар Гупало, а також був легко поранений командир Лагідний, який після смерти Іменного перебрав командування чотою.

Дуже виснажена фізично сотня посувалася лісом у напрямі ріки Ослави. Тут зупинилася на відпочинок та добре забезпечила себе, й вояки лягли спати на мокрій землі. День був досить теплий, лише погода змінювалася ледве не щогодини. То насувалися темні дощові хмари, і лляло мов із відра то знову показувалося сонце і своїм промінням висушувало воду.

Викручуючи свої онучі, Петя промовив до Чумака:

— Що до хвороби тяжкої! Коли ми дістанемо зміну? Таж нас є п'ятдесят мільйонів! Невже тільки ми одні повинні воювати за Україну?

— Чи знаєш, скільки у твоєму жарті є правди? — відповів Чумак. — Цікаво знати, чи хтось опише ці події для наших ненароджених? Чи й далі нашу історію малюватимуть різні Рєпіни, а писатимугь про неї фальшиво чужі історики?..

Їхню розмову перервав кулеметний вогонь. Обстрілявши ворога, сотенні застави приєдналися до сотні, а ворог наступав по їхніх слідах. Ворожу стежу підпустили зовсім близько, а потім цілу зліквідували. Знищивши її, сотня готувалася до оборони. Незабаром у поблизькому яру почувся гамір ворожих частин, які повели обережний наступ на неї. Лежачи на добре замаскованих становищах, повстанці добре бачили наступаючих. Цей ліс був старий і густий, дерева грубі, а малі корчі майже відсутні, тож рухи ворожих вояків поміж деревними стовбурами всі помічали як на долоні.

Наступаюча частина виглядала зовсім інакше від попередніх. Вік ворожих жовнірів переходив тридцятку, вони вели наступ більш фахово, а між ними часто чулася московська мова. Це було з'єднання Корпусу Внутрішньої Безпеки у складі біля шестисот вояків. Усі вони — колишні злодії, бандити її форналі — тепер у Польщі були панами життя і смерти. Їм і їхнім родинам призначили розкішні будинки давньої польської інтелігенції, але ці варвари палили фортепіяна, бібліотеки й інші культурні речі, вважаючи їх буржуазними пережитками. На протязі останніх двох років їхнім завданням було нищення польських патріотів з АК. Наступаюче з'єднання було зорганізоване на зразок сталінського НКВД, і на ньому опиралася зараз уся польська влада.

Коли кілька тижнів тому три дивізії оточили велике пасмо Хрещатого лісу з наміром ліквідації упівських відділів, у той час тут стаціонували дві сотні — Хріна і Стаха. Після двох тижнів облоги згаданого лісу ворог був певний, що прийшов кінець страшному Хрінові і його відділові, який відважився знищити генерала Свєрчевського разом із супровідним почтом.

Але дійсність була інакшою. Ворог вивіз із цього лісу кількасот трупів своїх вояків і подвійне число поранених, а відділ Хріна мав лише незначні втрати. Вкінці після двотижневих боїв цей відділ вирвався з оточення й під час пробою не втратив ані одного вояка, а на відтинку його прориву залишилося кільканадцять додаткових ворожих трупів. Побачивши, що регулярні війська не можуть дати собі ради в боротьбі з УПА, вороже командування стягло для цієї мети найбільше відданих і надійних форналів КВБ, які вже мали за собою практику партизанських акцій проти АК, а деякі з них навіть воювали з упівцями у групі Ковпака.

Курінь Хріна відпочивав тепер десь у словацьких лісах, а двобій із цими «гарцежами» довелося зводити досить знищеній останніми боями сотні Громенка.

— Зараз буде гаряче! — шепнув командир Лагідний.

Ворожі вояки наступали на колово-бойову позицію сотні на відтинку чоти Залізняка. Вони зближалися до її становищ, скачучи з-поза одного дерева за друге, їм було відомо, що недалеко за розташуванням сотні є залізниця, шосе й ріка Ослава, боронені їхніми сильними відділами. Коли б не вдалося знищити сотні тепер, то вони хотіли вигнати її просто на добре окопані позиції своїх військ. Простудіювавши докладно тактику відділів УПА у пробоях, ворог хотів до неї пристосуватися, тобто підійти якнайближче до сотні й закидати її гранатами. Та на цей раз сотня не була оточена, потреби прориву не існувало, й Залізнякова чота відкрила вогонь по наступаючих із віддалі тридцяти кроків. Кільканадцять бандитів звалилося з ніг, а решта залягла за грубими пнями й деревами, почавши сильний обстріл позицій сотні.

