"РЕВОЛЮЦІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ" ПЕРІОД ДІЯЛЬНОСТІ УВО.
ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ І НІМЕЧЧИНА

Розкол, який на межі 1925/1926 рр. призвів до виділення з УВО Західноукраїнської національно-революційної організації (ЗУНРО), пов'язаної з середовищем прихильників Є. Петрушевича, а також удари польської поліції по крайових кадрах на Західній Україні, дезорганізували діяльність УВО. За цих обставин 6 березня 1926 р.* у Львові відбулося конспіративне засідання

* В конспіраторному повідомленні для КПЗУ "Українська військова організація (УВО)" вказується лише число і місяць проведення засідання Головної Ради УВО у Львові, але відсутній рік. На нашу думку, це був 1926 р.
Головної Ради УВО за участю генерального секретаря УНДО В. Целевича, Д. Паліїва та його брата Василя, В. Мартинця, А. Бізанца, Л. Волянського, інж. Шепаровича та інших з метою обговорення плану "обнови" УВО.

На цій нараді розглядалося питання відновлення теренової мережі УВО на ЗУЗ й призначення відповідних керівників. Так, окружним комендантом Львова став інж. Шепарович, котрому підпорядковувалися п'ять дільничих комендантів. Були затверджені також окружні коменданти Перемишля, Ярослава, Любачіва, Бібрки, Перемишля, Глинян, Гусятина, Підволочиська, Радехіва, Дрогобича, Бережан. Контроль за діяльністю цих комендантів покладався на Л. Волянського. Зверталася особлива увага на те, щоб до низових кадрів не потрапили агенти польської поліції або комуністи. Поряд із згаданими питаннями йшла також мова про створення на польських землях відповідних органів УВО - українських військових комітетів, однак остаточного рішення не було прийнято.

За свідченням невідомого учасника засідання згаданої наради, який склав конспіративне повідомлення для керівництва КПЗУ, головною роботою УВО, "попри організування міст, повітів і сел", була визнана "військова розвідна служба" для німецького рейхсвера, з яким підтримує зв'язки Закордонна Головна Рада "під проводом полк. Коновальця та полк. Кучабського".87

Нові реалії політичного життя в Західній Україні після вже згадуваного рішення Ради послів великих держав в березні 1923 р. стосовно долі Східної Галичини, розрив у стосунках між Є. Коновальцем і Є. Петрушевичем, зміни в тактиці УВО важко сприймалися членством, бойовиками.

У конфіденційному документі КПЗУ під назвою "Т. зв. Українська військова організація" (не раніше 1925 р.) говориться, що вже з лютого 1923 р. "провід Організації противився всяким активістичним виступам і їх засуджував",88 дійсно, керівництво УВО в цей час відмовилось від продовження у широких масштабах терористичної діяльності (хоч проти цього було велике невдоволення на низах) і зосередило увагу своїх членів на експропріації коштів і особливо на активізації розвідувальної діяльності.

Як згадував один з активних бойовиків Перемиської округи УВО Роман Золощак (30 серпня 1925 р.), "Військова організація цим своїм новим напрямком в добуванні грошей зробила на всіх дуже погане враження і ніхто не пророкував їй гарної будуччини". На його ж думку, експропріація коштів стала "найбільшою плямою і розкладовою гниллю на тілі Військової організації". "Почалося це, розуміється, - пише згаданий бойовик, - від державних грошей і скоро пішло вперед, бо вже по кількох місяцях мої товариші діставали накази грабувати приватних людей, а часто навіть своїх селян-американців... По черзі пограбовано багато приватних людей: поляків, жидів, німців і...українців".89

З огляду на зазначені зміни в тактиці УВО її критики заявляли, що УВО є звичайним "розвідочним підприємством", "без війська, а тільки з кількома розвідочними агентами". Були закиди й стосовно того, що ведення розвідки є лише "як засіб видобування грошей для грошей".90 При цьому забувалося, ло УВО повинна була мати інформацію про своїх теперішніх та евентуальних противників.

