Розділ 31. БОЇ НА ГОРІ ХРЕЩАТІЙ

Ворожими військами тепер командував генерал Моссор зі своїми генералами й дорадниками з Москви. Всі вони були певні. що велике число нагромаджених військових з'єднань нарешті знищить того страшного Хріна і його відділ. Але й на цей раз Хрін виявив себе першорядним стратегом, прорвався з оточення й біля гори Магури переходив совєтський кордон, скеровуючись до Галичини. Він навіть не мав змоги попрощатися з тими упівськими формаціями, як відходили в рейд на Захід і всі шкодували, бо з'єднані повстанські курені могли б добре втерти носа другому московському генералові та його полчищам.

Всі важливі накази командування УПА пересилало двома, а то й кількома зв'язками. Знаючи, що майже кожний зв'язок на терені Закерзоння був перерваний, командування куреня Байди старалося за всяку ціну ввійти в контакт з командирами Реном і Хріном, у цілі передання наказів із головної квартири УПА—Захід. Цей наказ, через великі бої в терені, був уже спізнений на кілька тижнів, а тим часом командир Хрін одержав другий наказ, який вийшов із згаданої квартири зв'язком через Стрийщину, дещо пізніше. Курінь Хріна чекав на відділи з Перемищини й кожного дня зводив дуже важкі бої та мусив іти на пробої. Переконавшись, що в це пекло навряд чи прийде виснажений у боях курінь Байди, а кожний день очікування забирав багато жертв із Хрінового куреня, Хрін закинув ідею прощання куренів і повів свій відділ на схід.

Генерал Моссор стаціонував зі своїм штабом у селі Команчі. Він був набагато обережніший від свого попередника, генерала Свєрчевського, і його квартиру охороняли великі відділи польського війська. Будучи вихованцем Москви, генерал Моссор прожив у ній ціле своє життя, а польське походження його матері вистачало на доказ, що був добрим польським патріотом. Він уже знав кількасот польських слів, які вживав у Варшаві, але зараз перейшов на «общепонятный язык».

На стінах української хати, де приміщувався штаб, висіли військові мапи, й генерал Моссор ставив червоні хрестики на кожному місці бою з упівськими відділами. Такими хрестиками він позначив уже всі ліси Хрещатої і Трикутника, а потім перейшов на відтинок Сяноку, до ріки Ослави й села Команчі. Йому донесли, що на допомогу командиру Хрінові йдуть відділи УПА з Перемищини, й генерал Моссор дав наказ іще більше зміцнити охорону штабу, а відтак при допомозі телефону поінформував своїх льокальних комендантів про сподіваний прихід упівців у ці околиці. Тепер він частіше потягав склянкою горілку і гримав московською мовою на своїх старшин.

На цьому відтинку проти кількох сотень УПА генерал Моссор мав до диспозиції три повні дивізії, які він називав «капіталістичним польським барахлом». Найбільше лютили його звіти після кожного бою, котрі говорили про десятки забитих польських вояків і тільки одиниці повстанців. І коли летунська розвідка донесла йому, що на горі в лісі біля Рябого видно кілька вогнищ у таборі УПА, він зарядив стан бойової готовости й наказав полкам підходити в напрямі таборування повстанців, а сам почав плянувати для них пастку. Кілька ліній і шпильок на карті допомогли йому знайти геніяльну розв'язку знищення відділу УПА, він допив свою горілку й наказав сполучити себе по телефону з командирами полків.

Згідно з його наказами одні полки мали зайняти становища чи, вірніше, створити пастку посередині Хрещатих лісів, інші дістали зарядження вести півколом наступ від Ліська попри головну дорогу Лісько — Балигород, а потім попри шлях Лубни-Рябів. Підходячи вночі до місця постою повстанців, ранком вони мусили опинитися зовсім близько від становищ сотні.

Через кілька годин, відбираючи рапорт про сьогоднішній. ним самим заплянований бій, генерал Моссор шалів із люті і злости й на повний голос кричав:

— Ви їх мали оточених і забили тільки чотирьох бандитів, а понесли такі великі втрати! Що це значить?..

Генерал Собєсяк, який особисто керував цією акцією, стояв блідий як стіна, не намагаючись навіть боронитися. А генерал Моссор казився далі, не щадив грубих слів, а вкінці з докором запитав.

— Які ви в чорта комуністи?...

Дійсно, багато польських вояків було комуністами. Вони начиталися й наслухалися комуністичної пропаганди, хотіли грабувати своїх панів-капіталістів і чекали на приділ дармової обіцяної землі, але воювати за українські лемківські гори не мали найменшого бажання.

Після полудня ворог почав звозити до Команчі свої трупи, між якими знаходилися також тіла поляглих повстанців — доктора Шувара, ройового Тора і Грома. Їх привезли сюди неначе на доказ своїх «великих здобутків». Але якби загиблі повстанці могли хоч на хвилинку відкрити очі й подивитися на кількість трупів ворожих вояків, то вони були б горді й за себе, й за своїх друзів.

Недалеко від місця, де лежали тіла загиблих повстанців, у стодолі, зовсім близько від головної квартири генерала Моссора, знаходився поранений стрілець Півень. Він був родом з Явірника Руського, мав 21 рік, сухорляву будову, відзначався скромною вдачею й намагався бути непомітним. Завжди охайний і чистенький, він здебільшого любив сидіти насамоті й читати книжки, які позичав у людей по селах. У його торбі, крім набоїв, бандажів, ложки і книжки, була також шахівниця із шахами. Командир роя Рубач уважав Півня за пересічного стрільця, може, власне, через його скромну будову, а може, через спокійну вдачу.

Напевно, завдяки своїй неагресивності при здобуванні харчів, Півень дужо підупав на силах, опух, відстав від сотні її тепер опинився ось тут. Бо коли ворог уже був «на п'ятах сотні», Півень, щоб не потрапити живим до його рук, приклав цівку кріса під горло й потягнув за спуск. Та, на його велике нещастя, куля лише розбила йому ліву щоку, й він поранений та непритомний був схоплений ворогами. По дорозі до села хтось заліпив йому дірку дірку під бородою, а другу, набагато більшу, вирвану кулею, на лівій щоці. Його хотіли довести до штабу обов'язково живим...

Опритомнівши у стодолі на току, Півень відчув, що має зв'язані руки й ноги, лежить на битій землі, навіть без підстеленої соломи, а потім побачив над собою кількох катів. Дивувався, що після останнього пережиття й одержаних ран він прийшов до пам'яті, а одночасно був злий на себе за такий партацький постріл. Півень добре знав про те, як московські й польські шовіністи ставляться до українських повстанців, та не раз бачив помордованих ними людей, включно з дітьми. Зараз він щиро молився Богові, щоб Той дав йому силу витримати муки й не зрадити своїх друзів та свого народу. Постановив собі не вимовити аиі слова й потішав себе тим, що скоро помре.

Та коли його насилу закропили якоюсь юшкою, йому стало страшніше. Він бачив, як політрук говорив про щось із санітаром, а потім цей останній підійшов до нього й почав питати про здоров'я та рани. Знаючи, що в той спосіб вороги хочуть спровокувати його до балачки, Півень тільки легко кивнув головою. В цю мить до нього підскочив садист із мстивими очима й пістолем у руці й з усієї сили вдарив його чоботом у ребра, а два інші почали бити грубими палицями по цілому тілі. Від болю Півень перекочувався з боку на бік, йому відлетів бандаж, і кров заливала очі. Врешті затримався на животі, а бандити далі били по цілому тілі й по зв'язаних іззаду руках. Він плакав із жалю до Бога, чому Він так карає його й увесь український нарід. Які провини цей нарід має перед Всевишнім?

Нарешті бандити помучилися. Двох із них покликали до канцелярії генерала, а ті два, які лишилися, закурили і мстиво дивилися на Півня. Потім змінили тактику, заговорили до Півня чистою українською мовою й почали переконувати його, що коли все розкаже, то буде помилуваний, перевезений до шпиталя на лікування, а потім почне вільне життя. Але перед тим мусить дати інформації про решту бандитів, бо інакше помилування не одержить.

Півень замкнув очі, затиснув розбиту щоку з поломаними зубами і продовжував молитися. Все тіло у нього затерпло й уже майже не боліло, лише коли він хотів обернутися на бік, почув знову страшний біль.

Не дочекавшись від Півня ані слова, шовініст перейшов на польську мову й закричав як скажений:

— Я тобі дам Україну! Я тобі покажу Волинь! Я тобі дам Львів!.. Ми вам дамо Україну так, як її дав вам Сталін!..

І знову з усієї сили почав бити Півня в ребра. Коли ж до стодоли вернулися викликані до генерала кати і спитали, що Півень говорив, то садист із більмом на оці буркнув, що цей запеклий «бандєровєц» нічого не каже.

— Бо ти не вмієш його допитувати!..

Кати почали розв'язувати Півневі руки. Один із них ухопив делікатну руку повстанця, запхав його тонкі пальці поміж кліщі своїх і почав крутити і руку, й пальці.

Півень іще сильніше зціпив поранену щоку, а з його очей від нестерпного болю покотилися великі, мов краплі, сльози. Але обличчя повстанця не виглядало заплаканим — воно кипіло ненавистю до підлого ворога. Скільки таких мук мусили пережити повстанці й український нарід, а упівські відділи, керуючись гуманністю, не раз випускали ворожих полонених. І Півень подумав, що якби таке знав, то з ворогами інакше воював би...

Бандити пінилися від злости. Генерал вимагав інформацій, а вони ніяк не могли видобути їх від того проклятого «бандєровца» Капітан Рудек із дивізії КБВ, який виріс на волинському чорноземі, проявляв найбільшу лють. Він вихопив кріс із рук польського вояка, заложив на нього багнет і проколов ним Півневу ногу вище коліна, аж до кости. Від несамовитого болю Півень перший раз голосно крикнув, а кати далі били його з усіх сторін важкими військовими чобітьми. Змасакрований до краю Півень знову втратив притомність. Капітан Рудек уже не вживав шнура, а закував Півневі руки кайданками. Саме в цей час на дорозі затрималося авто з якимсь українським полоненим, і до нього побігли бандити.