Десь позаду ворожої лінії чулися несамовиті вигуки:

— Впєрйод! Впєрйод!

Заступник чотового Залізняка, здібний і відважний підстаршина, райовий першого роя Рубач, не витримавши, крикнув голосно й собі:

— Впєрйод! За Сталіна!

Його насмішка над ворогом була дуже влучною. По-перше, вона виявляла, що упівці, сміючись із нього, не бояться його, а по-друге, — надщерблювала гордість польського «моцарства».

Перша ворожа лінія поки що не рухалася з місця, а друга стрибками долучалася до неї. У сторону сотні полетіли гранати й почали розриватися на віддалі кількох кроків від її становищ. Ворог мав погані позиції, бо мусив наступати й кидати гранати під гору, але він далі перся вперед. Тоді полетіли повстанські гранати, їм допоміг сильний вогонь кулеметників Дуба, Крука й Чорного, і перший наступ заломався. Ці кращі з найкращих утекли до глибокого яру, підготовані упівськими кулями.

Кілька повстанців залишили позицію, вибігли й забрали залишену ворогами зброю й амуніцію, що були зараз для сотні найбільшим скарбом. Вернувшись, вони сказали, що перед становищами сотні лежить понад двадцять ворожих трупів, і вже хотіли йти вдруге, як у яру почулися крики, й почався другий наступ. Очевидно, вороги не могли погодитися з тим, що їхні елітарні частини програли бій, і гнали вперед як скажені, а від граду їхніх куль на повстанців летів такий самий град листя й гілля. В найбільшії! мірі їх дивувало й денервувало те, що вогонь упівців не був надто інтенсивним, а вони не могли досягти їхньої оборонної лінії.

Командир Громенко голосно крикнув:

— Ощаджувати набої! Не більше, як по два на одного чортового сина!

В найнебезпечнішому місці впали перші повстанські жертви. Кулеметник Коваль згинув від розриву гранати, а ройовий Ґонтар, поклавши кількох ворожих вояків уже зовсім близько від позицій сотні, дістав серію впоперек грудей і по-геройському скінчив свою повстанську кар'єру. Він мав військову рангу булавного, вже скінчив чотири роки служби при УПА й походив із Тернопільщини.

Після втрати ройового й кулеметника бойова позиція сотні послабла на відтинку шириною кільканадцяти метрів, і то, власне, в тому місці, де ця «зараза» найбільше сунула. Для підсилення загрожеиої лінії сотенний вислав рій Журби.

Бій тривав уже годину. Перед становищами сотні лежало багато трупів, але на місце загиблих підходили нові сили. Новоприбула ворожа лава залягла й відчинила страшний вогонь. Галаслива команда, яка лунала через голосник звідкілясь із яру «До пшоду!» — не помагала, бо ворожа лінія зупинилася на віддалі біля п'ятидесяти кроків від позицій сотні. Тоді з роя Рубача полетіли три гранати. Одна досягла ворожої лави й забила кількох вояків, а розриви решти змусили ворога до втечі. Цю нагоду використала сотня й посилила свій вогонь. Командир Громенко наказав їй перейти в атаку, й чоти Лагідного та Бартля розпочали наступ — одна зліва, а друга справа. Грімке «Слава!» і бравурний удар повстанців спаралізували ворога, і лише вісімдесят два комуністичні бандити лежали на полі бою мертві, не маючи ніякого страху.

Ворог утікав, не озираючись, бо думав, що його й далі переслідують повстанці. Але сотенний, знаючи добре виснаження вояків і малі амуніційні резерви, наказав сотні припинити гонитву й вернутися на гору. Тут одні ділили здобуті набої, а другі копали могилу для трьох загиблих друзів — кулеметника Коваля, ройового Ґонтаря і стрільця Бурі. Як звичайно, о. Кадило промовив над їхніми тілами останні слова, а повстанці закидали їх землею й насипали могилу.

