І ось ідем у бою життєвому тверді й
Міцні, незламні, мов ґраніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
Лиш хто борець, той здобуває світ.
Гімн ОУН

Частина друга

1.

За час маршу в ліси група Володимира Щиґельського, що нараховувала 10 поліцаїв, зросла, за рахунок добровольців, які бажали вступити до лав УПА, до кількості сто осіб.55 У селі Жерниця Вижня відділ зустрівся з Мирославом Онишкевичем, на той час заступником командира Військової Округи УПА «Буг». Він на особистій зустрічі з Володимиром Щиґельським закріпив за ним командування новосформованим відділом. Тоді ж Володимир прибрав собі повстанський псевдонім - «Бурлака», що незабаром став відомий на все Закерзоння.56 5 серпня у селі Гучвиці відділ «Бурлаки» зійшовся із двома сотнями новобранців під командою «Лиса» (прізвище невідоме) та «Біра» (Василя Шишканенця).57 Після цього Мирослав Онишкевич провів реорганізацію всіх відділів, зробивши з них три сотні по 70 вояків в кожній. Володимира Щиґельського призначено командиром куреня, до складу якого входили його сотня, сотні «Біра» та «Пугача» (Володимира Качора).58 Вже на наступний день новосформований курінь отримав завдання виконати акцію проти польських бойовиків в місті Балигород. Після її виконання відділ відступив в напрямку до села Стежниця, біля якого відбувся бій повстанців з радянськими партизанами, в результаті якого упівці понесли перші втрати - 6 вбитих.59

В селі Жерниця Вижня до куреня приєдналася група (близько 100 осіб) під командою окружного провідника Служби Безпеки «Лугового». Разом з ним прийшов, знайомий Щиґельському ще з часів Карапатської Січі та Перемиської поліційної школи, Василь-Мартин Мізерний-«Рен». 7 серпня проведено нову реорганізацію відділів, з яких створено три сотні. «Бурлака» залишився командиром другої сотні, натомість командування куренем передано «Ренові».60 Зважаючи на те, що більшість новобранців не мала військового вишколу, вирішено провести в Карпатах вишкільний табір. Місце для нього на полонині Букове Бердо (висота 1335 метрів) обрав сам Василь Мізерний.61 Обране воно було дуже розумно з тактичної точки зору, адже було важко доступним і створювало чудові умови в разі ворожого нападу. Окрім того, з полонини відкривався чудовий краєвид - ось як описує його в своїх спогадах «З юнацьких мрій в ряди УПА» учасник вишколу Іван Гарасимів-«Палій»: "З цієї полонини було видно далеко на всі сторони світу. На півдні стриміли високі шпилі Закарпаття, що доходили до 1480 метрів висоти. На захід, вздовж словацького кордону, гори понижувалися. Прямо на північ гори переходили в підгір'я та в надсянську низину. Дивлячись на схід в погідні дні, ми бачили гору Парашку ген біля Сколього та нашу славну Маґуру. Довкруги були чудесні мальовничі краєвиди, що ними можна довго насолоджуватися".62 Саме в цьому мальовничому місці 18 серпня 1944 року було закладено вишкільний табір, який пробув тут до 24 вересня. Ось як описує його Володимир Щиґельський: "Після приходу на Букове Бердо до нас приєдналися інструктори підстаршинської школи, котрі розпочали проводити з нами бойовий вишкіл, а саме: зброєзнавство, теренознавство, муштра, партизанська і лісова боротьба, також викладали нам політичну тематику, про історію України, повстання і мету боротьби УПА, її способи і методи. Керівником тієї школи був сам «Рен», а викладачами були «Лісовий», «Крісовий», «Жайворонок», «Олег» та інші".63 Зважаючи на те, що Володимир Щиґельський мав вже достатній військовий вишкіл (Карпатська Січ, «Леґіон Сушка», поліційна школа) він небагато часу проводив власне на терені табору. Його приділили до групи, що час до часу робила випади на шосе Турка-Самбір, де в засідках вони здобували у відступаючих німців та угорців зброю та амуніцію, вкрай необхідну для українських повстанців.64 Тоді ж Володимир здійснив з групою повстанців напад на німецький табір під час якого йому вдалося врятувати 50 полонених українців.65

2.

У вересні 1944 року курінь під командою Василя Мізерного був уже вишколеним і став цілком зформованою боєздатною одиницею. А тому «Рен» висилає своїх представників до командування Дрогобицької Військової Округи УПА «Маківка», які повинні були отримати подальші інструкції. До складу делеґації, поряд з курінним ад'ютантом Василем Шишканенцем-«Біром», сотенним «Бульбою» (прізвище невідоме) та курінним лікарем Модестом Ріпецьким-«Гориславом», був включений також Володимир Щиґельський. Делеґація прибула в штаб Військової Округи, що дислокувався тоді в околицях Турки, 15 вересня 1944 року. Прийняв її особисто командир Військової Округи «Маківка» Іван Белейович-«Дзвінчук». Вислухавши посланців, він передав Мізерному наказ переходити фронт, рухатися в запілля Червоної Армії, уникаючи боїв із нею.66

Виконуючи наказ командування, «Рен» 25 вересня рушив разом із вишколеними на полонині сотнями, до яких приєдналися ще й інші, що діяли в навколишніх теренах, на схід в напрямку на Станіславів. Загальна чисельність учасників цього рейду, що ввійшов в історію УПА під назвою Карпатський, становила понад 2000 вояків. Після переходу фронту ця велика повстанська частина розділилася на два курені на чолі з «Євгеном» та «Реном». Сотня «Бурлаки» залишилася під командуванням другого.

