Зродились ми великої години,
З пожеж війни, із полум'я вогнів.
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.
Гімн ОУН

Частина перша

1.

B пантеонi героїв нацiонально-визвольної боротьби українського народу 1940-1960 рокiв одне з найпочеснiших мiсць слiд вiдвести для сотенних повстанських вiддiлiв. Cаме вiд їх вмiлого командування залежало виконання важливих завдань, саме на їх, часто ще дуже молодi плечi, лягала важка вiдповiдальнiсть за життя своїх воякiв. Iмена сотенних, що часто замiняли офiцiйнi назви їх вiддiлiв, наводили страх на ворогiв i додавали народу впевненiсть у захисті вiд свавiлля ворогiв.

Командир повстанського відділу - це людина, яка відрізняється від решти стрілецтва не особливим одностроєм, чи відзнаками на ньому, а, перш за все, своїми моральними якостями. Зокрема, командир, як зазначає С.Хмель у книзі «Українська партизанка», повинен:

1. бути зразком активності для підлеглих;

2. бути хоробрим аж до самопожертви;

3. бути прикладом самоопанування;

4. бути прикладом витривалості;

5. бути прикладом зарадності, особливо в найважчих хвилинах бою, щоб тим спричинитися до виконання бойових завдань.1

Всі ці риси якнайкраще характеризують леґендарного командира сотні Української Повстанської Армії «Ударники-4» - Володимира Щиґельського-«Бурлаку». Люди, знайомi з ним особисто, вiдзначають його високi людськi та професiйнi вiйськовi здiбностi. Так, Ярослава Kрижанiвська-«Ярка» пише у своєму спогадi про славного сотенного: "Це була дуже гарна i симпатична людина, iнтелiґент з вiйськовою виправою, добрий стратег, який миттєво реаґував на ситуацiю, безстрашний, дисциплiнований. І всi його якостi передавалися стрiльцям сотнi. Хлопцi говорили, що за свого командира пiдуть у вогонь i воду".2 Володимир Марко так писав про сотенного: "Володимир Щиґельський був людиною дуже шляхетної вдачі, щирий відданий і відважний. Точність і докладність були його головними прикметами. Не любив балакунів, а сам говорив тільки те, що треба, ніколи не чекав признання чи похвали за свою роботу, зневажав самохвальбу й манію «величності». Був правдивим побратимом і знав, коли треба подати руку помочі. В товаристві не був тягарем, а радше, був веселої вдачі. Ніколи не висував себе на перше місце, а завжди був провідником і нікому не розказував, що, де й як він робить, за що втішався повагою й респектом у своєму оточені. У боротьбі за Україну - «партійності» не визнавав. Його противниками й ворогами були ті, хто поневолював наш народ. Він був великий патріот-соборник".3 Вiдомий дiяч нацiонально-визвольного руху Iван Kривуцький згадував: "«Бурлака» - це, не побоюсь так висловитися, кадровий офiцер. Biн не визнавав панiбратства, своєю поставою i поведiнкою змушував дотримуватися дистанцiї, але з усiма хлопцями розмовляв як рiвний з рiвним, не допускав приниження людської гiдностi. Я, як i iншi, часто дивувався його партизанськiй ерудицiї, вмінню успiшно володiти ситуацiєю, бачити й передбачати все до найменших подробиць, враховувати особливостi терену, погоди, настрiй бiйцiв - як своїх, так i ворога. Всi вiрили в нього, слiпо були переконанi, що з ним нiколи нiкому не загрожує небезпека, а усi завжди ґарантованi навiть у безвихiдних ситуацiях […] Bражало глибоке знання партизанської тактики, зовнiшнiй спокiй, рiдкiсна iнтуїцiя".4

Особливий військовий хист Володимира Щиґельського підкреслює також стрілець його сотні Осип Галабуд-«Соловій». "«Бурлака», - пише він, - мав дуже добру орієнтацію в бою, умів бій запланувати. І завжди перемагав. Коли «Бурлака» зводив бій, то могла бути ціла дивізія - за півгодини все розбите. Поляки не мали відваги боротися, коли знали, що проти них стоїть його сотня". "Він, - пише також Марія Савчин про талант Щиґельського-військовика, - відзначався особливим хистом в партизанських умовах боротьби. Якщо найшов ворога, або ворог вислідив його сотню, «Бурлака» не маневрував, а воював, і навіть нападав та відбивав здобич, яку ворог награбував в українського населення".5 Модест Ріпецький, якому доводилося неодноразово спостерігати за діями Володимира Щиґельського у розпалі бою, згадує: "З подивом приходилося мені обсервувати сотенного Бурлаку, який швидко пристосовувався до ситуації, приймав негайні децизії, видавав короткі й виразні накази".6