Розділ 30. ПРОБІЙ ЧЕРЕЗ ОСЛАВУ

Вже добре стемніло, як сотня вирушила в дальшу дорогу. Дощ перестав падати, зате повіяв холодний вітер. І не знати, чи цьогорічний червень був холодний, чи тому, що тут уже починалися високі гори, але холод таки відчувався.

Взявши напрям на Хрещату, вояцтво сотні, яке останні десять днів не їло більше як п'ять разів, було зголодніле, вимучене маршами, сильними боями й докучливими дощами. Пробираючися через старі звалені букові дерева, порохно яких у багатьох місцях світилося фосфором, повстанці ледве тягнули ноги. Саме тепер сотня сходила в долину до ріки, яка знаходилася на віддалі приблизно одного кілометра, і треба було добре триматися, щоб не впасти прямо на обличчя.

По лінії перейшов наказ маршувати якнайтихше. Поранені ішли посередині, доктор Шувар, підпираючись патиком, цілий час скакав на одній нозі, а біля нього крокував доктор Сян. Досягнувши краю лісу, сотня звернула вліво й простувала узліссям, аж поки не опинилася на його кінці. Тут вона затрималася. Довкола панувала така темрява, що треба було добре напружувати зір, аби побачити грубий стовбур за два-три кроки перед собою. Біля лісу протікав маленький потік, за ним розлягалася галявина, а десь за нею, не знати на якій віддалі, проходили залізнична й бита дорога та текла ріка Ослава. Цей стратегічний пункт, розташований поміж двома лісами, зараз пильно обороняв ворог. Ширина лісу в цьому місці дорівнювала трьом кілометрам, і виникало питання — де знаходиться найкраще місце для переходу, яка глибина ріки та наскільки високі її береги.

Цей терен для сотні Громенка був цілковито чужий, а нічна темрява не дозволяла провірити його далі кількох кроків. Десь поблизу з лівого боку було чуги шипіння пари якогось льокомотива.

— Чи не панцерка це? — запитав Смика тихенько Бук, а потім додав: — Якщо у цьому місці вночі є льокомотив, то напевно тут знаходиться багато війська.

По лінії переходив сотенний. Він зупинився біля Чумака й запитав:

— Що є навпроти вас?

— Якийсь потічок і галявина, — донеслася його відповідь. Сотенний зробив кілька кроків у напрямі потоку, але нічого не побачивши, вернувся до Чумака і сказав:

— Друже Чумак! Ми мусимо провірити цю галявину, щоб часом не загнатися в якісь скелі й тоді відступати під обстрілом. Вишліть двох або трьох вояків на обстеження!

Сказавши це, він пішов далі по лінії, а Чумак подумав, що хоч наказ командира Громенка був потрібний і правильний, та його виконання означало певну смерть для тих, які підуть робити цю провірку.

Для подібного роду роботи найкраще надавалися Смик, Бук, Каня або Ворон. Але Смик ніс важкого кулемета, а Каня й Ворон — по два великі диски набоїв. Кого ж вислати? Кухаря?.. Ні. Арпата?.. Ні. Малого? Ні...

Чумак довго не міг рушитися й нарешті сказав:

— Смиче, перебери рій! Буче, пішли!

Перескочивши потік, ройовий і його стрілець повільно посувалися вперед. «Яка різниця — сьогодні чи завтра?» — знову потішав себе Чумак і пригадав розмову сотенного й Зоряна про якийсь марш на захід. «Цікаво, як і хто туди дійде?».

Думки перервав йому, як звичайно, не дуже то обережний Бук. Він був одним із найвідважніших і найбільше заслужених стрільців сотні, але обережністю ніколи не відзначався, й Чумак уже почав жаліти, що взяв його зі собою. Замість провірити ногою, на що вона ступає, Бук став на якусь гілку так сильно, що вона зламалася, й цей звук, мов би постріл із пістоля, пролунав серед мертвої тиші, аж луна пішла.

