ВСТУП

У сучасних умовах творення Української Держави, у нелегких пошуках цивілізованих шляхів розбудови багатопартійної системи і демократичного суспільства, у формуванні історичної свідомості нашого народу важливе значення має об'єктивне висвітлення минулого, неупереджене ставлення до історичних подій і фактів, до діяльності тих чи інших політичних партій і організацій, державних, громадських та військових діячів.

Останні роки ми є свідками значного поширення нових історичних знань, які рішуче руйнують усталені погляди і концепції, звеличують одних і принижують інших, якнайшвидше заповнюють лакуни вітчизняної історії. Часом це робиться квапливо, без всебічного і ґрунтовного осмислення минувшини, без залучення нових документальних джерел або ж шляхом їх чергової фальсифікації з ідеологічних міркувань. Усе це неминуче призводить до творення нових міфів і легенд.

Переосмислення минулого - це завжди болісний, але, мабуть, вкрай необхідний процес. Адже без урахування його уроків, без знання історичної правди, всього героїчного і трагічного, жодне суспільство не може розраховувати на майбутнє, запобігти збочень у своєму поступальному розвитку.

З огляду на це найбільшу увагу громадськості привертають драматичні сторінки історії України, пов'язані з боротьбою нашого народу за волю і державність, особливо у швидкоплинному XX столітті, яке стало "зірковим" часом для багатьох народів світу, котрі вибороли свою незалежність і право жити за власними законами. Досяг цієї мети й український народ. 24 серпня 1991 р., в умовах краху компартійної системи в СРСР, Верховна Рада УРСР урочисто проголосила повну незалежність України.

1 грудня 1991 р. на загальноукраїнському референдумі населення майже одностайно схвалило і підтримало цей історичний акт. Так був зроблений, нехай і виключно важкий, однак, на нашу думку, лише черговий крок на довгому шляху розбудови української державності, пошуку для нашого народу власного місця під сонцем. Однак і цей крок можна правильно усвідомити, коли розглянути його в контексті минулих подій, місце і роль яких в історії нашого державотворення сприймається громадськістю далеко неоднозначно.

Серед них, на нашу думку, важливе місце належить подіям, пов'язаним з виникненням і діяльністю на західноукраїнських землях у 1920-1950-і роки Української Військової Організації (УВО), Організації Українських Націоналістів (ОУН), з утворенням і бойовими діями в роки Другої світової війни і в післявоєнний час Української повстанської армії (УПА). Збройна боротьба УПА в 1943 р. проти німців і в 1943-1956 рр. проти радянської влади - одна з найбільш складних і суперечливих сторінок в історії українського національно-визвольного руху, в якому визначальна роль належала ОУН, котрою керував Провід цієї

* Після розколу в ОУН, який стався в лютому 1940 р., члени обох її фракцій, зберігаючи офіційну назву "ОУН", стали називатися "бандерівцями" і "мельниківцями". Водночас обидві фракції йменувалися як мельниківська ОУН або ОУН(м) і бандерівська ОУН або ОУН(б) чи ОУН(р) - революційна ОУН. Однак зазначені назви ніколи не вживалися в офіційних документах обох фракцій. З початку 1943 р. і до серпня 1943 р. бандерівська ОУН офіційно називалася ОУН(СД) - "Самостійників-Державників". Утворення 1946 р. на еміграції Закордонних частин ОУН, які очолив С. Бандера, фактично визнало офіційне існування ОУН на Українських Землях, якою керувало Бюро Проводу на чолі з Р. Шухевичем.
Організації на Українських Землях (ОУН УЗ).*

Після визвольних змагань 1917-1920 рр., коли чвари і розбрат панували у середовищі національно-державницьких сил українства, нечисленна на той час УВО на чолі з полк. Є. Коновальцем першою кинула виклик посідачам українських земель, стала на шлях безкомпромісної боротьби за відновлення української державності.