В ніч з 17 на 18 жовтня 1944 року цей курінь УПА провів одну з перших великих акцій - наступ на станицю НКВД в містечку Перегінську. "Цей перший активний виступ куреня в більшовицькому запіллі, - пише учасник цих подій Модест Ріпецький, мав стати бойовою заправою для вояків і іспитом у плануванні офензивного бою для старшин".67 В ході акції Володимир Щиґельський як досвідчений вояк мав перебувати в тій групі, яка, згідно плану, повинна була безпосередньо провести наступ на станицю НКВД. Ось як описує події тієї ночі інший їх учасник сотенний виховник «Мар»: "Праве крило наступу творила сотня «Веселого». Центром наступу на станицю НКВД та інші більшовицькі центри призначено сотню командира «Байди». Ліве крило наступу зайняла сотня командира «Нечая». Ліве й праве крило мали оточити центр міста, де перебували ворожі сили. Командир «Нечай» був відповідальним за цілу акцію […] Чота сотні «Бурлаки» мала наступати на станицю НКВД. Сотні не підійшли на точно означений час на вихідні позиції. Сотня «Веселого» і чота сотні «Нечая» через спізнення участі в бою не брала. В місті була більша залога, добре укріплена, з важкою зброєю. Зв'язок через стрілянину та невідомий терен не працював справно. Тільки сотня «Байди» мала добрий зв'язок в бою, проте зазнала втрат. Загалом, стрілецтво не було підготовлене до вуличних боїв. Розпочату акцію сотнею «Байди» та, частинно, сотнею «Веселого» і «Нечая» - відкликано. Повстанці з міста відступили, не виконавши повністю накресленого плану. Точних даних про втрати ворога не усталено. Ворог держав це в таємниці".68 Втрати повстанців, незважаючи на невдало проведену акцію, були не значними: двоє вбитих та кілька поранених.69

3.

Наприкінці жовтня 1944 року Василь Мізерний зконтактувався з командуванням УПА-Захід і отримав наказ повертатися у Західні Карпати на Лемківщину.70 Для полегшення переходу командир розділив свій курінь на дві групи, в першу потрапили сотні «Веселого» та «Нечая», в другу - «Байди» та «Бурлаки».

Під час просуваня на захід, 17 листопада друга група потрапила в оточення НКВД під Сторонною на Самбірщині. Саме в цьому бою вперше яскраво проявився військовий талант Володимира Щиґельського. Отже - слово учаснику бою Модесту Ріпецькому: "Вчасним ранком 17 листопада місцеві мешканці принесли нам вістку, яку одержали від знайомих із сусіднього села, що пограничні війська та інші спецвідділи НКВД вирушили на облави до поблизьких лісів. Сотенний «Бурлака» попередив стежі й вислав розвідників до села, щоб зібрати додаткові дані про ворога […]. Рівночасно «Бурлака» зарядив чотових приготуватися до виходу з села разом з табором. До сотні «Байди», яка квартирувала в лісі на лісничівці, «Бурлака» вислав зв'язкових з відомостями про рухи військ НКВД […]. Коли ми вже почали відступати до лісу, наші найдальше висунені на схід застави повідомили, що в тому місці, де квартирувала сотня «Байди», спалахнув завзятий бій […]. Сотенний змінив свій наказ і доручив залишити весь табір в селі, а самим відступати в напрямі лісу та йти на допомогу сотні «Байди» […]. Наша розстрільна посувалася в напрямі бою, що не вгавав ні на хвилину. Не встигли ми пройти півкілометра, як на ліве крило посипався кулеметний вогонь. Швидко після цього, ворог почав стріляти з усієї зброї на позиції цілої сотні […]. Командир сотні знаходився в центрі нашої рострільної. Він видав наказ припинити наступ й зайняти становища. Розгорівся важкий позиційний бій. В ході бою виявилося, що втрачено зв'язок з нашим правим і лівим крилом […] - ситуація ставала щораз серйознішою: нам загрожувало цілковите оточення. Сотенний «Бурлака» видав наказ приготуватися до відступу, але, щоб змилити ворога, спершу посилити вогонь з усієї зброї. Вміле маневрування в лісистому терені дало нам змогу не тільки відв'язатися від ворога, але й забрати з поля бою ранених […]. Близько краю лісу був вигідний для оборони горбочок. На ньому сотенний зупинив відділ, щоб дати можливість воякам відпочити й щоб вдарити по енкаведистах, які будуть гнатися за нашими слідами […]. Противник не мав настільки сил, щоб іти слідом за всіма нашими розчленованими групами, а може й боявся, щоб не потерпіти більших втрат. Бій у лісі біля лісничівки затих. Дві чоти командира «Бурлаки», що відлучилися під час бою, долучили тимчасово до відділу «Байди». Сотня "Бурлаки" втрат вбитими не мала".71 Автор дозволив собі таку розширену цитату, що описує бій, зважаючи на те, що саме в цій акції проявилися, як найяскравіше всі характерні риси «Бурлаки»-військовика. Миттєве вміння прилаштуватися до змінної ситуації, чудова орієнтація в терені і використання його умов, воєнна хитрість, повне взаєморозуміння з своїми вояками, здатність чудово поєднати це все і скористати з цього, поставили з часом цього, тоді ще тільки двадцятитрьохрічного, сотенного в ряд кращих повстанських командирів.