Повстанці зробили ще два кроки, й угору полетіла ворожа ракета, а потім розляглися часті автоматні серії. Кулі рвали повітря і свистіли над головами. Отже, ворог знаходився набагато ближче, ніж можна було сподіватися, й іще секунду тому байдужі та змучені Чумак і Бук побили світовий рекорд перегонів, кидаючися стрімголов у потік. У ньому не було каміння, а повно рідкого мулу і трохи води. Злетіла ще одна ракета, освітивши галявину, а за нею друга і третя. Ворог обстрілював ліс, а Чумак і Бук брели потоком до своїх. Коли вилізли з потоку, Чумакові ноги тряслися, немов листя осики, лише не знати чому — від страху, від швидких рухів чи, може, від надмірного тягару болота на уніформі, обличчі й голові.

Сотня маршувала далі, а ворог стріляв по цілій лінії н освічував довкілля ракетами. Льокомотив, як виявилося, був справжнісінькою паицеркою, котра їздила тепер по колії то вперед, то назад. Ще кілька хвилин тому Чумак нарікав на Букову необережність, але зараз був йому за неї вдячний. Коли б не та гілка, то, зробивши не більше як десять кроків, обидва друзі потрапили б просто до ворожих шанців.

Спробувавши колись на Хрещатій самостійного командування, Чумак тепер дуже співчував сотенному й цікавився чим, що він учинить. Наступ — це легка справа, але треба бодай зорієнтуватися, та у цьому місці можна перейти. В горах біля рік часто є такі скелі, що потрібно вживати шнурів, аби на них вилізти. А тут сьогоднішній та радше вчорашній сильний бій із ворогом заалярмував цілу його команду, й вона більше підсилила оборону цього стратегічного пункту, а в додатку до всього ще й вислала панцерський льокомотив. Таборування в небезпечному лісі на протязі повного дня було б згубою, а перехід на Хрещату виглядав майже неможливим чином.

Сотня скерувалася на північ у напрямі порожнього села Репедя, щоб відійти подалі від наміченого переходового пункту. Вдень чортові ляхи не дали спати, а зараз уже незабаром світатиме, і спання може із природного перемінитися у вічне. Сотня ще раз намагалася дійти до місця переходу, але гураганний вогонь поляків змусив її відступити й маршувати далі.

Зближався ранок. Уже минула друга година, й небо на сході заясніло. Зиркаючи на нього, повстанці бажали, щоб сьогоднішня ніч тривала вісімнадцять годин, а тут, як на злість, народжувався день. Сотня вийшла з лісу в поле, й майже одночасно з цим панцерний потяг освітив повстанців сильним рефлектором і почав обстрілювати їх тяжкими московськими кулеметами — «Максимами». Виходу не було. Сотня звернула праворуч і на команду «Вперед!», нехтуючи страшною втомою, рушила в наступ на потяг, щоб прорватися. Повстанці відчинили сильний вогонь, але гранат не вживали, бо вони були небезпечні для самих. Ворог ставив запеклий спротив, але проміння сходячого сонця перешкоджали йому в цільності стріляння, а крики «Слава!» й «Бігом!» були настільки гучні, що його перелякали.

Вже вдруге повстанці сотні Громенка були свідками відступу панцерного потягу з поля бою. Віддаль від шляху становила яких тридцять кроків, а ворожий вогонь ступнево вщух. Сотня бігла далі, начебто стрімголов утікаючи, але в напрямі ворога. Два кроки через дорогу, один через рейки — й уже наступила рання купіль у ріці Ославі. Ворожа лінія розбіглася в обидві сторони, й деякі повстанці пізніше твердили, що за насипом перескакували через переляканих на смерть ворожих вояків. Панцерний потяг завернув і знову почав обстріл сотні, але на цей раз уже за рікою.

Та не всім судилося дістатися на другий берег Ослави. В бою згинуло п'ять повстанців, між ними доктор Сян, стрілець Сорока й Дубенко, а шестеро були поранені. Доктору Шувареві куля потрапила в ту саму ногу, на цей раз у кістку. Друзі хотіли йому помогти, але хоч голод стягнув із нього кільканадцять кілограмів живої ваги, то він іще й далі важив біля 180-ти, і щоб його нести, треба було не менше десяти виснажених повстанців. Наперекір усьому й незважаючи на сильний біль, доктор Шувар далі усміхався і скакав на одній нозі.

