ПРОРАХУНКИ ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА В 1917-1920 рр.

В історії багатьох народів XX століття пов'язане з подіями, які вивели їх на шлях самостійного розвитку і творення власних держав. Одні досягай цієї мети переважно мирними засобами, інші - внаслідок збройної боротьби. Нелегко склалася доля українського народу, котрому довелося виборювати незалежність у складних історичних умовах.

Перша світова війна 1914-1918 рр. стала детонатором, що надав поштовх національно-визвольним і соціальним рухам. Вони справили істотний вплив на долю народів Центральної і Східної Європи. На уламках імперій Габсбургів, Гогенцоллернів і Романових виникли нові держави. Українська демократична революція 1917-1918 рр. покликала до життя Українську і Західноукраїнську Народні Республіки. Шлях, який пройшла Україна від І Універсалу Центральної Ради у червні 1917 р. до прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності, був устелений мільйонами загиблих синів і дочок українського народу.

Причини, з яких український народу час великих потрясінь 1914-1920 рр. не зміг вийти згуртованим у єдиній державі на зразок, наприклад, поляків, були об'єктом багатьох досліджень вітчизняних і зарубіжних істориків і політологів. Вчені представляли різні ідеологічні течії та наукові школи і нерідко приходили до протилежних висновків. Якщо взяти міжнародний аспект цієї проблеми, то легко побачити: тогочасна громадська думка не сприймала українців як окрему націю. Водночас українська національна ідея не стала матеріальною силою і не оволоділа масами. Шлях до незалежності не був подібним до одноактної дії. Час підтвердив, що прагнення до розбудови власної держави - це поєднання державницької ідеї з національною самосвідомістю у тій мірі, в якій вони розвинені у кожному народі.

Після Першої світової війни 1914-1918 рр. і громадянської війни 1918-1920 рр. на теренах колишньої Російської імперії українське питання виявилося ще більш заплутаним, ніж до 1914 р., коли територія України в її етнографічних кордонах була поділена між імперіями Романових і Габсбургів. Версальський мирний договір 1919 р., угоди, підписані Антантою з колишніми союзниками Німеччини, Ризький мир 1921 р. між Польщею і Радянською Росією заклали основи такого порядку в Європі, у якому не знайшлося місця незалежній українській державі. Більша частина українських земель увійшла до Радянської Союзу. Закарпатська Україна включалася до складу Чехо-Словацької Республіки. До Румунії відійшли Північна Буковина з Хотинщиною і Південна Бессарабія. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина стали частиною Польської держави.

Керівні діячі й активні учасники визвольної боротьби, які опинилися в еміграції, по-різному оцінювали причини поразки, її наслідки і перспективи боротьби. Були спроби звинуватити один одного, звести особисті рахунки. Відчувався брак головного - бажання об'єктивно розібратися в тому, що сталося, об'єднатися навколо національної ідеї, відкинути особисті амбіції.

Серед української політичної еміграції чи не найбільш активним елементом виявилися колишні вояки Армії УНР і Української галицької армії (УГА).*

І в цьому проглядалася певна закономірність. Бо саме на долю військовиків випав найважчий тягар у визвольних змаганнях. Вони не шкодували власного

* Українська галицька армія (УГА) - назва регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в 1918-1921 рр. Перші формування УГА виникли на початку листопада 1918 р. під час боїв з польськими військами за Львів. У липні 1919 р. під тиском польської армії УГА разом з урядом ЗУНР перейшли через р. Збруч і спільно з Армією УНР воювала проти більшовиків. У грудні 1919 р. командування УГА уклало угоду й підпорядкувалося керівництву денікінських військ на півдні України. Після розгрому білогвардійців залишки УГА, переформовані в три бригади, увійшли до складу Червоної армії як Червона українська галицька армія (ЧУГА). У ході польсько-російської війни 1920 р. дві з трьох бригад УГА вийшли з підпорядкування Червоної армії і приєдналися до Армії УНР, але були розформовані польським військовим командуванням. Ще в червні 1919 р. гірська бригада УГА прорвалася через польський фронт в Карпатах і вийшла на територію Чехо-Словаччини, де була інтернована. З часом до неї приєдналися й інші групи старшин і стрільців УГА. Всі вони під назвою частини УГА до 1924 р. перебували у так званих військових і робочих таборах в різних містах ЧСР (Йозефів, Ліберці тощо).
** Січові Стрільці - формація Армії УНР в 1917-1919 рр. Бере початок від створення в листопаді 1917 р. в Києві Галицько-буковинського куреня Січових Стрільців з числа полонених українців, колишніх вояків австро-угорської армії. У перші місяці 1918 р. командиром Січових Стрільців став Є. Коновалець, який перебував на цій посаді до кінця бойових дій. За час свого існування Січові Стрільці мали різні форми організації: І курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців. У грудні 1919 р. Група Січових стрільців була розформована.
життя, намагаючись виправити помилки політиків. Саме вони більш за всіх прагнули до активних дій. У їх свідомості міцно закарбувалося гасло: "Соборну самостійну Україну здобудемо тільки мечем".