Санітар роздер Півневі штани й заліпив плястром пробиту багнетом діру в нозі, бо його й далі хотіли тримати живим. Після цього Півня залишили самого й замкнули ворота стодоли іззовні, але довкола ходила варта, немовби повстанець міг іще втекти.

По якомусь часі Півень прийшов знову до притомности, але старався не ворушити жодним м'язом, бо кожний найменший рух викликав нестерпний біль. Він лежав тихо, надслухував і боявся, щоб не рипнули ворота й не повернулися кати, а сам думав про те, як покінчити із собою, заки вони прийдуть.

У стодолі вже сіріло. Рани розбитої щоки і продірявленої ноги починали щораз то більше боліти, а страшний щем охоплював ціле тіло. Півень молився ще гарячішеє, а рівночасно мав такий великий жаль, що сльози котилися по щоках без упину.

— О, Мати Божа, поможи заснути навіки!..

Півень лежав на животі й хотів перевернутися на бік, допомагаючи собі ногами й головою. Але при цьому він трохи віддер бандаж, і тепла кров почала текти з рани. Це йому піддало думку, він зібрав свої останні сили, щоб зайняти сидячу позицію, і його намагання закінчилися успішно. Підпершись закованими ззаду руками, Півень запхав щоку поміж коліна й, не звертаючи уваги на пекельний біль, здер із неї бандажі та добре розворушив рану. Кров потекла по тілі ще сильніше, а її залишилося вже небагато. Йому робилося краще з кожною секундою, біль меншав, і тільки думки, мовби ті вільні пташки, скакали наче по галузках, по його коротких, щасливо пережитих роках. Півневі стало перед очима рідне село, з'явилися дорогі лиця членів родини і друзів, а потім попливли незабутні образи юности, «Народнього Дому», веселих забав. Де це все поділося?... Де тепер його рідні і друзі?.. Може, так як і він, страждають, мучаться тому, що вони українці...

— Боже, будь милостивий мені грішному!.. — прошепотіли закривавлені уста.

Півень лежав на спині, на своїх закутих руках. Земля була холодна, лише одне рам'я огрівала стікаюча з рани кров. А надворі була гарна й тепла ніч, доносила у стодолу різноманітні звуки: шум води, сюрчання цвіркуна, рохкання жаб. Потім небо закрили важкі хмари, й почав падати густий дрібненький дощ. Десь голосно ревли мотори й експльодували гарматні стрільна, але Півень уже нічого не чув. Він залишив катам своє розбите й покалічене тіло, а сильний дух його відійшов до нової могутньої української армії, яка прийде завтра...

В цю саму мить на доріжці біля штабу генерала Моссора заскрипіли гальма, й зупинився американський «джіп». Із нього зіскочило двох жандармів польської польової жандармерії і двох енкаведистів. Залишився ще якийсь чоловік у польській поліційній уніформі, сильно подертій, із обв'язаною бандажами головою й кайданами на руках. Прибулі потягли невідомого на квартиру Моссора, а за ними побігли чотири кати, які щойно тортурували Півня.

Це був старий націоналіст-революціонер, віком біля сорока років, якого ще перед війною за панської Польщі після доброї підготовки вислали на службу до польської поліції. В поліційному уряді він працював із малими перервами аж дотепер, мав псевдо Вістун й утримував контакт лише зі штабом УПА—Захід. Полковник Орест, командир цього відтинку, боячись, що інші зв'язкові можуть завести, постав Вістуна в околицю Балигороду на зв'язок, як «легальну» людину.

В цих теренах цивільного населення вже не було, тож присутність Вістуна видалася ворогам підозрілою, і його заарештували. Побачивши, що його «легальні» документи не помагають, Вістун хотів утікати, але його підстрелили і зловили. В поліційній шапці Вістуна знайшли естафету — наказ командира Ореста командирам Ренові і Хрінові. Естафета була зашифрована, й вороги не могли її відчитати, її змісту й шифру не знав навіть Вістун, і ляше під тортурами вороги змусили його сказати усний наказ. А у ньому говорилося, що відділи з куреня Байди переходить в ліси на Хрещату, й потім командир Рен має відіслати відділи з Холодного Яру на терен число 100, а відділи відтинку «Лемко» — в терен число 16. Дат не було зазначено ніяких, і вороже командування могло довідатися тільки про те, що в околицю Хрещатої мають зійтися всі більші з'єднання УПА з Перемищини, Криниччини і Трикутника. Ці зізнання, яких довго не хотів зрадити Вістун, підтвердили бої сотні Громенка, позначені на карті генерала Моссора червоними хрестиками від Сяноку до ріки Ослави і лісів Хрещатої.

Закутого в кайдани й добре побитого Рудеком Вістуна повезли до Сяноку, а генерал Моссор зараз же зателефонував до шостої, сьомої та восьмої дивізій, а також до дивізії КВБ, які були розльоковані по таких селах як Команча, Смільники, Воля Мигова, Маньова, Репедь, Туринсько, Розтоки й Душатин та по довкільних лісах. Полковникові Сівіцькому, який командував шостою дивізією, й генералу Собєсякові дав наказ бути ввечері у нього на відправі. Після закінчення цієї відправи було вирішено скерувати в цей терен іще одну додаткову дивізію.

Розділ 32. ЗДОБУТТЯ БАРАБОЛІ

Через отаке вороже пекло зараз переходила сотня Громенка, а десь позаду неї слідувала решта сотень під командою Бурлаки. Його курінь дійшов до Хрещатої аж через два тижні після громенківців. За цей час він звів із ворогом багато боїв, зловив кільканадцять вояків із нової дивізії, стягненої сюди недавно генералом Моссором, і в їхні уніформи вбиралися гірше умундировані повстанці. Таким чином, курінь Бурлаки мав рій в одностроях польських косцюшківців із гострими рогатівками та широкими жовтими мережками довкола них. Після кількаденного маршу і пробоїв у Хрещатому лісі курінь Бурлаки перейшов словацький кордон 5-го липня 1947 року.

Ввечері сотня Громенка вирушила попри село Волю Мигову під село Манів. Курінний Байда в супроводі двох стрільців попрямував до одного з бункерів, де сподівався нав'язати контакт, але застав лише порожню канцелярію командира Рена. З неї він приніс кілька стрічок із набоями та пару кілограмів солі. Вояки помітили, що Байда був незадоволений, і зрозуміли важливість цього зв'язку. Власне не тому, щоб його нав'язати, сотня маршувала до лісів Хрещатої, звела багато боїв, потерпіла поважні втрати в людях, а цілі так і не осягла.

Тепер вона заквартирувала біля словацького кордону в потоці. Командир Байда забрав зі собою виховника Зоряна і двох стрільців та, попрощавшись зі почтом сотні, пішов шукати зв'язку з командиром відтинку Реном.

У кожній хаті і стодолі села Манова стаціонували вороги, а за селом у потоці, повстанці розпалили кілько вогнищ, замаскували їх листатим галуззям і грілися. Санітари переварювали воду й робили перев'язки пораненим. До Чумакової ватри підійшли отець Кадило й командир Бартель, який тепер цілким згубив свій колишній животик, і Чумак їх запитав:

— Що робимо далі? Відповів отець Кадило:

— Чумаче, будемо молитися й далі битимемо чортяк!

— Значить, тактика не міняється, — констатував командир Бартель, на мить замислився, а тоді продовжував. — Знаєте, отче, я у цьому селі народився...

Розмову перервав службовий старшина:

— Друже Чумак, вас кличе командир!

Дивуючись, чому цей виклик, Чумак пішов до нього. Командир Громенко тримав у руці компас і військову карту, розглядаючи щось на ній при світлі полум'я. Чумак не перебивав. Склавши карту в мапник, сотенний щойно тепер побачив Чумака, який зголосив свій прихід.

— Друже Чумак! — почав сотенний. — Упродовж двох днів ми мусимо зробити досить далекий і прихований марш, а голодні хлопці подають із ніг. Чи не спробували б ви роздобути якихось харчів?

Сказаного таким тоном наказу Чумак іще ніколи від свого командира не чув, а тим більше не розумів, де ці харчі можна було здобути. Йому здавалося, що за ними командир хоче вислати його на Словаччину й він запитав:

— Чи масте на увазі котресь зі словацьких сіл?

— Ні, — почулася відповідь. — Перші села за кордоном розташовані досить далеко. Я мав на думці село Манів.

— Це буде важка справа, — похитав головою Чумак. — У ньому повно ворожого війська, але спробувати треба.

Зголосив свій відхід і почув кинуте вслід командирове слово:

— Щасливо!..

Зібравши рій, який, дякувати Богу, начисляв іще десять вояків, Чумак вирушив із ними на край лісу. Тут затримав відділ, пояснив у чому справа, вислухав думки і пропозиції друзів, а потім призначив застави, стійку й організаторів харчів. Відстань поміж узліссям і селом виносила не більше одного кілометра, але прямий підхід до села став би певною згубою для цілого роя. Тому треба було обходити полями й зайти до села посередині. Така тактика вможливлювала добрий підхід, але зате створювала велику небезпеку для відступу. Ніч була темнувата, але очі бачили людину На віддалі кількох кроків. Отож рій вийшов із лісу й півколом подався до села. Поля були орні, але місцями траплялися горби, і треба було йти дуже обережно, щоб не впасти.

Ще ніколи Чушковий рій не рахував на такий неуспіх, як сьогодні. Відомо було, що село порожнє, харчі вивезені і знищені, а в додатку до всього у ньому квартирував ворожий відділ, та ще, певно, й великий. На здобуття чогось від ворога було мало надії. По-перше, ніхто не мав поняття про те, де знаходиться кухня й де таборують вози з харчами, а, по-друге, вигнання ворога з села силами одного роя було неможливою справою.

Але, із другого боку, здобуття харчів зробилося пекучою проблемою, бо фізичний стан сотні був даже ослаблений. Біля вогнищ байдуже лежали поранені, а до них долучилося ще кілька вояків, уже зовсім немічних, виснажених боями, маршами й голодом. Створилася така ситуація, що вистачало ще двох днів маршу без харчів, і ціла сотня могла потрапити ворогові в руки без бою. А тут командир Громенко плянує кількаденний перехід, знаючи добре, що без підкріплення фізичних сил він не вдасться.