Наприкінці 20-х років XX ст. УВО покликала до життя ОУН - політичну організацію нового типу, радикалізм і безкомпромісність дій якої за втілення в життя національного ідеалу не мали аналогу в українській історії. Діяльність УВО і ОУН в Західній Україні у 1920-1930-х рр. була важливою складовою частиною національно-визвольного руху в цьому регіоні, стратегічна мета якого полягала у звільненні українських земель від польського панування, об'єднанні з Наддніпрянською Україною, створенні Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

Звичайно, УВО-ОУН не були єдиними представниками настроїв і прагнень українського населення західного регіону. Його національні та інші інтереси на свій лад репрезентували й інші політичні сили, зокрема, ліберально-демократичного, клерикального і лівого спрямування. Якщо вищезазначені сили переважно орієнтувалися на здобуття Західною Україною статусу автономної одиниці у складі польської держави або ж приєднання її до СРСР, то ОУН вважала своїм основним завданням протипольську і протикомуністичну боротьбу "за відновлення державної самостійності соборної України" шляхом підготовки і проведення збройного повстання як у західних теренах, так і в Наддніпрянській Україні, яке мало перерости в національну революцію. При цьому ОУН прагнула охопити своєю революційною роботою й українську еміграцію, включити її потенціал в боротьбу за УССД.

Діяльність УВО і ОУН проявлялася в різних формах (організаційно-політична, ідеологічна, пропагандистська тощо), проте найбільший резонанс в українському суспільстві мав саме збройний чин українських націоналістів: від диверсійно-терористичних акцій бойовиків УВО до бойових дій УПА. На нашу думку, саме діяльність повстанської армії стала вершиною досягнень українського визвольного руху в роки Другої світової війни і в перші післявоєнні роки.

З позиції сьогодення видно, що тогочасні спроби УВО і ОУН, незважаючи на закладену в них високу мету служіння національній ідеї і прагнення шляхом збройного повстання і національної революції здобути Українську Самостійну Соборну Державу, виглядали в цілому недостатньо зваженими, нерідко відірваними від життя, не враховували багатьох реалій часу. Збройний виступ водночас проти поляків і більшовиків вимагав довготривалої підготовки, сприятливих умов. Не могла знайти у ті роки програма боротьби УВО-ОУН проти Польщі і СРСР й зовнішньополітичної підтримки.

Утім керівники УВО-ОУН не були ідеалістами з огляду на те, що не розуміли необхідності спертися на зовнішні сили щодо реалізації поставленого перед собою завдання. Ще на початку 1920-х років УВО зробило ставку на Німеччину. Це був, як здається, тактично виправданий крок, бо згадана країна неминуче мала розгорнути боротьбу за перегляд основних статей Версальського мирного договору 1919 р., від якого постраждав і український народ, чиї етнографічні землі опинились в складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. На пронімецькі позиції стала й створена у 1929 р. ОУН.

Прихід до влади у Веймарській республіці нацистів, вражаюча зовнішньополітична діяльність останніх вселила великі надії у керманичів ОУН, начебто підтверджувала правильність обраного ними шляху і зовнішньої орієнтації. Після розгрому німцями Польщі у швидкоплинній кампанії 1939 р. плани ОУН щодо виборення незалежності України, здавалося, набули зовсім реального змісту, бо не за горами бачився збройний конфлікт між Третім рейхом і Радянським Союзом.

Незважаючи на розкол в ОУН, що стався у лютому 1940 р., її обидві частини відверто пов'язали себе з нацистською Німеччиною і щиро прагнули сприяти їй у розгромі СРСР, покладаючи тверду надію на можливість таким шляхом здобути УССД. Однак Революційний провід ОУН С. Банд ери у порівнянні з ПУН А. Мельник виявився краще підготовленим в організаційному і в політичному відношенні до подій, які мали розгорнутися з початком німецько-радянської війни.

Прихильників С. Бандери відрізняло від їхніх опонентів почуття власної незалежності і гідності, намагання не просто підпорядкувати себе німецькій політиці на Сході і стати іграшкою в руках німецьких чинників, а палке прагнення бути рівноправними у боротьбі з СРСР, вперто домагатися перетворення України на незалежну державу.

