Олександр Гогун, Анатолій Кентій

1941: ЗРУЙНОВАНИЙ КИЇВ ЯК ЧАСТИНА ТАКТИКИ СПАЛЕНОЇ ЗЕМЛІ

У статті Олександра Гогуна і Анатолія Кентія подано новий погляд на проблему зруйнування центральної частини Києва восени 1941 р. Публікація підготовлена на широкій документальній базі з використанням маловідомих архівних документів.

65 років тому, 3 липня 1941 року, Сталін, отямившись після шоку від німецького нападу, проголосив своє знамените звернення до народу, яке починалося словами: «Дорогі брати і сестри, до Вас звертаюсь я, друзі мої...». Проте головним у цій промові була не напрочуд зворушлива форма звертання, а проголошення початку як вітчизняної війни, так і війни на знищення, проголошення тактики спаленої землі. Одним із моментів цієї програми і стало знищення центру Києва.

Сталін звертався до народу із закликом: «У захоплених ворогом районах треба створювати партизанські загони... для боротьби з частинами ворожої армії... для підривання мостів, шляхів, псування телеграфного і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів і обозів... У разі змушеного відступу частин Червоної армії не залишати ворогові жодного кілограма хліба... Колгоспники повинні виганяти всю худобу, здавати хліб під охорону державним органам для виведення його в тилові райони, хліб і пальне, яке неможливо вивезти, мають бути знищені».1

Найбільше дивує вказівка про підпал лісів, що в них, за всіма правилами партизанської війни, і мали б переховуватися партизанські загони.

Цей пункт було повторено в наказі ГКО від 10 липня 1941 р. за підписом Сталіна командувачам округів, фронтів та армій: «...Зобов'язати головкомів частіше розкидати з літаків у тилу німецьких військ невеликі листівки за своїм підписом із закликом до населення громити тили німецької армії, підривати мости, розбирати рейки, підпалювати ліси...»2

У наказі начальника охорони військового тилу Південно-Західного фронту підполковника Рогатіна від 21 липня 1941 р. ці загальні настанови Центру конкретизувалися. Одним із завдань диверсійних груп, що діяли у ворожому тилу, означено було підпал «лісових масивів, прилеглих до комунікаційних ліній супротивника та хлібних ланів».3 Або ж наказувалося знищувати ті природні укриття, з яких партизани могли б найбільш ефективно завдавати ударів по комунікаціях ворога.

Цей невеликий відступ підтверджує, що висадження в повітря центру Києва не було чимось винятковим для совєтських методів ведення війни, яку Червона армія проводила за тими ж указівками, що й НКВД та партійні органи.

Нацисти знали про стиль ведення війни їхнім супротивником і, з одного боку, активно використовували це у пропаганді як серед солдатів Вермахту, так і серед населення СССР, а з другого — були якоюсь мірою підготовлені до ексцесів, які чатували на них під час вступу на ту чи іншу територію або до якогось міста.

Зокрема, ось як пише у своєму щоденнику невідомий штабний офіцер 29-го армійського полку про вступ до Києва німецьких військ: «Населення розгублено стоїть на вулицях. Воно ще не знає, як йому поводитися... Коли ми під'їхали до натовпу, з нього вийшов, збуджено жестикулюючи, чоловік... Він хотів показати нам дорогу до готелю „Континенталь", де мав розміститися наш штаб. Коли ми прибули туди... сусіди сказали нам, що большевики перед відступом замінували цей будинок, і попередили нас, щоб ми до цього готелю не вселялися. Оскільки росіянам в усьому треба вірити, то генерал наказав, щоб до того, доки будинок належним чином не оглянуть, розмістити штаб в інших приміщеннях...»4 За спогадами цього офіцера, будинки вибухали і спалахували то в одному, то в іншому кінці Києва. Зокрема, про підривання об'єктів неподалік од Лаври, на території Печерської цитаделі, було відомо, але не попереджено: «Спочатку злетів у повітря майданчик перед цитаделлю, де знаходився спостережний пункт артилерії та зенітна гармата. Мешканці ще вчора казали, що це місце, можливо, було заміноване росіянами. Сапери обшукали весь район та вибухівки не знайшли. Вибух забрав у нас багатьох офіцерів, унтер-офіцерів і солдат... Одразу ж після вибуху майданчика пролунав другий вибух неподалік од цитаделі, який зруйнував будинок і цим загородив вулицю — цього, власне, й домагалися».5

Пожежі й вибухи почалися з самого моменту захоплення Києва нацистами — 19 вересня 1941 р. і 24 вересня почали вибухати будівлі на Хрещатику. Першим злетів у повітря кінотеатр на розі Хрещатика та вулиці Прорізної. Потім стали вибухати інші будівлі на тій самій вулиці. Через деякий час на купу каміння перетворився міський поштамт... Поступово, будинок за будинком, злітав у повітря весь Хрещатик.

Спроби німців загасити пожежі в центрі Києва не дали результатів, і, щоб локалізувати вогонь того спекотного вересня, вони почали підривати будівлі на сусідніх із Хрещатиком вулицях. Усього від совєтських і німецьких мін було знищено парний бік Хрещатика — від Інститутської вулиці до Бесарабки, вулиця Інститутська — до Ольгинської, вся Ольгинська, Миколаївська (тепер — архітектора Городецького), Мерінговська (зараз вул. Заньковецької), половина Лютеранської (до Банківської), Прорізна.6 Довгий час вважалося, що Київ замінували виключно представники НКВД. Можливо, ці чутки були викликані відверто негативним ставленням населення до даної силової структури, отож будь-які руйнівні дії приписувалися чекістам.