В грудні 1944 сотня «Бурлаки» перейшла в районі Лютовиськ польсько-радянський кордон, і заквартирувала в селі Ступосяни Ліського повіту.

Так як Перемищина перетворилася в прифронтову зону, і війська НКВД разом з прикордонниками проводили масові облави з метою знищення ще не зміцнілих сотень УПА, Василь Галаса-«Орлан» та Яків Чорній-«Ударник» вирішили розділити повстанські відділи на дрібні групи і приділити їх до цивільної сітки ОУН, що мала приготовлені на випадок облав криївки.72

4.

В березні 1945 року Володимир Щиґельський знову зібрав своїх вояків в одну сотню для виконання доручених командуванням завдань. Власне в цей час розпочала свою протиповстанську акцію спеціально створена для цього радянська дивізія «Червона мітла». Уникаючи зустрічей з цією чудово озброєною і якнайкраще вишколеною військовою одиницею, «Бурлака» спробував вивести свою сотню в глиб лісів. Проте упівці зіткнулися-таки з енкаведистами. Під тиском переважаючих сил ворога, повстанці відступили аж на терени Словаччини і звідти, зробивши півколо, повернулися в околиці села Волосате Ліського повіту.73

Щиґельський, отримавши наказ від курінного «Рена», в перші дні Великодніх свят 1945 року повів свій відділ в напрямку до Перемишля із завданням ліквідації місцевих постів так званої Народної Міліції (Milicja Obywatelska - МO). Після успішного виконання наказів сотенний зв'язався в селі Тростянець з окружним провідником ОУН «Зоричем». Від нього Щиґельський отримав наказ не повертатися на попереднє місце постою. Сотню «Бурлаки» було перепідпорядковано до куреня під командою Михайла Галя-«Коника», а тереном її діяння визначено околиці між Сяноцьким та Перемиським повітами.

В травні 1945 року закінчилася Друга світова війна в Європі, та в Україні боротьба продовжувалася: волинські та галицькі відділи УПА продовжували священну війну з загонами НКВД, не дозволяючи окупанту утвердитися на рідній землі. На Закерзонні до вересня 1945 року, незважаючи на певні сутички між польськими військами та українськими повстанцями, було ще досить тихо. Обидва боки щойно готувалися до справжньої боротьби. Для остаточного утвердження свого панування на споконвіку українських землях Надсяння поляки, ще з жовтня 1944 року почали, згідно з угодами, укладеними з урядом УРСР, переселення українців з цих теренів. З самого початку акції її осудили керівники українського національно-визвольного руху. У листівці «До українського населення західних окраїн українських земель», виданій ОУН 19 жовтня 1944 року, вказувалося, що "так звані сталінські переселення поневолених народів є одним із засобів їх винищування".74 В упівській листівці від 25 березня 1945 року українців закликали: "Не залишайте земель Ваших Предків, вони ті землі охороняли протягом віків. Охороняли її перед татарами. Кожен камінь тут, хрест, могила, говорить мовою багатьох віків".75

Деякий час поляки намагалися створювати враження добровільності переселення, проте, вже незабаром після його початку, стало цілком зрозуміло, що українці не будуть залишати прадідівську землю. Врешті, окупанти відкинули нещиру маску, і з вересня 1945 року до цієї акції залучено три дивізії польського війська. Нахабне викинення українців польськими вояками з їхніх хат не могло залишитися безкарним. Реакцією на цю брутальність став наказ командира Військової Округи УПА «Сян» Мирослава Онишкевича-«Ореста» від 9 вересня того ж року. "Польсько-більшовицькі урядові чинники, - читаємо тут, - почали загальне примусове виселення українців.

1. Супроти цього наказується там, де наші збройні відділи будуть мати добру можливість провести акції проти тих, які проводять виселення - негайно виконати це. Знищувати всі переселенські комісії та всіх тих, які змушують до виселення.

2. Виселені, опущені села обов'язково спалити, щоби не остались жодні будинки, ні будівельний матеріал […].

6. Командири і політвиховники проведуть негайно зі своїми відділами гутірки, виясняючи положення та загріваючи до твердої боєвої постави у виконанні цього останнього обов'язку супроти нашої рідної землі, яку вороги нам відбирають. Не сміємо опустити її без бою зі спущеними, мов раби, головами. Хай за нами горять вогні, хай ніхто не тішиться нашою працею, і хай ворог знає, що ми безборонно не дамо себе знищити".76 Так почалася завзята, кривава боротьба за землю, що повинна була або залишитися українською, або стати нічиєю. Володимиру Щиґельському судилося відіграти далеко не останню роль в цій боротьбі, його сотня брала особливо активну участь в противиселенських акціях, відбиваючи в окупантів бажання братися за цю брудну справу та вселяючи в українців почуття захищеності.