Йдучи, Чумак тримав у руці приготований до пострілу автомат і роздумував над тим, де можна підхопити якусь поживу. На полі вирвав стебелину з листям, напевно і нервового напруження поклав її в рот і почав жувати. Стебелина мала кислий смак, і на нього Чумак звернув увагу. Це був дикий квасок, і його сік приємно залоскотав зголоднілий шлунок.

Рій сходив дуже обережно до того самого потоку, біля якого два кілометри вище таборувала при ватрах сотня. За потоком забовваніла маленька гірка, а на ній розкинуті хати. Звідти малим вибалком рій посувався до перших хат. У кожній із них блимало світло, а на дорозі стояло багато возів і гармат. Смик зайняв тут становище з кулеметом, решта ж роя тихенько підсувалася до хат. У хаті, біля якої зупинилися Чумак і Бук, поляки співали якусь польську пісню на мелодію «Очі чорні».

— Що будемо робити? — запитав тихенько Бук.

— Шукай за пивницею, коморою, грубкою або стайнею, відповів Чумак, — а коли знайдеш коня, то одразу сідай на нього й жени до сотні.

Бук пішов, а Чумак почав снувати пляни. Чи не заскочити до хати, щоб роздобути бодай кілька консервних баньок, а «антків», якщо не піднесуть рук, вислати до св. Петра?.. Він уже зробив рух, але в цю мить Бук й Арпат повідомили, що під стодолою є мала грубка, а в ній трохи картоплі. Вдоволений Чумак підійшов під стодолу, послав Бука крізь маленький отвір до середини, а Арпат розстелив палатку. Решта друзів стояла за деревами, готова до акції, щоб на випадок ворожого вогню дати можливість Букові вилізти із грубки.

Ось Бук подав першу торбу маленьких картоплин, які висипали на палатку разом із резервовими набоями Бука, й Арпат віддав йому порожню торбу. Так мандрувала вона кілька разів до середини трубки й назовні, а коли на палатці вже назбиралося чимало картоплі, Чумак вислав із нею кухаря до потоку й наказав:

— Стережи її більше, як брилянтів!

На землю лягла друга палатка, й на неї знову посипалася бараболя з Букової торби. Обмацавши кожний куток грубки й не знайшовши більше нічого, Бук виліз наверх. Із другою палаткою помандрував до сотні стрілець Шумний, одержавши такий самий наказ.

Бук й Арпат задумали провірити вози на дорозі й одержали на це від Чумака дозвіл. Охороняючи їх, друзі зупинилися на віддалі кільканадцяти кроків від возів і приготували зброю до пострілу. Провіряючи вже другий ні і, Бук відчинив якусь скриню й почав із неї щось тягти. Скриня голосно закрипіла, звернула увагу ворожого стійкі того, й він, остерігаюче крикнувши, одночасно вистрілив.

Чумак пустив у цьому напрямі автоматну чергу й дав наказ бігти до потоку. Довелося відступати чистим полем, а заалярмований ворог розпочав пускати ракети та обстрілювати гору. Після розриву кожної ракети повстанці прилягали до землі й лежали непорушно, наче закам'янілі, а відтак знову зривалися й бігли кільканадцять кроків уперед. Відступ забезпечував Смик із кулеметом, біля якого був Чумак, а Бук одержав наказ рятувати бараболю за всяку ціну.

Невдовзі рій опинився поза засягом дії ракет, а ворог далі обстрілював ліс і поле. Правда, стріляти цільно він не мав змоги, й хіба тільки якась блукаюча куля могла трапити котрогось із повстанців. Вони вже так добре знали свист куль, що легко могли відгадати, на якій відстані від вуха дана куля пролетіла.

В Чумаковій голові кружляли дві журливі думки. Він побоювався, щоб друзі часом не розсипали картоплі, й одночасно шкодував, що сотня була в такому перемученому стані. Коли б не таке змучення, то цих бандитів у селі можна було б знищити двома роями.

Рій дійшов до сотні без утрат. Господарі миттю розділили бараболю. Половину її пекли, а із другої кухарі варили юшку. Стрілець Бук зараз мав приємність товаришувати із сотенними «асами», які обступили його ватру, а він час від часу витягав із кишені по одній маленькій картоплині й кидав її у сторону дентиста Зубенка, Петі, Бартля, Калини й Журби. Коли до них підійшов Чумак і зауважив, що справа не пахне чесністю, всі підсміхнулися й мовчали, мовляв, тут нічого не сталося.

Бук звернувся із пропорцією до Чумака:

— Друже командир, прошу, ця дуже гарно спечена!

І хоч картоплина всередині була ще сира, Чумак її не змарнував.

Доктор Зубенко закладався, що сам з'їсть сорок таких картоплин, одначе цей заклад був нереальний, і він мусив задовільнити себе десятьма.

Під час трапези зламали правила меню, бо спочатку поїли печені присмаки, а щойно потім рідку юшку. Й хоч вона не була ані посолена, ані помащена, та, на думку отця Кадила, кожна картопляна шкірка смакувала немов шкварка...

Ворожі кулемети продовжували орати порожні поля, а на заставу, запивши печену картоплю гарячою юшкою, пішла нова зміна. Настрій повстанців цілковито змінився. Всюди чулися жарти і сміхи, навіть сам сотенний повеселішав серед веселого вояцтва. Правда, він мав чим гордитися. Історія боїв його сотні була без порівняння. Навіть сьогодні, коли б довелося битися з десятикратно більшими силами, Громенко мав певність, що ворог, утікаючи, губитиме від страху зброю й торби.

Бунчужний зарядив збірку й наказав повстанцям, щоб кожний тримав дві спечені картоплини як залізну порцію. Цей наказ дещо спізнився, бо тепер лише кожний другий вояк мав у торбі отой неоцінений скарб.

Заговорив командир Громенко:

— Друзі, недалеко звідси є словацький кордон, який ми ще сьогодні переходитимемо, а потім підемо в далекий рейд. Коли повернемося на Рідні Землі? Ніхто не знає, однак пам'ятайте, що вас завжди зв'язує присяга вояка УПА. Під сучасну пору ледве чи не в кожній закутині України сотні відділів і підвідділів УПА зводять завзяті бої, в яких беруть участь також і формації інших поневолених народів. Як ви вже бачили, деякі наші частини ходять по різних країнах пропагандивними рейдами, і в один із таких рейдів ми вибираємося сьогодні. Тому прошу дбати про зовнішній вигляд, про дисципліну, порядок і зв'язок кожного з вас. Пам'ятайте, що коли в такому марші хтось відіб'ється в від сотні, то «пиши пропало»...

Після цього сотенний зарядив молитву й мовчанку за поляглих друзів. Лише кілька осіб із відділу знало, в якому напрямі відбуватиметься цей великий рейд, але, вислухавши промову сотенного, всі догадувалися, що це було прощання з теренами України.

Погасили вогні, стягнули застави, й сотня рушила в дорогу. Всі посувалися довільно, з наказом не робити слідів. Ідучи під досить високу гору з готовою до бою кожної секунди зброєю, відділ перейшов вузеньку стежку й подався далі в ліс. Кожний зауважив, що біля цієї стежки стояв білий цементовий стовп. Маршуючи у глибину лісу всі сподівалися бою, але без нього обійшлося.

Ніч була тепла, й падав дрібненький дощик, а сотня йшла і йшла. Потім втрималася, й сотенний повідомив вояків, що півгодини тому вона перейшла словацький кордон. Це було 13-го червня 1947 року. Друзі питали один одного, в якому місці цей перехід відбувся, але ніхто не знав.

— Кордон був недалеко від того місця, де ми стояли. — пояснював командир Бартель, який часто переходив його ще перед службою в УПА.

Тепер кожний сердився сам на себе, чому йшов півгодини в такій напрузі, готовий щомиті до бою.

Довкола розлягався дрімучий ліс. Він мав схил до півдня, й далеко внизу видніли світла та лунав гуркіт проїжджаючих потягів. Навіть у цю темну ніч можна було відчути, що в південній частині Карпат пульсує цивілізоване життя, не так, як у північнім, де Лемківщину й Перемищину цілковито зруйнував ворог.

Сотня виставила стійки, й вояцтво поклалося спати. Ні шуму потоків, ні ранкового співу пташок не чули змучені повстанці, їх розбудило десь аж біля обіду гаряче сонячне проміння. Непомітна стежка з білими цементовими стовпчиками, що вела по вершку гори, залишилися позаду на віддалі двох-трьох кілометрів, Ця стежка мала на повстанців досить великий психологічний вплив, — адже за нею вони лишили свій Рідний Край. І хоч після кількох років тяжкої боротьби ворог варварським способом обернув цю частину України в дику пустелю, то повстанці любили її далі й носили у своїх серцях. Що більше вони були горді з того, що обороняли її так завзято. Й коли в майбутньому хтось захоче загарбати собі цей терен, то йому в його замірах найбільше перешкоджатиме кров бойовиків УПА, пролита в обороні цієї чудової української землі.

Вояки мали дивне почуття. Коли по тій стороні кордону кожний із них зустрічав ворога автоматною серією, то тут, на випадок зустрічі з військовим відділом, ніхто не знав, що прийдеться робити. Це чужа країна, й оборона її не входила в завдання УПА, а почуття ненависти до війська й населення поки що не було.

Повстанці помили в потоці чоботи, деякі попрали свої сорочки, всі поголилися, й по полудні сотня вирушила в дальшу дорогу. Коли б цей рейд був почався два місяці тому, то вона виглядала б інакше. Кожний командир мав би при собі військову карту, всі були б убрані у кращі уніформи, та й сам рейд забрав би менше часу. Але тепер тільки два командири посідали ці карти, й то невідповідні до даного терену, а однострої також не виглядали блискуче. Тяжких кулеметів і запасу набоїв до них залишити не можна було, а тягар важкої зброї сповільнював марш змучених повстанців, і вони не могли пройти за добу більше як 10-20 кілометрів.