Сотня дійшла до порожнього села Туринського, де санітар Зірка й Орленко, не диспонуючи ані ліками, ні навіть теплою водою, розпочали перев'язування поранених. Важчі рани мали Аркас, Гудим, Каштан, Назар і доктор Шувар. У міжчасі старшини передискутовували пробій, і кожний із них подивляв командира Громенка за його вміле керування акцією. Вояки розійшлися по хатах у розшуках за їжею, але ворог усе забрав, а решту знищив. Тож кожна висохла в кутку картоплина чи кілька знайдених зернят мали тепер неоціненну вартість. Петя й Чумак знайшли за хатою кілька рядків посадженої картоплі. Оскільки колишньому господареві користати з неї не доведеться, то два партизани, не чекаючи поки вона виросте, викопали рука ми, що могли. То пусте, що вона мала вже досить велике бадилля й сильне коріння, — деякі картоплини ще були тверді, а коріння також має кальорії, тож можна буде зварити добру юшку, ще й дещо спекти на залізну порцію,

На дорозі посеред села стояла велика діжка з рештками кислої капусти на дні. Її обступили вояки й руками сягали по цей скарб. Деякі з них уже встигли проковтнути дешицю, як з'явився санітар Зірка. Побачивши сцену з капустою, він зробив правильну заувагу:

— Коли ворог забрав і знищив усі харчі, то чому лишив цю дужку на дорозі? Капуста може бути отруєна, й ви краще її не їжте.

Поблизу села був ліс, і в його напрямі зараз маршувала сотня. Кожний думав про те, що коли там знаходиться вороже військо, то здобуття цього лісу потягне за собою велике число жертв. На щастя, у ньому не було нікого, сотня пірнула в лісову гущавину, біля потоку розпалила вогнища й почала варити сніданок. Нагодувати зголодніле вояцтво було неможливо, це вимагало б довгого часу й добрих продуктів. Одначе й кількадесят кальорій було краще, як нічого.

До числа поранених долучилися хворі, які з'їли капусту, їхні очі луже збільшилися в розмірах, і вони цілий час блювали. Через дві години два повстанці померли, а кількох було поважно хворих. Яку підлоту виявила брутальна комуна, вивозячи сотні тисяч українського населення з їхніх сіл і воюючи з відділами УПА! До всього цього треба було ще й отруєння харчів. Чи здобулись би вояки УПА на такий ганебний вчинок? Ніколи! Й кожний із них щораз то більше переконувався в тому, що тільки Українська Держава з її людяним, гуманним і чесним населенням може знищити хижацький вплив москалів у Східній Европі.

Поховавши друзів, сотня відійшла у глибину лісу. Зорці полізли на високі дерева й побачили, що цей ліс тягнеться так далеко, як може сягнути око. Тут могло б перебувати незліченне число повстанських сотень, і їх тяжко було б у цих масивах віднайти. Й усе-таки вороги шукали, бо коли сотня затрималася на короткий відпочинок, уже через кілька хвилин застава відкрила вогонь по наступаючій ворожій частині. Бойові позиції тут не були дуже добрі, й сотенний зарядив дальший марш. Але навіть у цій короткій сутичці сотня втратила одного вояка зі застави. На її оборонному полі лежало шість ворожих трупів, а недалеко від них тіло стрільця Шума, якого вже не можна було забрати із собою й поховати.

Сотня продовжувала марш і поблизу потоку натрапила на замасковані вогні. Якась група звідси щойно відійшла. Характер маскування насував здогад, що тут були повстанці, й курінний Байда дуже зрадів, надіючись зустріти яку-небудь повстанську частину й нав'язати контакт з іншими сотнями. Але де там! Незнана група повстанців ніколи не думала, що тут може перебувати сотня Громенка. Вона відступила у глиб лісу, думаючи, що до неї наближається вороже військо. Й коли по ворожих слідах можна було маршупати милями, то за цією групою слідів не залишилося ніяких.