Велике враження на оточуючих справляла сама зовнішність командира, його постава. "Сотенний «Бурлака», - описує його в своїх спогадах Юрій Борець, - надзвичайно пристійний. Має маленькі вуса, дбайливо плекану борідку й гарну уніформу на собі. До всього він великий педант".7 На педантичну вдачу сотенного вказує також Заступник Провiдника ОУН на Закерзоннi Bасиль Галаса-«Орлан»: "Biн не любив лiнивства, неохайностi, недисциплiнованостi, викорiнював цi недолiки у своїх воякiв та служив взiрцем для них".8 На цій же рисі характеру сотенного наголошує і цитована вже Марія Савчин: "Він був дуже вродливий, ставний, смаглявий. Педант навіть у партизанських умовинах. Не тільки на ньому все блищало, але й вся його сотня була «підтягнута» та споряджена краще за інші відділи".9

Не в силі приховати своїх симпатій до повстанського командира і Богуш Хньоупек, чеський автор загалом налаштований вороже до українського визвольного руху. Ось як описує він свою першу зустріч з «Бурлакою», яка відбулася під час допиту в Брезно над Гроном: "Наша жандармська уніформа без петлиць сиділа на ньому як влита, від другого ґудзика блюзи йшли два срібних ланцюжки до лівої нагрудної кишені і чіплялись, очевидно, до такого ж срібного годинника. Над високим чолом чорне волосся, зачесане на бік, вуса в стилі Кларка Ґейбла, трохи виступаючі кістки обличчя, виголеного аж до білого. Ніколи не симпатизували мені типи елеґантів, посилено працюючих над власною стилізацією […] Але легко міг собі уявити погляди жінок на львівській стометрівці, чи інших місцях для прогулянок за Карпатами, які вони кидали на нього".10 Інтеліґентним і авторитетним командиром називав Щиґельського ще один чеський автор Ян Фіала, також далекий від неупередженого ставлення до УПА.

Стрільці його сотні надзвичайно любили свого командира, вiрою в нього сповненi рядки у пiснi сотнi «Бурлаки»:

Не страшна є нам атака,
Як є з нами наш «Бурлака».
Kожний бiй є нам приємний,
Як є з нами наш сотенний.11

"Сотенний «Бурлака», - читаємо в спогадах Володимира Морочка-«Сума», - був дуже добрим командиром, дуже енерґійний і бойовий, гарний собою. Стрільці пішли б за ним, де треба й не треба. А він теж їх любив. Одного разу зі штафетою до сотні застав я суд. Судили стрільця, що заспав на сторожі. Це була одна з найтяжчих провин. Суд і призначив кару смерті: розстріл. Але тоді підвівся сотенний і наказав розв'язати стрільця - це був дуже молодий хлопець: «Як ще раз заснеш, то розстріляю тебе сам!». Це було всупереч суду, але всі знали, що після таких слів той стрілець уже ніколи на стійці не засне, а сотенному шкода було тратити людей".12

В результаті взаємного розуміння та поваги між командиром та стрільцями, Володимирові Щиґельському вдалося створити сотню, що вважалася одним з кращих повстанських відділів на Закерзонні. Належати до сотні «Бурлаки» вважалося почесним, бійці її вважали себе найкращими.13 Врешті, найнебезпечнішою для себе вважали його вороги.14 До речі, зважаючи на надзвичайну активність сотні і виконання нею найважчих завдань, деякі автори помилково називали її карною сотнею,15 хоча, як відомо, таких сотень в УПА не було взагалі.

2.

Командир сотнi «Ударники-4» Bолодимир Щиґельський-«Бурлака» належить до найвiдомiших своїх побратимiв - його iм'я не сходило довгий час з шпальт чеських, словацьких, нiмецьких, iнших європейських та американських газет. Бiльш того, у звiтi Центрального Розвiдувального Управлiння (ЦРУ) про допит чотирьох старшин УПА, що прибули восени 1947 року до Нiмеччини, американцi називають «Бурлаку» правою рукою самого Степана Бандери.16 Незважаючи на це, ще донедавна не було написано навіть короткого біографічного нарису про життя леґендарного сотенного. Щойно в 1998 році з'явилась стаття автора цих рядків, метою, якої було подати загальну картину життя героя.17 Надзвичайно велике значення для увічнення пам'яті Володимира Щиґельського мали відзначення 50-ої річниці його загибелі, що відбувалися в 1999 році в Перемишлі, Торонто та Львові.18 Значною мірою завдяки їм авторові цих рядків вдалося знайти багато додаткових матеріалів, що дозволяють подати більш глибокий аналіз діяльності сотенного і проливають світло на багато до того часу нез'ясованих моментів його життя.

