Сергій Грабовський

ІЗ РОСІЇ – З ПОВАГОЮ

Александр ГОГУН. Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы. — СПб.: Нева, 416 с.

Висловлю суто суб’єктивну думку: вихід друком у сучасній Росії об’єктивної наукової розвідки про українських повстанців часів Другої світової війни — річ, яка видається настільки ж неймовірною, як і вранішній схід Сонця на західній стороні неба. Справа, звичайно, тут не в якійсь уродженій українофобії росіян, а по-перше, у домінуванні в цій країні старих совєтських стереотипів сприйняття історії ХХ ст. По-друге, маємо пряму офіційну спадкоємність нинішньої Російської Федерації щодо колишнього СРСР з усіма наслідками, які звідси випливають. А під цим оглядом українські повстанці є терористами, котрі вели війну із законною владою.

Hа цьому тлі поява книги петербурзького дослідника Алєксандра Ґоґуна Между Гитлером и Сталиным має присмак сенсації. Адже йдеться про фахову історичну працю, яка базується на документальних матеріалах, у тому числі й недавно відкритих у архівах совєтських спецслужб, та авторових записах розмов із визначними діячами українського визвольного руху — Василем Куком та Євгеном Стаховим.

У передмові автор одразу окреслює свою дослідницьку позицію: «Книга ця про те, як люди зі зброєю в руках боролися за свою національну свободу і незалежність», і починає розповідь від створення Української військової організації та Організації українських націоналістів. Відстежує етапи розвитку ОУН, її спроби співпраці з Литвою та Німеччиною, нарешті, повоєнну долю ОУН. Другий і третій розділи присвячено українському повстанському рухові у часи Другої світової і після неї. А.Ґоґун не малює діяльність УПА рожевою фарбою: він чимало пише про українсько-польську різанину на Волині, про нещадність повстанців до совєтських сексотів, про жорстку реальність партизанської війни.

Як то кажуть, усе пізнається в порівнянні. Поруч із суворим, часто жорстоким і трагічним буттям бійців УПА, тут описано життя «червоних» партизан, котрі намагалися діяти на Волині, подається їхній військово-політичний портрет. І портрет цей виявляється однозначно непривабливим, а часом і відверто бридким. Російський дослідник деконструює мітологічні побудови про «народних месників», котрі виявилися швидше борцями з українським народом, аніж його захисниками. Все це робиться на суворій документальній основі. От, скажімо, радіограма партизанського командира Петра Вершигори Українському штабу партизанського руху: «Упродовж майже всього 1943 р. Волинь охоплена антинімецьким рухом, повстанням народу проти німців... Чи винні вони (українські селяни — С.Г.) в тому, що в керівництві повстання були не більшовики, а націоналісти? Думаю, що винен у цьому не народ, а ми з Вами й особливо Волинські та Рівненські партизанські князі-нероби, котрі сиділи під носом у народу, чекаючи повстання, і палець об палець не вдарили, щоб очолити його». Як бачимо, деякі командири «червоних» партизан досить тверезо, хоча й тільки в деяких аспектах, оцінювали свою діяльність й активність УПА. Реальність була ще складнішою і трагічнішою.

Водночас у книзі чітко відстежується закоріненість УПА в західноукраїнську реальність, її прагнення збройно та ідейно протистояти одразу обом тодішнім тоталітаризмам — совєтському і нацистському. Цікавою є й авторська оцінка господарювання українських націоналістів на визволених територіях: «Адміністративно-господарча діяльність УПА дозволила забезпечити українським селянам, котрі жили у «повстанських республіках», вищий рівень життя, ніж на територіях совєтських «партизанських країв», підвищила популярність ідей ОУН-УПА, дозволила підготувати запаси продовольства й одягу для ведення підпільної і повстанської боротьби в умовах повернення комуністичного режиму, а також зірвати поставки продовольства у Третій Райх з тих територій, на яких Повстанська армія вела активну бойову діяльність».

У ґрунтовному розділі «Війна після війни» знов-таки документально засвідчено широкий масштаб опору совєтській окупації на Галичині й Волині та польській комуністичній владі на Закерзонні. Йдеться і про лжеповстанські загони, створені НКҐБ-МҐБ та НКВД-МВД, які по-бузувірському вибивали людей на Західній Україні, щоб приписати ці злочини УПА. Одна із частин розділу має просто-таки афористичну назву: «Боротьба людей антисовєтських проти людей совєтських».

Книга «Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці», звісно, не ідеал. Там є неточності, є огріхи (скажімо, В’ячеслава Липинського названо ідеологом ОУН) і надто дискусійні потрактування: чи була ідеологія ОУН до 1943 року тоталітарною, як стверджує Ґоґун, чи йшлося просто про ідеологію підпільної бойової організації, яка вимушено вдається до жорстких, жорстоких навіть й автократичних методів діяльності і бачить у них порятунок для нації? Немає й достатньою мірою виписаних історичних підстав антидемократичної настанови довоєнної ОУН — адже Центральна Рада, яка сповідувала «демократизм без берегів», загинула саме через нездатність до мобілізації мас навколо жорстких «бойових» ідей та настанов. Були демократами консервативного ґатунку й лідери ЗУНР. Тому ОУН прагнула у передвоєнний час не повторити помилки попередників. Недооціненим у книзі видається і поворот ОУН на 3-му Великому зборі до демократичної ідеології. І, нарешті, автор, на противагу думці останнього командувача УПА Василя Кука, котрий наголошує, що в історичній перспективі боротьба УПА закінчилася ствердженням сучасної Української держави, зазначає, що, мовляв, у Бєларусі, Молдові, Вірменії тощо не було після совєтсько-німецької війни масового партизанського руху, але це зараз також незалежні держави. Проте постає логічне запитання: а чи розвалився б СРСР, якби не вихід із нього України у 1991 році? І, у свою чергу, чи був би фактом цей вихід, якби не збройна боротьба за незалежність у 1940-50-х роках?

Але головне, що книга є чесним дослідженням і змальовує український повстанський рух як широкий народний спротив російському комунізмові як злочинній ідеології, що трималася на злочинних же організаціях ? НКҐБ, НКВД, «Смерші», ВКП(б) тощо. А таке дослідження для сучасної Росії, варто повторити, — виняток.

 

"Книжник-review", листопад 2004.