Незважаючи на ніщо, сотня маршувала горами й лісами на південний захід, у напрямі Пряшева. Пройшовши вже досить довгий шлях, і то вдень, повстанці поки що не зустріли ані однієї живої людини. Сотня часто відпочивала, а потім продовжувала марш і йшла майже цілу ніч, щоб відбитися від кордону. Аж над ранком вона затрималася на кілька годин відпочинку й короткого сну.

Вояки вже звикли до рейду, тільки передвчорашні картопляні кальорії почали їх підводити. Знову розболілися голови, й кожний думав лише про харчі. Котрийсь із стійкових повідомив, що в лісі є черешні, й сотенний дозволив повстанцям перейти на те місце, де вони росли. І справді, тут росло кільканадцять черешневих дерев, рясно обліплених великими дозрілими ягідьми. Яка радість! Старшини тримали внутрішню службу, а вояцтво облягало дерева. Плоди були досить солодкі й мандрували з кістками до порожніх вояцьких шлунків.

По якомусь часі, підкріпившись черешнями, сотня рушила далі й після двогодинного маршу зупинилася в ліску, поблизу якогось села. Хоча це була вже інша країна, воно нічим не відрізнялося від першого-ліпшого лемківського села. Пізніше виявилося, що й мова була досить подібна до української, але мала все ж таки багато незрозумілих слів.

Командир Громенко призначив збірний пункт у цьому ліску на 22-гу годину, й сотня подалася в село. Рій Чумака затримався поміж двома невеличкими хатками, й ройовий, пригадавши воякам, що вони знаходяться у пропагандивному рейді, вислав половину роя до однієї хати, а сам із другою половиною зайшов до зовсім маленької, розташованої над потоком.

— Добрий вечір, господине! — привіталися повстанці.

— Будьте здраві! — відповіла досить збентежена жінка. На полиці, зробленій із дошок, біля великої печі стояло кілька глиняних горщиків, а поруч із ними лежали великі плескаті хлібини, подібні до матерівських паляниць. Вони «загіпнотизували» друзів настільки, що не дозволили докладніше розглянутися в хаті, щоб бодай трохи зорієнтуватися і привикнути до нових обставин.

Повстанці в чемній формі попросили господиню дати їм з'їсти й чекали на відповідь, але жінка розвела руками й почала оправдуватися, що вона бідна, тому не має нічого доброго для їжі. Коли ж Бук показав їй на хлібини, жінка взяла одну з них в обидві руки, розломала її на коліні і звернулася до Бука:

— Дивіться, який хліб чорний! Ви напевно не їстимете його.

Бук узяв одну половину, відломив із неї добрий кусень, вкусив його і схвально похитав головою на знак того, що хліб дуже добрий. Господиня зраділа, що непрохані гості не погордували її чорним хлібом, зняла з полиці ще одну хлібину й кожному повстанцеві налила по великій кварті молока. Друзі заїдали смачно, а добра словачка, дивлячись на них із дивною усмішкою, по хвилині сказала:

— Які ви мате глад!..

Потім почала розказувати своєю гарною словацькою мовою, що українські партизани відвідали її хату ще в 1945 році, але вони такі голодні не були. Повстанці відповіли, що хліба й молока вони не бачили вже кілька тижнів, і взагалі почувають себе несамовито голодними. Щоб прийти до нормального стану, вони мусили б кілька тижнів відповідно харчуватися. Тому цей хліб і молоко смакували їм краще від усіх попередніх, а друзяки вже їли хліб не з однієї печі.

Щоб не перевантажувати порожніх шлунків, Чумак зарядив вимарш на збірний пункт і попросив у жінки трохи харчів на дорогу. Вона послала чоловіка до льоху по картоплю, а сама зняла з полиці ще одну хлібину і принесла з комори трохи масла та сиру. Повстанці гарно подякували й вийшли надвір, де на вулиці вже збиралися рої й відходили до лісу. Перша добра вечеря у Словаччині деяким воякам уже пошкодила, й, побачивши це, сотенний одразу ж зарядив марш, бо він одинокий міг помогти виголоднілим шлункам.

Доктор Зубенко, йдучи збоку, розказував Чумакові про свою вечерю:

— Бійтеся Бога! Шлунок порожнісінький, а тут по полудні черешні, ввечері два літри кислого молока, а відтак хліб, сало й часник. Та із цього всього можна бомбу зробити!..

Промаршували кілька годин, потім відпочивали, а вранці пішли далі. Терен був лісистий, цілий час тяглися гори, хоч і не дуже високі. Села траплялися рідко, а на полонинах паслися вівці й рогата худоба із дзвінками на шиях.

Хребет гір Бескиду — це неначе межа двох кліматів. Північна, українська частина гір, має великі старі праліси, шумливі потоки й маловрожайні ґрунти. Там коротші й весна, й літо. Південна частина, завдяки щедрому промінню сонця, є відмінною. Коли на півночі ростуть лише овес і картопля, то на півдні частенько трапляється виноград й інші південні рослини.

Милуючись мальовничими краєвидами, сотня посувалася вперед. Словацький хліб, овечий сир і молоко зробили своє — повстанці почали оживати. Марші були повільніші й коротші, більше часу давалося на відпочинок, і вояки ступнево приходили до себе. Вони все глибше розуміли важливість своєї великої місії й гордо, хоч і з помітним хвилюванням, гляділи в невідоме майбутнє.

Розділ 33. СОЮЗ ПРОТИ УПА

Москва шаліла, мов скажений звір. Вона найбільше боялася того, щоб про ті облудні ідеї, якими задурманила цілий світ, і про дійсний стан поневолених нею народів упівці не сказали правди. А час був короткий. Мине ще кілька тижнів, і борці за волю не лише України, а й цілої Східньої Европи, можуть дістатися на Захід та розвіяти отруту комуно-большевицької пропаганди, на яку Москва призначила 20% свого бюджету. Договір трьох країн — Совєтського Союзу, Польщі й Чехословаччини, — підписаний із метою знищення й недопущення відділів УПА на Захід, змобілізував проти них сотні тисяч війська. Але й цим не була Москва вдоволена, їй залежало на тому, щоб ані один упівець не прийшов на Захід, і вона робила все для внеможливлення цього. З Москви до Праги приїхали сотні протипартизанських знавців і нашвидкоруч почали організувати чеських комуністів.

У чехословацькому комуністичному парламенті велися гострі дебати. Частина відважніших обороняла відділи УПА, але їх засуджували запеклі комуністи й вимагали рішучої протидії. В цей час, крім сотні Громенка, на словацьку територію вже вступили відділи Бродича, Бурлаки, Ластівки і Крилача. Словацьке населення і його національне підпілля помагало повстанським з'єднанням з України де могло й чим могло.

Одного вечора словацький учитель-патріот гостив у своїй хаті цілий почет сотні Громенка, і при цьому відбувалася жвава дискусія на різні теми. Після цього він сів на коня й поїхав кудись до своїх, а коли через дві години повернувся, то привіз командирові кільканадцять військових карт і багато цінних інформацій, як також повідомив про успішні пропагандивні дії сотні Бурлаки. Він висловив дуже велике вдоволення із приводу того, що сотня Бурлаки роззброїла кілька станиць комуністичної міліції, а також оповідав, що населення ставиться до упівців по-дружньому. Вони стаціонують по селах і співають українських пісень, які словакам страшенно подобаються.

Відділ Громенка маршував далі великими лісами вдень, а переходи з одного лісу в другий чистим полем робив уночі. Одного гарного дня на місце таборування відділу в лісі прийшли дві словачки й, побачивши понад сотню озброєних вояків, одразу догадалися, що це українські партизани. Обидві були дуже гарні, й аж диво брало, чому вони своїми великими хустками й довгими та широкими спідницями позакривали такі чудові фігури. В обидвох гарні очі, червоні рум'янці на щоках. Подібні до себе, мабуть сестри. Та з розмови виявилося, що то мати й донька. Вони розказували про те, що зараз увесь словацький нарід тільки б говорить про тисячі українських бандерівців, які прийшли до Словаччини. Й коли донька несміливо споглядала на повстанців, то мама запитала:

— Чи мате глад?

Вночі сотня мала переходити з одного лісу до другого, через чисте поле й залізницю, тому не плянувала сьогодні йти до села. Бунчужний Соколенко сказав гарній словачці, що вояки таки трохи голодні, а потім поцікавився тим, чому вона питає. Жінка відповіла, що вони можуть принести повстанцям хліба із села.

Згідно з партизанською тактикою, найкраще було б задержати жінок до вечора й випустити їх аж перед вимаршом сотні. Але ці словачки були не тільки гарними, вони виглядали чесними, й щоб упевнитися у цьому, їх відпустили до села з назбираними грибами. Такий чин не виглядав поважно, бо сотня здорових мужчин, яка цілком сміло могла ввійти до села і принести харчів, погодилася на їх доставу жінками. Але вояки не дуже дбали про харчі, бо ще мали їх запас у торбах.

Метою рейду сотні Громенка був якнайтихіший перехід на територію Західньої Німеччини без будь-яких боїв, які тут не мали ніякої цілі. Якщо б дійшло до зудару з якоюсь військовою частиною, і її довелося ліквідувати, то ворог міг би використати це для своєї пропаганди проти відділів УПА й викликати серед населення настороженість до них.

Кухарі зварили на вечерю чорної словацької кави з цукром і вже готувалися в дорогу, як стійковий повідомив, що він затримав три жінки, які несуть у плахтах багато хліба, їх пустили в середину табору, а самий факт їхнього прибуття зробив на упівців дуже додатнє враження. Це було промовистим доказом того, що страшна комуністична пропаганда не має впливу на словацьке населення, й воно стає по стороні УПА.

Коли хліб розділили між вояками, бунчужний Соколенко із вдячности поцілував гарну маму й доню, і всі розійшлися: жінки до села, а сотня в дальшу дорогу.