Ще на передодні виходу наказу Мирослава Онишкевича, а саме 6 вересня, «Бурлака», дізнавшись про «подвиги» польських вояків в селі Тисова, які «спонукали» українців до виселення, вирішив провчити напасників. "Повстанці так несподівано і гураґанно заатакували ворога, - читаємо у звіті про цю акцію, - що він не міг прийти до притомності. Ворожі вояки [відділ чисельністю 250 бійців - В.В.] вистрибували з хат тільки в біллю. Стріляли лише з розпуки. Вислід акції: 20 ворогів вбито, в тому числі 1 капітан, двох зловлено, яких по пропаґандивній розмові звільнено".77 Акцію загалом було проведено блискуче, проте в ході її виконання Володимир Щиґельський отримав кульове поранення в ногу. Після бою пораненого сотенного відправлено на лікування до села Аксманичі. Пролежавши близько трьох тижнів, ще не цілком здоровий, «Бурлака» приєднався у лісі біля села Кузьмина до свого відділу. Тут він отримує наказ провести акцію спалення копалень нафти в Тиряві Сольній. До своєї диспозиції сотенний отримав також відділ Григорія Янківського-«Ластівки». Зважаючи на те, що копальні охоронялися великим відділом польського війська, він спланував акцію наступним чином: сотня «Ластівки» мала взяти на себе паління копальні, одна чота з сотні «Бурлаки» тримала заставу з боку Сяну, дві інші повинні були знищити польський відділ. Акція тривала сорок п'ять хвилин і пройшла точно згідно проробленого плану, успішно виконавши завдання, повстанці відійшли в напрямку до Явірника Руського.78

Через кілька днів об'єднані сотні «Бурлаки» та «Ластівки» провели ще один спільний напад: цього разу на село Дилягова, жителі якого - поляки - здійснювали реґулярні напади на українські села.79 23 вересня 1945 року сотня «Ударники-4» під командою Володимира Щиґельського розгромила станицю міліції в селі Войткова. "Згадана міліція, - читаємо у звіті сотні, - мала на своєму конті десятки помордованих, сотні пограбованих українців. Під час акції 12 міліціянтів вбито, двох здалося в полон, а крім того покарано карою смерті сім польських донощиків. Спалено станицю міліції, пошту і більшу частину виселених господарств".80

5.

Протягом трьох останніх місяців 1945 року кількість примусово виселених українців неухильно збільшувалася. Проте села не залишалися порожніми - у ще теплі українські хати заселялися поляки. Таким чином, українське Надсяння повинно було стати польською етнічною землею. Щоб не допустити цього відділи УПА розпочали активну акцію спалювання залишених українських сіл. Польськими авторами саме ці акції часто подаються як вияв найбільшої дикості та жорстокості українських повстанців, наводяться вражаючі цифри спалених сіл, знищених господарств, на жаль, польські колеґи забувають, що ці господарства належали українцям, (поки їх не передали полякам), що села були заселені українцями (поки їх звідти брутально не викинули), що в рядах УПА боролися ті ж українці, в основному жителі цих же сіл, власники цих господарств. Часто в описах подібних акцій є надто багато брехні, а основною і засадничою брехнею є те, що їх зображувано як стихійні, неконтрольовані дії українців, таку собі анархію та «гуляйпільщину». В дійсності, як ми бачили з цитованого наказу Мирослава Онишкевича, цей процес був ініційований командуванням УПА і відповідно ним контролювався. Акції відбувалися згідно спеціальних інструкцій, порушення яких суворо каралося. В одній з них, виданій провідником ІІ-ого Округу ОУН Дмитром Дзьобою-«Сталлю», між іншим наказувалося:

"[…] 6. Польські села не можна палити, хіба в крайньому випадку.

7. Під жодним поглядом не можна вбивати цивільних поляків, а особливо жінок і дітей. Бити тільки тих, що йдуть проти нас зі зброєю.

8. Міліцію не зачіпати, хіба вона нас зачепить.

9. В бою спонукати ворога до здачі (ми воюємо не проти поляків, а проти комуністів)".81

Ось що читаємо у звіті про спалення сотнею ««Бурлаки» сіл Вапівці та Коритники: "Палення відбувалося в цей спосіб: тих поляків, які не ставили опору, випрошувано в чемний спосіб, пояснюючи їм причини палення, в деяких випадках стрільці самі допомагали при виношуванні господарського реманенту. Слід відмітити, що польське населення ставилося до цих акцій з повним розумінням і вповні їх одобрювало. Рідкими бували випадки, щоб поляки ставили збройний спротив. В таких випадках опір ліквідовано при допомозі зброї".82 Хотілося б закцентувати увагу на тому, що наведений вище опис взято не з пропаґандистської літератури, а з офіційного звіту сотні, адресованого вищому командуванню, вимогою для якого була об'єктивність.83 За час від вересня до кінця грудня 1945 року відділ «Ударники-4» здійснив десять акцій палення.

На той час сотня «Бурлаки» була вже чудовою бойовою одиницею, її стали вважати одним з найбойовитіших серед повстанських відділів на Закерзонні. Надзвичайна заслуга в цьому її командира - сотенного Володимира Щиґельського. Йому вдалося у дуже важких умовах з простих сільських хлопців (вони становили більшість як в його сотні зокрема, так і в УПА загалом) створити відділ, здатний протистояти професійно вишколеним воякам, і не просто протистояти, а виходити переможцем із сутичок з ними, незважаючи на їх кількісну та технічну перевагу. Визнаючи великі заслуги сотенного курінний Михайло Гальо-«Коник» надав йому 10 грудня десятиденну відпустку.84 Її Володимир використав для того, щоб врешті побачитися з коханою дружиною та підростаючим сином. Разом із зв'язковою боївкою «Лампи» він перейшов кордон на терени СРСР і зупинився в селі Боневичі коло Добромиля. Саме тут тепер проживала Теодозія з сином Левком. Швидко пролетіли десять днів щастя, яких було так мало, щоб насолодитися спілкуванням з найдорожчими серцю людьми. Але обов'язок перед Батьківщиною кликав Володимира назад, «туди, де бій за волю». Прощаючись із сином мужній сотенний не в силі був стримати сліз…85

6.