При написанні цієї праці використано різноманітні джерела. Найцікавішими і найінформативнішими з них є протоколи допитів Володимира Щиґельського (чеські від 7 та 14 вересня 1947 року та польські від 23 до 26 листопада 1948 року), особисті зізнання Володимира Щиґельського з 1 листопада 1948 року. Ці унікальні документи, які походять із чеських та польських архівів, автор отримав від редактора «Літопису УПА» професора Мак-Мастерського університету Петра Потічного. Зберігаються вони у бібліотеці Торонтського університету в фонді "The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine", Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»". З цієї ж групи документів походять і акти звинувачень проти сотенного з чеського та польського боків, протокол виконання вироку смерті, свідчення Франтішека Остроги. Отже, перший чеський протокол (в перекладі польською мовою, очевидно, зробленому для польських слідчих) написаний 7 вересня в командуванні військової частини «Тепліце» (спеціально створеної для боротьби з УПА на теренах Чехословаччини), власне він містить найбільше інформації про життя «Бурлаки» до моменту його вступу в УПА, а саме про дитячі роки, участь в боротьбі на Карпатській Україні, службу в «Леґіоні Сушка» та українській поліції. Наступний чеський протокол надзвичайно точно розповідає про проходження сотні «Ударники-4» чехословацькими теренами, він подає інформацію майже про кожен день рейду. Польські протоколи найбільше розповідають про бурхливу діяльність цього відділу і його командира на території Закерзоння, починаючи з літа 1944 і до літа 1947 року.

Багато потрібної інформації містять також документи українського підпілля. Серед них слiд вiдзначити "Денник вiддiлу УПА «Бурлаки», ведений B.Щиґельським",19 (на жаль, до нас дiйшов лише його фраґмент), "Денник вiддiлу УПА пiд командою «Бурлаки», ведений бунчужним «Буркуном»",20 та "Денник хорунжого Ярослава Kоцьолка, командира сотнi «Ударники-6»",21 оперативні звіти командування Тактичного Відтинка УПА «Лемко», опубліковані Євгеном Місилом в збірнику документів «Репатріація чи депортація».22

Проблематикою боротьби чеської армії та загонів служби безпеки з відділом «Бурлаки» займалися чеські автори. Перша книга, присвячена цій проблематиці, з'явилася в Чехословаччині вже незабаром після закінчення так званої «Акції Б» - операції армійських підрозділів та загонів служби безпеки проти УПА на теренах цієї країни. Це була книга Вацлава Славіка «Справжнє обличчя бандерівців».23 Написана вона була на замовлення чеської служби безпеки - Сбору Народні Безпечності (СНБ), а тому годі було сподіватися від неї об'єктивності описуваних подій. Книга не є науковим дослідженням у буквальному розумінні цього слова, а радше пропаґандистським памфлетом, та, незважаючи на це, містить багато цікавої інформації про сприйняття словаками ідей, пропаґованих упівціями, про боротьбу із ними чеської армії та СНБ, а також про проходження рейду сотнею «Бурлаки» теренами Чехословаччини. В 1965 році з'явилася ще одне спеціальне дослідження з цієї проблематики Франтішека Кауцького та Ладіслава Вандурека «Під прапором тризуба», в ньому також приділено багато уваги боротьбі із сотнею «Бурлаки». Зміст книги складають короткі нариси, побудовані на документах чеських архівів та спогадах учасників описуваних подій. Ця публікація містить надзвичайно багато свідомих перекручень фактів, що зроблено з метою очорнити український національно-визвольний рух загалом та діяльність повстанських відділів на теренах Чехо-Словаччини зокрема. Вона є цікавою хіба фотографічними матеріалами, поміщеними в ній. Значно більше інформації знаходимо у книзі згадуваного Богуша Хньоупека «Бандерівці».24 Автор книги описує боротьбу з українськими повстанцями, учасником якої був він сам. Зважаючи на це, книга має мемуарний характер, хоч і з використанням документів (посилання на місця знаходження яких, автор, на жаль, не подає), а отже, містить багато суб'єктивних оцінок та висновків, особливо стосовно українських повстанців, яким він безпідставно приписує ряд злочинів. Загалом як і в попередніх авторів у Хньоупека яскраво протупає упереджене ставлення до українських повстанців. Щодо біографії Володимира Щиґельського, то цінним є те що автор цієї книги розповідає не тільки про діяльність його на теренах Чехословаччини, а подає також багато інформації про життя сотенного до вступу в УПА. Найновішим дослідженням чеської історіографії, присвяченій проблематиці УПА, є книга Яна Фіали «Звіт про акцію Б», видана у Празі в 1994 році. На жаль, і ця монографія не позбавлена необ'єктивних оцінок на адресу українського національно-визвольного руху, її автор і надалі послуговується радянською термінологію, визначаючи цей рух як фашистський. Відповідно, і Володимир Щиґельський названий Фіалою "типовим представником українського фашистського руху".25 Попри те, книга містить багато цікавого матеріалу, адже побудована на архівних матеріалах колишньої Чехословаччини.

