ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ УВО.
ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ І УРЯД ЗУНР

Українська військова організація розгортала свою діяльність за надзвичайно несприятливих умов, коли середовище української політичної еміграції роздирали чвари і розбрат, коли в радянській Україні згасали останні вогнища повстанського руху проти більшовицького режиму, а між "верхами" (на еміграції) та "низами" (в Україні) українських визвольних змагань обривалися останні зв'язки. Трагедія Базару (1921) та повернення в Україну М. Грушевського, здавалося, підтверджували найпесимістичніші прогнози щодо перспектив визвольної боротьби. Виступаючи на зборах української еміграції в Чехо-Словаччині (11 лютого 1924 р.), В. Винниченко, оцінюючи вищезгаданий крок колишнього голови Української Центральної Ради, зауважив, що він "буде спиняти енергію мас до визволення, буде гальмувати процес протесту". І ці побоювання в цілому справдились.

Отож, з огляду на зазначене, дії Є. Коновальця та його однодумців, які, не дивлячись на обставини, рішуче стали на шлях продовження боротьби за самостійну Україну, не можуть не викликати самої високої поваги. Чин УВО, на нашу думку, є наочним свідченням того, що воля і рішучість окремих особистостей набувають реальної сили, коли матеріалізуються в діях, хоч і не чисельних, але згуртованих людських колективів, свідомих своєї історичної місії.

Як вже зазначалося, діяльність УВО здійснювалася як у формах активного, так й пасивного спротиву польській окупаційній політиці в Західній Україні. Активні форми боротьби включали терористичні акти проти найбільш вороже настроєних до українців польських урядовців, а також до тих членів української спільноти, котрі співпрацювали з поляками. Поряд з цим дії бойовиків УВО спрямовувалися на нищення державного майна, дезорганізацію комунікацій (транспортних і зв'язку), проведення експропріації коштів для потреб визвольної боротьби. Основною формою пасивного опору були бойкоти політичних, економічних та інших заходів окупаційної адміністрації.

Уже впродовж 1922 р. на західноукраїнських землях здійснено низку саботажно-диверсійних актів, зокрема, 38 на залізничному транспорті. Поряд з цим були спалені військові склади і магазини біля Перемишля; на шляху Львів-Бібрка пошкоджено системи телеграфно-телефонного зв'язку, поруйновано залізничні станції, їх окремі об'єкти в Сопотові, біля Кутів і в Городку, здійснено 8 спроб підриву залізничної колії, спалено приміщення поліції в Яворові, Городку, Угневі, Судовій Вишні. У цьому ж році виконано 20 замахів на зрадників й польських посібників, 10 - на поліцейських та їхніх агентів, 7 - на польських військовиків.54

Влітку-восени 1922 р. сталося 2300 підпалів польських поміщицьких :сподарств, фільварків, інших об'єктів польської власності. Широкий резонанс мав рейд групи бойовиків УВО (до 50 чоловік) на Тернопільщину: метою руйнування господарств польських колоністів. Однак згадані вище дії польська влада відносила не тільки на рахунок УВО, а й звинувачувала і цьому більшовицьку агентуру. Українське населення в цілому схвально ставилося до бойкотів УВО проти загального перепису населення Західної України (1921), виборів

* У листі від 12 червня 1925 р. до К. Мацієвича С. Петлюра писав: "...Я уважаю не лише доказом помилковості тактики галицьких українців, а й свідоцтвом невеликого тактичного розвитку української нації взагалі, бойкотування галичанами виборів до польського сейму".
до польського сейму* та набору українців до польської армії (1922).55

Події в Східній Галичині широко коментувалися пресою сусідніх країн. Так, в пресовому звіті уряду ЗУНР за час від 25 липня по 2 серпня 1922 р. повідомлялося про публікації на сторінках часопису "Вечірнє чеське слово" іа 27 липня 1922 р. У згаданій публікації зазначалося, що виступи українців проти польського панування "перебирають форму партизанської війни", що "озброєні відділи галицьких повстанців підпалюють осідки польських колоністів, нищать залізниці і телеграфні проводи, мости і касарні [казарми. - Авт.] польської жандармерії, вбивають польських командантів, комісарів та інших", що "ціле українське населення підтримує цей рух".56

З свого боку, на виступи українців поляки відповідали відплатними акціями. Під час здійснення пацифікаційної акції в 1922 р. польська поліція затримала близько 20 тис. українців. За словами В. Мартинця, було "заарештовано весь актив УВО, що не встиг перебратися за кордон або укритися в краю. За цього удару УВО ще в 1923 р. не могла опам'ятатися".57 Не меншу загрозу для існування і діяльності УВО становила постійна активність польської розвідки, її прагнення проникнути в підпільні структури українського визвольного руху. З цього приводу в листі члена Тимчасової колегії ЗУНРО до США відмічалося, що "ляцька розвідка" є навіть дуже рухлива, а при цьому "працюючи, не щадить гроша".58