Коли 29 грудня Володимир Щиґельський прибув до свого куреня, то застав тут жваву підготовку до нападу на місто Бірчу. Ця акція, що проходила якраз на Різдво 1946 року, стала однією з найвідоміших повстанських операцій на Закерзонні, а тому зупинимося на ній докладніше. Ще в кінці минулого 1945 року відбулося два перших штурми цього міста: 22 жовтня його провів рейдуючий курінь під командою Павла Вацика-«Прута», а трохи пізніше як через місяць сотні під командою «Бурлаки» вдалося попалити передмістя цього польського бастіону. Причиною такої пильної уваги українських повстанців до Бірчі було те, що поляки перетворили її на базу для своїх нападів на довколишні українські села. "В цьому бандитському гнізді, - читаємо в нарисі «Бірча», - відбувалися безперервні бандитські екзекуції над українцями, схопленими польським військом чи міліцією в час наступів на українські села. Звідти ворог робив безперервні бандитські напади на українське населення і найжорстокішими терористичними методами змушував його до виїзду. Туди звозили польсько-більшовицькі бандити у військових і цивільних мундирах пограбоване українське добро, туди зганяли з цілого терену на муки і катування арештованих українців".86

Прилучення Володимира Щиґельського, який брав безпосередню участь у попередньому наступі на Бірчу, до підготовки теперішньої акції було дуже корисним. Загалом, до штурму залучено чотири відділи, а саме: сотні «Ударники-4» (командир Володимир Щиґельський-«Бурлака»), «Ударники-7» (командир Григорій Янківський-«Ластівка»), «Ударники-2» (командир Дмитро Карванський-«Орський» - заступав пораненого сотенного Михайла Дуду-«Громенка») та «Ударники-6» (командир сотенний «Яр», прізвище не відоме). Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо-«Коник».

Ввечері 6 січня він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. "У цей Святвечір, - читаємо переказ його промови в спогадах Михайла Озимка-«Залізняка», - наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Святвечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового, будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати ґранати".87

Згідно з наперед проробленим планом, наступ відбувався двома групами зі східного і західного боку. До першої групи, яку очолив «Бурлака», окрім його сотні входила також сотня «Ластівки». Її завданням було привернути на себе увагу ворога та зв'язати його вогнем, тим часом як дві інші сотні під командою курінного мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щиґельського вдалося в ході наступу не лише привернути увагу ворога на себе, але й вступити в східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Бій на східному відтинку тривав аж до ранку - у повстанців неухильно закінчувалася амуніція. Врешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному відтинку припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих «Бурлаці», він дав їм наказ відступати. "Відворот відбувався під безперервним обстрілом автоматичної і крісової зброї ворога, - читаємо в звіті Тактичного Відтинка УПА «Лемко», - а також тяжкого кулемета, якого противник примістив на узбіччі гори Валькова. По ворожих рухах було видно, що він намагається відтяти нам дорогу до лісу та унеможливити відступ потоками, що ведуть з міста Бірчі в південному напрямку, і тим способом оточити відділ на відкритому терені. Однак, ворогові не вдалося осягнути своєї цілі, бо підвідділ час до часу ставив спротив, стримуючи наступ противника з крила та ззаду. Ворожа погоня тривала на шляху близько трьох кілометрів і мимо цього, що за відступаючими вислано сотню кінноти ВП, відділи добилися-таки до лісу і там, на скраю лісу, відкрили збройний гураґанний вогонь по противникові, і це саме відбило ворогові охоту до дальшої погоні. Після чого відділи відступили на умовлений збірний пункт".88

Дещо інакше розвивалися події на західному відтинку нападу. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. В ході штурму міста нападаючі були дуже добре помітні для поляків, завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те, що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога о 5:00 дано наказ про їх відступ. Загалом,в час проведення акції повстанці понесли великі втрати, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя-«Коника» та виконуючого обов'язки сотенного Дмитра Карванського-«Орського», окрім того, загинув ще 21 стрілець і 22 було поранено.89

Вже цитований Михайло Озимко - учасник акції, аналізуючи її, подає такі причини невдачі:

1. Вимарш сотень був задалеко від місця акції. Марш понад 20 кілометрів у важкому засніженому терені занадто виснажив стрілецтво.

2. Брак зв'язку та запізнення приходу сотень на вихідні становища, що не дало єдиного синхронного наступу. Поділений на дві частини, він зробив можливим полякам перекидати свої сили в небезпечне місце, що врешті принесло їм перемогу.

3. Брак відповідної кількості важкої зброї, зокрема, незамінних при наступі на укріплене місто, мінометів.

4. Скупчення командного складу при першій чоті сотні «Ударники-2», що дало короткочасний успіх, однак загалом залишило решту відділів без наказодавчого чинника.

5. Відпав момент несподіванки, так як залога Бірчі мала виходити цієї ночі на акцію у село Тростянець і околиці. Крім того, часті напади повстанців на місто змусили поляків укріпити його та забезпечити важкою зброєю (гарматами та мінометами), з цієї ж причини залогу Бірчі було посилено, і в момент нападу вона становила 1500 вояків ВП, одну сотню НКВД та командний склад з радянських командирів.90

7.