Серед військовиків особливою рішучістю вирізнялися колишні Січові стрільці, одна з найбільш організованих і дисциплінованих частин Армії УНР.**

Високий авторитет, яка мала згадана формація у середовищі українських вояків, не був випадковим. Січові Стрільці Є. Коновальця (як й їхні побратими УСС, про яких говоритиметься нижче) у переважній більшості ще у довоєнний час пройшли гарний спортивно-військовий та національно-державницький вишкіл у січових та інших спортивно-руханкових організаціях в Східній Галичині. Цікаво, що напередодні Першої світової війни, а саме в червні 1914 р., Департамент МВС царської Росії неодноразово звертав увагу своїх структур в Україні нате, що в Галичині швидко множаться "українські військові організації". На думку російських поліцейських чинників, ці організації становлять "досить значну військову силу, яка наділена всіма якостями добре дисциплінованої військової організації". Більше того, Департамент поліції у своїх обіжниках наголошував, що мілітарний вплив згаданих організацій розповсюджується й на російську частину України, має своїх прибічників на Поділлі, в Києві.1

Невдовзі після звільнення з польських таборів для інтернованих вояків Армії УНР, група старшин-січовиків виїхала за кордон, намагаючись включитися в політичне життя української еміграції. Але там вони побачили розбрат і неспроможність консолідувати наявні сили на виробленні й реалізації єдиної програми боротьби за державність. "Українська еміграція, - писав Є. Коновалець, - забула про завдання, які стоять перед кожною політичною еміграцією, і всю свою енергію обернула на безпродуктивну гризню".2 Незважаючи на окремі розбіжності в поглядах, переважна більшість військовиків-емігрантів була одностайна в тому, що однією з головних причин поразки у визвольних змаганнях стала неспроможність тогочасної української політики створити боєздатні національні збройні сили. Зокрема, у вітальному листі Товариства колишніх вояків армії УНР у Франції, надісланому 10 жовтня 1928 р. до своїх побратимів у Празі, підкреслювалося, що боротьба за самостійну Україну велася з "великими жертвами та багатьма помилками, котрі були наслідком нашої непідготовленості, неорганізованості, а головне, - недооцінюванню ваги своєї національної української армії".

Вперше питання про збройну силу українського народу було поставлено на І Всеукраїнському військовому з'їзді у травні 1917 р. в Києві. Більшість його делегатів сходилось на тому, що українському народу "потрібне своє національне військо". Однак у середовищі тогочасних українських політиків не було одностайності у поглядах на шляхи розв'язання цієї складної проблеми. В умовах політичної нестабільності відчувалась занепокоєність, що новостворене військо опиниться під проводом якоїсь однієї політичної сили, стане в її руках знаряддям для здійснення власних планів і програм.

Прикладом такої занепокоєності може бути стаття відомого українського соціал-демократа М. Галагана "Питання про організацію української армії", яка з'явилася на початку січня 1918 р. на шпальтах "Робітничої газети". Її автора турбувала та обставина, що постійна армія зі своїм командуванням прагнутиме брати активну участь у політиці, накидатиме народу "свої розуміння і свою орієнтацію в питаннях державних, політичних та соціальних". На думку М. Галагана, армію треба зробити народною і тим "позбавити пануючі класи можливості використовувати її для своїх власних інтересів та імперіалістичних змагань".3