Зазначені дії поляків помітно підірвали можливості УВО. Тому не випадково Є. Петрушевич під час зустрічі з полк. А. Мельником зробив закиди про нездібність до праці проводу УВО та "про мізерний, а властиво ніякий вислід її роботи". З приводу зазначених закидів зв'язковий між Начальною Командою УВО і урядом Є. Петрушевича Я. Чиж у листі від 24 березня 1922 р. просив главу ЗУНР подати докладні відомості про недоліки в діяльності УВО "для перевірки і евентуального справлення хиб".59

Спад активності УВО відмічали й німецькі джерела. Зокрема, наголошувалося, що в 1923 р. УВО мала вигляд невиразного створіння, "постійні арешти і розгроми Організації, систематично здійснювані поляками проти українців, паралізували всю її роботу. Лише одинокий розвідувальний відділ УВО в Польщі ще якось працював".60

Особливо стала помітною розгубленість в лавах УВО після відомого рішення Ради послів від 14 березня 1923 р. У конфіденційному документі від 20 серпня 1923 р. під грифом "Строго довірочно. По прочитанню знищити", адресованому Є. Петрушевичу, повідомлялося: "З усіх областей ВО приходять звіти про поширення акцій комуністів... В деяких центрах ВО перейшли найкращі члени в комуністичний табір".61

Вважаючи головним завданням членів підпільної національно-революційної організації "шкодження та знищення державної сили гнобителя", керівництво УВО з середини 1920-х років широко пропагувало ідею "організації власних військових відділів, щоб могли б своєю силою та формою закріпити здобутки повстання-революції". Разом з тим зверталась особлива увага на військовий вишкіл власних кадрів, набуття ними "військових знань", щоб запобігти сумному досвіду 1917 р., коли українським національно-революційним силам "бракувало тих військове образованих провідників".62

Однак згадане вище завдання вирішувалося важко. Підготовка кадрів і накопичення зброї і припасів виявилися складною справою. Як згадував діяч УВО-ОУН З. Книш, який на початку 1930 р. був призначений бойовим референтом крайової команди УВО в Західній Україні, "арсенал УВО представлявся в тому часі слабо... Те, що подано в звітах, було малої вартості... Головним чином йшло про коротку зброю [тобто, пістолети - Авт.], ручні гранати та вибухові матеріали".63

Тим часом УВО продовжувала демонструвати свою силу низкою подальших диверсійно-терористичних актів, які здійснювалися індивідуально або за участю кількох бойовиків. Звичайно, така тактика не могла похитнути польський окупаційний режим. Але, на погляд органу націоналістичної думки "Український голос" (Ч. 31 від 10 серпня 1930 р.), за цими діями проглядався "один

* Під Яремою мається на увазі відомий герой поеми Т. Г. Шевченка "Гайдамаки".
великий природомірний, хоч і самочинний зв'язок", "масовість тих явищ", "тінь Яреми".*

З відомих ширших акцій УВО стали події 1 листопада 1928 р. у Львові. У цей день, з нагоди 10-ї річниці ЗУНР, у місті після панахиди у собора св. Юра відбулася 10-тисячна демонстрація українства, котра розцінювалася, "як перший прилюдний масовий виступ УВО".64 У лавах демонстрантів йшли озброєні бойовики УВО. Коли польська поліція спробувала розігнати демонстрацію, то за спогадами учасників "бойовики перші открили по неї вогонь з револьверів". Тільки прибуття підрозділів кінної поліції врятувало ситуацію, бо наелектризовані демонстранти були готові роззброїти піших поліцейських, ато й захопити владу в місті! Але керівництво УВО виявилося не готовим до такого розвію подій, до революційного зриву.

Поряд з боротьбою на внутрішньому фронті проти поляків УВО прагнула бути активною на зовнішньополітичному відтинку. Йшлося не тільки іро підтримання ділових контактів з відповідними німецькими та литовськими однодумцями, але й про участь в роботі міжнародних громадських організацій, зокрема, в Комітеті поневолених народів, який створився в Парижі в 1924 р. Спроби УВО впливати на діяльність згаданого комітету, де українська сторона посідала посади президента і секретаря, болісно сприймав колишній президент Української національної Ради Східної Галичини. У листі від З липня 1925 р. до Р. Перфецького Є. Петрушевич негативно відзивався про діяльність УВО, наголошуючи, що Військова організація майже третину року "не сповнює взятих на себе самочинно обов'язків так, що найавторитетніші політичні чинники вважають її вже від довгого часу фактично не існуючою".65

У середовищі Є. Петрушевича ходили чутки про наміри Є. Коновальця звернутися з меморандумами до німців та більшовиків про підтримку його організації. Восени 1927 р. Є. Петрушевич одержав повідомлення від Л. Перфецького, що на з'їзді у Данцігу представників УВО, УНДО й Української національної Ради Східної Галичини велись розмови про формування українського легіону на випадок війни Польщі з Радянським Союзом. З цього питання голова УНДО Д. Левицький, перебуваючи у Берліні, зустрівся з Є. Коновальцем і запропонував йому взяти участь у згаданій акції.66 Однак до реальних кроків справа не дійшла.