Умови боротьби не дозволяли довго оплакувати загиблих товаришів та дошукуватися причин своїх невдач. Боротьба тривала і вимагала активності. Поляки не встигли й кілька днів насолодитися своєю перемогою - цього не дали їм українські повстанці. Вже 13-го січня «Бурлакова» сотня виконує акцію палення фільварків у селах Купятичі, Сілець, Берендьовичі, Гувники, тоді ж спалено один міст з метою завадити переселенню.91 31-го січня цей же відділ УПА о 2:00 ночі знищує станцію Залужне на шляху Нове Загір'я-Лісько, чим припинено залізничний рух на цьому шляху на кілька тижнів.92

Зважаючи на проявлену активність, вміння керувати боєм та особистий героїзм, наказом командування військової округи «Сян» від 20-го січня 1946 року Володимиру Щиґельському присвоєно звання хорунжого і нагороджено Срібним Хрестом ІІ-го ступеня.93 Нагородження в УПА були не дуже частим явищем, а тому свідчили про неабиякі заслуги нагородженого. Володимир Щиґельський трактував нагородження по-своєму: не тільки як відзначення, але й як вимогу ще більше покращувати бойові якості - особисті і своєї сотні, не давати ворогові ані хвилини спокою.

Коли бійці сотні «Ударники-4» ділили в селі Ракова отриману амуніцію, 2-го лютого 1946 року, залунали мінометні постріли. Щоб уникнути зустрічі з важко озброєним ворогом «Бурлака» дав наказ відступати. Проте сутичка таки відбулася, і вже в перші хвилини бою сотенного було поранено. Незважаючи на це, він продовжував завзято командувати боєм, і лише зрозумівши, що рана є досить важкою, і він може втратити свідомість Володимир передав командування чотовому «Ваньці». Врешті відділу вдалося-таки без більших втрат відступити, забравши з бою свого командира на ношах.94

В лютому 1946 року на теренах Радянської України відбувалися так звані вибори до Рад, які мали засвідчити, що населення Західної України сприймає окупаційну владу. Солідаризуючись із повстанцями цих теренів, що бойкотували цей фарс, повстанці «Бурлакового» відділу підірвали ґазову будку, недалеко села Лучиці, біля польсько-радянського кордону. "Ґаз вибухнув та горів у ґазопроводі далі, та що якийсь час вибухав у збірниках. Вибухи було чути коло третьої години. Полум'я ґазу в час вибуху було 100 метрів широке, і був такий гул та блиск, що говорили, що це вибухла атомова бомба".95

Загалом, протягом зими активність сотні «Ударники-4», як, врешті, й інших повстанських відділів, дещо спала. Причиною було те, що, по-перше, сніг, який вкривав землю, розконспіровував рухи та постої упівських відділів, по-друге, за твердженням самих поляків, на той час східна частина Перемиського повіту, де оперувала сотня «Ударники-4», була цілком під контролем УПА.96

8.

Засідки та бої з польським військом, палення виселених українських сіл, нищення ворожих постів та комунікацій, чинення перешкод примусовому переселенню - найбільший розквіт цієї діяльності припадає на весну-літо 1946 року. Протягом тільки одного дня 7-го червня повстанці цього відділу спалили на шляху Грозьова-Войткова-Войтківка шість мостів.97 Надзвичайна активність сотні в бойових акціях знайшла свій вияв і в пісні, відтвореній чотовим «Бурлаки» Павлом Охотою-«Остапом», яка розповідає про події на Закерзонні 1946 року:

У нашім Закерзонні
Сотні маршерують,
Хоч два роки в полі
Поляки панують.

Одні маршерують,
Б'ються з поляками,
Другі лавірують,
Любляться з дівками.

А сотня «Бурлаки»
Не один бій мала,
Сотні трупів вона
По собі лишала.

Куди не прийде -
Перемога всюди.
Бояться поляки,
Дивуються люди.98

Першого вересня 1946 року в Бранівському лісі поблизу с.Ямна Горішня зібралися для відзначення Свята Зброї всі чотири сотні другого Перемиського куреня УПА. "Була неділя. Тут, у лісі, зійшлися відділи УПА, члени НН [невідомих проводів - В.В.], Проводів БСБ [боївки служби безпеки - В.В.] і друзі зі Сходу [мається на увазі з Радянської України - В.В.], які недавно прийшли з-за лінії Керзона. На цей день приготовили ми святкування Свята Зброї, в 27-ому річницю здобуття з'єднаними військами УНР і УГА столиці Української Держави - Києва, дня 31.08.1919. Частини відділу ВП, який від двох днів квартирував у селі Грозьова, перейшла в суботу вечором до с.Ямна Долішня. З проведеної ніччю розвідки вдалося ствердити, що вони збільшили свої сили. Тому, вийшовши в ліс, командир Бурлака, який перейняв командування цілістю, розставив усі наші сили у формі трикутника".99 Кілька годин повстанці у повній бойовій готовності очікували ворога, щойно під вечір почався бій. "Наступаючи від Грозьови напасники кинулися юрбою на наші становища з криком «ура», намагаючись виперти нас вогнем з кулеметів. Та не захиталися молоді повстанці, як цього сподівався ворог. Держучи міцно в руках зброю і шукаючи між деревами призначені цілі, підпустили його ближче. Нараз сколихнувся, задрижав старий ліс від могутньої мови повстанської зброї. Повалились на землю ворожі трупи і ранені. А гураґан зростав, могутнів, переливався".100 Врешті, не очікуючи такого спротиву, поляки почали відступати - вслід за ними кинулися в контратаку упівці. У цьому бою поляки, яких було близько шестисот, втратили тридцять вбитих бійців, в тому числі вісім старшин. Так черговою перемогою повстанці відзначили Свято Зброї. Власне після цього бою, за твердженням Тараса Бурого-«Буркуна», хлопці з відділу «Ударники-4» склали відому «Пісню сотні Бурлаки».101