Яка шкода, що поблизу немає куреня Хріна або решти сотень Байди! Але й вони не дармували, а злучилися під командуванням Бурлаки й оперували в Бірчанщині. В завзятому бою під Липнею загинули сотенний Ластівка і його молоденький брат, а біля Завадки впав сотенний Крилач. Курінь Бурлаки, подібно як сотня Громенка, зводив по кілька боїв на день. Командир Булака віднайшов мертвий зв'язок і тепер зі своїм відділом посувався до словацького кордону. Тут найтяжчу роботу знову перебрали старі члени ОУН. До адміністративних оунівських груп було приділено по кілька членів із сотень УПА, вони ще більше законспірувалися й залишилися на місцях для ведення дальшої боротьби.

Продовжуючи свій марш лісами на південний схід, сотня зупинилася в гущавині над селом Рябим. Тут Смик пізнав місце, де колись був збірний пункт постачання харчів для будівничих шпиталю.

— Чи тобі знайома ця околиця? — звернувся він до Бука. — Нам здавалося, що тоді був найважчий час.

— Цікаво, чи побачимо розбитий шпиталь? — спитав і собі Чумак.

Коли ввечері сотня проходила досить близько біля цього шпиталя, Чумак підбіг до сотенного й показав йому рукою на бальки зі шпитальної стелі, напівзасипані землею.

На нічліг сотня зупинилася в густому лісі, і на випадок бою кожний підібрав собі добру бойову позицію. Розставили стійки й розпалили ватри. Повстанці грілися, але коли б трапився ворожий наскок, кожний добре знав своє бойове місце й зайняти його кожної секунди. Ніч була ясна, місячна і — як жартував Петя — романтична. Але в уяві стояв лише білий хліб, і про нього всі говорили. Якби зараз хтось дав кожному воякові по хлібині, то навіть найбільші ворожі маси не були б великою проблемою.

Петя лежав коло вогню похмурий і мовчазний. Він уже навіть трохи опух із голоду.

— Ти, бачу, таки добре поправився, — зиркнув на нього Чумак і простягнув йому свою останню маленьку печену картоплину, яка зараз мала більшу вартість, як найцінніший діямант у світі. Петя взяв її опухлою рукою, обережно розломив і половину віддав назад Чумакові.

Після тривалих дощів ночі були дуже холодні, й кожний вояк цокотів зубами. Між повстанцями не було ані одного хворого — лише голодні, опухлі з голоду й поранені. Хто бачив колись цих гордих, веселих, співучих і жартівливих молодців, той сьогодні їх не впізнав би. З цих прикмет залишилися тільки гордість і завзяття. Лежачи біля вогню, вони між собою майже не говорили, але кожний думав про те, що якби тут було українське населення, то справа виглядала б цілковито інакше.

Колись у цих теренах понад чотири роки кипіло українське повстанське життя, й наші люди бачили не одну перемогу відділів УПА над ворогом. Сюди ворог не відважувався й ногою ступити, бо добре здавав собі справу із ситуації, яка тут створилася. Це вже не був бунт кількох сотень націоналістів, а могутній зрив нації проти поневолювачів. Не помагали підлі ворожі провокації, підступи, арешти чи залякування, й іще два місяці тому ворог не мав найменшого поняття про стан відділів УПА й сітки ОУН. Це були вже не ті часи, коли малосвідомий нарід видав катам Біласа й Данилишина, бо тепер українське населення не лише не зраджувало своїх, а масово включалося у вир боротьби.

В той час, коли Африка й Нова Гвінея скликали до виборчих урн свої народи, частина яких іще й досі була канібалами, підла польська комуна з гуманними кличами на своїх прапорах відкинула конституцію 3-го травня, виелімінувала з національного гимну Бонапарта, співала на ціле горло про «Сталіна рідного» й після дворічної підготови рушила на знищення українців на їх рідній землі. Правда, тепер поляки вже не воювали проти «русінуф», а проти «запеклих українців-бандерівців»...

Петя підсував ногою до вогню недопалені патики, а Чумак голився тупою кухарською бритвою і проклинав її на всі лади.

— Чумаче, — перегодя відізвався Петя, — чи ти щось чув про великий рейд?

— Дуже мало. Й не знаю, чому ми тут викінчуємося голодом.

— «Старий» мусить зв'язатися з Реном, — продовжував Петя, але в цю мить до них підійшов Громенко, й він, лежачи, підніс руку до чола. Це саме зробив Чумак.