Повертаючись до згадуваного вище рішення Ради послів від 14 березня 1923 р. про визнання польського суверенітету над Східною Галичиною і Західною Волинню, слід відмітити, що цей акт став міцним підґрунтям для розвитку українського національно-визвольного руху на цих теренах. Хоч польська конституція в цілому могла гарантувати національні права українській меншості і відкривала можливості для їх практичної реалізації, уряд Польщі чудово розумів, що понад 5 млн. українців, національно усвідомлених і непогано згуртованих, які складали до 15% населення країни, постійно становитимуть загрозу польському пануванню на західноукраїнських землях.

І ці обставини викликали чималі суперечки у вищих ешелонах влади Польщі. Незважаючи на те, що помірковані політичні діячі у Варшаві схилялися до проведення стосовно українців гнучкої політики, котра б рахувалася з їхніми національними правами, перевага все-таки виявилася на боці прихильників конфронтаційного курсу, серед яких переважали військові. Вони бачили вихід лише в полонізації українського населення і придушенні силою будь-яких спроб чинити опір цим заходам.

Особливо жорстокою і злочинною була так звана пацифікаційна акція польської влади в 1930 р. на теренах Східної Галичини, яка викликала величезне обурення всього українства. Зокрема, у заяві-протесті від 6 жовтня 1930 р., адресованій Лізі націй, іншим міжнародним організаціям, Союз українських емігрантських організацій у Чехо-Словацькій республіці писав: "Відділи озброєної жандармерії в числі кількох тисяч та кавалерійські полки з артилерією за наказом польської влади пішли хрестовим походом проти беззбройного українського населення Східної Галичини. Шляхи цих карних експедицій позначені актами вбивств, мордування і ганебного насильства над українським населенням; руйнуванням і нищенням бібліотек, будинків просвітніх і економічних організацій та різного приватного майна".

Зазначені вище дії польська адміністрація намагалася виправдати необхідністю боротьби з терористичною діяльністю УВО. Але, як підкреслювалося у згаданій заяві-протесті, "перекидання відповідальності за вчинки поодиноких осіб чи груп будь-якого народу на цілий той народ, протирі-чить поняттям моралі, права й справедливості, властивих усім культурним націям". Автори заяви-протесту також наголошували, що застосована поляками "практика колективної відповідальності" зрівнялася "із большевиць-кою та подекуди навіть її перевищила своєю жорстокістю і брутальністю".67

Звичайно, коли йдеться про український національно-визвольний рух у західній Україні в 1920-30-і рр., то не можна зводити його лише до діяльності УВО, а потім й ОУН. У цей період, за підрахунками дослідників, на західно-українських теренах існувало близько 12 політичних партій досить широкого спектру, від клерикальних (Українська католицька народна партія, Українська католицька партія) до Комуністичної партії Західної України. Кожна з них бачила свій шлях, який мав привести до об'єднання всіх українських земель в єдиній суверенній державі, мала власні форми і методи боротьби.

Одним з найбільш популярних і масових було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія української ліберальної інтелігенції. У його лавах перебували відомі діячі кооперативного руху, культури й освіти. На виборах до польського сейму УНДО, як правило, збирало найбільше голосів виборців і мало найбільшу кількість мандатів серед організованого українства.

УНДО, як й інші легально діючі політичні партії Західної України, стояла на позиціях парламентської демократії і вважала можливим розв'язання українського питання еволюційним шляхом, мирними засобами. Щоб засвідчити свою лояльність польській державі, УНДО в 1934 р. засудила вбивство терористами ОУН польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, в 1935 р. її депутати голосували в сеймі за воєнний бюджет. 1 вересня 1939 р. лідер УНДО В. Мудрий зробив

* За роки війни у політичних поглядах В. Мудрого сталися великі зміни. У 1944 р. він налагодив зв'язки з німецькими спецслужбами. У березні того ж року був одним з ініціаторів зустрічі уповноваженого проводу ОУН І. Гриньоха з представниками поліції безпеки і СД Галичини, у липні стає одним з віце-президентів Української головної визвольної ради, створеної з ініціативи ОУН.
заяву, що українське населення у кордонах Польщі має виступити проти німецької агресії.*

Як тепер добре відомо, в ті часи вирішити українське питання мирним шляхом було фактично неможливо. У міжнародній практиці при розв'язанні жирних питань, особливо тих, що стосувалися суверенітету і територіальної шгктності держав, переважала сила. Саме в такий спосіб Японія загарбала Маньчжурію, відбивши її у Китая, Італія завоювала Абісінію, Німеччина анексувала Австрію, а потім захопила Чехо-Словаччину. Аналогічними були зі СРСР по відношенню до Фінляндії та Прибалтики. Силоміць Польща приєднала до себе частину Литви, Західну Україну.