Певні відомості подають і книги польських авторів, особливо, ті, що розповідають про діяльність сотні «Ударники-4» на Закерзонні. Найбагатшою фактографічно є нова книга Ґ.Мотики «Так було в Бещадах».26 Певна інформація є і в книзі Щесняка і Шоти «Дорога в нікуди».27 Короткі, але змістовні дані про посадовий склад сотні «Ударники-4» подає «Інформатор про нелеґальні антидержавні організації і збройні банди, що діяли в Польщі у 1944-1956 рр.»28 Дуже багато тенденційної, свідомо перекрученої інформації містять книги іншого польського автора Владіслава Ярніцького «Спалена земля» та «Погоня за Бурлакою»,29 їх швидше можна трактувати як художній твір, аніж як вірогідне історичне джерело.

Цінним джерелом до написання цієї роботи послужили також, як опубліковані, так і записані автором, спогади людей, які особисто знаали уславленого повстанського командира.

3.

Bолодимир Щиґельський вийшов з небагатої української родини. Його батько Омелян, 1892 року народження, походив із села Янковичі на Тернопільщині.30 В роки першої свiтової вiйни він воював на iталiйському фронтi, по її закiнченнi у 1918 році осiв у Львовi, де почав працювати взутярем. Того ж року Омелян Щиґельський одружився з Марiєю Прус, уродженкою Яричева на Львівщині, молодшою вiд свого чоловiка на 14 рокiв. Подружжя оселилося в будиночку на вулиці Довгій (потім перейменовано на вулицю Ясінського, тепер - Алішера Навої) на Знесінні. Тут 8-го серпня 1921 року у них народився син, якого назвали Bолодимиром.31 Через три роки в сiм'ї Щиґельських з'явилась ще й донька - Євгенiя.

Дитинство Володимира пройшло серед маленьких і звивистих вуличок Знесіння, характерних для цього району Львова. Зовсім недалеко від його помешкання здіймався над низькими будовами Високий Замок, оточений чудовим парком, що місцями нагадував справжній гористий ліс. Очевидно, саме з цими місцями були й пов'язані найяскравіші дитячі спогади майбутнього сотенного.

Батьки Володимира бажали не просто дати синові добру освіту, а дбали також про його національне виховання. Тому у 1927 році відправили його до початкової української школи імені Короля Данила, що знаходилася на вулиці Жулкевського, 62 (тепер вулиця Богдана Хмельницького).32 Ось, що згадує про цей період життя сам Щиґельський : "Наскільки пам'ятаю, вчительський склад цієї школи складали виключно ідейні українці. Вони намагалися прищепити в наші душі під час навчання історії ідею боротьби українського народу за самостійну Україну".33 Закінчивши навчання в початковій школі, в 1931 році Володимир стає учнем Філії Академічної Ґімназії у Львові. Тут також панував український національний дух, всі викладачі, за винятком вчителів польської мови та польської історії, були українцями. Особливий наголос робився на вивченні української літератури та історії, які викладав ґімназистам професор Радзикевич.34

Звичайно, великий вплив на формування юнака справляли не тільки ті ідеї, які йому намагалися донести в школі чи вдома, значною мірою до цього долучилися й події, що відбувалися в навколишньому світі. Адже юність Володимира Щиґельського припадає на бурхливі тридцяті роки, час, коли протистояння між свідомим українством і польською окупаційною владою дедалі більше загострювалося. Саботажна акція ОУН проти маєтків польських колоністів, пацифікація, атентати та інші бойові акції ОУН - це все те, що відбувалося довкола і що не могло не залишити слідів у свідомості Володимира. Безперечно, спричинився до формування майбутнього сотенного УПА й суд над бойовиками ОУН Біласом і Данилишиним, що набув дуже широкого розголосу. Мужня постава підсудних під час процесу та страти зробила їх ідеалами для тисяч українських юнаків. 22 грудня в день страти, коли всі українські церкви Львова прощались з героями могутнім дзвоном, напевно, не один з них згадував п'ятий пункт «Декалогу Українського Націоналіста»: "Пімстиш смерть великих лицарів".

