Петро Боярчук

УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ ОЧИМА РОСІЙСЬКОГО ДОСЛІДНИКА

Правду про неоголошувану війну сталінського комуно-більшовизму з українською
волелюбністю російський дослідник шукав і з допомогою “Волині”

Говорячи про книгу російського дослідника національно-визвольних змагань в Україні сорокових-п’ятдесятих років минулого століття Олександра Гогуна “Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы” (минулого року вийшла друком у Санкт-Петербурзі обсягом 410 с.), автор опублікованої (03.11.04) в українському часописі “Шлях перемоги” (Київ) статті “Чужі починають розуміти, а свої?” Богдан Тесля зазначив, що вона “відрізняється від того потоку актиукраїнської пропагандистської макулатури”, який “є нормою в сучасній Росії”. Оскільки “Шлях перемоги” — визнаний часопис нинішніх українських націоналістів, то така оцінка набуває особливого відтінку. Тим паче, що, розвиваючи свою думку, Тесля говорить про книгу Гогуна , як про таку, в котрій “є чіткі визначення характеру тих подій, що відбувалися в західних регіонах України в 1944—1945 р.р.”. І в цьому зв’язку вважає, що “книгу було б дуже корисно прочитати” багатьом, а “передусім російськомовним” депутатам українського парламенту, котрі, живучи в Україні, “ніяк не можуть і не хочуть зрозуміти того”, що розуміє людина, яка живе в Санкт-Петербурзі.

Повинен сказати, що характер тих подій Гогун справді описав дуже чітко, чим і привертає його праця до себе читацьку увагу. Хоча в багатьох випадках є аж надто стислою, навіть концептуальною. З іншого боку, можливо саме завдяки стислості тематичних розробок у розділах книги й концептуальності власних висновків, які підтверджуються документами, і знімає автор полуду з очей насамперед тим російським, російськомовним та українським, але привченим в усьому озиратись на «старшого брата», читачам, котрі слово бандерівець і дотепер ототожнюють зі словом бандит, а словосполучення «український націоналіст» прочитують не інакше, як зрадник. Українські повстанці з досліджень Гогуна постають людьми, покликаними до зброї однією метою і згуртованими одним гаслом: «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї».

А про те, наскільки масштабною була їхня боротьба, зокрема, і в час гітлерівської окупації Волині, говорить разом із іншими наведеними у цій книзі документами таке от повідомлення червоного партизанського командира Петра Вершигори (очолив партизанську дивізію після Сидора Ковпака), надіслане ним на початку 1944 року в Український штаб партизанського руху:

«... Западный берег (друкується мовою оригіналу, з деякими скороченнями. — П. Б.) р. Горынь, районы Стыдень, Степань, Домбровица, район Колки — Рафаловка были в руках УПА, за ними до Стохода советские партизаны, а от реки Стоход на Запад полностью националистические районы УПА, партизанами даже не разведанные... Экономическое состояние районов, контролируемых УПА, более благополучное, чем в советских районах, население живет богаче и менее ограблено... Волынь — в частности, районы Городище, Турийск, Порицк, Горохов, Владимир-Волынский — полностью находились под контролем УПА. Гарнизоны противника были только в крупных населённых пунктах». В іншій радіограмі вищому командуванню той же Вершигора вказує: «На протяжении почти всего 1943 г. Волынь охвачена антинемецким движением... Националисты возглавили его и направили.... а мы... особенно Волынские и Ровенские партизанские князья-бездельники,.. и палец о палец не ударившие, чтобы возглавить его».

Правду про те, як і з ким дуже часто боролися червоні партизани на окупованій гітлерівцями території, санкт-петербурзький дослідник з’ясовував і з допомогою нашої газети. Саме в цьому зв’язку в розділі «Как «народные мстители» мстили народу: малоизвестное из жизни красных партизан» він майже повністю процитував записану мною свого часу і опубліковану «Волинню» 4 серпня 1992 року під заголовком «Трагедія Старої Рафалівки» розповідь лучанки Раїси Сидорчук про те, як червоні партизани із загону Бринського під приводом боротьби з націоналістами знищили це селище і вчинили над його мешканцями, незалежно від віку і статі, кілька епізодичних диких розправ, а потім — масову.

Гогун знайшов і конкретне документальне цьому підтвердження. А відтак зробив із усього такий (друкується мовою автора) висновок: «... Сожжено большое село, убито 60 человек, а кров и хозяйство потеряли сотни людей. Из убитых только 8 человек (13%) — члены ОУН... Брынскому присвоили звание Героя Советского Союза... через два с половиной месяца после того, как его головорезы уничтожили Старую Рафаловку».

Додам: в нашій області точнісінько так, але вже «головорезы» червоного партизанського загону імені Ванди Василевської, боролися з «буржуазними націоналістами» в селі Лахвичі Любешівського району, подібно проходила ця боротьба і в деяких інших населених пунктах. Відтак особливого значення набуває на цьому тлі інший документ — «Наказ до УПА», виданий в травні 1945 року Головним командувачем Повстанської армії генералом Тарасом Чупринкою. В оригіналі один із його абзаців звучить так: «Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі. Ви не дозволяли йому грабити українського села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли й палення сіл...»

 

"Волинь" № 355, 18 червня 2005 р.