Кілька днів пізніше недалеко гори Кругліци сотня відпочивала в лісі, біля гарної галявини. За галявину в ліс Чумак вислав на стійку стрільця Бука. Відважний Бук ніколи не знав, що таке страх і сьогодні виломився з оберожности. Вийшовши на відкриту галявину, він почав збирати якісь ягоди. Раптом звідкілясь пролунало кілька пострілів, і Бук упав на землю мертвий. Це була перша жертва сотні на тереиі Словаччини, й тут згинув один із найкращих вояків сотні, забитий чеською стежею, яка вже була на повстанських слідах.

Перейшовши велику гору Кругліцу, яка таки добре далася взнаки воякам, сотня задержалася в лісі, біля якогось гарного села. По полудні вояки милися, голилися й чистили чоботи та зброю, бо збиралися його відвідати. Пройшовши понад кілометр гарно управленими полями, сотня вже доходила до села, як зненацька з-за перших хат показався старшина словацької міліції і почав дружню розмову з вояками авангардної стежі.

Сотня задержалася, й кулемети зайняли свої становища. Поле відступу будо дуже погане, й на випадок бою залишалося тільки одне — швидким наступом здобути село, незважаючи на те, що за межею лежало біля шестидесяти міліціонерів.

Побачивши готових до бою повстанців, старшина почав говорити дрижачим голосом:

— Ми не хочемо з вами воювати, але прошу не йти до цього села. Коли ми вас пустимо, то будемо покарані.

Командир Лагідний підсміхнувся.

— А що буде, коли ми здобудемо село? — запитав стурбованого старшину. — Адже ми також не збираємося з вами воювати, ми хотіли прийти в гості.

— Тут багато сіл, і ви не мусите йти якраз до цього. Сусіднє село є на віддалі двох кілометрів, і у ньому немає охорони. Йдіть туди.

— Добре, — погодився Лагідний, — скажіть своїм людям, що ми не прийшли на Словаччину з войовничими замірами. Ми ваші друзі. А тепер будьте здорові!

— Будьте здорові!..

Сотня завернула. Маршуючи повільно до лісу, кожний думав про того чесного, але поруч із тим бідного словацького старшину. Що чекає його завтра? Як поставиться до нього комуністичний уряд? В Совєтському Союзі за таку штуку він заробив би собі щонайменше двадцять років на Соловках...

Через кілька годин сотня гостювала в поблизькому селі. Повстанці добре підкріпилися й запаслися харчами на дорогу, а замість заплати проспівали кілька бадьорих українських пісень

Теоретично марш сотні відбувався на захід, але практично вона йшла то на південний захід, то на північний, часто обходила велику гору півколом, а інколи для затертя слідів звертала цілковито у протилежну сторону, їй треба було перейти високі гори, які з кожним новим днем ставали прикріші. Молодим воякам, тепер дещо підгодованим, вони додавали романтичного настрою, але гірша справа була із хворими й пораненими, які завжди являлися для відділу проблемою. Не дивлячись на те, що вони мали добру обслугу й користувалися загальним співчуттям, їхня присутність у рядах сотні зменшувала набагато її бойовий і маршовий стан.

У додатку до всього, захворів усіми люблений капелян куреня отець Кадило. Йому вже минуло п'ятдесят років, але він виглядав старшим. У нього з кожним днем все більше й більше росла гарячка та пекло у грудях. Одного разу з ним вів довгу розмову командир Громенко. Вони оглядали військову карту й дивилися на південь. До них прикликали інших немічних повстанців. Отець Кадило попрощався з усіми й із торбою священичих риз, автоматом на грудях і сльозами в очах пішов униз до якоїсь плебанії, а за ним пошкутильгали три повстанці. Відхід отця Кадила зробив на вояцтво дуже пригнічуюче враження. Що чекає цього церковного місіонера, українського борця й політика? Чи вдасться церковній владі цієї країни врятувати його?...

Ввечері сотня пішла на «інспекцію» овечого господарства. Тут, на високій полонині стояла маленька гірська хатка й досить велика стайня, крита ґонтами, довкола якої була загорода. Три молоді словачки і два старші словаки доїли овець. Повстанці заходилися їм помагати й викликали багато сміху. Одну вівцю допомагав доїти чотовий Бартель, а другу, рогату, Петя привів до доктора Зубенка, який, здається, вперше бачив зблизька вівцю. Він довго шукав дійок, а всі реготали й ледве не падали на землю, бо це був баран...

Вояки поїли сиру, попили овечого молока й пожартували з веселими дівчатами, деякі зробили огляд продукції різних сирів, потім усі подякували добрим словакам і відійшли. На Словаччині сотня відвідала кільканадцять таких ферм. Вони були різної величини. Найменші нараховували біля двохсот овець, а деякі мали їх понад тисячу. Сир виготовлявся по-різному, мав різні назви й був дуже смачний, але надто важкий для шлунку.

Вже минуло чотири тижні від початку рейду по словацькій території, а перейдений шлях не був дуже довгий. Гори ставали все більше прикріші, й не раз повстанці маршували цілий день тільки для того, щоб другого дня переконатися, що вчора сотня знаходилася на другому березі глибокого потоку, який неможливо було перейти. Стояла гарна погода, довкола розлягалися чудові краєвиди, тож про таку «прогулянку» могли мріяти лише колишні пластуни-революціонери, гуляючи по українських Карпатах.

Ворог поки що не був страшний, порівнюючи із тим страшним пеклом, крізь яке сотня пройшла місяць тому. Одначе так виглядало тільки в тих мальовничих словацьких горах, пасмо яких уже зближалося до Низьких Татр і міста Попраду. Зовсім інакше представлялася справа у долинах і містах, де хазяйнували московські наймити. Вони заалярмували проти відділів УПА цілу чеську адміністрацію, міліцію й військо. Панцерні й артилерійські формації забльокували кожний перехід чи стежку, а також усі броди й переправи на ріках. У парляменті й далі велася палка дискусія на тему небезпечних «банд», вся комуністична преса розперезувалася в наклепах на УПА. В ліси були вислані тисячі чеських вояків, які одержали наказ винищити тих страшних бандерівців. Але та баталія у пресі і промови на комуністичних вічах не мали ніякого успіху, бо майже ввесь словацький нарід серцем і душею був по стороні УПА.

А тим часом сотня Громенка маршувала далі. Вона зупинилася спочити на великій полонині, знову ж таки біля овечої ферми. Вояки поїли доброго сиру, напилися овечого молока й були дуже веселі. У великій колибі перебувало п'ять чоловіків, п'ять гарних і жартівливих дівчат та дві старші жінки. Всі вони із захопленням слухали повстанських пісень, а хлопці співали так, що в горах котилася стоголосова луна. Потім старий словак витягнув зі скрині гармонію й почав грати веселі словацькі мелодії. Вояки не витримали й пішли в танець. Найкраще бавилися дві старші жінки, а потім посмілішали іі дівчата, переходячи від партнера до партнера. Забава охопила не лише балакунів і весельчаків, які були майже в кожному рою, але навіть тих «поважних», які мало говорили й жартували. Словачки почували себе «на сьомому небі».

Передавши розчервонілу дівчину Петі, задиханий Чумак зупинився в кутку й закурив цигарку. У другому куті стояв старий словак, пахкаючи люлькою. Його обличчя й очі виглядали дуже мудрими, він захоплено спостерігав розбавлених повстанців. Чумак підійшов до нього, подав йому руку, й зав'язалася розмова.

— Хто ви такі? — запитав словак, і не чекаючи відповіді, продовжував:

— Я сьогодні прийшов із долини, був у Попраді. Там проти вас підготовляється велика баталія. Я бачив десятки танків і сотні автомашин із військом. Усі говорять про бандерівців.

Люди по містах стривожені, бо комуністична пропаганда каже, що ви стріляєте багато цивільного населення.

— Це брехня, — заперечив Чумак. — Невже й ви такої думки про нас?

Словак витягнув люльку з уст, усміхнувся й замість відповісти, знову запитав:

— Чому ви такі сильні? Котрий із вас Бандера? Я хотів би його бачити.

Чумак усміхнувся й собі, а потім замислився. Словак думав, що те, про що він запитав, є великою таємницею, й Чумак її не зрадить, а його питання, фактично, застановило самого Чумака. Адже він також Бандери ще не бачив і хотів би його побачити. він тільки чув багато про Бандеру, Стецька, Лебедя, Шухевича, Шанковського й інших, але нікого з них не мав змоги зустріти. Що ж то за люди, які змінили курс політичної думки в цілій Східній Европі?.. Про бандерівців зараз говорили всюди — в Москві, на Сибірі, в кожній східньоевропейській країні. Та тільки москалі й чехи були тепер ідейними комуністами, а своє існування повинні завдячувати в найбільшій мірі Рузвельтові, Труманові й Гітлерові, бо комуністичну «льояльність» вдалося затримати лише при допомозі московських багнетів. Коли б Україна зараз мала бодай одну вільну сусідню державу і трохи моральної піддержки, її боротьба та змагання інших поневолених народів могли б мати успіх.

Кличі «Свобода Народам!» — «Слава Людині!» поширювалися з кожним днем. Далекі рейди відділів УПА в різні країни здобували щораз то більше прихильників революційно-визвольної боротьби, й популярність АБН росла. Це добре знали наслідники Петра Першого в Москві, тому так скажено поборювали уггівські формації в кожній країні, де вони з'явилися рейдом. А їх можна було зустріти всюди — в Румунії, Югославії, Мадярщині, Чехії, Словаччині, Польщі, Білорусії, Східній Пруссії, по цілій Україні. Тисячі арештованих революціонерів разом з українським духовенством, трималися гордо на засланні й по концтаборах та поширювали там визвольні ідеї. Навіть холодну війну большевики видумали тільки для того, щоб заслонити нею революційні рухи у своїх колоніяльних країнах. При допомозі пропаганди УПА й АБН міт комунізму щезав, мов камфора, а москалям для рятунку їхньої імперії лишалися тільки багнети...

Словак із люлькою лишив задуманого Чумака й підійшов до інших повстанців. А Чумак, вийшовши з колиби, сів на плоті із грубих бальків, за яким були сотні овець, і дивився на словацькі гори, що довкола простягалися вдалечінь. Він далі думав над словами старого словака: «Пречосте такі моцні?.. Котрий із вас Бандера?..» Чумак почав шукати відповіді. Чи не відродилося в нас лицарство Святослава й вільного козацтва?.. Він думав про Міхновського, Коновальця й Петлюру, але найдовше задержався над судами проводу в Варшаві. Пригадав собі, як не раз, іще в 1941 році, помагав переносити через Сян пачки літератури. Скільки українських революціонерів переходило кордон! Скільки їх там згинуло!..