З огляду на вищезазначене політика і стратегія УВО, а потім й ОУН виг-лялали реалістичнішими, ніж план легальних українських партій. Однак при ньому не варто кидати звинувачення їхнім лідером, як це роблять окремі дослідники, зокрема, О. Баган. У своїй книзі "Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї" (Дрогобич, 1995) він пише: "За дрібними подачками «ілі демократичні політики ніколи не могли добачити високої ідеї повноцін-жгі української свободи і незалежності. Просити, вичікувати сприятливих вбставин, задовільнятися найменшим, поступатися чимось значним заради найпринизливішого - ось була їх тактика".

З цим твердженням неможливо погодитись, не кажучи вже про його некоректність. Загальновідомо, що мирні й немирні форми політичної боротьби - це насамперед реалізація в часі існуючих альтернатив, що залежить від об'єктивних обставин, а не від волі чи бажання політичних лідерів, партій гухів. Що було неможливо для України за часів Ю. Пілсудського і Й. Сталіна, стало реальністю в епоху М. Горбачова. У той же час збройна боротьба ОУН-УПА в 1941-1954 рр., незважаючи на її тривалий характер, не привела безпосередньо до завоювання Україною державної незалежності й суверенітету.

Зрозуміло, що не тільки проти Польщі була спрямована діяльність УВО. Головним її противником все-таки вважався СРСР. "Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, - писав у одному з своїх листів Є. Коновалець, - але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту... Всі свої зусилля і надалі ми будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар".68

І надалі Є. Коновалець неодноразово заявляв, що УВО "не раз давала докази негативного відношення до большевиків" і підкреслював, що ідеалом УВО є те, щоб "на Великій Україні постала теж подібна організація, яка спільно, скоординувавши свою діяльність, повела діло визволення українського народу і створення шляхом національної революції великої єдиної соборної Української держави".69

Хоч діяльність УВО (а потім й ОУН) в Наддніпрянській Україні не набу-зь тих масштабів, як на Західній Україні, однак вона дала підставу радянській їладі здійснити широкі репресивні заходи проти тих верств українського населення, які за певних обставин могли б становити загрозу тоталітарній системі. Не лише в 1932-1934 рр., але й у 1937-1938 рр. мали місце засудження за приналежність до "антирадянських терористичних націоналістичних організацій" та "контрреволюційної УВО". Зокрема, в останньому звинуватили відомого українського художника М. Івасюка, який переїхав з Австрії до СРСР і працював у Києві. На підставі рішення трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 14 листопада 1937 року його засудили до страти.

Проти М. Івасюка дали під примусом свідчення відомі командирі УСС, а потім й УГА Г. Коссак і О. Букшований. Однак й останній у свою чергу ще в 1938 р. був звинувачений в тому, що за завданням закордонного центру УВО був перекинутий на Україну, де "разом з керівництвом УВО на Україні, і, зокрема, Коссаком Г., був одним з організаторів військового шпигунства в Червоній армії". Спочатку О. Букшованого засудили до 10 років ув'язнення, а 25 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВС Ленінградської області його розстріляли.70

Не можна обійти увагою й той цікавий факт, що у зв'язках з УВО було звинувачено, вже після трагічної загибелі, відомого діяча КП(б)У і Радянської України М. Скрипника. Виступаючи на Листопадовому 1933 р. об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, голова Уряду УСРР П. Любченко заявив, що Скрипник, вимагаючи у свій час від політбюро ЦК дозволу на переїзд до УСРР із Західної України 1500 вчителів, виконував "пряме доручення УВО". На думку Любченка, оті вчителі були не кимось іншим, як офіцерами, підофіцерами, шпигунами і військовими агентами.