Однак, у Києві підпілля НКВД представлене було, зокрема, групою під керівництвом Івана Кудрі, якого за діяльність у нацистському тилу 8 травня 1945 р. посмертно нагороджено зіркою Героя Совєтського Союзу. А під час вересневих руйнувань саме й була знищена вщерть заповнена цінною технікою одна з явочних квартир групи Кудрі.

І в цьому не було нічого дивного. Документ з колишнього партархіву України свідчить про те, що мінування здійснено було іншою структурою — Червоною армією.

В копії довідки колишнього начальника інженерної служби штабу оборони м. Києва майора М. Чукарева «Інженерне забезпечення оборони Києва в 1941 р.», що підписана на першій сторінці або самим Чукаревим, або тим, хто опрацьовував документ (саму довідку написано в липні-серпні 1942 р.), зазначено: «На інженерний відділ штабу оборони міста Києва інженерним відділом 37 армії було покладено завдання замінувати найважливіші об'єкти міста, які супротивник може використати у своїх цілях. Цю роботу було виконано в маштабах, дозволених становищем того часу. Сотні мін вибухало з приходом частин німецької армії в місто Київ. Стіни й цілі будівлі падали на голови німецько-фашистських загарбників. 18 вересня було підірвано мости через р. Дніпро. О 14.40 того ж числа було підірвано останній, ланцюговий, міст «Євгенії Бош». Цим було відрізано можливість просування військ противника на схід через Київ. Протягом тривалого часу німці змушені були шука­ти шляхи відходу через р. Дніпро, що розтягувало його комунікацію».7

В питанні про те, хто ж підірвав Успенський собор Києво-Печерської Лаври, дослідники досі використовували свідчення, що його цінність невелика, бо дано його через третю особу. У своїх мемуарах колишній міністер озброєння і боєприпасів Третього рейху Альберт Шпеер, відвідавши влітку 1942 р. Київ, писав: «Мені сказали, що при Совєтах тут знаходився склад боєприпасів, який потім з невідомих причин злетів у повітря. Пізніше Геббельс розповів мені, що насправді рейхскомісар України Ерік Кох вирішив знищити символ її національної гордости й наказав підірвати церкву...»8

Однак, у розпорядженні дослідників з'явився й інший документ про трагічні події тієї осени: «Зведення про СССР № 130» начальника поліції безпеки та СД Німеччини від 7 листопада 1941 р. В ньому повідомляється: «Президент (Словаччини — А. К., О. Г.) Тісо приїздив 3 листопада 1941 року до міста Києва і відвідав собор Лаври. Він увійшов зі своїми супутниками близько 11.40 до собору і залишив манастирський двір близько 12.30. За кілька хвилин до пів на третю всередині собору почувся невеликий вибух. Один із охоронців-поліцейських, що стояли неподалік, побачив постаті трьох утікачів, їх було розстріляно. Кілька хвилин по тому всередині собору відбулася потужна детонація, яка цілковито зруйнувала будівлю собору. Масу вибухівки, цілком вірогідно, було закладено ще раніїпе. Тільки завдяки сумлінності оточуючого загону і пильній охороні всієї будівлі (тобто всього манастирського комплексу — А. К., О. Г.) вибухи не сталися раніше. Очевидно, йдеться про замах на життя президента Тісо. Троє можливих учасників замаху неможливо ідентифікувати, оскільки вони не мали при собі хоч би якихось особистих посвідчень».9

Цій інформації можна довіряти більше, аніж свідченню Йозефа Геббельса, яке дійшло до нас через Альберта Шпеера. Проте до нацистського документа, навіть внутрішнього користування, слід підходити дуже обережно.

Тісо не був першорядною особою, на яку могли полювати співробітники НКВД, армійських служб чи комуністичного підпілля. До того ж, така подія, як замах на Тісо шляхом знищення Успенського собору, могла залишити документальний слід у наступних аналогічних зведеннях СД — наприклад, могли бути зафіксовані спроби проведення розслідування, — проте в тому ж архшному фонді, де зберігається названий документ, такого сліду немає. А у згаданому зведенні взагалі немає навіть натяку на будь-які жертви з боку окупантів. Водночас у документах Центрального державного архіву України наявні свідчення очевидців про те, що іще за місяць до того, як було підірвано Успенський собор, нацисти оточили територію Лаври, почали відселяти людей, що мешкали там (близько 1 тисячі), й вивозити музейні цінності.

Отже, на жаль, цілком з'ясувати сьогодні питання про те, хто знищив стародавню українську святиню, усе ще практично неможливио. Отже, цілком точною є фраза, викарбувана на брилі біля відбудованого нині Успенського собору: «В 1941 році підірваний варварами XX століття».

 

"Визвольний шлях", Березень 2006 р.

------------------------------------------------------------------------

[1] Сталін Й. Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу. — М., 1952. — С. 15.

[2] ДАМО РФ, ф. 228, оп. 701, д. 28, арк. 16.

[3] ЦДАГО, ф. 62, оп. 8, спр. 57, арк. 34.

[4] Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. — К.-Л., 2003. — С. 205.

[5] Там само. — С. 206.

[6] Малаков Д. Оті два роки... У Києві при німцях. — К., 2002. — С. 95.

[7] ЦЦАГО, ф. 166, оп. З, спр. 372, арк. 22.

[8] Шпеер А. Спогади / Переклад з німецької. — Смоленськ, 1977. — С. 328.

[9] ВАВ, К 58/219, В1. 22.