Або інша картина — вітання так довго очікуваних німців. А потім страшне розчарування й ненависть до них, коли вони показали себе загарбниками нашої землі. Скільки вояків УПА згинуло в боротьбі з ними!.. А тепер жаль і якась ніби лють до американців, бо вони не лише врятували московську імперію, але й допомогли її розбудувати та поширити. Це ж вони видавали москалям тисячі емігрантів української та інших національностей, а комуно-большевицькі опришки їх вимордували або запроторили в Сибір. І де ж, як не в оцього словака з люлькою (а їх є так багато) та в інших поневолених народів, шукати собі союзників?..

Свисток службового старшини перервав усе — й музику, й танці, й Чумакові думки. Сотня збиралася в дальшу дорогу, і всі миттю опинилися на своїх місцях. Тільки Рубаха прощався дещо довше із старшою словачкою, яка пакувала в його торбу великий кусень овечого сиру й пушку бакуну.

Після годинного маршу надворі стемніло до тісї міри, що важко було побачити щось перед собою на віддалі кількох кроків. Сотня пройшла лісом і саме переходила галявину, причому стрілецький рядок зайняв її всю. Перший рій уже був у лісі, а останній щойно виходив із нього на галявину. Рантом збоку, прямо на маршуючу сотню, надійшов чеський відділ. Передній чех освічував дорогу слабим світлом електричної лямпи й уже доходив до стрілецького рядка ледве чи не впритул. Випадок справді — один на мільйон!

Чехи не могли перейти галявини, бо впоперек їм посувалася сотня. Лишався один вихід: передній частині сотні відійти до лісу, а задній вернутися туди, звідки вона прийшла. Але командир Громенко знайшов інший. Він швиденько підбіг до середини сотні й тихцем наказав:

— Лягати па становища!

А потім запитав по-чеському:

— Хто йде?

Чеська стежа збентежилася тим, що серед такої непроглядної темряви хтось лежить у траві на лісовій галявині, й почала кликати старшину. А тим часом сотня лежала на бойових становищах і почувала себе впевнено, бо була у кращому положенні від чехів.

Із темряви з'явився чеський старшина, присвітив лямпкою й побачив перед собою командира Громенка із простягнутою до привіту рукою й Петю із приготованим до дії автоматом, а також зауважив лежачих у траві повстанців.

— Ви не бійтеся, — сказав сотенний, — ми вам кривди не зробимо. Лише покличте свій відділ до себе.

По хвилині вагання чеський старшина дав наказ своїм воякам підійти вперед, й одночасно з цим по лінії пішов наказ Громенка:

— Перстень!..

Праве й ліве крила сотні знялися зі становищ, і за хвилинку чеський відділ був оточений повстанцями. Громенко й Лагідний продовжували разом з переляканим старшиною, який пробував знайти вихід із положення. Завтра він буде давати звіт своїм зверхникам, і що він їм скаже? Що його відділ у власній країні оточили упівці, й він не міг нічого вдіяти?.. А згодом виявилося, що старшина в ранзі капітана, на прізвище Попович, навіть не хотів нічого чинити, — він тільки боявся своїх політруків. Громенко заговорив до нього по-дружньому:

— Положення наших народів однакові, але ви поки що ще не розумієте їх, бо не мали часу пізнати правдивого обличчя московського імперіялізму. Завтра вас чекатиме велике розчарування, й тільки від вас залежатиме те, як ви до цієї справи поставитеся. Ми не прийшли сюди, щоб наводити у вашій країні порядки — ми хочемо вас перестерегти перед московськими «визволителями»...

Тимчасом комендант Петя і його друзі негайно взялися до праці «за фахом». Кожний член СБ відкликав одного з чеських вояків набік і випитував у нього про різні речі: скільки у відділі комуністів, хто політрук і т. д. Показалося, що чеський відділ має лише кількох політруків, комуністів зовсім мало, а у ньому переважають словаки. Добалакалися до того, що деякі зі словаків почали просити тихцем, щоб командир Громенко дав наказ своїм воякам розстріляти політруків.

А господарський відділ також не дармував. Повстанці вимінювалися з чехами крісами, автоматами й кулеметами, «позичали» в них гранати. Одні переодягали чеських вояків на партизанів, а самі вбирали їхні уніформи, другі передавали чехам зброю з одним набоєм або без набоїв узагалі.

Наприкінці до чеського відділу промовив командир Громенко:

— Друзі-сусіди, словаки й чехи! Комуністична пропаганда вам щодня товче, що вояки Української Повстанської Армії — це бандити і злочинці. Таке твердження не відповідає правді, бо ми такі самі патріоти українського народу, як і ви свого. Деякі з вас говорили нам про те, що у вашому відділі є московські агенти, і просили, щоб ми їх розстріляли. Але ця країна не наша, а ваша, тому за свободу й порядок у ній боріться й відповідайте ви самі. Й чим скоріше наведете в себе лад, тим буде краще, бо у противному разі комуно-большевицька Москва наложить вам на шиї своє ярмо так сильно, що вам буде важко із нього звільнитися!..

Ця цікава зустріч двох «ворожих» відділів тривала понад дві години. Полоненими, фактично, були чехи, але українці не дали їм цього відчути. Виміна думок виглядала ще цікавіше. Повстанці говорили, що вони борються за свободу народів і людини, розказували про успішні бої УПА проти варварської комуністичної Москви та закликали чеських і словацьких вояків не допустити до панування над ними дикої московської орди. Чехи оповідали повстанцям про те, де стацюнують чеські військові частини, які вони одержали накази дій проти УПА, де квартирують московські формації, де знаходяться місця чеських засідок на різних переходових пунктах тощо. Командир Громенко дістав у подарунку від чеського капітана військові карти, а взамін за це Лагідний подарував йому українську революційно-визвольну літературу. Вкінці сотенний наказав сотні розв'язати перстень і відійти стрілецьким рядкам на становища. Обидва почти потиснули взаємно руки, вдарили «до дашка», й чеський відділ відійшов. Зайнявши бойові позиції, сотня звернула в його напрямі всю зброю. Адже чехи на відході могли бодай позірно обстріляти повстанців, хоча б для завтрішнього оправдання перед своїм вищим командуванням. Одначе вони цього не зробили. Про тих страшних бандерівців, про яких говорила їм комуністична пропаганда вдень і вночі, вони мали тепер зовсім іншу думку. Пропагандивні тези, напомповувані в них Москвою і власними яничарами, тріснули так, як тріскають мильні пухирі. Виявилося, що ці «бандерівські бандити» не тільки не є їхніми ворогами, а ще й розбудили в них їхню національну гордість.

— Шкода цього чеського капітана Поповича, — говорив уранці на постої командир Лагідний. — Як він дасть собі раду з цим усім?

— А що скажете про політруків, які вернулися без зброї і своїх таємних документів із різними заувагами майже про кожного вояка їхнього відділу? — запитав Петя, показуючи пістолі й військові торби.

Розділ 34. РЕЙД ЧЕРЕЗ СЛОВАЧЧИНУ

Теплий, погідний і сухий липень сприяв маршам відділів УПА через Словаччину. Сотня Громепка йшла тільки вдень, форсуючи глибокі потоки, якими шумко гналася вода з гір. Часто траплялися гарні водоспади, и повстанці залюбки брали під ними купіль. Залишивши один і і таких водоспадів, а перед ним невелике, але глибоке и чисте озеро з безмежною кількістю пстругів, сотня дерлася на високу гору, її здобуття тривало понад шість годин, і щойно під вечір змучені і спітнілі вояки опинилися на вершку, де росли тільки маленькі карлуваті сосни.

Панорама, яка відкрилася перед ними, була справді чудовою. Спереду, дещо вліво, розлягалося гарне місто Попрад, а із правого боку здіймалися хребти Татр. Це дуже високі гори, внизу темно-зелені, а на шпилях покриті клаптями снігу. Біля цих гір, зараз же за кордоном, знаходиться місто Закопане, й чотовий Бартель запропонував сотні йти до нього на відпочинок. А коли його запитали, чи мас він пашпорт і закордонну візу, то він умішкою показав рукою на свого автомата.

Спереду, куди мала йти сотня, був надзвичайно гарний краєвид. Тут розтягаються словацькі Низькі Татри. Вже сама назва свідчить про те, що вони не дуже високі, зате страшенно скелясті. З гори, на якій тепер стояла сотня, вони виглядали як величезна церква готичної архітектури, з тисячами різної величини веж. Вони мали навіть різні кольори: одні біленькі, другі жовті, треті червоняві. Краси цієї панорами жодний повстанець не забуде до смерти, але також пам'ятатиме труднощі переходу через гірський кряж.

Рейд сотні відбувався дуже повільно. Через два дні вона дійшла до великої долини. Тут було мале містечко, а трохи далі, під лісом, красувався старовинний замок, до якого вела довга алея, обсаджена з обидвох боків деревами. Біля замкової брами стояло кілька військових автомашин, і повстанці вирішили замок відвідати. До нього в гості вирушила п'ятка — Петя, Журба, Чумак, Шум і Заяць. Коли повстанці прослизнули крізь браму й піднялися по сходах до головних дверей, то застали їх відчиненими, а в залі побачили пролетарську інтелігенцію, яка справляла оргію.

Шум і Заяць залишилися на стійці, а трійка з автоматами напоготові увійшла до залі. Побачивши повстанців, вісім чоловік, гарно вбраних і випасених, страшенно перелякалися й заніміли на своїх місцях, а чотири чудові напівроздягнені дівчини миттю лишили їхнє товариство, перейшли на другу сторону залі й сіли на канапі. Наступила мертва мовчанка. Усміхнені вояки повільно зближалися до чоловіків, які з кожним їхнім кроком усе більше й більше блідли, дівчата тиснулися одна до одної, і тільки безстрашний патефон продовжував рипіти якусь московську пісню.