— Як чуєтеся? — запитав командир.

— Знаменито! — відповів за обидвох Петя.

— Ще завтра, а тоді справи покращають, — потішав їх командир Громенко й, побачивши, що робить Чумак, підморгнув до Петі:

— Чумак збирається на дівки й голиться.

— Та боюся, щоб вошей у бороді не завести... Командир Ґроменко сказав уже поважним тоном:

— Здається, що завтра буде «гаряче», бо тут сконцентровано дуже багато ворожих військ. Якщо до них не приєднають відділів КВБ, то цю голоту якось поженемо.

Чумак підсміхнувся, бо знав, що сотенний мав на увазі регулярне вороже військо.

— Як ваш рій із набоями? — запитав командир.

— До кулемета залишилося 350, а до свого ППШ маю тільки 65, — відповів Чумак.

— Ну, то ще не так страшно, — сконстатував сотенний і вже на відході додав: — У кожному бою старайтеся забрати від ворога якнайбільше набоїв.

А цей ворог зараз усю свою увагу звернув на ліси Хрещатої. їх найкраще знав курінний Байда, бо був у цьому терені заступником командира Рена до березня 1946 року. Він тепер провірив кілька зв'язкових пунктів, але покищо контактів ні з куренем Хріна, ані з командиром Реном не нав'язав.

Верховіття дерев знову освітило сліпуче сонце, й почався новий день. Скільки тих днів уже пройдено на буремній путі! Що ж принесе сьогоднішній? Навряд чи він буде погожим. Он сонце щойно викотилося з-поза гір і лісів, а рух ворожих частин уже чути в довкіллі. Яким же буде цей день? Скільки доведеться звести боїв? Скільком друзям сьогодні світить останній раз це тепле сонце?...

Сотня поволі посувалася вперед, посувалася обережно, але впевнено. Й хоч пересічний вік вояків становив 22 роки, своєю поведінкою вони виглядали сьогодні на 40-50. Вони були спокійні й нагадували поранених левів, оточених тисячами диких собак. Гаркнувши тут і там із кулемета чи автомата, вони йшли далі, йшли суворі, але жартів не бракувало також. Осторонь від стрілецького рядка скакав на одній нозі поранений доктор Шувар, біля нього йшов тоненький, як соломина доктор Зубенко, а за ними слідував поранений стрілець Гудим. Цей останній звернувся до доктора Шувара:

— Докторе, підтримайте доктора Зубенка, щоб його, бува, не перевернув вітер!

Доктор Шувар лише усміхнувся й далі скакав на одній нозі.

Сотня спроквола йшла лісом, а за нею слідував ворог, стримуваний кулеметними серіями ар'єргардної оборони. Стрілець Півень уже не мав сили рухатися й лишався позаду. Про яку-небудь допомогу йому не було й мови. Його доганяв ворог, і вкоротці, побачивши безвихідне положення, Півень застрелився.

Ситуація була погана. Великі ворожі сили півколом наступали за сотнею. Очевидно, ще минулої ночі ворог побачив із літака ватри в таборі сотні й почав одразу її переслідування.

— Значить, ми йдемо в засідку, — сказав сотенний Громенко до командира Байди.

Маршуючи під гору, змучені повстанці ледве тягнули ноги. В додатку до всього день був дуже гарячий і парний, і коли вночі зуби стукотіли від холоду, то тепер після інтенсивних дощів, коли пригріло сонце, всі обливалися потом від нестерпної спеки.

Зліва показалася маленька галявина. Як звичайно, відділ УПА в таких випадках не виходив на відкрите поле, тому й тепер сотня скрутила дещо вправо, щоб цю галявину оминути. Тут росли дуже великі і грубі букові дерева, й хоч вони давали деяку охорону, але прикриття майже не було ніякого. Маршуючий відділ можна було зауважити здалека.

Зненацька ворог відчинив сильний вогонь зліва і ззаду. Виходу не існувало — лишався тільки пробій. Друзі зібрали свої останні сили й рушили вперед. Зі спухлою, як коновка, ногою при другій чоті командира Лагідного шкутильгав курінний лікар Шувар. Інші поранені були розкинуті по роях так, щоб у маршах і боях вони не були тягарем для одного відділу. Під час інтенсивного обстрілу доктор Шувар загубив патик, яким підпирався, й тепер тримав у руці пістоль та шкандибав далі, як міг, на одній нозі.