Звичайно, більшість аналогічних звинувачень не базувалася на конкретних фактах і доказах антирадянської націоналістичної діяльності, а виходила з вимушених під загрозою і тортурами зізнань заарештованих або ж свідків. Але поряд з цим були й інші відомості. Так, у зведенні політуправління Української військової округи від 17 лютого 1931 р. "Про антирадянську роботу в частинах Української округи", яке було надіслане до політуправління Червоної армії, повідомлялося, що "відозви буржуазно-націоналістичних (українських) організацій до червоноармійців, звернені на розпалювання національних настроїв і створення невдоволення в армії радянською владою".71 Не позбавлені сенсу повідомлення й про те, що в 1932 р. органи міліції України ліквідували 987 бандгруп, відібравши у їх учасників 3073 і вилучивши у населення понад 20 тис. одиниць вогнепальної зброї.72

З огляду на викладене, на нашу думку, є підстави стверджувати, що серед певних верств населення радянської України було підґрунття для сприймання ідей українського націоналізму, усвідомлення необхідності боротьби за самостійну Україну. І до цього немало зусиль доклала діяльність УВО-ОУН.

Проголосивши одним з основних історичних ворогів української справи Польщу, УВО відносила до їх числа й більшовицьку Росію, а потім й Радянський Союз. Як вважають окремі дослідники, німецькі військові чинники, фінансуючи УВО, вимагали, щоб її "бойова та пропагандивна діяльність була спрямована тільки проти Польщі, а не проти СРСР..." Така позиція Берліна пояснювалася таємним військовим співробітництвом Веймарської республіки з Радянським Союзом в 1922-1933 рр. Німці об'єктивно не були зацікавлені в тому, щоб антибільшовицька діяльність УВО впливала на стан німецько-радянських відносин. Але існує думка, що центр УВО "уникав всяких зобов'язань", тобто не відступав від антирадянської діяльності.73

Проте на західноукраїнських землях в 1920-і роки ставлення до Радянського Союзу, в складі якого існувала УСРР, не було таким одностайно ворожим, як до Польщі. У цьому регіоні були не тільки відверті прихильники більшовиків, але й чимало політичне поміркованих українців, котрі розглядали радянську Україну як існуючу реальність. Відмічав "полівіння" колишніх старшин і підстаршин Січових Стрільців й Є. Коновалець.

І в середовищі вже згадуваного УНДО певний час існувала думка про можливість возз'єднання Західної України з Наддніпрянською Україною,* хоча

* М. С. Грушевський також розглядав у цей час УСРР як "єдиний національний осередок", що може зібрати навколо себе всі ще невизволені українські землі.
більшість членів ЦК УНДО займала антирадянську позицію. Крім того, керівництво колишньої ЗУНР, очолюване Є. Петрушевичем, було схильне, на відміну від 1919-1920 рр., шукати в СРСР підтримку проти Польщі, пам'ятаючи, що саме Й. Сталін ще у ті часи висловлював припущення стосовно можливості існування на західноукраїнських теренах незалежної українські держави, нехай нерадянської, але приязної до РСФРР і УСРР.

З цим мала рахуватися УВО. Зокрема, в одному з листів до Галичини > травні 1921 р. Є. Коновалець писав, що та частина еміграції, яку репрезентують галичани і до певної міри колишні Січові Стрільці, вважає, що "не треба дуже гостро в справах, які торкаються Галичини, виступати проти більшовиків тому, що большевики визнали не тільки самостійність Галичини, але ще більше, і теперішній її уряд (диктатуру)".74

У перші роки свого існування УВО формально визнавала своє підпорядкування урядові ЗУНР, очолюваному президентом Української національної Ради Східній Галичині Є. Петрушевичем. Зокрема, командант УВО Є Коновалець брав участь у засіданнях Народного комітету Української народної трудової партії у Львові, який перебував в постійному зв'язку з адміністрацією Є. Петрушевича у Відні. Але з весни 1923 р. шляхи Начальної соманди УВО й керівництва ЗУНР почали розходитися.

Вже в листі від 5 вересня 1923 р. керівництво Об'єднання українських організацій в Америці (Філадельфія) писало до Є. Петрушевича, що згідно втриманих відомостей "між урядом, краєм і В. О. немає найменшого порозуміння". А 17 листопада ц. р. глава ЗУНР отримав повідомлення з-за океану, що делегати УВО в США Я. Чиж і В. Целевич негативно оцінюють діяльність уряду ЗУНР і виступають за його ліквідацію.75

Тим часом рішення Ради послів у питанні долі Східної Галичини, вирь шене на користь Польщі, змусило уряд Є. Петрушевича, який втратні офіційну міжнародну підтримку, схилитися до продовження боротьби за відновлення суверенітету ЗУНР за допомогою СРСР.

Правда, такий курс не отримав беззастережної підтримки на засідайте Міжпартійної ради Східної Галичини 20 березня 1923 р. Більшість учасників цього зібрання застерігала проти "загальної большевицької орієнтації", хоч і погоджувалася, щоб "вона в частині була". З часом такий розкид думок призвів й до розколу Української народної трудової партії (УНТП), найбільшої партії в складі Української Національної Ради ЗУНР.