Коли Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, основою збройної сили молодої держави був 34-й українізований корпус колишньої російської армії під командуванням П. Скоропадського. Саме він зупинив наступ на Київ частин 2-го гвардійського корпусу, який перебував під впливом більшовиків. Однак у зимові місяці 1917/1918 рр. це військове формування, яке одержало назву 1-й Український корпус, фактично втратило боєздатність і в короткий час розпалося. Як згадував П. Скоропадський, його пропозиції щодо забезпечення корпусу продовольством і обмундируванням, посилення дисципліни серед особового складу були відкинуті військовим керівництвом Генерального секретаріату УНР, а сам він змушений був подати у відставку.4

Хоч в працях сучасних українських дослідників багато говориться про успіхи "українізації" в старій російській армії, перераховуються українізовані корпуси, дивізії, інші військові частини, наводяться дані про їх чисельність (60 тис. - 120 тис, біля 500 тис. вояків), але на час збройного протиборства Центральної Ради з більшовицьким Раднаркомом (грудень 1917 р.) військові можливості української влади виявилися вкрай обмеженими, якщо не сказати - ніякими. Все, що робилося, носило характер ділетантських імпровізацій. Українізовані частини старої армії, хоч й визнавали Центральну Раду, але були деморалізовані революційними процесами й розкладені більшовицькою пропагандою, їхня бойова вартість виглядала дуже низькою. Підтвердилася добре відома істина: дезорганізація армій і повне руйнування дисципліни є водночас умовою і результатом всіх революцій, а створення нових збройних сил вимагає надзвичайних зусиль, наявності відповідних обставин, непересічних постатей.

Не краще виглядали справи й з парамілітарною формацією Вільного Козацтва. Хоч в науковій літературі стверджується, що у жовтні 1917 р. на Всеукраїнському з'їзді Вільного Козацтва у Чигирині йшла мова про наявність в його лавах майже 60 тис. організованих членів, проте чисельність і можливості цієї формації треба сприймати вкрай обережно. Коли 30 грудня 1917 р. Генеральний секретар внутрішніх справ УНР надіслав губернським і повітовим комісарам обіжник про негайне формування кадрів Вільного Козацтва для захисту УНР, якій "братовбивчу війну" проголосила петроградська Рада народних комісарів, то з цього фактично нічого не вийшло.

Якими б не були стосунки між проводирями Вільного Козацтва і керівництвом Центральної Ради, але й той факт, що на оборону столиці України від наступаючих більшовицьких військ не з'явилося й кількох тисяч козаків, говорить сам за себе. А трагедія Крут лише підтвердила той сумний факт, що в розпорядженні української влади взагалі не виявилося реальної збройної :или, здатної захистити державу.

На думку деяких тогочасних українських політиків, на військовому будівництві позначався брак висококваліфікованих старшинських кадрів.

Відомий діяч УНР І. Фещенко-Чопівський, згадуючи перші місяці після створення Центральної Ради, писав, що вже тоді "військовики не мали добрих проводирів-офіцерів, їх наставниками були переважно підофіцери та прапорщики воєнного часу". "Рідко можна було зустріти, - зазначав він, - кадрового старшину-українця в ранзі капітана або підполковника, вищих рангів взагалі бракувало. В цьому й було наше нещастя". За його словами, "питання національної армії гальмувалось впертістю партійних демагогів".5

І дійсно, навесні-влітку 1917 р. більшість українських соціал-демократів вважала, що необхідно вести мову не про організацію української регулярної армії, а про згуртування вояків-українців російської армії в окрему групу; щоб ця група перетворилася в справжнє українське народне військо і ніколи б не стала силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належати. Такої думки дотримувався й голова Генерального секретаріату УЦР В. Винниченко.

Правда, з часом В. Винниченко намагався відвести від своїх колег по партії звинувачення за "невміння організувати українську армію". Він вважав, що Українська національна армія могла бути створеною лише єдино на базі селянства для захисту української землі. Але Центральна Рада не наважилася на невідкладне й радикальне вирішення земельного питання в інтересах широких верств народу. Тому замість справжньої армії, основою якої мало стати селянство, за словами В. Винниченка, створювалися військові частини з "аматорів у шапках з червоними шликами, які не маючи ні знання, ні дисципліни, або гинули без потреби, або розбігалися".6

На аналогічних позиціях стосовно створення національної регулярної армії стояли в той час й представники інших партій соціалістичної орієнтації - українська партія соціалістів-революціонерів, українська партія соціалістів-федералістів, українська партія соціалістів-самостійників.7