Але вже скоро Революційний провід ОУН зрозумів справжні цілі нацистів на Сході і їх ставлення до української національної ідеї. Розчарування, зрозуміло, було надзвичайно великим. Обидві фракції ОУН і всі інші політичні проводи українства опинилися у шоковому стані. Швидше за інших отямилися бандерівці. Наступив час усвідомлення помилковості опертя на А. Гіт-лера та його рейх і необхідності, всупереч попереднім розрахункам, виступити збройне не тільки проти більшовиків, але і проти німців. Поряд з цим приймається рішення поборювати і своїх політичних опонентів з табору організованого українства. Не вдалося уникнути бандерівцям збройного протиборства й з польською меншиною на західних українських землях.

За цих обставин на Волині-Поліссі навесні 1943 р. створюється УПА, політичне керівництво якого перебрав Провід ОУН С. Бандери. Упродовж кількох місяців повстансько-партизанські відділи та групи ОУН перетворилися на поважну військову силу, лави якої частково поповнили мельниківці й бульбівці. З цією силою почали рахуватися як Німеччина, так і СРСР. При цьому кожна із згаданих сторін намагалася використати УПА в своїх інтересах. З цього часу у визвольних змаганнях наступив якісно новий етап - етап збройної боротьби за УССД, у якому провідну роль зіграла УПА. Вона намагалася стати загальноукраїнською, позапартійною військовою організацією. Саме збройна боротьба Української повстанської армії, особливо в роки війни, надала поважного резонансу українському визвольному руху, стала найсвітлішою його сторінкою.

Разом з тим бойові дії УПА в 1943-1945 рр. проти радянських партизанів і напади повстанців на окремі підрозділи і поодиноких військовослужбовців, тилові об'єкти Червоної армії, як і в той час, так і сьогодні, не знаходять адекватного розуміння в українському суспільстві. Протирадянськии фронт ОУН-УПА, хоч і був з огляду на політику і плани українського визвольного руху виправданий, проте під кутом антифашистської боротьби збройні акції українських націоналістів проти партизанів і Червоної армії виявилися на користь країн фашистського блоку.

В українському русі опору в роки Другої світової війни провідна роль належала ОУН(Б) та створеної нею УПА. Проте було б неправильним ігнорувати діяльність в ті часи мельниківського ПУН і збройної формації Т. Боровця. Вони теж стали важливими чинниками українського руху опору, хоч згадані організації не завжди були послідовними, а їхні члени своєю активністю і самовідданістю поступалися бандерівцям. Прагнули знайти своє місце у цей час і прихильники гетьмана П. Скоропадського, Державного центру УНР в екзилі.

Звичайно, Революційний провід ОУН, ставши на шлях збройних форм боротьби, розумів, що в такий спосіб він не подолає у відкритому протиборстві своїх основних противників. Але впертий характер бойових дій між Німеччиною і СРСР породив у середовищі керманичів ОУН-УПА ілюзії стосовно швидкого виснаження обох імперіалізмів - Берліну і Москви. Покладалися надії й на те, що вдасться створити під орудою бандерівської ОУН єдиний фронт боротьби поневолених народів. Але час показав помилковість усіх тих розрахунків.

На рубежі 1943-1944 рр., не відкидаючи думки про виснаження лише СРСР (бо поразка Німеччини здавалася неминучою), проводирі українського революційно-визвольного руху роблять ставку на майбутню війну між СРСР і його західними союзниками. Поряд з цим надавалося важливе значення можливості внутрішнього розвалу Радянського Союзу через невдоволення населення соціально-економічним становищем і антикомуністичним рухом в національних республіках.

Однак ці передбачення не підтвердилися. Як визнав у своєму виступі на Всесвітньому форумі українців 21-24 серпня 1992 р. в Києві колишній "урядуючий" провідник ОУН(Б) М. Лебедь, "сподівання на розвал СРСР і на допомогу Німеччини не виправдались". Більш того, СРСР вийшов з війни помітно зміцнілим і набув широкого міжнародного авторитету. Конфронтація між ним і західними демократіями, хоч і носила гострі ідеологічні форми, проте не вийшла за межі "холодної" війни.