Серед значних акцій сотні 1946 року докладніше хотілося б зупинитися на нападі на містечко Динів, здійсненому 16-го листопада разом з усіма іншими сотнями другого Перемиського куреня. Метою цієї операції було здобуття медикаментів для повстанських шпиталів. Крім згаданих відділів, до її виконання залучено підвідділ командира «Мрії» (з Радянської України) та боївки СБ.102 Перед вишикуваними і готовими до виконання завдання сотнями виступив курінний політвиховник Ярослав Пеців-«Вадим», який роз'яснив стрілецтву, як поводитися з населенням у місті, як роз'яснювати йому цілі боротьби УПА. Після цього сотні рушили через Сян. "Маршируємо стрілецьким рядком в повній бойовій готовності, - описує акцію політвиховник сотні «Ударники-2» «Зорян», - доходимо до залізничного насипу вузькоторівки. Нараз зліва чути чиїсь кроки і голос: «Кто там єст? Гасло!» - «Я ці дам гасло!» - відповідає командир Бурлака. Ройовий Степ, зорієнтувавшись, що це ворожа стежа, заскакує їх зліва з частиною БСБ. В дальшій «приятельській» розмові командира Бурлаки зі стежею довідуємося, що це частина ОРМО [Ochotniczy Rezerw Milicji Obywatelskej, добровільний резерв народної міліції - В.В.]. Вони нічого не догадувалися і вважали нас за контролю УБП [Urząd Bezpieczeństwa Publicznego, польські орґани безпеки - В.В.]. «Слово ґонору даєн же не допущен до сєбє нікоґо, хоць бим ту падл!» - крикнув ормовець і… дійсно «падл». Ройовий Степ короткою серією з автомата поклав двох на місці".103 Перестрілка підняла на ноги місцеву поліцію, почався вуличний бій. Проте, відділ МО нічого не зумів зробити проти злагоджених дій українських повстанців. До 24:00 ночі упівці тримали місто під свої контролем. По закінченні акції повстанці, навантажені медикаментами, залишили Динів і попрямували в Дилягівські ліси.104

9.

Протягом зими 1946-1947 років сотня «Ударники-4», зважаючи на особливості партизанської боротьби, знову скоротила число виконаних бойових акцій. Тим часом приділялося більше уваги пропаґандистській роботі як серед українського, так і серед польського населення. Сотні «Бурлаки» доручено було провести пропаґандистський рейд на Засяння, по суто польських селах. Метою цієї акції, до речі, зробленої з наказу провідника Василя Галаси-«Орлана» на замовлення польського підпілля,105 було провести антикомуністичну пропаґандистську кампанію серед польського населення перед виборами до сойму. Те, що саме сотні «Ударники-4» було доручено виконання цієї важливої акції, ще раз засвідчує особливу довіру командування УПА до її командира - Володимира Щиґельського. Під час підготовки до рейду повстанці отримали відповідні листівки та літературу, призначену для поширення серед населення, крім того, вони вивчили дуже популярну серед поляків пісню Армії Крайової «Gdy naród w Warszawie walczył».106 Акція тривала з 23-го січня до 1-го лютого 1947 року, під час її здійснення проведено чотири великі збори з населенням, багато розмов та гутірок, під час яких полякам роз'яснювалися цілі боротьби УПА, її ставлення до польського народу, комуністів, необхідність спільної боротьби проти Москви, та інше. Звичайно, зразу після приходу повстанців до того чи іншого населеного пункту, його жителі, що перебували під впливом урядової пропаґанди, ставилися до українських повстанців якщо не вороже, то дуже насторожено. Проте вже незабаром, завдяки роз'ясненням та розмовам, вдавалося налагодити контакт з населенням. Характерний для цього епізод знаходимо в «Деннику» сотні, який описує цей рейд: "26-го січня відмарш попід ліс до присілка Гелюша. В білий день, чистим полем, беремо присілок поміж два стрілецькі ряди, серединою опановуємо, замикаємо село й розквартировуємося (24 хати), виставивши навколо забезпечення. Тут маємо до діла уже з чисто польським середовищем. Населення перелякане, сподівається чогось страшного. Через день трохи освоїлося - непевне, що буде вночі. Вечором скликано збори, на які попали люди з дальших околиць - з Угорки, Крамарівки (солтис і інші) і три «туристи» з Порохника (доктор, директор, інженер). Один осібняк з Пжеворська. Роздано літературу, продискутовано, відписали собі пісню «Післав Сталін» [сатирична повстанська пісня - В.В.] - і відпущено додому".107 Блискуче виконавши завдання, покладене на них командуванням, бурлаківці повернулися на місце свого постою в корманицькі ліси.

 

------------------------------------------------------------------------

[55] Protokoł przesłuchania podejrzanego. Rzeszów dnia 23 listopada 1948. - C.1. // The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»".

[56] Там само. - С.2.