Рішучу позицію проти зазначених кроків Є. Петрушевича зайняло керівництво УВО. Зокрема, воно виступило за ліквідацію диктатури ЗУНР і делегації Української національної Ради за кордоном, вимагало створення замість них об'єднаного політичного центра. УВО також заявила, що за всіх умов зв'язки "із совітською Росією є шкідливі і тому неприпустимі".76

Критично поставився до намірів Є. Петрушевича опертися в боротьбі з Польщею на Москву й голова Директорії УНР С. Петлюра. У листі віл 12 червня 1925 р. до відомого політичного й громадського діяча УНР К. Мацієвича він писав з цього приводу: "...Я не бачу поважніших аргументів за необхідність помогати большевикам у виконанні ними ролі "Івана Калити" щодо збирання земель українських".77

Однак орієнтація Є. Петрушевича на Москву не була випадковою, вона віддзеркалювала настрої серед населення західноукраїнських земель. З цього приводу відомий діяч українського січового руху І. Боберський писав О. На-заруку (31 грудня 1924 р.): "Всі знають, що Буковина і Галичина сподіваються рятунку від большевиків".78 Але ми знаємо, що в ті часи Кремль з огляду на міжнародні відносини був нездатний надати широку й активну підтримку урядові ЗУНР, а лише заохочував його до антипольського спротиву.

Тим часом в українському суспільстві в Східній Галичині вороже наставлення до польського панування було досить сильним. "Західноукраїнська національно-революційна організація" (ЗУНРО), пов'язана з середовищем Є. Петрушевича, не полишала думку про організацію української партизанки або "зеленої кадри" для продовження збройної боротьби з польською окупацією українських земель. Про це йдеться у записці невстановленого автора, яка складена у Берліні 22 серпня 1925 р. і зберігається серед документів Є. Петрушевича. У ній говориться, що "ідея "зеленої кадри" вже давно кружить по краю, лише треба їй дати початок і моральне підпертя".

На погляд автора записки, партизанку доцільно проводити малими відділами, переважно у літній період, а восени обмежитися "скритим терором". Мета партизанки - сприяти вишколу бойових сил і призвичаїти народ до безкомпромісної боротьби з польськими окупантами, яка має завершитись повстанням. Разом з тим зазначений кореспондент свідомий того, що згадану вище роботу, як й інші ширші заходи в краю і за кордоном, може здійснити лише провід, складений з людей ідейних і здібних, здатних "повести народ в бій і нести відвічальність за всі діла...".79 Але цьому не судилося.

У середині 1920-х років розбіжності у середовищі УВО між прихильниками Є. Коновальця і Є. Петрушевича досягли критичної межі. Замість Є. Коновальця колишній Диктатор ЗУНР запропонував висунути на посаду Верховного коменданта УВО Я. Індишевського, котрий в той час очолював крайову команду УВО. На з'їзді УВО в Ужгороді в 1925 р. обидві сторони розійшлися остаточно. Прихильники Є. Петрушевича у противагу УВО створили вже згадувану вище ЗУНРО, провід якої очолив В. Бандрівський.80

Після розколу УВО до керівництва її проводом знову повернувся Є. Коновалець. І з цього часу, тобто після розриву з Є. Петрушевичем, УВО вже ніколи не визнавала над собою зверхності будь-якого політичного проводу і стала розглядати себе як силу, здатну самостійно вести боротьбу і підпорядкувати їй кращі сили українського народу.

Не дивлячись на розбіжності у поглядах стосовно орієнтації на СРСР, керівництво ЗУНР і УВО намагалися все-таки отримати від більшовиків певні

* У комунікаті теренової експозитури (команди) УВО "Володівка" (делегатури "Глухів", "Болото", "Бранік") від 23 квітня 1927 р. зазначається: "Був час, що уряд Петрушевича брав 400 доларів від большевиків для Військової організації. Однак умовою за це поставили большевики усунення полк. Коновальця від проводу Військової організації Полк. Коновалець дійсно уступив. Коли ж пізніше край зірвав з Петрушевичем і поставив в члени проводу знову полк. Коновальця, то Військова організація перестала залежати від большовиків через Петрушевича".
кошти на продовження протипольської боротьби.* Щодо Москви, то її позиція у згаданому питанні добре ілюструється таким прикладом. 7 квітня 1924 р. політбюро ЦК компартії (більшовиків) України заслухало на своєму засіданні інформацію шефа Державного політичного управління України (ДПУ) В. Балицького про Галичину. Була прийнята постанова такого змісту: "Пропозиція Коновальця т. ін. (група Петрушевича) про їх субсидіювання відхилити, але з метою їх подальшого розкладу переговори під різними приводами затягувати, запропонувати їм подати детальні відомості про те, що у них є".81

Втім Є. Петрушевич якийсь час користувався матеріальною підтримкою більшовиків. Щодо УВО, то їй було важко розраховувати на реальну допомогу з боку СРСР. Москва, хоч й мала зацікавленість в послабленні Польщі, проте вважала недоцільним фінансувати організацію Є. Коновальця, виходячи з її антибільшовицької спрямованості й орієнтації на інші держави.