Цікавими здаються й думки з зазначеного питання П. Скоропадського. Він теж дійшов висновку, що боєздатне українське військо можна було створити лише з земельних власників-хліборобів. Але і йому не вдалося провести аграрну реформу, яка б цивілізованим шляхом вирішила земельне питання в Україні. До того ж за короткий час гетьманату німці штучно стримували розбудову української армії, хоч, як пише П. Скоропадський, велося формування кадрів восьми корпусів і Сердюцької дивізії, малася необхідна зброя і спорядження.8

Правдива й сумна картина стану збройних сил України подається в праці "Історія січових стрільців": "Українська армія організується й формується без усякого плану й без усяких підстав... Формують частини активніші особи, які, зібравши певний гурт людей навколо себе, отримують пізніше санкцію уряду й стають Н-ською частиною... Завдяки цьому підрахунок сил і управління ними бували часто не під силу вищому командуванню... Українська армія ніколи не могла довести частин навіть до половини мирного складу. Ні одна мобілізація їй не вдається, а те, що змобілізоване, після перших боїв дезертує".9

Як вважали деякі військовики, не завжди правильно вирішувалися в українському війську питання ставлення до військових спеціалістів, тобто до старшин з академічною освітою і бойовим досвідом. Так, вже в післявоєнний час, полемізуючи з зазначеного питання з одним з членів Союзу старшин УНР в ЧСР, генерал-хорунжий В. Кущ, хоч і визнавав, що не всі військові фахівці "були на височині", але стояв на тому, що не можна "загально обвинувачувати військових фахівців-українців". У листі від 19 листопада 1937 р. до В. Проходи, котрий схилявся до критики військових спеціалістів, В. Кущ писав: "В тяжких обставинах під поглядом проводилася праця військових фахівців у 18-19 рр., в кінці під зірким оком Державної інспектури, коли генерали і полковники генштабу стояли в черзі до похідних кухонь за крупником, а до салону-вагону отамана з австрійських фендриків вносили печеного індика".

На думку генерал-хорунжого В. Куща, коли більшовики віддячили "вдохновителям і творцям своїх перемог (тобто, військовим спеціалістам. - Авт.) кулею в лоб, то хай же ми об'єктивно поставимося до ролі військових фахівців у нашій армії".

Справжнім лихом Українського війська стала горезвісна "отаманщина", рідна сестра червоної партизанки. На відміну від більшовиків, яким завдяки винятковій енергії Л. Троцького і заходам залізної дисципліни вдалося побороти це явище в Червоній армії, керівництво УНР з цим завданням не впоралося. "В поширенні явища "отаманії", - згадував Є. Коновалець, - була частинка вини й покійного Головного отамана. Він серед тодішніх обставин не спромігся завжди енергійно виступати проти тієї страшної небезпеки, що затруювала і без того кволий організм нашого війська".10 З цим солідаризувався й колишній начальник контррозвідки Армії УНР, начальник охорони С. Петлюри полк. М. Чеботарів. Не торкаючись особи Головного отамана, у листі від 31 серпня 1925 р. до сотника В.Шевченка він писав: "З одного боку, "отаманія", а з другого - відсутність твердої руки, опреділеної лінії у війську губило нас..."11

Як згадував пізніше відомій військовий фахівець, генерал-хорунжий О. Греків, його спроби за дорученням Центральної Ради наприкінці 1917 р. звести існуючі на території колишньої КВО українські військові формування в "сильну військову одиницю" залишилися повною невдачею. За словами генерала, "ці формування перетворювалися в різного роду банди, що діяли самовільно" та крім того "фактично займалися грабунками місцевого населення та влаштовувати єврейські погроми".12

Відомо, що Центральна Рада фактично водночас з Раднаркомом РСФРР (а саме на початку 1918 р.) приступила на підставі власного закону від 3 січня 1918 р. до створення народного війська. Але, на відміну від короткого за змістом і динамічного щодо практичного втілення в життя ленінського декрету про організацію Червоної армії, закон УЦР передбачав кількаступеневу схему розбудови збройних сил України, розраховану на довгий час, і тому, як виявилося, нереальну з погляду чинної ситуації.