За цих обставин Бюро проводу ОУН, очолюване Р. Шухевичем, приймає надзвичайної ваги рішення: незважаючи на несприятливі для революційно-визвольного руху внутрішні й зовнішні умови, продовжити збройну боротьбу з радянською владою і комуністичним режимом в Україні. З цього часу протиборство обох сторін набуло виняткового напруження і жорстоких форм, жертвами яких стали сотні тисяч мирних жителів західного регіону.

Проте відомо, що у збройній боротьбі успіх чи поразка не завжди вимірюються кількістю загиблих, поранених і захоплених у полон. За слова відомого німецького військового теоретика Ф. фон Бернгарді, в кінцевому рахунку перемагає той, хто не зважаючи на втрати, добивається морального потрясіння противника. Хоч радянська влада і завдала поразки ОУН-УПА у збройному протиборстві, проте вона не домоглася отого "морального потрясіння" визвольного руху в західних областях України. Ідея, за яку боролися ОУН-УПА, виявилася нездоланною і в наш час реалізувала себе в незалежній Українській державі.

За часів радянської влади в офіційній історіографії УРСР націоналістичний рух у західних областях України одностайно трактувався як буржуазно-націоналістична контрреволюція, а загони УПА розглядалася як "бандфор-мування", слухняне знаряддя фашистських спецслужб. Щодо української еміграції, то її дослідники з національного середовища сходилися в тому, що діяльність ОУН у 1929-1956 рр. - це українська національна революція, революційно-визвольний рух, продовження визвольних змагань 1917-1920 рр. за утворення УССД, а УПА - це зародок майбутньої Української армії. Не варто казати, що обидві сторони звинувачували одна одну в безмірних жорстокостях стосовно власного народу, у співпраці з його ворогами (чи то німцями, чи то поляками, чи то росіянами).

Не вдаючись до спеціального аналізу вказаних дефініцій, які потребують багатопланового дослідження, можна лише з упевненістю сказати, що діяльність ОУН не була "буржуазно-націоналістичною контрреволюцією" в Україні, а її учасники - "сліпим знаряддям" у руках іноземних держав. : ізсм з тим не була витвором рук німецького гестапо й УПА.

Водночас важко погодитися з твердженням, що рух ОУН-УПА був національною революцією. По-перше, національною революцією були події 1917-1918 рр., по-друге, рух ОУН-УПА не набув загальноукраїнського значення, хоч його проводирі доклали багато зусиль, щоб охопити своїми діями терени всієї України; по-третє, побіжний погляд на програму соціально-економічних перетворень, які декларували ОУН-УПА, свідчить, що вона була механічним поєднанням окремих рис капіталізму і соціалізму. Прагнення українських націоналістів знищити всі "форми експлуатації класу класом та одиниці одиницею" і встановити таким шляхом „справедливий лад в Україні" були такою ж фантазією, як і намагання побудувати соціалістичне суспільство в одній окремо взятій країні.

Боротьба ОУН-УПА проти компартійного режиму в СРСР після вигнання ї території України нацистських окупантів і до середини 1950-х років проявлялася не тільки у формі національно-визвольного руху, але й мала виразні риси громадської війни між тими силами в тогочасному українському суспільстві в УРСР, які, з одного боку, виступали за державну самостійність України, з іншого - відстоювали Радянську Україну як інтегральну частину багатонаціонального Союзу РСР.

Хоч в українському національно-визвольному русі після визвольних змагань 1917-1920 рр. постійно зростала роль українських націоналістів, а в роки Другої світової війни ОУН-УПА виступали чільною силою у боротьбі за здобуття незалежної і суверенної України, ставлення до них з боку інших антикомуністичних центрів українства (гетьманці-державники, Державний центр УНР та дотичні до нього громадські організації) було малосприятливим.

Віддаючи належне активній діяльності ОУН С. Бандери щодо національного пробудження широких кіл громадськості, напередодні німецько-радянської війни згадані політичні опоненти націоналістів приходили до висновку, що в майбутній Українській Державі ОУН взагалі не буде місця. Вважалося, що коли бандерівці "заб'ють осиновий кілок у спину ОУН, то тим вони зроблять перше національно-корисне діло для України".

