П. Панянчук

ВЖАХНІТЬСЯ, ЛЮДИ!

(або Чи переписувати нашу історію)

До цього часу наше все ще до якось міри совкове суспільство роздумує над ділемою: визнавати чи не визнавати воїнів УПА воюючою стороною. І попри всі намагання нової влади визнати їх такими, опозиція, в образі "регіонів" та комуністів, опираючись на той совковий електорат з його стереотипами, складеними в "совєтську" епоху, противляться цьому.

І досить-таки уперто!

І зрозуміло чому. Бо доведеться дещо визнати. Адже, якщо гарненько розглянути той період боротьби ОУН і УПА без упередження, без перефарбування, без отих стереотипних, нав'язаних нам совєтським режимом штампів, в яких ці люди називались "зрадниками", "фашистськими наймитами", "головорізами" та "холуями імперських розвідок", а війська того режиму - "визволителями", партизани ж - "народними месниками", то виявиться, щось досить таки протилежне. І саме це підтверджує російський дослідник історії ОУН-УПА Олександр Гогун в своїй величезній дослідницькій роботі під красномовною назвою "Между Гитлером и Сталиным украинские повстанцы", виданій у Петербурзі 2004 року.

На 410 сторінках цієї книги він безсторонньо виклав свої дослідження, зроблені як в секретних архівах колишнього Союзу (КГБ, МГБ, НКВД, СБ) так і при використанні зарубіжних матеріалів. Зокрема, польських, чеських, німецьких, канадських.., архівів ОУН-УПА, спогадів, мемуарів, свідчень учасників… після чого мимоволі прийшов до висновку, що ці люди (ОУН-УПА) "зі зброєю в руках боролись за свою національну свободу та незалежність".

Не більше і не менше!

І вели цю боротьбу на декілька фронтів: і проти польських окупантів, і проти угорських, і проти чеських, і проти румунських, і проти німецьких, і проти "совєтських".

Хоч двох останніх вони в різні періоди і сприйняли як визволителів: "совєтських - від поляків, а німецьких, пізніше - від "совєтів". Але врешті-решт боролися проти всіх.

Адже "совєти" принесли із собою ще гірше рабство, ніж польське.

Досліджуючи поведінку "совєтів" у період 1939-1941 рр. в Західних областях, Олександр Гогун прийшов до висновку, що не боротися проти такого розгулу беззаконня, яке приніс туди сталінський режим, було просто неможливо. Колективізація, нищення інакомислячих, терор… А особливо звіряча розправа у в'язницях напередодні відходу перед німцями… відкрили дійсне обличчя такого "визволення". Додайте сюди не тільки чутки, але й дійсно побачений західниками результат Голодомору-33 в Україні і… все стає на свої місця.

Тому багато хто сприйняв на цей раз вже німців, як визволителів від червоного терору совєтів.

Щоправда їхні сподівання знов не справдились. Бо коричневий терор врешті виявився не кращим від червоного, але…

Але німці не нав'язувалися українцям у брати. А ось "совєти" не тільки нав'язувалися, але весь час про це тільки й твердили. Та настільки, що затуркали багатьом голови своєю братньою пропагандою, мовляв, ми несли туди і прогрес, і визволення, і рівноправність, і свободу, і демократичні перетворення…

"В дійсності ж, - як пише О. Гогун, - поляки, білоруси, євреї і українці з територій "об'єднаних" в 1939 р. з СРСР, - у своїх спогадах всі як один свідчать про шок, від безкультур'я, бідності, забитості і одночасної жорстокості пришельців із іншого світу - сталінського СРСР".

"Зі свого боку, ті, хто був посланий на "освоєння" нових земель, окрім всього, пізніше згадували про їх почуття сорому за низький, в порівнянні з місцевим, рівень власної побутової культури".

Та як би ж тільки це! Адже та жорстокість і те безкультур'я проявилися не тільки в киданні гранат прямо у в'язничні камери чи розстрілі в'язнів перед відступом Червоної Армії 1941 р., але й пізніше "совєти" не раз і не два показували свої зуби.

Ось як "хозяйнували" радянські партизани в західних областях.

Нагадаю, що автор книги не сим патик ОУН-УПА і користувався тільки свідченнями та незаперечними документами. Наведено деякі.

Свідчення мешканки Луцька Р.Г. Сидорчук 1924 р.н., яка зустріла окупацію в селі Стара Рафалівка.

"Німці наше містечко обходили. А в лісах довкола Старої Рафалівки з'явились червоні партизани. Називали себе партизанами Дяді Петі (полковника Брянського. - О.Г.). І спочатку ми на них дивились, як на дійсних героїв. Бандерівців ми не бачили до 1943 р. Тому червоні партизани були єдиним об'єктом нашого захоплення і уваги. Ми зустрічались з ними, разом співали пісень, допомагали харчами… Добрі стосунки закінчились, щойно вони ввійшли в силу. Почалось з того, що партизани Дяді Петі взялись "вершити суд" над сім'ями, хлопці з яких були в "шуцманах" …

Зверніть увагу, як це вони робили.

"Тоді і по цій причині вони звершили дику розправу над сім'єю Пасевічів. Старшого Пасевича забили відразу. Потім на очах у матері погвалтували старшу доньку Лізу. І всіх постріляли. В матір під кінець всадили три кулі. Та доля розпорядилась так, що мати вижила…"

А ось - така ж розправа із сім'єю Паламарчуків.