[57] Літопис Української Повстанської Армії. - Т.14. - С.30.

[58] Там само; Własnoręczne zeznanie. - C.2.

[59] Protokoł przesłuchania podejrzanego. Rzeszów dnia 23 listopada 1948. - C.2.

[60] Ріпецький М. Санітарна Служба УПА куреня В. Мізерного-«Рена». // Літопис Української Повстанської Армії. - Львів, 1992. - Т.23. - С.104.

[61] С.Г. Початки УПА на Лемківщині. // Вісті комбатанта. - Ч.16. - С.11.

[62] Літопис Української Повстанської Армії. - Львів, 1999. - Т.29. - С.63.

[63] Protokoł przesłuchania podejrzanego. Rzeszów dnia 23 listopada 1948. - C.3.

[64] Там само.

[65] Там само.

[66] Ріпецький М. Санітарна Служба УПА куреня В. Мізерного-«Рена». - С.120; С.Г. Початки УПА на Лемківщині. - С.14.

[67] Там само. - С.131-132.

[68] Літопис Української Повстанської Армії. - Т.29. - С.78.; Володимир Щиґельський вказує на близько 100 вбитих енкаведистів: Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - С.20.

[69] Ріпецький М. Санітарна Служба УПА куреня В. Мізерного-«Рена».- С.133.

[70] Własnoręczne zeznanie. - С.3.

[71] Ріпецький М. Санітарна Служба УПА куреня В. Мізерного-«Рена». - С.136.

[72] Див. спогад В.Галаси в частині «Володимир Щиґельський в спогадах сучасників».

[73] Protokoł przesłuchania podejrzanego. Rzeszów dnia 23 listopada 1948.- C.5

[74] Repatriacja czy deportacja. / red. Misyło E. - Т.1. - С.65.

[75] Там само. - С.102

[76] Repatriacja czy deportacja. / red. Misyło E. - Т.1. - С.200 - 201.

[77] Інформатор. - 1946. - Ч.1. // Літопис Української Повстанської Армії.- Торонто, 1987. - Т.16. - С.163-164.

[78] Akt oskarzenia. - C.5. // The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»".

[79] Там само.

[80] Інформатор. - 1946. - Ч.1. // Літопис Української Повстанської Армії. - Т.16. - С.165.

[81] Цит. за Motyka G. Вказ. пр. - С.293.

[82] Repatriacja czy deportacja. / red. Misyło E. - Т.1. - С.287.

[83] Ґ.Мотика у своїй книзі цитує цей же документ, але вказує, що його зміст має швидше пропаґандистське значення, а ніж відображає реальний стан справ. (див. Motyka G. Вказ. пр. - С.324.) з чим важко погодитися, адже, ще раз наголошую мова йде не про пропаґандистську листівку, а про офіційний звіт сотні.

[84] Dalszy ciąg protokołu przesłuchania podejrzanego. Rzeszów, dnia 24.XI.1948. - С.2. // The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»".

[85] Спогад Ольги Рапко. - С.2.

[86] УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самосійну Соборну Державу. - Видання ЗЧ ОУН, 1957. - С.39.

[87] Озимко М. Три акції УПА на Бірчу. // Вісті комбатанта . - 1965. - №2. - С.29.

[88] Повстанські могили. Пропам'ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії - Захід Військової Округи «Сян» Тактичного Відтинка «Лемко», «Бастіон», «Данилів» (1944-1946). / за ред. Місила Є. - Варшава-Торонто, 1995. - Т.1. - С.226.

[89] Там само.

[90] Озимко М. Три акції УПА на Бірчу… - С.32-33.

[91] Операційний звіт командування 26 Тактичного Відтинка УПА «Лемко» за січень 1946 року. // Repatriacja czy deportacja. - С.30.

[92] Там само. - С.31.

[93] Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади і Управління в Україні. Фонд. 3838, опис1, справа 95а, аркуші 14зв.-15.; також Szcześniak A. Szota W. Вказ. пр. - С.265.

[94] Звіт сотні «Ударники-4» від 16.1-28.2.1946. // Літопис Української Повстанської Армії.- Т.14. - С.208.

[95] Там само. - С.209.; Repatriacja czy deportacja. - Т.2. - С.52.

[96] Akt oskarzenia. - C.1.

[97] Операційний звіт командування 26 Тактичного Відтинка УПА «Лемко» за червень 1946 року. // Repatriacja czy deportacja. - Т.2. - С.236.

[98] Закерзоння. - Т.2. - С.117.

[99] Я-в. У 27-ому річницю Свята Зброї (спомин). // Літопис Української Повстанської Армії. - Т.16. - С.529.

[100] Там само.- С.530.

[101] Див. його спогад в частині «Володимир Щиґельський в спогадах сучасників».

[102] Бюро Інформації УГВР вересень 1948 р. № 3. // Літопис Української Повстанської Армії. - Львів, 1992. - Т.9. - С.461.

[103] Клим, Зорян. Ми не знаємо неможливостей. // Літопис Української Повстанської Армії. - Т.16. - С.550

[104] Dalszy ciąg protokołu przesłuchania podejrzanego. Rzeszów, dnia 24.XI.1948. - С.6.

[105] Гук Б. УПА цензурувала державну пошту. // В рядах УПА. - Т.2. - С.153.

[106] Спогад Павла Охоти-«Остапа». // Закерзоння. - Т.2. - С.122.

[107] Літопис Української Повстанської Армії. - Т.13. - С.16.