Усвідомлення необхідності розвідувальної діяльності прослідковується іже з початком створення УВО. У листопаді 1920 р. Колегія уповноважених диктатора ЗУНР зажадала, щоб УВО подало "звіт детальний про розташування польських військових сил і жандармерії в Східній Галичині". А в 1923 р. серед членів Начальної команди УВО виникла думка про доцільність вступу членів Організації до польських збройних сил, бо "необхідним є доступ до польської армії як в цілях пропаганди, так і розвідки".91

За словами В. Мартинця, "тодішня розвідча сітка УВО була найбільшою і найкраще зорганізованою цього роду сіткою в Європі". Разом з тим, за свідченням В. Мартинця, розвідка УВО велася недовго, "приблизно півтора року", досягнувши, так би мовити, вершини у 1925 р.92

Але до оцінки результатів розвідувальної діяльності УВО, на нашу думку, слід підходити вкрай обережно, якщо врахувати арешт польською поліцією в 1923-1924 рр. групи чільних членів Крайової команди УВО у Львові нез'ясовану до кінця роль у цій справі колишнього начальника розвідки штабу Діючої Армії УНР сотника В. Коваленка. Останній у той час перебуваючи на польській службі, постачав розвідувальною інформацією з польських джерел УВО.

З приводу згаданого фігуранта, широко обізнаний і поінформований у справах розвідки і контррозвідки, колишній начальник охорони Голови Директорії отамана військ УНР С. Петлюра (а потім й А. Лівицького) полк. М. Чеботарів у своїх спогадах писав: "Але я певний, що і в справі арешту полк. А. Мельника з другими і в справі Ольги Басарабової сотн. Коваленко зіграв, коли не саму головну роль провокатора, то в кожному разі значну".93 Звичайно, у цих свідченнях можливе перебільшення, але не варто виключати того сумного факту, що розвідувальна інформація, яка надходила від В. Коваленка до УВО, часто-густо могла бути просто дезінформацією, що виходила з надр польської контррозвідки.

Антипольська й антирадянська діяльність УВО, природно, привернула до себе увагу спецслужб ряду країн, зокрема Німеччини. Прихильне ставлення цієї країни до українського питання, а в цьому контексті й до проблеми Східної Галичини, стало помітним вже невдовзі після підписання Вер-сальського мирного договору 1919 р. У листі від 20 вересня 1920 р. до глави ЗУНР Є. Петрушевича його дипломатичний представник в Німеччині Є. Ле-вицький писав: "Зокрема щодо Німеччини, то рішаючі круги розуміють дуже добре нашу справу галицьку і починають нею дуже живо інтересуватися". Однак, на думку Є. Левицького, за сучасних обставин Німеччина не може активно допомогти галичанам, проте переговори з німцями стануть в пригоді "на дальшу мету".94

Контакти УВО з німецькими організаціями зав'язалися, як вже говорилося вище, на зламі 1921/1922 рр. Вже в одному з листів за лютий 1921 р. до Східної Галичини Є. Коновалець, оцінюючи стан міжнародних відносин в Європі, писав, що Німеччина "за всяку ціну і під всякими умовами" прагнутиме до ревізії Версальського договору 1919 р. і вже зараз держить зв'язок з тими, хто їй потрібний, "тим самим також з українцями". А в листі від 5 квітня 1922 р. до Є. Петрушевича Я. Чиж підкреслював, що "В. О. налягає на доцільне використання зв'язку з німцями".95

На першій зустрічі з Є. Коновальцем шеф німецької розвідки В. Ніколаї насамперед поцікавився "реальними можливостями УВО в радянській Україні", а також контактами "з розвідкою польського генштабу".96 Втім, у німецької сторони був інтерес не тільки до українських націоналістів. У складі німецької розвідки, як відомо, існував спеціальний відділ під назвою "Бюро підготовки війни за допомогою національних меншин", для якого встановлювався спеціальний грошовий фонд. На початку 1932 р. для згаданого фонда було виділено 200 тис. марок. З цим щорічних сум надавалася допомога спочатку УВО, а потім й ОУН.