В наступному 1933 році ОУН провела так звану «шкільну акцію», в час якої школярі відмовлялися говорити польською мовою, вимагали української мови від викладачів та масово нищили польську державну символіку. Невідомо, чи брав Володимир Щиґельський участь у цій акції, але вона так чи інакше торкнулася кожного школяра-українця. Звичайно, такі акції посилювали польські репресії, до боротьби із зростанням серед учнівської молоді радикальних настроїв прилучився також Іван Бабій, директор Філії Академічної Ґімназії, в якій навчався Володимир. Зважаючи на те, що згаданий директор виключав із свого закладу учнів тільки через підозру в приналежності до ОУН, а інколи й просто здавав їх поліції, 25 липня 1934 року на вулиці Личаківській його було вбито з наказу цієї організації. Не пройшли поза увагою Володимира й гучні Варшавський та Львівський процеси над Степаном Бандерою та іншими українськими націоналістами в 1935-1936 роках, саме їх він згадує, розповідаючи про часи свого навчання в ґімназії.35

Ще в 1931 році десятилітній Щиґельський активно включається до українського громадського життя і вступає до лав спортивно-патріотичної організації «Сокіл». Власне тут він вперше отримав знання, що з часом стали йому дуже у пригоді. "В «Соколі», - згадує він, - окрім ґімнастики, мали ми також військовий вишкіл, що проходив нелеґально. Військові заняття, які складалися з орієнтації в терні, маршів, нічних маршів, атак загонів, розтягування в ланцюг і тому подібне, проводив підпоручник польської армії, прізвище якого я не пам'ятаю, який був однак українцем і до санаційного уряду був неприхильно налаштований. Зброєю ми не володіли, тому що її не було, проробляли теорію, а на заняттях в терені вживали замість карабінів киї".36 Ще одним спортивним захопленням майбутнього сотенного УПА був футбол. До 1938 року він був гравцем місцевої знесінської команди «Чорноморець».37

Окрiм фiзичного загартування Bолодимир Щиґельський дбав i про iнтелектуальне вдосконалення, в 1935 вiн вступає до львiвської «Просвiти», де брав активну участь у роботі драматичного гуртка.38 Ймовiрно десь тодi ж вiн вступає до юнацтва ОУН. Прямих доказів цього немає (ніде у своїх зізнаннях він не згадує про це), але опосередковано свідчать про це ряд ним же наведених фактів. Зокрема, при масових арештах і обшуках, що проводила польська поліція після вбивства ОУН міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, затримано також і Володимира, а в помешканні родини Щиґельських проведено обшук.39 В 1937 році, через підозру в приналежності юнака до нелеґальної організації, очевидно, мова йде про ОУН, проведено другий обшук його житла.40

B червні 1938 року загострилося фінансове становище в сім'ї Щиґельських. Грошей, які батько отримував з ремонту та шиття взуття, не вистачало для утримання родини. Зважаючи на це, Володимир залишає навчання в ґімназії і, після закінчення торгівельних курсів, іде працювати в магазин текстилю фірми «Мануфактура» на вулиці Галицькій у Львові.41

4.

Тим часом назрiвала свiтова буря, що раптом змiнила життя Володимира, як і життя тисяч iнших. Проголошення восени 1938 року автономiї Закарпатської України, зародило в серцях багатьох українцiв надiю на вiдродження власної державностi. Cотнi українських юнакiв перебирались в цей край, щоб вступити до лав «Kарпатської Ciчi», збройного формування автономiї. Не мiг не вiдгукнутися на цей заклик i молодий Щиґельський. "Як я собі пам'ятаю, - згадує він, - було то в неділю пополудні, йшли ми разом [з товаришем Іваном Хоманчуком - В.В.] на футбол. До нас приєдналися два наші приятелі Дуда Ярослав і Табин Йосиф […] Розмовляли про внутрішню політичну ситуацію в Чехословаччині, що витворилася після Мюнхенської конференції. Дискутували про можливості постання автономії Підкарпатської Русі. Хоманчук, в якого мешкав Дуда Ярослав, запропонував вибратися в дорогу і нелеґально перейти на Підкарпатську Русь і там вступити до армії. Ми бачили, що багато людей в тому часі переходило кордон, прямуючи до Підкарпатської Русі. Одні з наміром вступити до збройної організації «Січ», інші - вступити до праці в адміністрації. Не були ми зорієнтовані до якої армії на Підкарпатській Русі маємо вступити, як рівно ж ніхто не знав політичної ситуації на Підкарпатській Русі, однак вирішили ми разом з Хоманчуком того ж дня відправитися в дорогу".42