Між тим оті "аматори у шапках з червоними шликами", на думку деяких іноземних спостерігачів, не справляли враження організованої і дисциплінованої збройної сили. Так, один з німецьких представників у березні 1918 р. зисав до оперативного відділення німецького Східного фронту, що українське військо - це "військо найманців; воно складається з колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів". За його словами, українська армія зараховувала десь близько 2000 вояків, мала невелику кількість гармат, кулеметів, панцерних автомобілів, і її бойова сила була надзвичайно малою.13

Звичайно, з часом справи дещо поліпшились, але докорінно змінити ггановище не вдалося. Проте вже на весні 1918 р. й українські соціал-демократи усвідомили, що без справжнього війська утримати державну незалежність не вдасться. Саме про це йшлося в замітці "Мусимо боронити державу", яка з'явилася в одному з чисел "Робітничої газети" - органу ЦК УСДРП. Її автор (А. Б-ський) змушений визнати, що "всі наші надії на утворення народної міліції як сили для державної оборони були передчасні. Нашвидко організовані за принципом "добровільництва" частини, були не здатні до оборони". На думку згаданого автора, необхідно "мати власне регулярне військо із загальною військовою повинністю", "дійсно утворити армію, яка б змогла проявити державну волю".14

Втім, провину українських партій соціалістичної орієнтації у справі організації регулярної армії можна визнати лише частково. Постійне військо завжди розглядалося як опора диктаторських режимів, і не хто інший як французький мислитель Ш. Монтеск'є писав, що "немає нічого більш безрозсуднішого, ніж армія". Проти постійного війська виступали у той час й російські більшовики. Наприкінці 1917 р. вони стали на шлях демобілізації старої армії. Не вважали це вкрай деморалізоване військо кістяком нової російської армії й чільні діячі білогвардійського табору.

І нарешті, варто відверто визнати, що збройні сили більшовиків, які в 1917-1919 рр. протистояли військам УНР, можна лише умовно, з застереженням визнати регулярною армією. Рудименти партизанщини тривалий час були притаманні частинам Червоної Армії на Україні. І цей факт ще в ті часи визнавав такий відомий фахівець як полк. П. Шандрук. У службовій записці, схваленій 1 вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському, він писав: "Українські большевицькі частини майже зовсім не можна рахувати регулярними... По більшості всі частини мають характер початку, а також імпровізації".15

Отож, на нашу думку, головна причина невдачі щодо створення української регулярної армії в значній мірі пов'язана з суб'єктивним фактором. Серед українства у той час не знайшлося людей, рівних за талантом відомим в історії організаторам "нових армій" О. Кромвелю в Англії і Л. Карно у Франції в ХVII-ХVIII ст. А в Росії з цим надзвичайно складним завданням блискуче впорався Л. Троцький, хоч стартові умови для його розв'язання і в Росії, і в Україні були фактично однаковими.

Колишніх військовиків глибоко вразила не тільки слабкість організації національних військових сил, що до певної міри обумовлювалося об'єктивними факторами, але й безпорадність державної влади, міжпартійні чвари, нездатність вищих посадових осіб УНР здійснювати тверде керівництво боротьбою з внутрішньою і зовнішньою небезпекою. Коли на початку січня 1919 р., усвідомлюючи "безголів'я влади", Є. Коновалець від імені Січових Стрільців запропонував В. Винниченку повну підтримку щодо проведення в життя його політичної і соціальної програми, то голова Директорії злякався необхідності вжиття рішучих заходів.

Виявляв хитання в цьому питанні й С. Петлюра, не наважуючись оголосити стан військової диктатури, як це було, наприклад, у РСФРР, і забезпечити твердий державний курс. Згадуючи пізніше ті часи, розглядаючи Головного отамана як "людину криштально чесну, безкорисну, доброї волі, великої віри й енергії", Є. Коновалець водночас зауважував, що у С. В. Петлюри "не було потрібної підготовки для керма військовими й політичними справами української держави".16

Не краще виглядало й оточення Головного отамана. Характеризуючи українських політичних і партійних діячів, вище згаданий М. Чеботарів писав: "Так, люди освічені, чесні й свідомі патріоти, але хіба це люди практики, хіба у них мається воля державника, без котрої не може бути всякий державний муж?"17 І з цією оцінкою важко не погодитись, коли згадати, що на чолі Росії стояли у той час такі постаті, як В. Ленін і Л. Троцький, на чолі Польщі - Ю. Пілсудський. Наприклад, стосовно більшовиків, В. Винниченко зазначав: "Віра в свою місію, у величність, у планетарність робила їх невтомними, стійкими, вона діяла на довкілля й викликала часом пошану навіть у ворогів".18

Отож, коли спробувати оцінити політичне керівництво УНР в 1917-1920 рр., то можна, перефразовуючи відомі слова лорда Холденау 1912 р. на адресу Берліна,* сказати, що і в Києві впадав у очі "брак характерів".

