Богдан Тесля

ЧУЖІ ПОЧИНАЮТЬ РОЗУМІТИ, А СВОЇ?

Дивна річ, уже 13 років люди, що засідають у Верховній Раді, мають пільги, право писати закони для великої європейської держави завдяки тим, хто воював у лісах і горах, гинув у криївках, потерпав у концтаборах, а ніяк цих борців за волю України не хочуть визнати офіційно.

Виявляється, що в «незалежній» Україні боротьба за незалежність розглядається як щось таке, що межує зі злочином і потребує виправдання. Уявіть, що у Франції створюють комісію з розслідування діяльності Жанни д'Арк, в Угорщині — з розслідування діяльності Шандора Петефі й Лайоша Кошута, а в Болгарії — Христо Ботєва і Василя Левського. А у ВР України створюють принизливі комісії з розслідування діяльності ОУН-УПА... Поведінка президентів, прем'єрів і парламенту України засвідчує, що наша країна ще й досі залишається державою з вельми обмеженим суверенітетом. Справді незалежні держави поводяться по-іншому.

У цьому контексті становить значний інтерес книга, що вийшла друком у Санкт-Петербурзі, в Росії, російською мовою. Автор — Олександр Гогун, назва книги: «Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці». В анотації видавництва сказано: «У книзі спростовуються міфи про створення УПА нацистами, висвітлюється антинацистська боротьба українських повстанців, на підставі документів і свідчень розглянуто українсько-польський міжетнічний конфлікт 1942—1944 рр. Розповідається про операції радянських спецслужб щодо знищення чи арешту керівників ОУН і УПА: Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича, Василя Кука, Лева Ребета і Дмитра Клячківського. Описані методи дій повстанців проти поляків, нацистів і комуністів, методи радянських репресивно-каральних органів у боротьбі проти ОУН-УПА, терор червоних партизанів у роки радянсько-німецької війни і діяльність «перевертнів у косоворотках» — спецгруп НКВД-МГБ».

Уже з цієї анотації зрозуміло, що книга відрізняється від того потоку антиукраїнської пропагандистської макулатури, що є нормою в сучасній Росії. Цю книгу було б дуже корисно прочитати депутатам Верховної Ради України, передусім російськомовним. Бо в ній є чіткі визначення характеру тих подій, що відбувалися в західних регіонах України в 1944 — 1954 рр. Автор Олександр Гогун пише про ідеологічні штампи у свідомості росіян, але, здається, що у свідомості деяких наших законодавців вони закорінені ще глибше. Важко не погодитися з російським автором, коли він стверджує: «Саме ці ідеологічні штампи й дотепер не дозволяють багатьом жителям Росії зрозуміти, чому в 1991 р. Радянський Союз — «непорушна сім'я народів» — раптом розвалився, як картковий будиночок. Одні звинувачують в цьому ЦРУ, інші — «дурного Горбачова», треті — «зрадника Єльцина», четверті — міфічних змовників. Але очевидно, що головна причина розпаду Союзу — націоналізм чи патріотизм (кому як подобається) населення союзних республік. Ще в часи товаришів Леніна і Сталіна люди на «національних окраїнах» замислювалися над тим, як добре жити без настирливої опіки «старшого брата». Деякі з них не лише замислювалися, але й брали в руки зброю. Власне, про це й книга — про те, як люди зі зброєю в руках боролись за свою національну свободу і незалежність».

Чому в Санкт-Петербурзі людина розуміє те, чого ніяк не може і не хоче зрозуміти людина з депутатським значком у Верховний Раді в Києві?

Російський автор зазначив: «Саме бандерівці не побоялися самі кинути виклик двом найсильнішим тоталітарним імперіям свого часу».

А ось такий висновок О. Гогуна: «Тут слід відмітити важливу особливість боротьби радянських карателів проти повстанців - під час такої порушувалися всі мислимі й немислимі правові норми, закони і звичаї ведення війни. Зокрема, це стосувалося винищення мирного населення». Ось для розслідування чого варто було б створити комісію...

Говорячи про культурну політику СССР у західних областях України, російський автор дає їй таку оцінку: «А як ще цю політику можна назвати? Русифікація та й годі, хоч би як ставитися до цього процесу. Не в останню чергу через навалу російсько-радянської культури повстанці довгі роки мали підтримку в середовищі місцевого населення, що воліло розмовляти рідною мовою, а не чужинською — хоч би якою вона була: польською, румунською чи російською».

Ще один цікавий і, на наш погляд, правильний висновок автора з міста на Неві: «Навряд чи бойові дії УПА і проти УПА можна назвати громадянською війною. Оскільки повстанців населення підтримувало, а ті, хто організовували антиповстанську боротьбу, були зайдами в Західній Україні. Співробітники репресивно-каральних органів, які в цій боротьбі виграли, були за походженням не з Галичини, Волині чи Північної Буковини. Тобто йдеться не про громадянську, а про національно-визвольну війну...».

Варто було б прочитати цей висновок заступникові директора Інституту історії НАН України професорові С.Кульчицькому, який вважає, що українські юнаки вступали до лав УПА лише задля того, щоб повернути корову, забрану до колгоспу...

І нарешті, останній висновок російського автора (читайте, панове і товариші «українські» депутати!): «У 1990-ті роки і нині пам'ять про ці події серед населення західноукраїнських міст і сіл дуже свіжа, живі й учасники цієї боротьби з обох сторін. В усіх селах Галичини і в багатьох на Волині й Буковині збудували або монументи, або звели меморіальні кургани на честь тих, хто загинув у боротьбі за незалежність України. На честь керівників УВО, ОУН і УПА названо вулиці й майдани західноукраїнських міст, їм поставлено пам'ятники. А пам'ятники представникам радянської номенклатури і співробітникам репресивно-каральних органів чомусь зруйнували. Через десятиліття після закінчення «війни після війни» народ указав на тих, кого він підтримував, а проти кого — воював».

До цього висновку не можна нічого додати.

 

"Шлях перемоги", № 45(2632), 3 листопада 2004 р.