Хоч на перших зустрічах уповноважених УВО з представниками німецької розвідки розглядалися переважно питання розвідувальної діяльності й співпраці на цьому ґрунті, разом з тим на них закладалися основи для більш широких зв'язків українського визвольного руху з Німеччиною. Саме в цей час Є. Коновалець в одному з листів до митрополита Андрея Шептицького виклав свою позицію щодо українсько-німецьких справ. "Нехай сьогодні ми, - писав керівник УВО, - знаходимся на слугуванні німецьким державним урядовцям. Але завтра ми маємо надію з їхньою допомогою і під їхнім керівництвом здобути власну державність".97

У цих словах відчувається гіркота від усвідомлення неспроможності за тих обставин власними силами добитися самостійності України і об'єктивна потреба спертися на зовнішні сили. Такий шлях не був новим. Адже свого часу й С. В. Петлюра гасло "орієнтація тільки на власні сили" назвав реченням "без змісту і самооблудою". А в листі від 19 квітня 1925 р до К. Мацієвича Голова Директорії УНР писав: "...Я велику вагу надаю зовнішнім чинникам і гадаю, щоб без своєчасної допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нову спробу українського державного ренесансу катастрофою".98

Вибір саме Німеччини не був, звичайно, випадковим. По-перше, цьому ;ярияли тогочасні міжнародні відносини і те принизливе становище, в якому опинилася Німеччина після війни. Не секретом було, що у Веймарській республіці все більшої ваги набували націоналістичні сили, котрі прагнули повернути країну в лоно великих держав і переглянути Версальський мирний договір 1919 р.

По-друге, переважну більшість членів УВО становили колишні вояки армії Австро-Угорщини, які пліч-о-пліч з німцями воювали на Східному фронті проти росіян. По-третє, саме Німеччина спільно з своїми союзниками була першою країною, котра в лютому 1918 р. визнала самостійність України і надала допомогу Центральній Раді у боротьбі з більшовиками. Переворот, здійснений у квітні 1918 р. гетьманом П. Скоропадським і підтриманий німцями, не зміг суттєво вплинути на характер німецько-українських стосунків. І, по-четверте, рішення Ради послів від 14 березня 1923 р. про визнання польського суверенітету над Західною Україною виключало можливівість орієнтації УВО на західні країни, не кажучи вже про СРСР.

Звичайно, стосунки УВО з німецькою розвідкою не становили великої таємниці. Однак керівництво Організації не вважало це співробітництво орієнтацією на зовнішні сили. У комунікаті теренової команди УВО "Володівка" від 23 квітня 1927 р. "До відому спілчан" наголошувалося, що "Військова організація не може і не сміє бути наймитом білої чи червоної Москви (Петрушевич), не може бути агентом Варшави (Петлюровщина). Військова організація не може політикувати з якимись орієнтаціями на чужинців, і мусить працювати власними революційними, національними силами і той самий клич: "власними силами тільки можемо збудувати власну державу!" - мусить вщімити в кість, кров і мозок нинішнього нашого покоління".99

Разом з тим, щоб виправдати орієнтацію на Німеччину і розтлумачити доцільність такого кроку прихильникам УВО і широкому загалу, Верховна команда УВО проводила відповідну роз'яснювальну роботу. Її прикладом може бути публікація на сторінках органу УВО "Сурма" за листопад 1929 р. статті "Фінляндія". У ній підкреслювалося, що аналогічний вибір 1918 р. був зроблений фінами, хоч він "спочатку в очах переважної більшості тодішніх провідних кіл Фінляндії і поважної частини старшого покоління громадянства був утопією". Але всупереч пануючому скептицизмові, наголошувалося у згаданій публікації, цей вибір "молодого фінляндського покоління" дозволив обрати "шлях позірних можливостей і започаткувати ділом змагання до державної самостійності".