Зазначена вище думка не полишена інтересу. Досвід людства в XX столітті незаперечно довів, що монопартійні тоталітарні режими, хоч і здатні на короткому історичному проміжку часу досягти видатних результатів, не мають історичної перспективи і неминуче зазнають краху. Це в певній мірі стосується й ОУН [...] та програмних засад українського націоналістів.

Отож, на наш погляд, заслуга ОУН, яка стала спадкоємницею традкшн УВО, полягає в тому, що ця Організація своєю впертою і тривалою боротьбою (1929-1956), спочатку проти польської окупації Західної України, а потім в роки Другої світової війни та повоєнні часи проти нацистів і радянської влади, закарбувала у свідомості певного прошарку українства віру у можливість здобуття державної незалежності, у неминучість падіння компартійного режиму в СРСР. Ударною силою ОУН в реалізації її програмної мети стала УПА, яка своїми діями підтримувала бойові традиції українських військових формувань всіх часів.

Широкий розкид поглядів і оцінок на роль і місце ОУН-УПА у визвольних змаганнях середини XX ст. є цілком закономірним. Однак діяльність ОУН-УПА, особливо в роки Другої світової війни (1939-1945), становить не тільки науковий інтерес, але й має прагматичне значення з огляду на те, якими повинні бути політика й стратегія визвольних змагань, коли їх ставка -це життя або смерть цілого народу, нації. Бо відомо, що у випадку перемоги лаври, звичайно, перебирають "верхи", тобто політичні діячі, партії й рухи. У випадку невдачі, як правило, все звалюють на "низи", народні маси, на їх незрілість тощо.

З розумінням ставлячись до того, що було написано про ОУН-УПА впродовж понад п'ятдесяти років по обидва боки барикад (бо й фальсифікація в оцінці тих чи інших подій і явищ є таки одним з кроків у пошуках історичної правди), не можна не відмітити, що в цих працях переважають емоції й пристрасті, ідеологічна упередженість. Аналогічна тональність притаманна й частині публікацій (брошури, статті тощо), що з'являються й у наш час, у них виразно вбачається прагнення насамперед не стільки писати правду про ОУН-УПА, а головним чином палке бажання заплямувати їх противника - радянську владу.

На жаль, окремі автори новітніх публікацій, як і їх радянські попередники, не рахуються з тим, що намагання переробити історію - цілком безнадійна справа. Бо на цьому шляху можлива лише подальша фальсифікація, підміна історичної правди черговими вигадками. І взагалі історики, виступаючи у ролі суддів, забувають, як здається, вічну істину: "не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам".

Відзначаючи переважно полемічний характер більшості праць про ОУН і УПА, підкреслюючи їх надмірну політизованість, не можна разом з цим не визнати, що важливим друкованим джерелом для сучасних дослідників історії УПА є багатотомний "Літопис Української Повстанської Армії", відомі праці

* Літопис Української Повстанської Армії. - Тт. - 28. - Торонто-Львів. 1978-1995; Лебедь М. УПА. Українська Повстанська Армія. її генеза. Ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. І частина. Німецька окупація України. Репринтне видання. - Дрогобич. 1993; Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1952-1952. Репринтне відтворення видання 1953 р. - Львів. 1991; Шанковський Л. Історія українського війська (Українська Повстанська Армія). 2-е, доповнене видання. - Віннипег. 1953 - Київ. 1991; Содоль П. Українська Повстанча Армія. 1943-1949. Довідник. - Нью-Йорк. 1994.
М. Лебедя, П. Мірчука, Л. Шанковського, П. Содоля,* кожну з них слід розглядати як важливий внесок у розроблення історії Української повстанської армії.

Стосовно історії УВО і ОУН, то тут слід відмітити спогади і праці В. Мартинця, З. Книша, П. Мірчука, Л. Шанковського, С. Бандери, Я. Стецька, сучасного дослідника О. Багана та інших авторів, а також збірники "Євген Коновалець і його доба" (Мюнхен, 1974), "Непогасний огонь віри (Збірник на пошану полковника Андрія Мельника, голови Проводу українських націоналістів)" (Париж, 1974) "На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів" (К., 1993) та ін.