Дiючи по-юнацьки радикально, товариші, без відома батьків, пішли з дому і вирушили потягом із Львівського вокзалу до Турки, звідси пішки рушили до кордону. Його вдалося перетнути без пригод, але вже на наступний день юнаки були затримані чехословацькою жандармерією в місцевості Ставна. Друзів перевезли до Ужгорода, де протягом місяця утримували у військових казармах під суворим наглядом. Після окупації південного Закарпаття угорцями, вони виходять на волю і одразу ж перебираються до Хусту - нової столиці Карпатської України. Тут їм нарештi вдається вступити до Ciчi. Пiсля двохмiсячного загально-військового вишколу Bолодимира відправлено до пiдстаршинської школи, закiнчивши її він отримав звання вiстуна. Знаючи про активну участь юнака в діяльності «Просвіти», його придiлили до спецiальної пропаґандистської частини "Летюча бриґада", основним завданням якої було поширення iдей українського нацiоналiзму серед населення Закарпаття і протистояння поширюваній угорській пропаґанді. Для цього проводилися концерти, читання вiршiв i прози, ставились сценки з української iсторiї. B «Летючiй бриґадi» Щиґельський перебував аж до часу, коли в березнi 1939, пiсля проголошення незалежностi Kарпатської України, угорськi вiйська вдерлись на її територiю. 16 березня 1939 року його перевели до охорони головного командування Ciчi. Під тиском переважаючих сил ворога, частина, в якій перебував Щиґельський, відступила на румунську територію, де біля Марамарозької Сіхоти була інтернована місцевими вояками і передана до Угорщини, до табору в місцевості Ніредьґазе. Звідти, не бажаючи повертатись до Польщi, де його чекала тюрма, вiн, разом iз значною частиною стрільцiв Ciчi, їде до Нiмеччини, щоб вступити до органiзовуваних тут «Biйськових Biддiлiв Нацiоналiстiв», на чолi з полковником Романом Cушком. Цi вiддiли, бiльш вiдомi як «Леґiон Cушка», розглядались Проводом Організації Українських Націоналістів як основа для розбудови майбутньої української армiї, i давали чудову можливiсть українським юнакам здобути справжній вiйськовий вишкiл.

Навчання відбувалося в Альпах, в таборі за 30 кілометрів від австрійського міста Гакештайн. "Інструктори окремих предметів, - згадує про перебування на вишколі Щиґельський, - були німці, які викладали частково польською, частково чеською мовами. Команди і накази були українські. Ступені (ранґи) не вживалися, а тільки функції. Навчали наступних предметів:

1. топографія (теоретична і практична);

2. зброєзнавство;

3. заняття з диверсій (напади на поліційні пости, мінування, зв'язок);

4. бойові заняття;

5. дисципліна;

6. стрільба з автоматів і метання ручних ґранат".43

Після закінчення вишколу, десь 23 липня 1939 року, леґіонерів було відправлено до Східної Словаччини. З початком Другої світової війни, 2-3 вересня, український відділ, загальною чисельністю 600 вояків, виступив в напрямку Стрия у складі 15-ої німецької армії генерала В.Ліста.44 Проте, безпосередньої участі в боях підрозділ не брав. Дійшовши до Самбора, його вояки, в зв'язку з окупацією Західної України Червоною Армією, змушені були повернутися до Сянока. Тоді ж, у вересні, леґіон було переформовано на військово-поліційні частини «Веркшуц» (охорона промислових об'єктів) та «Баншуц» ( охорона залізниць).

5.

В листопаді 1939 року в Закопаному Володимир Щиґельський вступає до української поліції, і вже 25 числа того місяця його приділяють до станиці села Команчі Сяноцького повіту.45 1 січня 1941 року він переїжджає в Балигород на посаду заступника начальника української поліції в цьому містечку. Через два місяці його направляють на навчання до поліційної школи в Перемишлі, де він навчався протягом шести тижнів. Серед предметів, які повинні були засвоїти слухачі школи, були наступні: адміністраційна служба жандармерії, кримінальне право, дисципліна, поліційні приписи, кримінологія, зброєзнавставо, військове навчання.46 В середині квітня 1941 року, закінчивши поліційну школу, Володимир повертається до Балигороду. Саме там він познайомився з працівницею однієї з торгівельних організацій містечка Теодозією Тріцєцькою. Молоді люди покохали один одного. Як згадує сестра Теодозії Ольга, що тоді проживала з нею, Володимир навіть приходив під вікна їхнього будинку, співаючи під ґітару серенади для своєї коханої.47

Четвертого жовтня 1941 року відбулося весілля Володимира Щиґельського з донькою священника Теодозією Тріцєцькою 1922 року народження.48 Цій щасливій події життя майбутнього сотенного УПА передували й певні труднощі. Зокрема, священник, як згадує Ольга Тріцєцька, не хотів давати молодим шлюбу, зважаючи на надто молодий вік жениха - 20 років.49 Ймовірно, саме тоді довелося Володимирові зробити себе на рік старшим, назвавши датою свого народження 8 серпня 1920 року.

В 1942 році молода сім'я переїжджає до села Войткова, де ще з липня 1941 року Щиґельський виконував функції коменданта поліції. Тут вони проживали до липня 1943 року і саме тут 4 лютого того ж року у них народився син, якого охрестили Левком. Незабаром сім'я Щиґельських переїжджає на нове місце служби Володимира в Явірник Руський, а новий 1944 рік вони зустріли вже в Медиці.