Однак у 1928 р. стосунки німецьких чиновників і діячів з УВО помітно ускладнилися. Цьому спричинилися арешти майже ста членів УВО, котрих поляки звинуватили в шпигунській діяльності на користь третьої сторони. Судові процеси, які широко коментувалися пресою, неоднозначно розцінювалися українським населенням на ЗУЗ. Помірковані кола громадянства негативно ставилися до розвідувальної діяльності УВО на користь німців. За цих обставин за намовленням П. Скоропадського міністр рейхсвера генерал В. Гренер тимчасово припинив матеріальну підтримку УВО.100

Зазначений крок, звичайно, істотно не вплинув на співпрацю УВО з німецькою стороною, бо остання була зацікавлена у залученні на свій бік антипольські налаштованих сил українства. Так, в агентурному повідомленні від 20 серпня 1928 р. на ім'я імперського комісара по нагляду за громадським порядком (м. Берлін) повідомлялося, що у випадку німецько-польського конфлікту у Верхній Сілезії чи "польському коридорі" (м. Данциг) українці "будуть боротися на німецькому боці".101

Крім Німеччини, Є. Коновалець та його оточення намагалися встановити ділові стосунки й з відповідними чинниками Литви, яка була скривджена і загрожувана поляками. Цього вдалося досягти десь на зламі 1922/1923 рр. за допомогою дипломатичного агента ЗУНР Я. Олесницького, який перебував у Ковно і мав зв'язки з литовською націоналістичною організацією "Стрільці". У той час велись також неофіційні переговори про можливість спільного виступу галичан, литовців і білорусів проти польських окупантів. З часом у Литві УВО започаткувала власну резидентуру, очолювану Бартовичем (І. Рев'як). Тут друкувався в 1928-1934 рр. пресовий орган УВО "Сурма". Від литовців УВО одержувала певну матеріальну допомогу, а деякі її керівники отримали литовське підданство, що полегшувало їх перебування на еміграції і сприяло

* Зокрема, французька розвідка на підставі агентурних даних деякий час вважала, що Є. Коновалець, якого знали як Йосипа Новака, народився у Литві, а його батьки начебто - Михайло і Марія Стокс (див.: ЦДАГО України, ф. 263, спр. №57190, т. 2, арк. 23).
переміщенню по теренах Європи.*

Якщо спробувати підсумувати діяльність УВО від часу її утворення й до кінця 1920-х років, то можна дійти таких висновків. По-перше, своїми терористичними діями і пропагандистською роботою УВО, не дивлячись на низку невдач, завоювала прихильність радикально налаштованих кіл населення Східної Галичини, особливо молоді, закріпила у їхній свідомості потребу продовження боротьби за національне визволення від польського панування; по-друге, діяльність УВО привернула увагу міжнародної спільноти як до українського питання, так й до становища в Західній Україні.

Разом з тим, на нашу думку, у другій половині 1920-х років УВО стояла на порозі чергової кризи. Це пояснювалося низкою причин. По-перше, повільно зростала масова база УВО; по-друге, терористичні акції Організації не призвели до широкого повстання населення ЗУЗ проти польської влади; по-третє, удари польської поліції вели до втрат увістських кадрів, змушували УВО глибше конспіруватися, все більше перетворюючись в замкнуту організацію, ізольовану від діяльності інших політичних сил українства на ЗУЗ.

 

------------------------------------------------------------------------

[87] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 479, арк. 17-19.

[88] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 301, арк. 234-236.

[89] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[90] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 79, арк. 17-19.

[91] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[92] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади і матеріали до передісторії та історії українського організованого націоналізму. - С. 171.

[93] Рукописний фонд Музею історії національних спецслужб Національної академії СБУ. Спогади М. Ю. Чеботаріва. - арк. 21-22.

[94] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[95] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[96] ВИЖ. - 1990. - № 11. - С. 56.

[97] Там само. - С. 57.

[98] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[99] Там само. Документи Української військової організації.

[100] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 340, арк. 5.

[101] Там само, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк. 22.