Ґрунтовим підходом до вивчення історії збройної боротьби ОУН-УПА характеризуються наукові дослідження, вміщенні у збірках: "Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної конференції (27-28 жовтня 1994 р.)" К, 1995; "Друга світова війна і Україна. Матеріали наукової конференції, 27-28 квітня 1995 р." К., 1996. Серед документальних публікацій привертають увагу: "Літопис УПА. Нова серія. Видання Головного командування УПА." К., 1995, В. Сергійчук "ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали", К., 1996 та праці інших авторів. Певний інтерес з огляду на спробу систематизованого викладу тактики, способів і форм збройної боротьби УПА становить книга С. Ткаченка "Повстанческая армия (Тактика борьбы") (Минск, 2000), яка побачила світ в білоруському видавництві "Харвест".

Важливим етапом в дослідженні історії ОУН-УПА стала діяльність робочої групи Урядової комісії з вивчення ОУН-УПА, створеної при Інституті історії України НАН України. Внаслідок цієї діяльності впродовж 1998-2001 рр. побачила світ низка цікавих праць, в тому числі інформаційно-довідкових видань. Серед них книжки автора: "Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис" (К., 1998), "Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.) (К, 1998), "Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942 рр.". (К., 1999), "Українська повстанська армія в 1942-1943 рр."(К., 1999), "Українська повстанська армія в 1944-1945 рр." (К, 1999), "Нарис боротьби ОУН-УПА (1946-1956 рр.) (К., 1999), І. Ільюшин "ОУН-УПА і польське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів) (К., 2000); Ю. Шаповал "ОУН і УПА на території Польщі (1944-1947)" (К., 2000), В. Нікольський "Підпілля ОУН(Б) у Донбасі" (К., 2001).

Джерелом до вивчення історії виникнення і діяльності УВО, ОУН і УПА, за умов критичного підходу, можуть слугувати й праці противників та опонентів українського націоналістичного руху, які частково використані автором. Це, зокрема роботи радянських дослідників С. Даниленка (Карін), Клима Дмитрука (Гальський), В. Замлінського, а також В. Поліщука (Канада), С. Мислінського (Польща) А. Герена (Франція) та інших. Найбільшим недоліком цих праць слід визнати прагнення авторів за будь-яку ціну затаврувати боротьбу ОУН і УПА проти радянської влади і польської меншини, всіляко оминаючи в той ж час національно-державницький чин українських націоналістів, їхню антинімецьку діяльність, оголошуючи учасників націоналістичного руху посібниками і спільниками нацизму.

До згаданих джерел потрібно віднести й збірники документів про Велику Вітчизняну війну 1941-1945 рр., німецько-фашистський окупаційний режим та з іншої тематики, які видавалися в СРСР та УРСР до 1991 р. Хоч згадані видання носили нерідко пропагандистський характер, в них, разом з тим, вміщені цінні історичні документи.

Однак у вирі політичних пристрастей зберегти наукову об'єктивність дуже важко, і це підтверджують слова відомого письменника С. Цвейга, що "правда і політика рідко вживаються в одній хаті". Нелегко, мабуть, досліднику домогтися й того, щоб його бачення тих чи інших історичних явищ і діючих осіб вподобалося більшості. Але якщо історик, маючи необхідну наукову компетенцію, толерантно ставитиметься до об'єкту свого дослідження, то він дістане можливість дати ймовірну правдиву відповідь на найболючіші питання історії свого народу. Бо слід погодитися з думкою великого німецького філософа І. Канта, що ніколи "не пізно взятися за розум".

Збройна боротьба УВО, ОУН-УПА це невід'ємна частина історії українського народу і її треба сприймати такою, якою вона була: непримиримою і безкомпромісною, героїчною і трагічною, без прикрас і вигадок. Об'єктивному висвітленню цього явища сприяє сьогодні відкритість архівних джерел, відсутність ідеологічних пут. Це дає можливість досліднику підняти величезний пласт документальних зібрань, уважно проаналізувати їх, зробити об'єктивні узагальнення і висновки незалежно від кон'юнктури.