Говорячи про конфлікт між Є. Петрушевичем і Є. Коновальцем, про що вже часто йшла мова, необхідно підкреслити, що він віддзеркалював дві тенденції стосовно місця і ролі Східної Галичини у боротьбі за самостійну Україну, які мали місце серед західноукраїнської політичної еліти. Найближче оточення колишнього голови Української національної ради Східної Галичини вважало, що на першому етапі нових визвольних змагань потрібно будь що домогтися відновлення суверенітету ЗУНР, територія якої стане базою консолідації та збирання всіх національно-державницьких сил українства. Звідси, з українського П'ємонту, мав розпочатися другий етап боротьби за відновлення української державності.

Іншої позиції дотримувалися Є. Коновалець та його середовище. З їхнього погляду, амністії з боку польської влади стосовно учасників протипольської боротьби створили в Західній Україні плацдарм для боротьби з радянською владою. Лише після відновлення самостійності України на часі було б ставити питання про долю західноукраїнських земель.

Розкол у визвольному русі в Галичині послабив його відпорність польській окупації. Особливо це стало помітним на зламі 1923/1924 рр. Ще навесні 1923 р. відомі громадські діячі, представники ЗУНР за океаном І. Боберський та О. Назарук повідомили Є. Петрушевича, що українська еміграція в США і Канаді пов'язує фінансову підтримку краю з одержанням точних відомостей про плани уряду ЗУНР, стан і перспективи боротьби з поляками. Коли в грудні 1923 р. Є. Петрушевич і Є. Коновалець в черговий раз звернулися за матеріальною допомогою, то їм роз'яснили, що висилка грошей "на революційну боротьбу" буде затримана "до вияснення дуже важних справ". Інформуючи з цього приводу главу ЗУНР, його довірена особа в листі від 18 грудня 1923 р. писала: "В.О. мусить розвинути ширшу діяльність і давати про себе знати, а зараз повести ширшу агітацію за себе в Америці в той спосіб, що буде пересилати до тутешніх часописів дописи з краю, в яких говориться про роботу тої організації".82

А в листі від 11 березня 1924 р. до Є. Петрушевича Л. Мишуга писав з-за океану: "Військової організації якби не існувало. Не тільки немає ніяких видимих знаків, чи вона взагалі існує, але навіть примітивних інформацій що до чого, чи є які вигляди на евентуальність акцій". І далі він повідомляє, що справа збирання коштів в Америці на "В.О. цілком безнадійна". Було заявлено Я. Чижу та В. Целевичу, що не буде ніяких фондів, "доки не виясниться, що є В. О., хто нею керує і яку веде роботу".83

Правда, коли В. Целевич повернувся до Європи, то він невдовзі написав листа до США, в якому намагався захистити УВО від нападок. "Відносно В. О. - наголошував згаданий речник, - мушу ствердити, що стан, який я застав, перейшов мої сподівання. Цілий ряд людей працює з повною посвятою при повній відсутності матеріальних засобів. Йде праця в краю, йде праця за кордоном. Праця солідна, основне обчислена на довший протяг часу, але зате певна". Відкидаючи звинувачення на адресу керівництва УВО в розтринканні коштів, одержаних з США, В. Целевич писав: "На кожний найменший видаток заводяться книги і записки приходів і розходів... Прошу бути певним одного, а саме, що Ваші гроші зістали добре зужиття і скоріше чи пізніше принесуть успіхи".84

Але з цитованого вище листа, з інших документів не важко побачити, що за існуючих обставин ні УВО, ні середовище ЗУНР вже не були здатні до активних дій, широких революційних акцій. Тому невипадково у липні 1925 р. створюється вищезгадане УНДО, яке стояло на платформі легальної політичної роботи і домагалося від польського уряду виконання міжнародних і конституційних зобов'язань Варшави стосовно українства. На думку деяких тогочасних діячів, саме з появою УНДО "починається занепад Військової організації". Цікаво, що до УНДО виявила бажання приєднатися й "Група української національної молоді" (ГУНМ), яка з часом стала одним з фундаторів майбутньої ОУН.