Зустрічаючи цей рік, молодята дивилися на нього з надією, очікуючи, що їхнє щастя триватиме й далі. Кохана дружина, підростаючий син, здавалося б, нічого не повинно порушити цієї тихої сімейної ідилії. Тим часом, саме цей новий 1944 рік прийшов, щоб зруйнувати її, щоб розлучити Володимира з дружиною та сином, кинути у вир зовсім іншого життя.

6.

Ще попереднього 1943 року радянським військам вдалося досягти корінного перелому у боротьбі з Німеччиною. Розвиваючи свій наступ, вони вступили на територію України та розпочали її «визволення». До середини 1944 року стало цілком зрозуміло, що цього наступу не зупинити, тому український народ став готуватися до боротьби із новим наїзником. Ця підготовка розпочалася і на тих українських землях, що ввійшли в історію під назвою Закерзоння. Процес творення тут повстанських відділів пришвидшував той момент, що паралельно створювалися польські боївки, які активно розпочали акції проти цивільного українського населення.

Події, що набували надзвичайно швидких обертів, вимагали від людей адекватного реаґування. Влітку 1944 року, коли з теренів Надсяння почався відступ німців, серед активістів українського визвольного руху проявився дуже чіткий розподіл. Частина з них, в основному, члени мельниківського відламу ОУН, вирішили, що протистояти більшовизму український народ зараз не зможе, якщо його не зупинила навіть могутня німецька армія. Зважаючи на це, вони почали організований відхід разом з німцями на Захід, щоб там, на еміґрації, продовжувати «опікуватися» визвольною справою українського народу. Тим часом, інше крило цієї організації, значно чисельніше, твердо вирішило залишатися і готуватися до зустрічі нових наїзників. Звичайно, до других стали долучатися й активніші представники мельниківців, які пізніше влилися до лав повстанців та підпілля. Власне така переорієнтація на бандерівців, за твердженням Івана Кривуцького, відбулася і з Володимиром Щиґельським, який був прихильником, а то й членом ОУН-М.50 Він не міг погодитися із тим, що рідну землю можна залишити у такі важкі для неї часи, що десь далеко на еміґрації, в кабінетах можна реально послужити її визволенню.

В червні 1944 року, коли німецько-радянський фронт зупинився в районі Львова, Щиґельський через свого заступника Івана Козьоринського отримав зв'язок з ОУН-Б.51 В розпорядженнях, отриманих, ймовірно, від заступника провідника ОУН на Закерзонні, Василя Галаси-«Орлана» вказувалося не відступати з німцями, а відійти разом із цілою поліційною станицею до Бандрівських лісів.52 Тоді ж, в червні 1944 року, Володимир Щиґельський особисто зустрівся з військовим референтом ОУН Яковом Чорнієм-«Ударником», та, дещо пізніше, з Василем Галасою.53 Предметом обговорення були тактика визвольного руху в новій ситуації, питання створення повстанських відділів, їх прохарчування, вишколу, забезпечення зброєю.

25 червня, в день, коли розпочалася евакуація поліційної станиці, якою керував Володимир Щиґельський, він забрав своїх людей, чудово озброєних, і виступив у бік Устрик Долішніх, а потім Устрик Вижніх, через Бандрівські ліси.54 Так почалося для Володимира цілком нове життя - життя українського повстанця.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Хмель С.Ф. Українська партизанка (з крайових матеріалів). - Львів, 1994. - С.41.

[2] Див. частину «Володимир Щиґельський у спогадах сучасників».

[3] Марко В. Володя Щиґельський. // В рядах УПА. Збірка споминів колишніх вояків УПА з терену Лемківщини й Перемищини. / за ред. Дупляк М. - Нью-Йорк, 1999. - С.509.

[4] Кривуцький І. «Де срібнолентий Сян пливе...». - Київ 1999. - С.77-78.

[5] Савчин М. Тисяча доріг. // Літопис Української Повстанської Армії. - Львів, 1995. - Т.28. - С.96.

[6] Ріпецький М. Санітарна служба УПА в курені В.Мізерного («Рена»). // Літопис Української Повстанської Армії. - Львів, 1993 - Т.23. - С.134.

[7] Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби (1941-1948). - Київ, 1993. - С.49.

[8] Див. частину «Володимир Щиґельський в спогадах сучасників».

[9] Савчин М. Вказ. пр. - С.97.

[10] Chnoupek B. Banderovci. - Bratislava, 1989. - С.21.

[11] Літопис Української Повстанської Армії. - Львів, 1997. - Т.25 . - С.26.

[12] Закерзоння. Спомини вояків УПА. / за ред. Гука Б. - Варшава: Тирса, 1994. - Т.1. - С.176.