Утім, зрозуміло, що ніяке найгрунтовніше дослідження невзмозі воднораз вичерпати таку тему, як історія збройної боротьби ОУН-УПА. Проте кожна праця у цьому напрямку розширюватиме обсяг наших знань, сприятиме поглибленому розумінню вже далеких за часом, але близьких нам сьогодні за духом подій боротьби за незалежну Українську державу.

Працюючи над зазначеною вище тематикою, автор намагався дати своє тлумачення подіям, пов'язаним з історією створення і діяльності УВО, ОУН і УПА, приділяючи головну увагу організаційно-політичним та військовим аспектам.

Джерельною базою дослідження стали фонди і колекції Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО), Центрального державного історичного архіву України, м. Львів, державних архівів Львівської, Одеської і Рівненської областей, Державного архіву Служби безпеки України, частково Центрального архіву внутрішніх військ МВС Російської Федерації. За своїм походженням це - документи проводу ОУН і Головної команди УПА, крайових проводів ОУН на ЗУЗ і ПЗУЗ, крайових команд УПА-Захід і УПА-Північ, УПА-Південь, місцевих організацій ОУН і бойових формувань УПА; радянських штабів партизанського руху, з'єднань і загонів червоних партизанів, органів НКВС-НКДБ (МВС-МДБ), органів й установ Компартії України, політуправління і військ охорони тилу 1 -го Українського фронту; звіти, повідомлення і зведення нацистської окупаційної адміністрації, поліції безпеки і СД Німеччини, командування німецькими окупаційними військами в Україні та начальника тилового району групи армій "Південь", румунської окупаційної влади тощо, які входять до складу колекцій документів державних архівів України.
Широко використані документальні зібрання диктатора ЗУНР Є. Пет-рушевича, генерал-хорунжого В. Петріва та полк. В. Филоновича, відомих політичних, державних і громадських діячів К. Мацієвича, М. Галагана, Ю. Колларда, В. Приходька С. Русової, І. Рудичіва, О. Назарука, інших, серед яких є листи П. Скоропадського, С. Петлюри, А. Лівицького, генерал-хорунжого В. Сальського, М. Шаповала, С. Довгаля, І. Фещенка-Чопівського, а також листування Є. Коновальця з секретарем ПУН В. Мартинцем, спогади учасників руху ОУН-УПА, друковані періодичні видання та колекції летючок. Цікаві відомості почерпнуті автором з розмов і бесід з останнім Головним командиром УПА В. Куком, відомими діячами ОУН-УГВР М. Прокопом і Є. Стахівим.

Внаслідок зазначеного в науковий обіг вперше введені досі невідомі або ж недостатньо досліджені документи і матеріали, що стосуються проблематики праці, слугують до характеристики чільних діячів УВО, ОУН і УПА.

Зазначена праця є другим, виправленим і доповненим виданням серії книжок автора, які в 1998-1999 рр. були видані Інститутом історії України НАН України. Книга складається з двох томів та шести частин, які хоч і мають самостійне значення, але органічно пов'язані глибоким внутрішнім змістом - ідеологією і чином УВО, ОУН і УПА в їх змаганнях за самостійну і незалежну Українську Державу. Хронологічно нарис історії створення і діяльності згаданих організацій охоплює період від 1920 р. до середини 50-х років XX ст. Перший том містить три частини: перша присвячена УВО (1920-1928); у другій і третій частинах йде мова про виникнення і діяльність ОУН від 1929 р. до кінця 1942 р., коли були зроблені перші конкретні кроки до створення повстанської армії. Другий том також складається з трьох частин: темою четвертої і. п'ятої частин є організація і бойова діяльність УПА, роль і місце у цьому процесі ОУН(Б) в 1942-1945 рр. Події, пов'язані з боротьбою ОУН-УПА в 1946-1956 рр., висвітлені в шостій частині видання. Автор висловлює глибоку подяку керівництву Державного комітету архівів України і особисто Г. Боряку і Г. Папакіну, директору Інституту історії НАН України В. Смолію і його заступнику С. Кульчицькому, керівникам державних архівних установ України, котрі всіляко сприяли у збиранні і опрацюванні архівних документів, зробили можливим видання згаданої праці.