* У лютому 1912 р. військовий міністр Великої Британії Холден провів в Берліні переговори з питань англо-німецьких відносин, які закінчилися невдачею. Німці відмовилися від пропозиції англійців скоротити свою військово-морську програму. Не вдалося також досягти угоди про нейтралітет на випадок "втягнення у війну" обох країн з ініціативи інших держав.
Керманичі української демократичної революції в той вирішальний час, коли вийшла загроза Українській державі, не спромоглися, говорячи словами відомого німецького філософа Г. Гегеля, закликати громадян до виконання їхнього обов'язку - захисту незалежності своєї держави.19

Правда, на нашу думку, не можна не рахуватися й з ще одним поважним ж негативним фактором, який справив згубний вплив на військове будівництво в УНР. Український уряд фактично не мав принаймні кількох основних умов для ідас нення практичних кроків щодо організації регулярної армії. А ці умови є незмінні для всіх часів і народів: реальний час, контрольована територія, кваліфіковані кадри. Якщо згадати сумну приказку часів визвольних змагань: "у вагоні Директорія, під вагоном територія", то багато стане зрозумілим. Недаремно в листі від 5 грудня 1926 р. до генерал-хорунжого В. Петріва колишній Державний інспектор Армії УНР В. Кедровський з сумом констатував: "...Бо були такі часи, що не було часу й не було з кого вибирати".

Разом з тим не можна не визнати, що на зламі 1918/1919 рр. становище відновленої УНР було надзвичайно важким, а то й катастрофічним з огляду на несприятливі зовнішньополітичні обставини. За свідченнями відомого німецького дипломата Г. фон Дірксена, який в цей час перебував у Києві, хоч і українських діячів був патріотизм і бажання боротися за свої ідеали, однак вони не мали "ні здібних людей, ні регулярної армії, ні грошей, ні організації..."20

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Центральний державний історичний архів України, м. Києві, ф. 274, оп. 5, спр. 26, арк. 121.

[2] Див.: Історія Січових Стрільців. - Львів-Київ, 1992. - С. 342.

[3] Робітнича газета, № 223 за 9 січня 1918 р.

[4] Скоропадський Павло. Спогади. - Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995. - С. 100.

[5] Фещенко-Чопівський І. Хроніка мого життя. Спогади міністра Центральної Ради і Директорії УНР. - Житомир, 1992. - С. 36.

[6] Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. - Київ, 1991. - С. 60.

[7] Сідак В. С. Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. (Невідомі сторінки). - К., 1998. - С. 60.

[8] Скоропадський Павло. Спогади. - С. 188.

[9] Історія Січових стрільців. - С. 285.

[9а] Мова йде про полковника А. Мельника, який мав чин поручника Легіону УСС в австро-угорській армії, а в січні-липні 1919 р. очолював штаб Діючої армії УНР.

[10] Історія січових стрільців. - С. 309.

[11] Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 269, оп. 2, спр. 301, акр. 20.

[12] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча справа № 62149, арк. 35,164.

[13] Архив русской революции. - Т. 1. - М., 1991. - С. 370-371.

[14] Робітнича газета, № 251 за 17 квітня 1918 р.

[15] Два документи часів визвольних змагань (1917-1921) // Військово-історичний альманах. - Ч. 1. - К., 2000. - С. 140-141.

[16] Історія Січових стрільців. - С. 312.

[17] ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 301, арк.. 12-12 зв.

[18] Винниченко В. Щоденник. Том другий. 1921-1925. - Едмонтон-Нью-Йорк. - 1983. - С. 300.

[19] Георг Фрідріх Вільгельм Гегель. Философия права. - М., 1990. - С. 362.

[20] Дирксен Г., фон. Москва-Токио-Лондон. Двадцать лет германской внешней политики. - М, 2001. - С. 14.