Бурхливі події на західних землях, чвари в українському національному таборі (розбіжності в керівництві Української народно-трудової партії, суперечки між середовищем ЗУНР і УВО), польський терор, репресії не могли не вплинути на діяльність і тактику УВО. Вже в 1922 р. Начальна команда УВО внесла суттєві корективи до форм протипольської боротьби. Зокрема, йшлося про те, щоб не виступати проти так званої "бранки", тобто призову українців до польського війська, не перешкоджати участі місцевого українського населення у виборах до законодавчих органів влади. На думку багатьох дослідників, 1922 рік підвів риску під "революційно-військовим" періодом діяльності УВО (1920-1922).

Однак, як вважали активні учасники тих подій, прихильно наставлені до середовища ЗУНР, здобутки УВО виявилися меншими, ніж очікувалося. За їхніми словами, одна з причин цього крилася в тому, що керівництво УВО, яке готувало і переводило акцію 1922 р., замість того, щоб "вести свою фахову військову працю", проводило свою політику, відмінну від політики уряду ЗУНР. Такий курс негативно позначився на протипольських акціях, які не переросли в національну революцію і всенародне повстання проти польського панування. На адресу керівництва УВО робилися й інші закиди. А саме: не був заснований пресовий орган УВО, не велася пропагандистська робота, бойовики не були забезпечені зброєю.85

Суперечності між керівництвом УВО і його місцевими осередками на зламі 1922/1923 рр. знайшли відображення і в радянських джерелах. Так, у доповіді Закордонного відділення ДПУ УСРР від 12 квітня 1923 р. про Східну Галичину повідомляється, що в середовищі "бойової організації" [так йменується УВО. - Авт.] спостерігається розкол, викликаний тим, що частина "бойової організації", не дивлячись на позицію центру, бажає продовжувати активну бойову діяльність проти поляків. При цьому згадуються т. зв. "червоні усуси", які заявляють, що "Львів взагалі продав себе". Вони провели свій нелегальний з'їзд в Коломиї і начебто прийняли рішення розпочати бойову діяльність з перших днів католицької Пасхи.86

З огляду на зазначене, на нашу думку, в діяльності проводу УВО й уряду ЗУНР були відомі прорахунки стосовно ведення акції 1922 р., про які частково вже говорилося. Але головне полягало в тому, що для переростання саботажної акції 1922 р. у всенародне повстання або національну революцію не було об'єктивних передумов. І "верхи" і "низи" українства не були готові до такого перебігу подій.

 

------------------------------------------------------------------------

[54] Український революціонер. Рік I. Ч. 4. - 1 листопада 1926. - С. 1- 2; Рік II. Ч. 1(7). - 13 лютого 1927. - С. 2-3.

[55] Баган Олег, Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - Дрогобич. 1994. - С. 40-41.

[56] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[57] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади і матеріали до передісторії та історії українського організаційного націоналізму. - Б. М., 1949. - С. 53.

[58] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи товариства Січ ім. Б. Хмельницького в Нью-Йорку. - Лист члена тимчасової колегії ЗУНРО від 16 грудня 1926 р. до товариства Січ.

[59] Там само. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[60] Там само, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 94.

[61] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[62] Сурма. Орган Української військової організації. - Ч. 12(27). - Грудень 1929 р. - С. 6-7.

[63] Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. До 25-ліття Організації українських націоналістів. - Вінніпег, 1953. - С. 53.

[64] Український націоналіст. Р. I. Ч. 2-3. - Жовтень-листопад 1933. - С. 5.

[65] ЦДАГО України, ф. 269. -Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[66] Там само.

[67] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Союзу українських емігрантських організацій в ЧСР.

[68] Военно-исторический журнал (далі - ВИЖ). - № 11. - 1990. - С. 55.

[69] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи проводу ОУН. Лист Є. Коновальця від З липня 1930 р. "Канцлеру" (О. Сеник-Грибовському).

[70] Там само, ф. 263, архівно-слідча справа № 58204 М. Івасюка.

[71] Там само, ф. 1, оп. 11, спр. 168, арк. 25.

[72] Там само, ф. 1, оп. 11, спр. 178, арк. 147.

[73] Енциклопедія українознавства. - Париж-Нью-Йорк, 1980. - Т. 9. - С. 3340-3342.

[74] Євген Коновалець і його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 256.

[75] ЦДАГО України. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[76] Там само.

[77] Там само. - Особисті документи К. Мацієвича.

[78] Там само. - Документи представництва ЗУНР в Канаді.

[79] Там само. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[80] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк. 31-32, 40.

[81] Там само, ф. 1, оп. 16, спр. 1, арк. 4000 зв.

[82] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[83] Там само.

[84] Там само, ф. 269. - Документи товариства Січ ім. Б. Хмельницького в Нью-Йорку. Лист В. Целевича від 8 травня 1924 р. до товариства Січ.

[85] Український революціонер. Рік III. Ч. 17-18. - 25 травня 1928 р. - С. 1-2.

[86] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 1, спр. 372, арк. 1-2.