"Всіх Паламарчуків… поставили на коліна і розстріляли. З Надією (донька П.П.) розправились особливо жорстоко, її погвалтували, викручували руки, знущалися… Клаву теж, перш ніж забити, погвалтували". Коли ж у 1943 р. в село й справді зайшли бандерівці, то ті… петровці оточили містечко і повели бій з бандерівцями, бандерівці убили декілька, а містечко наше, вважай, повністю знищили. І людей ні в чому невинних забили, не скажу і скільки. Галю живцем у вогонь кинули… а біля хати - теж обгорілі - ще шість трупів. В нашому господарстві уцілів тільки погріб. В ньому виявили Олежку (сусіднього хлопчика. - О.Г.)… з розпоротим багнетом черевцем. Прибігла мати, схопила Олежку, кишки у нього із черевця випали, волочаться по землі… вона їх і не бачить, розум від горя втратила".

Вжахніться, люди!

Але на цьому трагедія села не закінчилась. Бо партизани зігнали всіх мешканців і багатьох розстріляли. Залишилось від містечка декілька домів.

"Такими вони мені й запам'ятались ті "петровці": п'яні, завжди готові убивати і грабити…"

Полковнику Брянському (дяді Петі) через два с половиною місяці, мабуть за цю операцію, присвоїли звання героя Радянського Союзу! Чи не за ті погвалтування та розпоротий живіт у Олежки?

А що це була чистісінька правда про таку поведінку "визволителів", свідчить і лист товаришу Сталіну від самого Берії.

Ось про що він пише 23 січня 1943 р.

"Особовий склад 12-го батальйону Сабурова (ще один Герой! - П.П.) займається розгулом, п'янством, тероризує і грабить советськи налаштоване населення, в тому числі рідню, навіть своїх бійців".

Це вже незаперечний документ від самого Берії.

А ось його ж лист тому ж Сталіну від 25 січня 1943 р. вже про 7-й батальйон.

"Партизани цього батальйону займаються нечуваними грабунками, бандитизмом та п'янством, роз'їжджають по селах у формі німецьких солдатів. Мешканців, втікаючих у ліс (від партизанів) розстрілюють".

І пише цей міністр внутрішніх справ не від того, що витворяють якісь там сабурові, чи петровці, бо ж радянська влада точно так розправлялася і в Союзі… з жінками та дітьми "ворогів народу" та й сам Берія грішив погвалтуванням. А писав він тому, що "населення, яке ненавиділо німців, підготовлене нами (тобто, совєтами - П.П.), до повстання".

Ось чому ще й досі так уперто деякі з тих "визволителів", а, особливо, ідеологів тієї советської політики по вкоріненню комунізму (чи соціалізму) тими звірячими методами не визнають ОУН-УПА воюючою стороною. І воюючою за національне визволення власної держави. Як це і доводить росіянам на основі вивчених ним архівних документів автор книги "Между Гитлером и Сталиным украинские повстанцы" Олександр Гогун. Доводить не тільки своїм співвітчизникам, але й українцям, мовляв, вжахніться, шановні та врешті протріть очі.

Але то була війна. А на війні - як на війні. Та ось війна закінчилась, а методи наведення соціалістичного, (чи комуністичного!), порядку залишились. Так, наприклад, тільки за 2 місяці 1945 р. по Станіславській та Волинській області автор книги віднайшов зафіксованими 1109 "порушень". Серед них "77 убивств, 75 підпалів та знищення майна, 378 пограбувань, 213 випадків побиття та 46 незаконних арештів" тими органами МГБ.

Це офіційно зафіксовано!

А скільки було покрито корпоративною солідарністю? Бо ж безчинствували і міліціонери і особісти. Та й партійні керівники не відставали. Автор це доводить. .До речі, в справці МДБ УРСР від 1 липня 1946 р. можна знайти інформацію й про інші "незаконні методи ведення допиту".

Що це за такі методи, Олександр Гогун розкриває на прикладі начальника відділу Глинянського РВ НКВС - молодшого лейтенанта Матюхіна, який 14 лютого 1946 р. викликав для допиту громадянку М і…

Погвалтував її. "На другий день знов викликав на подібний допит. Та коли вона вчинила опір, він її побив гумовою палицею, роздів догола, за коси поклав на підлогу і… ввіткнув палицю в половий орган". Потім вчинив ще більше звірство, про яке важко й писати.

Таким же чином тим же Матюхіним були погвалтовані ще чотири дівчини 15-ти. 16-ти, 21 та 23 років.

То ж вжахніться ще раз! Тим більше, що всі ці дівчата, як зазначає автор книги, "після вчиненого насилля та знущань… були звільнені як безпідставно затримані". І далі пише - "за звичай виявлені в подібних безчинствах чекісти чи міліціонери відбувались строгим виговором з попередженням, двадцяти добами арешту, часто - пониженням у званні, або ж відчисленням із органів. Наприклад, зам начальника Пробіжнянського РВ НКВС Кості, який керував групою, що в п'яному угарі вчинила розправу в с. Кривеньки… відбувся тим, що його перевели в другий район. В група при цьому розстріляла 10 чоловік, (навіть членів сімей червоноармійців!), спалила 45 домівок зі своїм майном, заготовленим зерном, худобою…"

Нагадаю, так наводили свій порядок вже по закінченні війни "сталінські орли". То як мусили діяти проти них ті, хто змушений був, за визначенням автора книги, "зі зброєю в руках боротись за свою національну свободу та незалежність"?

Як?

А так як і діяли. До останнього патрона. І всіма засобами. Так як і треба боротися проти ґвалтівників, загарбників та поневолювачів. А не проти тих, хто приніс справедливість, законопорядок та визволення. Адже визволителі не безчинствують, не грабують і не гвалтують визволених. Не вчиняють голодомори гулаги і не випалюють, не винищують цілі села. Не встеляють ту дорогу такими злочинами, перед якими бліднуть навіть злочини самого Іуди.

А що це було саме так, якраз і відкриває те дослідження Олександра Гогуна.

Почитайте та вжахніться!

 

"Український Південь", № 19 (619), 2006 р.