З комуністичними божками завів розмову Петя, Журба волів товариство дівчат і почав із ними жартувати, а Чумак, побачивши заставлений усякими присмаками стіл, наказав запакувати їх до мішків. Два льокаї заходилися вкидати до них усе, що потрапило під руку, — хліб, м'ясиво, цигарки, цукор, американську чоколяду, з цікавістю зиркаючи на дебелих повстанців. Чумак зупинив патефон і почав переглядати платівки, які лежали біля нього. Надибавши одну, яка була найбільшою іронією деспотичного сталінського царства і звучала: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек...» — він викинув її через вікно.

Тим часом Журба підійшов до ляди в кутку залі й замовив три вишнівки.

Полковник НКВД, москаль, звернувся до льокая:

— Дать!

— Не дать, а ти дай! — сказав Журба. — Якби це було в Україні, я показав би тобі де раки зимують!

Полковник наливав чарки, але рука йому трусилася, пляшка стукала по чарці, й вишнівка розливалася. Петя скинув зі стіни величезний портрет Сталіна, а Чумак писав посвідку, що відділ УПА забрав таку-то й таку кількість харчів. Звичайно, за їх купівлю платив бунчужний Соколенко з каси сотні. В цій касі залишилося ще кільканадцять долярів, кілька тисяч рублів і кількасот польських і чеських крон. Але бунчужного тут не було, й Чумак вирішнив, що в такому випадку, як сьогодні, для пропаганди, вистачить і посвідки.

Повстанці замкнули відпочиваючих комуністів у бічній кімнаті, перервали телефонні дроти, випили з дівчатами ще по одній вишнівці, сказали їм, щоб не їхали автомашинами, бо дорога замінована, забрали мішки з харчами й відійшли.

Місцевість, якою тепер проходила сотня, була зазначена на карті як Високі Татри. Ці гори справді високі, але вкриті лісами, й перехід через них, нехай і повільний, був можливий. Кілька днів тому вони виглядали зовсім близько, але коли повстанці пройшли кількадесят кілометрів, то побачили, що гори й далі стояли на тому самому місці, немов би посувалися разом із сотнею. Й хоч вояцтво у цьому марші було спокійне та задоволене з такої чудової прогулянки, яка ніколи й нікому навіть не снилася, то для командного складу сотні він справляв значні труднощі, бо терен незнаний, а військових карт було замало.

Марш ставав дедалі важчим, бо треба було обминати всі стежки й доріжки, обставлені чеськими заставами. Згідно із пляном командира Громенка, сотня мусила пройти біля міста Попраду з його південної сторони, бо на півночі від нього починалися цілковито непрохідні гори, а на півдні вони були менші, ще й до того порослі лісами. Але для того, щоб обминути Попрад із півдня, треба було перейти долину, через яку вели, як звичайно в горах, залізниця й шосе, а до того ще й протікала ріка. Ця долина, довжина якої виносила понад тридцять кілометрів, лежала дуже глибоко, а гірські схили були дуже стрімкі, зовсім не до подолання, за вийнятком трьох стежок.

Розуміючи складне положення, повстанці жваво дискутували про ці стежки, на яких напевно знаходилися великі військові застави.

— Як ти думаєш, що зробить «старий»? — запитав Смик Чумака.

Коли Чумак чув слово «старий», він завжди всміхався, бо знав, що мова йде про командира Громенка, вік якого щойно наближався до тридцятки. Тому всміхнувся й тепер, знизав плечима й відповів:

— Не знаю що, але щось зробить...

Посуваючись обережно верхів'ями гір, сотня вже проминула дві стежки, які вели в долину. На кожній із них лишилися розвідники, котрі обстежували довкілля. Вони бачили інтенсивний військовий рух на шосе, а за рікою помітили окопані кулеметні гнізда. Положення сотні стало надзвичайно важким. Правда, долину можна було обминути, але це вимагало повернення на вихідний пункт і форсування високих гір, що забрало б кілька днів. До того ж, вичерпувалися запаси харчів, а здобути їх у цих безлюдних кряжах було неможливо. Тому сотня продовжувала марш і ввечері задержалася на високій горі, з якої спостерігала вогні великого міста.

— Попрад! — засвітив очима санітар Зірка. — Там ванна, тепла вода, чиста білизна, добрі харчі, м'яка постіль. Але все це не для нас...

Вмішався ройовий Лоза:

— Чого журишся? Завтра там будемо!

— Ти що, із глузду з'їхав? — здивувався Зірка.

— А куди ж підемо? Направо — Високі Татри, наліво — чортячий потік, а спереду добра дорога через місто...

Зірка розгублено закліпав очима, не знаючи, що то має означати. Чи Лоза жартує, чи говорить поважно?..

Вдень місто виглядало ще краще, як увечері. Розташоване між височезними скелями, воно лежало на рівнині. Видніли бані церков і вежі старовинних будівель, зеленіли парки, виблискували під сонячним промінням води великого озера. А далі в цій глибокій долині протікала бурхлива ріка, її води гнали в одну сторону, а військові з'єднання на вантажних автомашинах — у другу, їх було дуже багато. Й не диво, бо поміж Попрадом, Новим Селом і Кошицями пробігала загороджувальна лінія, яка мала викінчити всі рейдуючі відділи УПА.

Коли повстанці дивилися з гори на цю небезпечну долину, мимоволі робилося страшно. Чумак думав про те, що якби тепер покликати якогось військовика-стратега й запитати його опінію про положення, в якому опинилася сотня, то він сказав би, що для прориву загороджувальної лінії треба було б літаків, артилерії і кількох тисяч вояків. А повстанцям порадив би виставити на скелі білий прапор, знайти стежку й податися нею до міста в полон.

Та зовсім інакше думав командир Громенко. Він уважно оглядав через далековид долину, час від часу витягав із мапника військову карту й щось на ній позначав, а потім пройшовся між вояками, посипав жартами і врешті сказав, що марш продовжуватиметься.

Він почався десь біля півночі, й вузенькою стежкою сотня сходила з гори до міста. Зверху долина виглядала зовсім близько, але схід до неї серпантинною стежкою тривав майже три години. Зійшовши вниз, відділ звернув дещо вліво й поміж хатами передмістя вкерувався в напрямі ріки. Тут він перейшов міст і подався під високу гору, до другого лісу. Ніхто не зустрівся на шляху, тільки тут і там гавкали невсипущі собаки.

Вже світало, коли повстанці минули останні хати й увійшли до лісу, а тут, із метою відійти подалі від міста, звернули вліво. Ліс був досить великий і густий, він тягнувся попри цю страшну долину, вздовж якої бігла доріжка. Простуючи нею, повстанці були настільки задоволені щасливим переходом долини, що навіть почали голосно розмовляти. Аж раптом спереду пішов сигнальний наказ піднесенням руки і прикладенням пальця до уст, що означало дотримуватися цілковитої тиші. Він передавався далі вздовж стрілецького рядка: «тихо... тихо... тихо...»

Між доріжкою й долиною показалися численні військові шатра. В них спала частина вояків, а решта лежала десь на становищах біля тих трьох стежок, готова зустріти вогнем кожний надходячий відділ УПА. Дивлячись на ці шатра, повстанці підсміхалися. Дивний той ворог! Він стільки уваги присвячує рейдуючим упівцям, він так дбайливо готується до їх знищення, але знищити не може, бо сотня Громенка йде не тими стежками, де він її чекає.

Треба відмітити, що всім упівським з'єднанням удалося перейти успішно цю «долину смерті». Були зудари й бої, в яких згинули десятки повстанців. А сотні Громенка пощастило перетяти її без одного пострілу, вона навіть могла зліквідувати вояків у шатрах, але цього не зробила — звернула вправо й пішла далі на Захід.

По якомусь часі сотня скерувалася на південний захід у напрямі Банської Бистриці, а через кілька днів у напрямі Зеліни. Вона й далі втішалася допомогою й довір'ям населення. Після довгої неволі цей невеликий, але чесний, із старовинною культурою словацький нарід тепер тримався прекрасно. Він не плазував перед москалями й майже ввесь симпатизував Антибольшевицькому Бльокові Народів. Його дружнє ставлення до українців зміцнили рейдуючі відділи УПА.

Зовсім інакшою виявилася справа тоді, коли сотня зблизилася до теренів, замешкалих чехами. Цей нарід, вибившись колись своєю культурою в ряди передових народів, тепер пішов блудними дорогами й підкорився Москві як слухняний песик. Не дивлячись на цю покору, москалі почали безоглядно винищувати все, що стояло їм на дорозі, в першу чергу культурних і політичних діячів. Технічні кадри й машинерію вони вивезли в заплату за «визволення», а в кожному місті будували величезні статуї Сталіна. На всіх дорогах з'явилися московські написи. Це був подарунок чехам від «старшого брата».

Крім високих гір і нетрів, рейдуючі відділи УПА мусили долати й великі ріки. Одного вечора, йдучи в напрямі однієї з таких рік, яка на карті була позначена синьою рисочкою й називалася Ваг, сотня сподівалася, що вона буде маленькою, але, коли підійшла ближче, перед нею відкрилося справжнє море. Місячне проміння освічувало спокійне плесо води, але другого берега не було видно.

Петя зупинився наче вкопаний, зняв з голови мазепинку, почухав потилицю і сказав:

— Або я дурний, або мій професор географії був дурний! Він мене ніколи не вчив про якесь море у Словаччині.

Сотенному бракувало військової карти, й він завагався куди йти — вліво чи вправо. Вкінці наказав звернути вправо. Сотня йшла форсовним маршем понад годину, але море не зникало. Скільки оком глянеш — вода й вода. На сході вже починало сіріти, й повстанці опинилися у скрутному положенні. Вертатися до лісу було далеко, а переправитися через цю воду вони не могли.

— Бігом у долину! — впав наказ.