Сотня наступала проти граду ворожих куль, і вже впали перші жертви — згинув кулеметник Грім, а трохи далі впав політвиховник Тополя. Доктору Шуварові щораз то тяжче було триматися відділу. Він уже загубив свою торбу, йому розіпнялися пояс і плащ. Добре знаючи, що далі так він іти не зможе, й не бажаючи бути тягарем для друзів, доктор Шувар застрелився. Про похорон не могло бути й мови, і його тіло залишилося на поталу варварського ворога. Чи довідається колись його родина, чи знатимуть друзі про те, як боровся й загинув за свою улюблену Україну доктор Шувар — Євген Лужицький?!... Ця наскрізь чесна людина, революціонер і провідник, великий любитель музики не раз своїм хором розвеселяв українське населення й повстанців. Та не тільки українців. Багато разів відділи куреня Байди під його диригентурою співали по польських селах і здобували упівцям добре ім'я.

Найзавзятіший бій вела друга чота, й уже зовсім недалеко від ворожої лінії впав ройовий Тор. Його смерть була ще однією з болючих утрат сотні Громенка. Тор був дуже відважний і заслужений вояк, а до того й добрий підстаршина. Ще в 1944 році він із групою біля шестидесяти осіб відходив на еміграцію лемківським тереном перед большевицьким фронтом. Біля села Волосатого ця група зустріла курінь Рена й повністю вступила в ряди УПА, пірнувши з головою у вир революційно-визвольної боротьби.

Два ворожі кулемети, знаменито окопані навпроти галявини, розбили своїм вогнем сотню на дві частини. Чоти Бартля й Залізняка наступали із правого боку галявини, а чота Лагідного — з лівої. Тут добре пописувався рій Лізи, але найгарячіше було на відтинку роя Чумака. Ворог заліг біля стежки й потоку, і щоб докинути до нього гранати, треба було підбігти бодай із двадцять кроків. А тут з'явилися ворожі лави ззаду. Й хоч роєві Чумаки при наявності таких вояків, як Смика, Бука, Кані, Ворона й інших, не завжди треба було допомоги, то сьогодні вони були дуже вдячні комендантові Петі, який із його боївкою знаходився біля них. Кинувши свою останню гранату, Чумак знав, що вона не долетить до ворога, але хоч на секунду сховав голову, а за цей час Бук підбіг кілька кроків і своєю десятизарядкою змусив ворога відсунутися далі в потік.

Тоді чота пішла в рукопашний бій. На відтинку Смика й Бука біля кулемета лежало троє вояків. Усі вони, наче спаралізовані, не стріляли, ані не втікали, тільки порозкривали роти й очі. Двох інших, відважніших, які хотіли стріляти, заспокоїла навіки автоматна черга. Петя стріляв із пістоля, бо в його автоматі залишилося всього кільканадцять набоїв, і він ощаджував їх на чорну годину. Бій скінчився тим, що ворог почав утікати, за ним погналися повстанці, а за ними слідували свіжі ворожі лави.

Передня лінія засідки була прорвана. Упівці здобули зброю й набої, а стрілець Арпат, витягнувши з ворожої торби півхлібини, побіг далі під гору й похапцем її кусав. Під руки потрапило кілька консервних баньок, Петі дісталася маленька пушка кави, а Чумакові — пачка цигарок із намальованим на ній верблюдом.

Залишився на відтинку роя в потоці дванадцять ворожих трупів і кількадесят на лінії цілої чоти, задихані повстанці посувалися під високу гору. Чота не мала зв'язку з рештою сотні, й вояцтво цим дуже журилося. Умовного збіркового пункту не було визначено, як звичайно, і грозила небезпека, що чота може відбитися від сотні. Але партизанський інстинкт звів сотню докупи на протязі чверти години.

Сотня вийшла на високу гору, виставила застави й затрималася на відпочинок. Повстанці на хвилину забули про дошкульний голод і говорили цілий час про доконаний ними успішний пробій.