[13] Там само. - С.174; також спогад чотового сотні Павла Охоти-«Остапа» // Закерзоння. - Варшава, 1996. - Т.2. - С.112.

[14] Fiala J. Českoslovensnské ozbrojeni sily a zabespečenie pokojneho vyvoje revoluci v letach 1945-1947. // Historie a vojenstvi. - 1962. - №4. - С.506-507; Fiala J. Zprava o akci B. Praha, 1994. - C.121, 131, 158. Šolc J. Cesta slovenskich partizanov od celonarodneho protifasickeho povstania k Februaru 1948. // Historicky časopis. - 1961. - №1. - С.44.

[15] Szcześniak A. Szota W. Droga do nikąd. Działalność Organizacji Ukrai&324;skich Nacionalistów i jej likvidacja w Polsce. - Warszawa, 1972. - С.428.; Fiala J. Zprava o akci B. - C.121.

[16] Див. публікацію цього документу у статті: В'ятрович В. Під прапором Степана Бандери через країни та кордони. // Визвольний шлях. - Кн.6. - 1999. - С.662.

[17] В'ятрович В. Володимир Щиґельський-«Бурлака». // Нація і Держава. 1998. № 7. С.4.

[18] Про ці святкування див. частину «Повернення Бурлаки».

[19] Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто, 1987. - Т.14. - С.187-207.

[20] Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто, 1986. - Т.13. - С.1-163.

[21] Літопис Української Повстанської Армії. - Т.14. - С.27-57, С.57-143.

[22] Repatriacja czy deportacja. / red. Misyło E. - Warszawa, 1996-1999. - T.1-2.

[23] Slavik V. Prava tvar banderovcev. Akce B proti civilni citi. - Praha, 1948.

[24] Chnoupek B. Banderovci. - Bratislava: Smena, 1989.

[25] Fiala J. Zprava o akci B. - Praha, 1994. - C.121.

[26] Motyka G. Tak było w Bieszczadach. Wałki polsko-ukraiński 1943-1948. - Warszawa, 1999.

[27] Szcześniak A. Szota W. Droga do nikąd.

[28] Informator o nielegalnych antypaństwowych organisacjach i bandach zbrojnich dziańającich w Polsce Ludowej w latach 1944-1956. - Lublin, 1993. - C.146-147.

[29] Jarnicki W. W Pogoni za Burłakem. - Warszawa, 1960; Jarnicki W. Spalona zemia. - Lublin, 1970.

[30] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.1. // The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»".

[31] З актового запису про народження №178 від 14.08.1921. Копія виписки зроблена відділом реєстрації актів громадського стану Львівської області. Зберігається в особистому архіві автора. Сам Щиґельський на допитах називав дату 8.08. 1920 року, звідти ця дата перейшла в літературу див. Chnoupek B. Вказ. праця. - С.31, Kaucky F. Vandurek L. Вказ. пр. - С.94; Щесняк і Шота взагалі називають дату 1917 рік. (Szcześniak A. Szota W. Вказ. пр. - С.299), очевидно від них ця дата потрапила і до Мірчука (див. Мірчук П. Революційний змаг за УССД. - Ню Йорк-Торонто-Лондон, 1987. - Т.2 - С.123.) Помилково 1920 називав роком народження Щиґельського і автор цих рядків у своїх перших публікаціях. Проте коли і чому Володимир став називати себе на рік старшим далі в тексті.

[32] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.2; також: Спогад Степана Брилинського про Володимира Щиґельського. Записав Володимир В'ятрович 2.02.2000 року в м.Львові. Зберігається в особистому архіві автора. - С.1.

[33] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.2.

[34] Там само.

[35] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.2-3.

[36] Там само. - С.3.

[37] Там само; також Спогад Брилинського Степана. - С.1.

[38] Спогад Брилинського Степана. - С.1.

[39] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.3-4.

[40] Там само. - C.3-4.

[41] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.4.

[42] Там само. - С.4-5.

[43] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.8-9.

[44] Szcześniak A. Szota W. Вказ. пр. - С.67; Motyka G. Вказ. пр. - С.39.

[45] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.9.; Własnoręczne zeznanie. Rzeszów, dnia 1.11.48. // The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»".

[46] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.10.

[47] Спогад Ольги Рапко про Володимира Щиґельського. Записав Володимир В'ятрович 16 лютого 2000 р. в м. Львові. - С.1.

[48] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.11.

[49] Спогад Ольги Рапко. - С.1.

[50] Див. спогад Івана Кривуцького в частині «Володимир Щиґельський в спогадах сучасників».

[51] Własnoręczne zeznanie. - C. 1;

[52] Там само; Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - С.18.

[53] Див. спогад В. Галаси в частині «Володимир Щиґельський в спогадах сучасників».

[54] Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - С.18.