Бігли берегом понад три кілометри й нарешті побачили якісь будівлі, а поміж ними величезний міст. Це була гідроелектростанція. Привівши сотню у стан бойової готовности, повів її між будинками на греблю. Крізь скляні двері й вікна дивилися здивовані люди, але повстанці не звертали на них ніякої уваги. Сотня поспішно перейшла міст і скерувалася в напрямі маленьких лісків, які видніли недалеко. В котромусь із них треба було пересидіти день і за всяку ціну уникати бою, бо в такому терені та ще й із малим запасом набоїв це було б для неї згубою.

Добре забезпечившись стійками, сотня спокійно перебула день у ліску, а ввечері бунчужний вислав чотирьох повстанців до близького села на організацію харчів. Командир Громенко таки перехитрив чехів, які й далі всю свою увагу зосереджували на Попрадських лісах. Чеська преса гула про завзяті бої з відділом Бурлаки. Цей безстрашний і гордий старшина УПА, переконавшись про слабу боєздатність чеських військ, почував себе з рештою свого куреня так добре, як колись у Перемищині. Він посувався селами, робив добру пропаганду, але без боїв не обходилося.

Через дві години прийшов тільки один із післанців і сказав, що йому лише чудом удалося вернутися. Всі чехи озброєні для поборювання бандерівців. Спочатку вони гарно говорять, а потім кидаються на повстанця, зв'язують його й передають поліції.

— Я увійшов до хати, — розказував збірщик, — і попросив у господині хліба або інших харчів, а при тому пояснив хто ми й за що боремося. Чешка вкраяла тоненьку скибочку хліба, а за більшою кількістю харчів післала мене до сусідньої хати. Я відчув у цьому щось підозріле й наближався до неї дуже обережно. В цій хаті велася бійка, й навіть лунали постріли. А коли чехи обстріляли мене, я побачив безвихідність ситуації, прибіг до тієї самої хати, в якій був перед тим, наказав жінці дати мені до мішка три хлібини з полиці й із ними пригнав до сотні. А друзі згинули...

Між ліском, у якому знаходилася сотня, й великим лісом була майже тридцятикілометрова віддаль, її треба було пройти цієї ночі, тому командир Громеико зарядив форсовний марш.

Розділ 35. ПЕРЕХІД РІКИ МОРАВИ

Побачивши безнадійну кволість чеської армії, москалі звернулися за допомогою до відданих їм чеських комуністів, добре їх озброїли, й вони, подібно як польські комуністичні форналі, покірно виконували накази «старшого брата». Більша частина малих повстанських груп і відділів була знищена комуністичними опришками.

Коли ще кілька днів тому на словацькій території сотня Громенка почувала себе як в Україні й легко одержувала харчі від прихильно наставлених словаків, то на чеському терені відчула явну ворожість. Якщо словачка давала хлібину або й дві із дружньою усмішкою, то чешка краяла маленьку скибочку та ще й дивилася на повстанців як на бандитів. Але й тут українська чесність перемогла. Замість забирати худобу чи хліб із пекарні й маршувати далі, повстанці практикували збірку по хатах, не бажаючи нічого забирати силою й лишати про себе погану славу. А тим часом чеські комуністи мордували дрючками й сокирами упівських збірщиків. Маленькі повстанські групи у Словаччині користувалися повною підтримкою словацького народу, а тут їх безоглядно винищували, й попередити їх про небезпеку не було можливості, бо на чужій і ворожій території між відділами УПА не існувало ніяких зв'язків.

Залишивши великі лісові масиви, сотня ночами переходила розлогі відкриті терени поміж меншими лісками. Однієї гарної ночі вона затрималася біля залізничної колії. Зближався пасажирський потяг, який ішов у напрямі Банської Бистриці. Вояки сиділи на насипі й могли сягнути його рукою. А першоклясні вагони з відчиненими вікнами пробігали повз них. На вигідних сидіннях розсілися комуністичні вельможі, поміж ними було багато військовиків. У кожного повстанця аж долоні засвербіли, й хотілося пустити автоматну серію по вікнах, але вони цього не зробили. Пропустили останній вагон, перейшли через рейки й подалися в напрямі ріки Морави.

Після двогодинного маршу сотня зупинилася на березі ріки. Кращий плавець роздягнувся, скочив у воду, провірив глибину й виліз на берег. Вода була досить брудна і смердюча, а її глибина доходила до чотирьох метрів.

Пішли далі берегом і натрапили на порон. Довкола панувала тиша, застави не було, але порон був замкненим на велику колодку. Не мали нічого під рукою, чим би можна було її розбити, а постріли не входили в рахубу з конспіративних причин. Сотенний вислав кількох повстанців уперед провірити можливості переходу. Через чверть години розвідники вернулися й доповіли, що перехід знайдено. Сотня рушила до нього, обійшла досить великий закрут ріки й зупинилася під маленькою гіркою.

Сотенні сапери знову провірили ріку. Виявилося, що глибина її не перевищує півтора метра. При допомозі міцного шнура, штукованого поясами, сотня почала переправлятися на другий берег. У цьому місці на протязі всієї ширини ріки лежало багато великих каменів, між ними шуміла рвучка вода, й вона забрала зі собою кілька повстанських плащів та мазепинок. Але сотня щасливо сфорсувала ріку й уже далеко поза північ рушила в дальшу дорогу.

Оскільки просування великим відділом ставало чимраз то трудніше, командир Громенко розділив сотню на дві частини, й одну з них повів чотовий Бартель. Повстанці почували себе ніяково, бо мусили перетинати великі безлісні моравські простори, зовсім подібні до українських степів. Здалеку бачили велике місто Брно, а день застав їх у чистому полі. Куди оком глянеш, всюди орна земля й широчезні лани. Тут же, біля головного шляху поміж Брном і Чеськими Будейовіцами ріс розлогий лан тютюну, й у ньому затаборувала сотня. Висота бакуну сягала півтора метра і творила добре прикриття. Бакун уже дозрівав, а деякі нижні листки його були цілком сухі. З них вояки крутили сигари, а частину клали в торби як запас у дальшу дорогу. Через поле протікав маленький потічок, отож сотня мала під рукою свіжу воду.

Головним шляхом проїжджали військові частини, не знаючи, що всього кілька метрів од нього є ті, яких вони шукають по цілій Чехословаччині і просять Бога, щоб їх не знайти. Але тепер найбільшим ворогом для сотні був сам бакун, бо коли перед вечором вона мала вибиратися в дальшу дорогу, то поснулих повстанців годі було розбудити. Сильний запах тютюну приголомшив їх до тієї міри, що вони вилазили із нього рачки, й ніхто не міг утриматися на ногах. Треба було півгодини доброї руханки і глибоких віддихів, щоб сотню поставити на ноги.

З конспіративних причин сотня не заходила до сіл, де можна було легко дістати харчі, а в разі потреби роззброїти яку-небудь поліційну станицю. Повстанці дивувалися, чому сотенний не дозволяв іти навіть по сіль. У довкіллі росло багато всякої городини й садовини, але всі зупи були пісні й несолоні.

Та командир Громенко добре знав своє завдання — довести сотню до Західного світу й розказати, що в дійсності являє собою деспотична система комунізму, та як завзято бореться проти поневоленим український нарід. Сотенний прекрасно знав, що в боях з УПА Москва готова віддати сто чеських комуністів за одного упіста, щоб лише не допустити повстанських відділів на Захід, тому проявляв максимальну обережність.

Сотня маршувала по території Чеських Будейовіц, й до австрійського кордону залишилося всього кільканадцять кілометрів. На дуже врожайній землі чехи розумно господарювали. Однієї ночі сотня переходила через лани цибулі, спочатку білої, а потім синьої, тож повстанці догоджали собі різними цибуляними стравами: одні пекли цибулю, другі варили, а треті їли її сиру. Доктор Зубепко просив друзів бути обережними із сірниками біля рота, бо цибуля має горючий газ.

Другого дня були вже інші делікатеси. Сотня минала в чезні простори, засаджені огірками, яких тут росло мільйони. Потім почалися лани капусти, моркви і знову цибулі та огірків.

Перетявши родючу рівнину, сотня наблизилася до чесько-німецького кордону й затаборувала в гарному сосновому лісі. Ліси тут були дбайливо загосподаровані, а всі дороги обсаджені овочевими деревами. Велика частина лісу-постою була обгороджена високим сітчастим дротом, за яким паслися дикі сарни.

Харчуючись два тижні лише однією городиною, вояцтво хотіло тепер поласувати хлібом або м'ясом. Через пліт перескочив Чумак і Кухар із наміром зловити котрусь із сарн. Тварини були освоєні й підходили дуже близько, але піймати їх не вдалося.

Загородивши одній із них дорогу в куті плоту, повстанці повільно посувалися до неї. І власне тоді, коли сарна вже не мала виходу, вона перескочила через Чумака і стрілою помчала до лісу, Стріляти було заборонено, отже, лишилося тільки одне — ковтнути слинку. Серед сарнячих жолобків піддашками Чумак знайшов щось, що тепер було дорожче від золота, — брилу чорної солі, яку спеціяльно лишили тваринам. Кухар оббіг інші жолобки, й кілька кілограмів солі примандрувало до сотні. Якраз варилася юшка, й на цей раз уже сам бунчужний Соколенко розділяв таку цінну здобич поміж вояцтвом. Цьому розподілові приглядався командир Громенко й по хвилині сказав:

— Друже бунчужний! Роєві Чумака солі не давайте!

— А то чому? — запитав переляканий Чумак.

— Я думаю, — відповів сотенний, — що ваша порція вже відділена.

Бунчужний підійшов до Чумакового кухаря, відкрив його торбу й витягнув із неї велику брилу солі.

Смачно поївши й насолоджуючись гарною погодою, вояцтво сотні мало чудовий настрій, бо знаходилося у великих лісах і поблизу кордону. Але ця сотня вже не була такою, як колись. У минулому вона нараховувала понад двісті вояків, а через її ряди за останні кілька років перейшло більше як шістсот повстанців, бо після великих боїв і понесених уграт вона безперервно поповнювалася новими добровольцями. Та це було вчора. А сьогодні вона мала всього 48 вояків. Решта склала свої буйні голови у вирі боротьби на вівтар Батьківщині, яку всі безмежно любили й по-геройському за неї боролися.

Приблизно такий самий стан був майже в кожному упівському відділі, оперуючому на Закерзонні.